Таємниці містечка Великий камінь: Вожак.

1.               Знахарка.

Злива почалася неочіковано, на щастя, Вероніка уже зачиняла кафе. В неділю «Pops» працювало лише до дев’ятнадцятої й з такою погодою Ніка сподівалась не захворіти поки йтиме додому.

Дощ падав всього лиш годину, а дороги були залиті водою і видимість мінімальна, Ніка, яка й не думала брати парасолю, хвилину постояла, наважуючись ступити крок у цю дощову безодню.

Та чим довше вона стояла, тим впевненішою ставала, що посеред дороги лежить щось біле. Вона підійшла трохи ближче до краю тротуару і тоді уже добре побачила, що це була людина.

Уже без тіні сумніву вона побігла, всупереч дощу і можливості захворіти, до білої плями на дорозі. За кілька метрів до точки призначення її осліпило світло від фар, втриматися було важко, у взутті була вода та й механічно вона відкинулась назад, при тому гепнувшись у калюжу на дорозі. Вмить промокнула до нитки, тканина блакитної уніформи прилипла до тіла, прикривши очі рукою від світла побачила, як з авто вийшли дві постаті.

—    З тобою все гаразд? — сивочолий чоловік нагнувся до Ніки, окуляри повністю покрились краплями дощу, а голос здавався лунав десь здалеку.

—   Так, — тихо відповіла, вона лише тепер згадала про білу пляму на дорозі, до якої спішила. Рукою вона показала в тому напрямі та сама рвучко рушили туди.

Біла пляма виявилася жіночим тілом у білій сукні. Мертвим, бездушним тілом Аліси Вурбило — місцевої знахарки. Три постаті без руху стояли під дощем і не розуміли чи то дощова з’ява, чи справді мертва жінка.

Старший чоловік, що виявився мером міста Віктором Атаманчуком, прийшов до тями першим. У містечку Великий камінь найбільшим злочином було пограбування крамниці з одягом, вбивство наробить розголосу і підніме паніку між мешканцями. Віктор знав, що треба діяти швидко, як і закрити цю справу.

—   Діти, йдіть в машину, — його голос був спокійним, але насуплені брови і зморшка поміж ними видавала його занепокоєння.

—   Я… краще в кафе піду.

—   Макс, забери…

—   Вероніку.

Максим знав дівчину, вони були однокласниками, але не спілкувалися. Він, син мера, капітан волейбольної команди мав підтримувати статус, а такі, як Ніка, до його статусу не пасували. Колись, ще кілька років тому, йому подобалася уся метушня навколо нього, його привілеї через походження імпонували, але з минулого року все змінилося. Подорослішав, чи що.

—   Ходімо, почекаємо в машині, — Вероніка хотіла заперечити, але якось момент не був слушним, щоб сперечатися.

В автомобілі було тепло, але тіло її не переставало тремтіти, та не від холоду, а від людей довкола.

—   Що вона тут робить? — Вікторія не приховувала свого обурення присутністю Ніки.

—   Вікі, помовч, — білявка зловила погляд брата у дзеркалі, це був той погляд, як і в батька, що означав наказ і підкоритися.

—   Максиме, що трапилося? Чому батько й досі на вулиці? — мати однокласника завжди здавалась Ніці жінкою доброю, але все ж непростою, щось в ній було таке, здавалось там криється таємниця.

—   Він чекає на поліцію.

—   Поліцію? — голос затремтів, відчувала жінка щось недобре сталося, але все ж розпитувати не продовжила.

Коли Вероніка помітила здалеку, поміж дощові краплі сині та червоні проблиски, видихнула з полегшенням. Залишатися в автомобілі було нестерпно, вона вискочила з нього, як ошпарена, і побігла до поліціянтів, які уже роздивлялися неживе тіло Аліси.

Поліціанти не затримали їх довго, але попередили, що усім прийдеться з’явитися у відділку.

—   Я відвезу Вероніку додому, — якраз цього вона і боялась, що мер запропонує допомогу.

—   Не переживайте, ми доставимо дівчину додому.

—    Так, не треба затримуватися через мене. На вас сім’я уже зачекалася, а я не пропаду, — Ніка дуже сподівалась, що Віктор не буде сперечатися і просто погодиться. Вона знову відчула полегшення, коли мер віддалявся від них і можна було розслабитися.

Школа, як і кожного понеділка, схожа була на вулик: усі шуміли, бігали туди-сюди, ніби не бачилися вічність. Цей понеділок був трохи іншим, усі уже чули про смерть, а точніше вбивство знахарки, і кожен мав свою теорію.

—   Ніка! — думки Вероніки були заплутані, чи то від вчорашньої події, чи від недоспаної ночі. — Подружко, вибач. Це капець, який жах. Ти як?

—   Нормально. За що ти перепрошуєш, не розумію?

—   Ти ж мене замінила вчора і  от який вечір отримала.

—   Не перебільшуй, це ж не мене вбили, щоб ти так побивалася.

—   Це не смішно, Нік! До слова, зовсім.

Єва з Веронікою працювали разом в кафе уже два роки, дуже здружилися за цей час, хоча Єва і була на рік молодшою. Вероніка не мала багато друзів, а то й Єва була єдиною, хто називався подругою, тому коли зранку в неділю вона подзвонила і попросила підмінити, Ніка не відмовила. Не могла відмовити, в той день була річниця смерті батька Єви, уже рік минув, як він помер, а дівчина ніяк не могла оговтатися.

Усе в школі було звично, кілька уроків минуло і перестали згадувати за смерть Аліси. Здавалось, що вчорашній випадок ніяк не вплинув на життя Ніки та Максима. Тільки раптом на четвертому уроці у клас увійшла завуч і попросила їх зайти до кабінету директорки.

Зрозуміло було, що причина була у подіях вчорашнього вечора, але реакція класу зовсім не стосувалася їх: кілька хлопців тихо пустили двозначні «ого», інші почали перешіптуватися і скоса задивлятися на дівчину і лише одна людина в класі була відверто розлючена, що аж олівець в її руках поламався на дві частини — Єлизавета, або як її усі називають Лізі.

Максим з Нікою одразу встали і пішли за завучем, яка була досить нетерплячою людиною. В порожньому коридорі кроки віддавали луною, було якесь відчуття загрози від таких звуків. В кабінеті директорки не було нікого, Марія Володимирівна показала на крісла і сказала чекати.

Вони мовчки чекали в порожньому кабінеті, повітря навколо здавалось наелектризованим, кожен занурився у свої думки й відверто не знали чого чекати.

—    Ми ж все розповіли вчора, чого ще треба? — Вероніка якось сама не зрозуміла, як сказала вголос думки, які крутились в голові, аж сіпнулась від цього.

—   Я теж думаю, що ми тут через вчорашні події.

Обличчя видавало занепокоєння Максима, складка між бровами стала глибшою і його тіло було все напружене, але яка причина була такого неспокою Вероніка не могла зрозуміти, хоча й сама була, як на голках.

В кабінет ніхто не заходив, уже дзвінок на перерву продзвенів, а вони все ще не зрушили з місця, як нарешті увійшов старший високий чоловік у формі. Підійшовши до стола, чоловік зняв кепку і сів на місце директорки, його вузькі очі стали ще вужчими й поглядом пробігався з Макса на Вероніку і назад.

—   Я шериф ОТГ Мусійовський Арсен Іванович. Вчора увечері ви давали свідчення щодо Аліси Вурбило. Хотів з вами ще раз поговорити, ви ж не проти? — шериф підбирав дуже уважно слова: поговорити, а не допитати; та й дозвіл запитав, щоб батьків не кликати.

—    Не проти, звичайно, але усе записали вчора поліціянти, — Ніка хотіла забратися звідти якнайшвидше, шериф не викликав симпатії, швидше відчуття загрози.

—   Я читав, але хотів би почути від вас. Це ти перша побачила тіло, так? Розкажи усе ще раз, будь ласка, — його «будь ласка» було дуже вимушеним, шериф не звик просити про щось, він явно відчував свою владу, якою наділила його форма.

—   Я закінчила зміну і зачиняла кафе, коли побачила крізь дощ щось біле на дорозі. Спершу не зрозуміла, що це, але коли наближалася, то виднілися все чіткіші обриси людського тіла. Я не помітила авто, яке їхало, і впала на землю, потім ми усі підійшли і  побачили, що це справді було тіло, мертве.

—   Щось ще привернуло твою увагу? — шериф дивився поглядом, що так і кричав, що він знає Вероніка щось таки помітила. Хоч нічого надзвичайного не було, але вона вирішила задовольнити впертість поліцая.

—   Дощ змивав усю кров, тому було добре видно довгі вузькі, але глибокі, рани. Також на руках були намальовані якісь символи. Перше, що я подумала, що її випатрали. Як в документальному фільмі, коли вовки їли здобич, — Ніка не зводила очей із шерифа, лише так вона могла показати йому, що вона не боїться. — Я усе розповіла, що пам’ятаю.

—   Це все?

—   Вона ж сказала, що все, — ще ніколи Вероніка не бачила однокласника таким владним, ніби, це він тут накази роздає, але водночас була приємно здивована, що заступився за неї, враховуючи, що сьогоднішня розмова в кабінеті директорки найдовша за усі роки навчання.

—   Ви маєте щось додати?

—   Ні. Ми можемо йти?

Шериф таємничо усміхнувся, але нічого не сказав, лише кивнув головою на знак згоди, обидвоє встали та швидко рушили до дверей. Максим навіть не глянув на Ніку, попрямував до друзів, що уже чекали в коридорі, як і Єва.

—    Що це було? — Єва виглядала стурбованою, вона стискала міцно підручники в руках. — Чого вас покликали?

—   Приїхав шериф громади, розпитував про вчора.

—    Чому?

—   Не знаю, він нам не пояснював. Ти не голодна? Йдемо в їдальню?

—   Ходи, я з тих нервів зголодніла

Шум в їдальні можна порівняти із роєм бджіл, усім щось треба вияснити під час обіду. Максим із друзями також зайняли місця за столом, що був в самому кутку.

—   Ти розкажеш, що ви там робили? — Єлизавета пригладила своє чорне блискуче волосся і нетерпляче чекала на відповідь. — Ось ця не чіпалась до тебе бува?

—   Не вигадуй. Справою знахарки зацікавився шериф, розпитував нас про вчора. Точніше його цікавила Ніка і її свідчення.

—   Уууу, пів години на одинці й вона уже Ніка, — Лізі з Марією, найкращою подругою, захихотіли. Та Максиму не було до сміху, він відчував, що будуть проблеми та шериф тут не спроста.

—   Нам потрібно переживати? — Данило нахилився вперед, щоб його не чули зайві люди. Він бачив, як друг був сам не свій через вчорашні події, і хотів підтримати його, як завжди. — Вероніка щось сказала? Ну, розумієш.

—   Звичайно, вона бачила рани. Як їх не було не побачити. Вона не дурна сказала, що тіло ніби вовки розпатрали.

—   От, дідько. Це погано.

—   Не переймайтеся так, хлопці. Чого ви трясетеся? Щодо того, чи Ні-ка не дурна, я б посперечалася, але це лише слова і її асоціації. Таке і людина цілком сміливо могла зробити. Тому видихніть.

—   Сподіваюсь, що Маркель щось знайшов, бо шериф не залишить цієї справи просто так, треба дізнатися чому, — Макс глянув прямо в очі Лізі, ніби, відповідаючи на її спокій та фокус не на тих подіях, що справді важливі. — Знахарку вбила не людина, а перевертень, і це наша проблема, Лізі.

Єва не могла прийти до тями, не могла позбутися почуття провини, що саме через неї подруга потрапила в неприємності. На роботі усе валилось з рук, була не уважна і Ніка, як і їхній шеф, це помітили.

—   Єво, ти чого? Артур Борисович уже ледь себе стримує, щоб не підійти до тебе і зробити зауваження, — Вероніка справді почала переживати за подругу, не було причини, щоб так перейматися, а її емоції просто переповнювали.

—   Я не знаю, що зі мною. Тебе допитують, знайшла мертве тіло, а все через те, що я попросила тебе замінити мене.

—   Та все нормально. Не я ж її вбила. Єво, ми тут ні до чого взагалі. Так сталося, все ок, працюй і не думай про проблеми, яких нема.

—   Ти, як завжди, права. До речі, мажори уже тут.

—    Уфф, іду і я працювати.

Тільки Ніка підійшла до столика, який так і називали «мажорик», бо саме це було улюбленим місцем Макса і його друзів, як їй перегородили дорогу. Перед очима з’явилися широкі плечі у світлій футболці, що здавалось зараз трісне на них. Хлопець був кремезний, коротко підстрижений, що волосся майже й не було, і на голову вищий за сина мера, який і того був високий. Він прийшов не сам, ще так само троє кремезних хлопців стояли поруч, загороджуючи шлях до столика.

—   Треба поговорити, Атаманчук, — «лисий» хлопець сів за столик, та Ніка все одно не змогла до нього добратися через інших двох кремезних друзів. — Твої знову припхались на нашу територію.

—   Не знаю, про що ти.

—   Двоє моїх друзів зникли, вони мали поговорити з твоїм Павлом. Як його, Очерет. Якщо вони не знайдуться, будуть проблеми, Атаманчук, — Максим зберігав спокій, але розумів, якщо все правда, то наближається війна.

—   Ну, загуляли хлопці, а ти уже трясешся, як мамця.

В один момент «лисий» хлопець підскочив з місця і, вхопивши Макса за футболку своїми величезними кулаками, притиснув його до стіни. Було боляче десь між лопатками, Максим стримував себе, щоб не накинутися на Романа, саме так звали хлопця, але бійки це не його хобі.

—    Мамця, кажеш? Це мої хлопці і я їх знайду, — Роман нахилився ще ближче до обличчя Атаманчука, що його подих обпікав шкіру. — Що ти за лідер такий, якщо гнилого пішака Павла не вмієш в ризах тримати?

—   Досить! Розійдіться уже! — Ніка пробилася крізь дужих друзів «лисого», бо усі були на межі. Кожен піднявся з-за столу уже і готові кинутися один на одного.

—   Згинь, комашко, а то розтопчу.

—   А ти спробуй, — Ніка не витримала, хоч і поміж хлопців виглядала маленькою худенькою мурашкою. — Йдіть або я викликаю поліцію.

Максим скористався тим, що Роман відвернувся і відіпхнув  його якомога далі, поправив футболку і тепер уже сам почав наступати. Він був дуже спокійним, саме цей спокій і був жахаючий, голос не тремтів, не зривався, ніби, його щойно не притиснули до стінки з усієї сили.

—   Я розберусь.

Роман з друзями мовчки, але без захвату, пішли з кафе. За хвилину усі відвідувачі повернулися до трапези й звичних розмов, тільки Ніка не могла вирівняти подих. Вона пішла до Єви, яка уже тримала стакан води та виглядала більше перелякано, аніж Вероніка.

—   У вас тут все добре? — голос шерифа знову змусив напружитися кожному м’язу в тілі й не лише у Ніки, Максим мимоволі глянув на неї, ніби вони стали пов’язані через цю людину.

—   Так, шерифе, — Ніка усміхнулась, ніби все будо добре, вона підійшла до столика Атаманчука з його друзями, щоб прийняти замовлення із цілковитим спокоєм. — Усе добре в нас. Я вас із задоволенням обслужу тільки візьму замовлення. Вам кави? Можливо, бажаєте свіжих пончиків?

—   Ці хлопці, що вийшли, — шериф зняв кепку, його очі вп’ялися в обличчя дівчини, читаючи його, — мені здалось, що вони створювали проблеми.

—   Ах, нічого нового, просто вирішили зіпсувати атмосферу. Нічого, з чим би ми не справилися.

—   Добре. То я почекаю біля вашого стола панночко Вербас.

—   Я уже йду.

Дівчата з групи Атаманчука не змінилися ні на хвилину, показуючи свою зверхність і презирство, але замовлення таки зробили. Ніка одразу рушила у сторону Мусійовського, попросивши Єву віднести замовлення.

Максиму будо цікаво, чому шериф тут, а також тривожно за Ніку. Він нахилив голову вниз і старався спіймати потрібні звуки — голоси Мусійовського та Вероніки. Бувало йому важко почути та виділити потрібні звуки посеред хаосу шуму, усе перемішувалось, одні звуки голосніші, інші ж такі тихі, що важко розчути. А були моменти, коли шум атакував його з усіх сторін, він не міг його контролювати та тоді його голова розривалася на мільйони частин.

—    Ти працювала у Вурбило в магазині минулого літа. Чому ти про це не згадала швидше?

—    Бо ви не питали, — куточок губ Максима повз вгору, виявилося, що однокласниця не така незавидна комашка, як би могло здаватися. За сьогодні вона його уже двічі здивувала. — Ви ж про вечір неділі хотіли поговорити, до чого тут минуле літо. Я не думала, що це важливо.

—   І все ж я б хотів почути про цей період. Чи приходив хтось дивний до Вурбило?

—   Та ні, я не помітила. Працювала в магазині лише на пів ставки, десь-колись допомагала, я не була з нею весь час.

—   А її поведінка не була дивною? Можливо, місце в магазині мала улюблене або таке, до якого не можна було заходити?

—   Нічого такого не було. Ми не були настільки близькими, щоб Аліса ділилася своїми таємницями.

—   Дивно, бо Вурбило говорила, що хотіла тебе вчити знахарству, зробити своєю ученицею, — Вероніка на секунду завмерла, звідки шериф міг таке знати.

—    Я про це нічого не знала. Та й кепська з мене була б учениця, я в травах зовсім не розуміюся.

—   Я візьму каву з собою. Дякую, Вероніко.

Максим розслабився і трохи важко дихав, ніби, щойно пробіг коло. Чути все довкола на далекі відстані було ще тим фізичним навантаженням, хоч він з таким даром народився. Усі вовкулаки мали хороший слух, але були ті, що мали ідеальний, як Атаманчук.

—   Сашко, знайди Павла і витряси з нього все про випадок із Романом і його друзями. Ми з Данею спробуємо зрозуміти, чого шериф насправді хоче.

Дочекавшись вечора, Максим з Данилом припаркувались неподалік від відділку і чекали, коли патрульні виїдуть і залишиться лише черговий. Чекати довелося довго, було близько півночі, коли нарешті можна було братися до плану. А план був простий, як палиця: відвернути увагу чергового, щоб той вийшов надвір, а хлопці могли пробратися всередину і подивитись на записи шерифа.

—   Звідки ти знаєш, що він тут має свої записи? Можливо, вони завжди з ним, в його авто, наприклад?

—   Не знаю, — Максим ризикував, якщо його спіймають, буде скандал і Мусійовський точно щось почне підозрювати. Що турбувало Макса більше, він і сам не знав, але мав твердий намір не попастися. — Пішли.

Низький рудий чоловік у формі вибіг на звук сигналізації та голосно вилаявся, коли побачив розкидане сміття на автомобілях. В думці мелькнуло, що трохи хлопці перестарались, з іншого боку вони точно виконали його наказ — затримати поліціянта якнайдовше надворі.

В кабінет начальника, а саме там припускав Атаманчук і сидів шериф, потрапити було неважко, напис підказував, куди йти. Данило кілька років тому бунтував і мав кілька пригод із зломом замків, то відчинити двері займало менше ніж хвилину.

Приміщення освітлювало лише неяскраве світло від ліхтаря на вулиці, та цього вистачало, щоб зорієнтуватися, що і де стояло. Хлопці почали оглядати кожну шухляду, щоб знайти хоч щось. Спершу не було і натяку на документи Мусійовського, але буває, що усе лежить на видноті. Саме так і було з його записами, вони лежали на столі начальника поліції та чомусь було схоже на пастку.

Максим не збирався читати усе тут, він все сфотографував і якнайшвидше з Данилом хотіли вибратися із відділка. Особливо, коли почулося виття десь зовсім недалеко, Максим вибіг кулею надвір. На щастя, черговий був ще зайнятий прибиранням сміття з автомобілів і не звернув уваги на звуки, що дуже були схожими на виття собаки.
Величезні тварини, тіні яких виглядали більш жахаюче, аніж вони самі, пробігали один за одним вулицями міста Великий камінь. Він впізнав вовків зі своєї зграї, там і Лізі була, і Сашко, сам уже хотів до них долучитися, та вловив звук швидкого серцебиття і важкого дихання.

—   Ти йди й виясни, що відбувається. Я зараз наздожену.

Він не спішив, повільно йшов в сторону, звідки навіть повітря пахло страхом. Після смерті знахарки в Максима не зникало відчуття, що запустився якийсь невідомий механізм, який несе зло. Підійшов нечутно, ніби не ступав по землі, уже стиснув кулак, закралася думка, що це Роман причетний до всього.

Міцна, дужа рука притиснула людину до стіни, а кулак завмер за кілька сантиметрів від наляканого обличчя. Максим уже сам важко видихав повітря, завмер від того, наскільки він помилився. Зовсім не Роман чи хтось з його друзів були перед ним, це була невисока білява дівчина з великими зеленими наляканими очима — Ілона, сестра Єви.

Дівчина скористалась моментом, коли Атаманчук розгубився, і відіпхнула його, побігши з усієї сили поперед себе. Здавалось, що його роздирають у всі сторони, не знав за що братися, стільки проблем на один раз. Максиму стало страшно, якщо йому не під силу його доля — очолити зграю і стати наступним Альфою.

Ноги завели додому і Максим не переживав, знав Данило і Сашко розберуться, а його щораз більше охоплювали сумніви. Замість того, щоб лягти спати, Максим обдумував, що робити з Ілоною, що сказати, як пояснити. Уже багато років звичайні люди містечка не були в курсі іншого життя, яке вирувало вночі. Думки плуталися та усі пояснення здавалися настільки безглуздими, наскільки вони такими й були. Оскільки рішення із ситуації з Ілоною не приходило, що дуже бісило, єдиним способом було перемкнутися. Максим видрукував фотографії із записів Мусійовського, їх виявилося досить багато. Спершу важко було розібратися в усіх даних, скорочення, короткий опис і багато різних прізвищ. Але з кожною наступною сторінкою все більше вимальовувалася схема і те, що він там прочитав, тільки зміцнило переконання Максима, що Мусійовський принесе багато проблем.

Синопсис