30 Липня, 2021

“АУДІЄНЦІЯ НА МАЙДАНІ”

Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди

Фіолетові хмари взялися розплітати свої коси рясним дощем. Полотно туману встелило Київ. Перша хвилина 24 серпня покрокувала в Історію…

Відкрилася Небесна брама і краплі дощу змінилися на зорі, які розкотилися центром старої столиці. Меч архангела Михаїла заструменів чистим вогнем. Покровитель Києва озирнувся, здійняв угору щит, мечем накреслив на нічній повітряній корогві хрест і, засяявши урочистою посмішкою, змахнув золотими крилами. За мить святий постав у невагомості перед Україною-Орантою.

– Зі святом, велична Українко!

Жінка усміхнулася, калинова віточка, яку вона завжди тримає в руках, обернулася на золоту корону, оздоблену червоними ягодами. Здавалося, у них кипіла кров.

Святий узяв корону і поклав на золотоволосу голівоньку Берегині. Подав їй руку:

– Тебе всі чекають.

Оранта ступила у тепле нічне повітря.

– Дорогий архангеле, спочатку я хочу побачити Небесну Сотню…

На Майдані Незалежності у лампадках палахкотіли свічки біля портретів Героїв, які не на життя, а на смерть боролися за Гідність Матері. Україна спинилась. Ягоди на короні закровоточили. Калинова кров струменіла по лику Оранти. В очах розверзлася безодня синього неба, з них теж котилися сльози – людські сльози… Жінка опускалась на коліна перед кожним портретом, цілувала німі обличчя синів, доньок, осіняючи хресним знаменням:

– Дякую за незалежність, мої славні дітки! Ходімо зі мною…

Вмить на місці портретів постали живі Герої, поклонившись Матері, взялися за руки і живим ланцюгом обступили її. У вись полинуло багатоголосе:

– З Днем Незалежності, Ненько!

– Слава Україні! – доносилося з берегів Дніпра. Це вітали Батьківщину воїни-кіборги, які присвятили свій життєвий шлях їй – одній Єдиній.

– Вам, Героям, Слава! – лунала Україна…

Обернувшись, Оранта побачила біля себе не архангела, а Івана Мазепу:

– Ще 300 літ тому я мріяв подарувати тобі незалежність, але…

– Знаю! І попри всі «але», ти – мій Герой! Ти продовжив славні здобутки лицарів-козаків, ти достойно представляв мене за кордоном. Крім тяжкої селянської праці я вчилася бути аристократкою… Золота Орда та іже з нею змусили на довго забути про культурно-духовну спадщину, надбану князями Київської Русі…

А он і вони  спускаються з Володимирської гірки на чолі з Володимиром Хрестителем.

– Кланяємося тобі, Україно-княгине! – прорік Володимир Великий.

– Пишаюся мужністю твоїх синів! – мовив Святослав Хоробрий.

– Захоплююся твоєю освіченістю! – зауважив Ярослав Мудрий.

– Ця жага Україні від мене передалася, правнуче, – спокійно перебила княгиня Ольга свого нащадка і продовжила: – Люба доню, ти смілива, рішуча. Вмієш зацікавити. Будь обережнішою із чужоземними послами та цими, як їх по-вашому, по-сучасному кличуть, а – інвесторами! Намагайся самостійно господарювати, як я колись.

– Дякую, княгине-просвітителько!..

– Увага! Вельмишановне товариство, ми зібралися на Майдані, щоб повіншувати нашу кохану Україну! – розпочав гетьман Богдан Хмельницький, хвацько зіскочивши на баскому коні із постаменту в натовп.

– Дякую, батьку Хмелю, за твої перемоги і надбання! – відповіла Україна.

– Якби то ти, Богдане, п’яний!.. Надбав ти нам на голови москальське ярмо!.. – заволав Тарас Шевченко, наближаючись до гетьмана.

– Знаю я, що ти, пане Кобзарю, багнеш ректи. Та не про всі домовленості Переяславської ради між Гетьманщиною та Москвою тобі, як і решті, відомо. Прикро, що та правда навряд чи колись і відкриється – московити знищили архіви, а що й переписали…

– Не пора, не пора, не пора в рідну хату вносити роздор! Хай пропаде незгоди проклята мара! Під Украйни єднаймось прапор!.. Та що там говорить – лиш боротися – значить жить! – закликав великий Каменяр Іван Франко.

– Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!.. Тримайся, люба ненько! – Із запалом давав настанови Тарас. – Піду я до Лесі Українки, до серця вона мені, особливо характер… Поставлю хату і кімнату, садок-райочок насаджу, – пригладжуючи пишні вуса, намугикував Поет і подався крізь юрбу до Лесі, яка бесідувала з Либіддю в човні. Вони плели віночки із рожевих лотосів, а Кий, Щек та Хорив неквапом веслували, розчісуючи сиві хвилі Славути…

– Люба, трішки перепочинемо на березі. – Звернувся до України Мазепа. – Якраз Котляревський із Квіткою-Основ’яненком та Гоголем шатро добряче напнули і пригощають публіку стравами із меню славнозвісної «Енеїди», ще й жартами пересипають!.. Ех, Полтава, –  зітхнув гетьман.

– Люблю дотепних полтавців. І тебе, Іване, люблю, – Україна взяла гетьмана за руку: – Я щиро дорожу кожним Героєм народу. Але чомусь тебе хочеться назвати моїм Пігмаліоном. Пам’ятаєш давньогрецький міф про старанного різьбяра і його прекрасну скульптуру Галатею, яка завдяки Афродіті ожила, стала дружиною Митцю?..

– Аякже!

– Тільки от за довгі старання, тонкощі дипломатії бузувір Петро піддав тебе анафемі! Століттями твою глибоку люблячу душу проклинали московські батюшки…

– Так. Петро далебі не Афродіта. У пеклі чортам хвости заплітає, – тихий усміх торкнувся Мазепиних вуст. – Кохана, не варт перейматися. Ягоди на короні знову закровоточили. – Іван Степанович взяв полу жупана із тонкої темно-смарагдової парчі і ніжно витер червоні краплі на сумовитому обличчі України: – Ніяка анафема не діє – я повертаюся до нащадків правдивим обличчям. Уявляєш, царські прихвостні навіть на портретах зумисно малювали мене неоковирним, бряклим, засаленим свином, щоб викликав тільки відразу…

– Кому свинячу голову до хріну, а кому локшину на переміну? – ґречно прибалакує Котляревський у просторому шатрі, яке персонажі Миколи Гоголя причепурили запашним зіллям та квітами. Тут управлялися і Вакула з Оксанкою (до речі, вона давно викинула царицині розтоптані башмаки), русалки, характерник Пацюк, Солоха з палкими кавалерами…

Когорти воїнів, учених, митців, державників насвяткувалися, згадуючи пройдене, свою лепту в ньому…

На затишному дніпровському схилі палахкотить вогонь, на дерев’яних прутах колихається дзбан із нуртуючою водою для чаю. Біля вогнища точиться філософія великих:

– Збадьоримося цілющим настоєм. Звіробій відганяє всяку нечисть, що її тут Гоголь наплодив. Ну, та Бог з ним… Григорію Савичу, переконаний, що одна з граней любові має бути діяльною, спрямованою на доброчинство – наріжний камінь суспільної злагоди, а, отже, й блага держави, – ділився переконаннями Петро Могила, митрополит Київський, Галицький і всієї Русі, засновник Києво-Могилянської академії з тим, кого «світ ловив, та не піймав».

– Згоден, митрополите. Але щоб людина приносила благо, треба обрати сродну працю. І в цьому їй необхідна допомога наставника. Завдання вчителя спиратися на орієнтовно-особистісний метод навчання – виявляти здібності чад і розвивати їх.  Впевнений, що тільки та особистість, яка трудиться, аки бджола, на улюбленому поприщі – принесе суспільне благо, про яке ти говориш…

– Чи знаєте ви українську ніч? Ні, не знаєте!.. – весело запитував Гоголь і сам же скоренько відповідав на своє питання, розважаючи гостей та насипаючи їм повнісінькі миски вареників із сиром у сметані…

– Кохана, поглянь, пан Грушевський зустрічає поважних гостей. Ходімо на аудієнцію, – усміхнувся Мазепа.

– Дорога моя, Україно, тебе хочуть привітати чужоземні діячі! – відзвітував Михайло Сергійович.

– Дякую, мій перший президенте! – відповіла Україна, провівши поглядом представників дипломатичної місії і злегка поклонившись.

– Ясновельможна Україно! – мовив представник Польщі. – Ти – близька сусідка і я від імені народу польського висловлюю щире вдоволення нашими відносинами. Тим паче, чимало українців охоче працюють у нас…

Враз у мороці ночі розкинувся великий екран, який транслював дружбу народів: на землях поляків українці, виснажені спекою, роботою, навкарачки збирали полуницю. Піт цибенів струмком, подряпини на руках та ногах пришерхли, шкіра висушена сонцем…

Далі – інший екран – фінський: її працьовиті діти із щасливими обличчями ганяють свиней на чужих фермах. Діти їхніх дітей сидять за партами фінських шкіл, засвоюючи фінську грамоту…

Подібним виявився голландський: українські світила ветеринарної медицини лікують тварин, нарощують поголів’я худоби комусь…

Чеський портал транслював українців на будівельних роботах, які, ховаючись по закутках, кайфували від затягування цигаркою. Більше – ні від чого. Жінки заціпеніло тицяли чорнобривці в чешську землю, зрошуючи їх сльозами…

Канада показала, як діти України радіють, що втрапили в пункти безкоштовної роздачі їжі, як вони напихають харчі в пакети, щоб було назавтра. Як досліджують смітники і з захватом ховають у сумки іграшки, прострочений хліб…

Поглянула далі – італійський екран: заплакані українки виконують примхи старих сеньйорів, сеньйор, залишивши вдома батьків, малих дітей…

Зринув турецький екран, заговорив посол Туреччини:

– Поглянь, дорога красуне! Не знаю, що бачиш ти, а я от що: українки їдуть в чужі краї. Вони – гарні, роботящі, але невпевнені в собі, закомплексовані, звикли обслуговувати багатих іноземців. Навіщо так принижуватися? Наслідуйте вашу й нашу величну Роксолану-Гюрем, яка не задовольнялася малим!

– Западають на іноземців, бо мріють про заможніше життя, – прошепотіла Україна Мазепі. – Я бачила й тих, які стали впливовими, заможними за рубежем, навіки зрікшись Матері. – Україна видихнула, намагалася скинути тягар душі:

– Моїй незалежності – 30 років. Я – Мати народу. Мої діти – різні: одні ладні життя віддати; другі – славлять успіхами та досягненнями; треті – покірно трудяться, не плекаючи жодних надій; четверті – мріють, наївні ілюзорники; п’яті – відмовились, ненавидять або соромляться… Сьогодні один чоловік на Майдані, чекаючи, доки світлофор моргне зеленим оком, роздратовано заволав: «Будь вона проклята, та Україна! Таке може бути тільки тут: зарплати мізерні, а майже всі шугають на іномарках!…».

– Потрібен час. Всі покою щиро прагнуть, а не в один гуж тягнуть…

– До цього треба дорости… Є те, що мене неймовірно тішить: маю нащадків, які усвідомлюють, що справа не в Матері, а в самих дітях, що я – незалежна, доки вони мене захищають та відстоюють наш спільний високий титул!..

Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди