30 Липня, 2021

Така робота

Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди

І ось він запитує її, навіть не питає, а говорить з якимось відтінком захоплення і недовіри: я не знаю, як ти це робиш, але з тобою завжди дуже спокійно, і згладжуються старі травми, і я чесно не знаю, як це у тебе виходить.

А вона сидить і думає: я пес, хай йому грець, я руда сука, я сама не знаю, як це виходить, це псяче, або воно є, або його немає;

або ти пірнаєш в чужі страхи з головою, забуваючи про себе, ти просто знаєш — там має бути світло, і ти виринаєш на світло, тримаючи в руках те саме, страшне,

яке на світлі вже не дуже-то і страшне.

І думаєш — треба просто йти назустріч, дуже хотіти поправити це, поламане, хворе і зле.

Гірше за все ПТСР. Ти просто мацаєш на дотик, де там знаходиться ось це все, ти не знаєш, ти інтуїтивно намацуєш те, що під усім цим триндецем ще живе.

І кажеш йому — ти не один. я з тобою. я з тобою, і ви удвох рушаєте вкритою льодом дорогою, ковзаючи через крок і страшенно лаючись.

І десь далеко гримлять вибухи та виють собаки.

І для тебе це майже нічого не означає, а для нього означає щось важливе, і він постійно намагається драпанути, так що мало не зубами чіпляєшся за його срану куртку, і витягаєш все ж-таки, витягаєш на світло.

І зрозуміла по співрозмовнику, який витріщився на неї, як на сьоме диво світу, що останню думку промовила вголос.

– Така робота, Ден. Така робота. Так що сталося?

Ден зам’явся, постукав пальцями по столу. Ула запалила чергову сигарету, затяглася гірко-пекучим димом, випустила вгору.

– Давай швидше, мені ще в клініку їхати.

– Та й взагалі то нічого такого, я просто хотів дізнатися …

– Ну! Що дізнатися?! Чому я мушу слова з тебе кліщами витягати ?! – Ула роздратовано затягнулася.

– Мій друг, він, ну … він … ми тоді всі разом вжили … купили … у перевіреного постачальника … його не відпускає!

– Ага. – багатозначно сказала Ула, – Скільки не відпускає?

– Тиждень вже, – приречено повідомив Ден. – Або півтора? Начебто були поліпшення, але такими, знаєш, хвилями. А потім знову: світ плаский, зі стін повзе чирва, я несправжній, це пекло, я горю, ви теж несправжні … Сидимо з ним по черзі, а університет же ж … та й батьки його дзвонять.

– А батькам ви, вочевидь, кажете, що він відійшов, або скидаєте дзвінки, – похмуро прокоментувала Ула, – і вам сцикотно, що рано чи пізно відкриється правда.

– Так ти допоможеш? – Ден, не відповідаючи на коментарі, дивився на неї цуценячими очима.

– Допоможу, ага, – Ула забичкувала сигарету. – Звідки? Маяковського 32? Троєщина? Ну, молися, щоб пробок не було. Зараз поїдемо.

Ула почухала лікоть, засунула пачку в кишеню, дістала ключі від мотоцикла.

Люди, що не подорослішали, краще за все вміють вплутуватися в неприємності й плавають там, поки не підпливе велика холєра та не ковтне — і того хто вляпався, й товаришів.

До лікаря їм звертатися стрьомно — як же, наркота! А ось до Псів Господніх, та ще й по знайомству — будь ласка.

Ула подумки застогнала.

Відстібнула округлий шолом, що нагрівся на сонці. Метал неприємно пік пальці. Простягнула Дену:

– Одягай. Без шолома не повезу.

Другий натягнула сама.

– А ти знаєш, – ущипливо мовив Ден, – якщо ми в щось вріжемося, один шолом не дає жодних гарантій, що ми вціліємо?

Хлопчина оживав просто на очах.

– Боїшся — їдь на метро, ​​- Ула знизала плечима. – Але втрапити в аварію не входить в мої найближчі плани. О п’ятій вечора мені кров з носа потрібно бути в клініці, так що на твого страждальця у мене є чотири години.

– А це мені тебе обіймати треба буде? – поцікавився Ден.

– Божечки-кошечки, як же ти задовбав! – Ула повернулася до нього обличчям. – Я не зобов’язана надавати допомогу третім особам по знайомству, ще одна спроба насміхатися або залицятися — й будеш подавати офіційне прохання отцю Якову.

– Та що ти зла така, – пробубонів під ніс Ден. – Я ж тільки запитав …

Ула сердито видихнула, сіла на Сузукі, почекала, поки за спиною всядеться пасажир — й швидко рвонула з місця вперед по дорозі.

Квартира була рівно така, як Ула і думала: драні шпалери, рухливий чорний килим в раковині, зітканий із тарганів, запах спертої затхлості. Посеред кухні сидів хлопець у самих шортах, прикутий за ногу до батареї. Був він худий і русявий, міг би навіть здатися гарним, якби не розширені зіниці та вискалений у безглуздій усмішці рот.

– Крааасави, – протягнула Ула, не без огиди стаючи на коліна на глевку заляпану підлогу поруч з хлопцем. – Наручники із секс-шопу?

– Ну а що, – зам’явся, виправдовуючись, Ден. – Треба ж було якось його … проконтролювати.

Ула красномовно закотила очі:

– Треба було швидку викликати. Гаразд. Є в цьому будинку щось чисте?

– Ковдра.

– Дуже добре. Тягни сюди, стели на підлогу. Я зараз. Відстебни цього…потерпілого.

Ула похмуро скривила куточок рота, пересіла на ковдру, пожертвувану з таким виглядом, ніби це єдина чиста ганчірка.

Втім, її це мало цікавило. А хоч би і єдина.

Поклала хлопцеві руки на плечі, доторкнулась чолом до його лоба, закрила очі.

Усередині било панікою. Густе повітря ледве проходило в горло, стіни кімнати повільно роз’їжджалися, відкриваючи чорні діри, крізь які бив холодний вітер. Плечі Ули миттєво вкрилися мурашками.

Пахло пилом та грозою.

Ула сконцентрувалася.

Що тут шукати, якщо свідомість, здається, розчинилась у хвилях жаху? На що спертися?

Ула оглянула кімнату: ретельно, ще ретельніше — і побачила в кутку невеликі дверцята.

Протискатися довелося поповзом і напівлежачи. Під пальцями ворушилися опариші, лоскотали долоні, чавилися із плямканням та хрустом. Пахло … Ула, принюхуючись, шморгнула носом. Так, пахло вологою землею, і ще пахло слабкою солодкістю напівзогнилого м’яса. Ула проковтнула слину, що миттєво стала кислою.

Вона не зблює. Не зблює. Не зблює, це ж все нереальне.

Ула виповзла на узбіччя. Потерла долоні, збиваючи гидотне відчуття хробаків, що ворушаться поміж пальцями. Встала, озирнулась — і тільки зараз помітила хлопця років дванадцяти, що розгублено бродив вздовж узбіччя.

Підліток, – подумала. – Очікувано, набагато краще, ніж дорослий, та прям капець як гарно, що не дитина. Терпіти не можу копирсатися у дитячих травмах, трешак на трешаку.

На дорозі стояв автобус із зім’ятим боком, майже дірою; рядком лежали люди: з травмами та без, вимазані кров’ю і гаром, зі дивно спокійними обличчями, ніби уві сні.

Хлопчик підняв голову, подивився крізь Улу. Глухо мовив:

– Тут всі мертві.

Ула підійшла ближче, торкнулася плеча. Він і на дотик був якийсь плюшево-запорошений, ніби іграшка, забута в шафі на довгі роки. Ула придушила бажання витерти долоню об холошу штанів.

– Я — жива. І я допоможу тобі вийти.

– Звідси немає виходу, – хлопчина дивився на неї незмигними очима з розширеними зіницями. – Нема!

Рубонув повітря ребром долоні.

– Я намагався! Тут нічого немає! А потім вони оживають і стають такими … як мерці в фільмах про зомбі! Намагаються встати й щось сказати, але тупо відкривають рота, як риби на березі.  – хлопець жестикулював, відчайдушно кривлячись, ніби збирався заплакати. – А потім вони знову вмирають! Вони не мають тут бути, я пам’ятаю що вони живі…але я вже не впевнений…

– А хто з них насправді мертвий? – перепитала Ула.

– Маєш на увазі — хто тоді помер, коли в наш автобус врізався чоловік із серцевим нападом? – Хлопець перевів погляд на лежачих. – Он той чувак, він був моїм кращим другом, він би певно виглядав так, якби встиг подорослішати. Он та тітка, наша вчителька. Та дівчина, моя однокласниця. Той чоловік із сивим волоссям, мій дідусь. Мені все ще здається, що то був сон, просто кошмарний сон…а воно все повторюється і повторюється…

– Ш-ш-ш, – Ула обійняла його. – Просто не дивись на них.

Хлопчина схлипнув. Він намагався стриматись, його губи кривилися та стрибали, але врешті-решт уткнувся головою їй у плече.

Футболка миттєво стала мокрою і гарячою.

– Уяви собі щось до цього.

– До? – глухо вимовив він у футболку. – До — страшно. Там звичний світ розсипається на шматки.

– А ще раніше? Є у тебе щось важливе? Хтось значимий?

– Так, – чмихаючи носом, сказав хлопчина. – Собака. Іриска. Батьки ще … але не так.

Ула прикинула. Може спрацювати.

– Уяви собі її. Уяви, як ти з нею гуляєш, як вона вилизує тобі щоки, як вона пахне — аромат собачої шерсті, як вона тобі радіє, як гавкає…

Хлопчина закрив очі.

Ула обняла хлопця, закрила очі, уявила собі Кревана, корпус швидкої парапсихічної допомоги на Лук’янівці, з башточками, кольору обпаленої глини, отця Якова, беззмінного главу — і впала вниз, крізь землю.

Чорна, майже нескінченна діра, де ти летиш, і холодне повітря обдуває тебе з усіх боків, і неприємно паморочиться голова.

Але внизу — світло.

Ула моргнула, і зустрілася поглядом з сірими ошелешеними очима хлопця.

– Ти мені не привиділася?! І що взагалі відбувається із … фу бля! чому підлога така глевка?

– Це не до мене питання, – уїдливо відповіла Ула. – Ні, не привиділася. Будь обачним із тим, що вживаєш. Бувай.

Ула наділа шолом, сіла на мотоцикл, повернула ключі в замку запалювання. Усміхнулася.

Ще один врятований, гілочка на татуюванні.

Коли-небудь татуювання вкриє її повністю.

Але не сьогодні.

Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди