ДЕВ’ЯТА ПЛАНЕТА

      Все розпочалося в той день, коли Міранда, аспірантка із Каліфорнійсього університету, увірвалася в кабінет професора Алена Роджерса і поклала на його стіл світлини.
 — Ця зірка дуже схожа на Сонце! — радісно вигукнула Міранда.
 — І що? — здивовано запитав Роджерс.
— Мені здається, що ця планета — саме те, що ми шукаємо, — емоції переповнювали дівчину.
— Можливо, — професор уважно глянув на світлини.
— Припускаю, що тут, — вона тицьнула пальцем у світлину, — можуть бути прекрасні умови для життя, — мовила дівчина .
 — Можливо, — промугикав Роджерс, протираючи окуляри.    — Спробуємо не поспішати, — Роджерс висмикнув руки із обіймів й відійшов до вікна. — Я розумію ваш інтерес. Молодість вона така, але тут треба підійти виважено, — він зняв окуляри і хукнув на скельце. 
— Ви ж розумієте, що ідея — така річ, яка осяянням приходить до багатьох. Але лише окремим вдається її розпізнати і тільки обраним, — вона підняла вказівний палець вгору, — вдається її реалізувати. Це, — юнка постукала по світлинах тонкою долонею, — провідник до нової реальності. А… Я розумію, — вона махнула рукою і почала збирати світлини, — лише після того, як ми втратимо все, почнемо думати про те, що ми можемо зробити. — Міранда важко зітхнула і знесилено впала в крісло.
      Роджерс неспішно підійшов до неї і по-батьківськи турботливо погладив її по волоссю.
— Молодість завжди така, — він присів поруч. — Ідея хороша, — професор замислився. Дівчина говорила діло.
— Але нам потрібно поспішати, — стурбовано мовила аспірантка, — поки хтось не зробив це швидше за нас. Охочих буде чимало.
— Можливо, — погодився професор.

     * * *
      Здавалося, що  не воювала і не встрявала у сварки одна Філона, покровителька домашнього вогнища. Вона смиренно сиділа на вершині високої гори і стурбовано дивилася на помешкання жителів Вегести та час від часу випромінювала світло, яке перетворювалося в полум’я, щоб зігріти теплом будинки й храми.
     Ще здалеку вона побачила свою сестру Анет, яка, зодягнена в сукню із тонкого білого шовку, самотньо бродила по узбережжю океану.
 — Хто до мене йде? — глузливо посміхнулася Анет, — поважна діва Філона.
 — О, сестро, розумію твоє занепокоєння. Але те, що відбувається довкола, повинно нас об’єднувати. Наша суперечка мені здається безглуздою і непотрібною. — Філона підійшла до сестри, потік її випромінювання зменшувався, в залежності від пройденої відстані.
— Безглуздою? — вогонь запалав в очах Анет. — Поглянь, що з нашим народом.
— Сестро, людина, як краплина серед моря. — спокійно мовила Філона. — Вона слабка істота, і хто, як не ми, має допомогти для неї знайти новий сенс, відродити її силу та дух? — Філона наблизилася до сестри. — Ти так розгнівалася, що забула про вогонь у храмі. Сила людської злоби є нічим, порівняно з силою любові. Ненависть не здатна надихати. Тільки любов може дати силу взяти на себе відповідальність за окрему людину, а у ній — за всіх мешканців нашої планети.
— Сьогодні мене покинули ображені лари, — Анет ледве не заплакала. — Якщо ти не забула, то тричі на місяць вегестіанці зобов’язані приносити їм жертву, а під час родинних свят — прикрашати будинки квітами.
— Але ж вчора, — обережно розпочала Філона, — в ущелині біля Платинових гір, я бачила двох юнаків в собачих шкурах. Вони від душі веселилися співали, танцювали.
— Це фамільні і сусідські лари, — Анет немовби зраділа. — Вони були самі?
— Ні, з ними був собака.
— Ось і все. Вони прощалися з нами, — зітхнула Анет. — В будинках і маєтках стало багато шуму.          Ті спостереження, що земляни ведуть за нашою планетою, змінили усе життя. Добробут родин і лад в будинках порушено, — вона зняла з шиї шовкову хустину й віддала її водній стихії. — В моєму храмі на вівтарі раніше постійно горів вогонь… Сьогодні вперше храм забули прибрати та очистити… — тихо мовила й задумалася. — Весталки втратили віру й не зберегли цноти.
— Швидко ж вони здалися, — тихо, майже про себе, мовила Філона. — Отож, прийшов час кардинальних рішень.
— Що ти намірена робити? — стурбовано запитала Анет. Цей погляд вона знала дуже добре. — Ти ж не замуруєш її живцем?
— Ні, — надто спокійно відповіла Філона. — У мене є краще покарання.
— Ти про що? Вбивство? Це ж і є ненависть!
— Я про любов, — засміялась Філона і поправила в волоссі квіти. — Я вірю, що прийде час, коли любов переможе ненависть і на нашій планеті, знову запанує мир, — мовила і поволі пішла в напрямку до будинку однієї з весталок.
     Нумія, яку вона вважала найблагочестивішою з усіх жінок, стояла в обіймах юнака, зодягненого, як архаїчний воїн. На ньому була вишита туніка, нагрудники, короткий червоний плащ. Його бронзовий щит, що нагадував вісімку, лежав неподалік на траві.
— Весталки — символ чистоти і непорочності, — розпочала Філона ще здалеку. — Тільки тому для них доручено зберігати вогонь у храмі Вести. — Богиня зробила декілька кроків і зупинилася.
      Юнак, почувши її голос, відштовхнув від себе весталку. Проте Нумія лагідно посміхнулася і притягнула хлопця у свої обійми. Сміливість дивувала, але не викликала захоплення.
— Вчора ти повинна була сховати попіл і зачинити погріб, щоб ніхто не міг увійти до нього, — спокійно сказала Філона. — Але ти порушила правила своєї місії. На околицях міста згасли вогні.
— Я не зобов’язана рятувати те, що немає цінності, — спалахнула гнівом весталка. ЇЇ віра похитнулася.
— Тобі добре відомо, що той, хто не притримується правил Космосу, накликає на усіх нас невдачі.
— Все своє життя я віддала на той вогонь… Що тепер?
— Тепер… Відповідальність за Всесвіт знову впаде на плечі Творця.
— Можливо. Але яке це вже має значення? — вперто твердила Нумія. — Земляни незабаром захоплять нашу планету і тоді, — вона, гордо випрямивши стан, розвернулася до юнака, який весь час переживав страшне відчуття невідворотності покарання. Чутки про гнів милосердної богині вже декілька днів лякали мешканців.
— Щоб життя на Вегесті було щасливим, потрібно притримуватися порядку. А ти запитуєш, що тепер? — розгнівана Філона підняла очі до неба й розпочала молитву.

*  * *
— Людина — це її душа, — Філона звернулася до присутніх. — Поведінка Нумії демонструє зіпсовану душу. Усім цікаво, де поділася покірність?
— Ії знання про те, як приборкати свою душу взяли і зникли, — втрутилася Анет. — А можливо їх і не було? — запитала й наблизилася впритул до Нумії.
— Людина — істота слабка, тому схильна до спокуси, — мовила весталка, сміливо дивлячись у вічі богині.
 —  Невже задля цього я витратила стільки часу і сил? — Філона дивилася на благочестивих вегестіанців. — Я відучувала вас від суперечок та воєн, допомагала опанувавти сутністю чеснот.
— Визнана вина наполовину відкуплена, —  почулося із маси.
—  Спокутуй свій гріх, поверни родинний вогонь.

* * *

— Думаєш, ми не єдині розумні істоти у Всесвіті? — запитала вона у Даніеля.
— Не думаю, — скептично посміхнувся астроном. — Я переконаний. Ахаха, — зареготав Ловесваль. — Ви хоч знаєте, що ми опинилися на перших поверхах Тонкого плану, фактично, «на тому світі».
— Що це означає? — занепокоєно запитала Міранда.
— Ловесваль хоче сказати, що тут все інше, — уточнив Роджерс, протираючи скло в окулярах.
— Саме так, — погодився Даніель. — Частоти інші, органіка інша. О, якщо примружитися, — він примружив очі і мовив, — можна побачити вашу ауру, яка світиться, як срібний німб над головою, — астроном засміявся, схопивши за талію дівчину, легенько, ненав’язливо притягнув до себе.
        Міранда посміхнулася, коли Даніель згріб її у свої обійми і зробив декілька «па».
— Ви мене лякаєте, — кокетливо посміхнулася дівчина і кинула погляд на його вуста.
— Це не повинно вас лякати, жодним чином, адже наші тіла розкриваються своїм ходом, — відповів астроном й на підтвердження слів поглядом торкнувся її губ. Ритм Всесвіту теж вальс, в різному виконанні, в різних октавах.
        Роджерс несподівано усміхнувся.
 — Ось вам і форми життя… — мовив Роджерс, вказуючи поглядом на світлі жіночі постаті на пагорбі, що виросли, немовби із повітря.
       Жінки рухалися надто легко і граційно, щоб можна було стверджувати, що вони ступають по оксамитовій траві. Здавалося, що вони, наче пливуть над землею. Зодягнені в ніжну туніку лавандового кольору, яка надавала відтінку величної простоти, вони водночас були схожі на якесь туманне божество, оточене з усіх сторін військом прекрасних воїнів, зодягнених в драпірований хітон пурпурового кольору, який оголював красиве чоловіче тіло.
— Вочевидь, сильний шум, який ми створили, міг налякати мешканців, — примружившись сказав астроном.
— Ого, — вигукнула Міранда, — яке гармонійне поєднання краси тіла та краси обличчя. — дівчина якось таємниче зітхнула, ніби для неї забракло повітря.
— Не думаю, що і з духом їхнім так все прекрасно, — не дуже вдало пожартував Ловесваль. Захоплення, яке горіло в очах дівчини викликало в нього хвилю ревнощів і злості.
— Не скажіть, — Міранда посміхнулася кутиками рота, тисячі кокетливих бісиків затанцювали в її погляді й ще більше розгнівала Даніеля.
— Просто ідеал чоловіка, — мовила вона, розглядаючи воїнів, що знаходилися на відстані декількох метрів. — Господи, — сплеснула руками дівчина, коли атлетичні, з лискучою шкірою, воїни наблизилися так близько, що можна було бачити їхні витончені вилиці,  — це неймовірно. Заради такої краси варто подолати мільйони світових років.
 — Дамочко, візьміть себе в руки, — астроном підійшов до Міранди і спробував обійняти за талію. Всім своїм виглядом, ніби демонстрував свою владу над нею.
 — О, тепер я впевнена, що ті античні статуї насправді були створені з натури. 
 — Але страшна істина в тому, що такі красені також переконані в своїй ідеальності, — втрутився професор, який завжди страждав від браку жіночої уваги. Посередня зовнішність, пивний живіт і постійне самозаглиблення в ідеї, дратувало його дружину. Марні спроби Кейт надати йому спортивного вигляду ні до чого хорошого не призвели. Одного ранку вона зібрала валізи і втекла до Техасу з якимось туристом, який згодом проміняв її на юну блондинку.
 — А жінки, гляньте, які жінки, — демонстративно мовив Даніель.
 — Треба визнати, що і вони прекрасні… — Міранда швидко, по-жіночому, оцінила незнайомок. Вам не здається, що вони дуже схожі на нас? — вона із цікавістю подивилася на Данієля, очікуючи від нього якоїсь реакції.
— Авжеж, — після деякої паузи мовив чоловік. — Ідеал жінки, — мовив обережно й, відчувши деяку нервозність в тілі дівчини, впевнено обійняв дівчину за плечі.
— А чи не думаєте ви, що ці люди можуть бути  оптичною ілюзією, як і почуття деяких чоловіків. — Міранда легким рухом плеча скинула чоловічу руку. 

 * * *

 — Виявляється, що є місця, де відчуваєш якесь дивне відчуття захоплення і спокою, — Ловесваль, який ще не втратив здатність аналізувати, оглянувся довкола. А потім після деякої паузи додав: — Ось це мене і лякає.
— У якому сенсі? — запитала Міранда, нахилившись до самого вуха. Тепло молодого тіла збуджувало його думки.
      «Ось це і лякає, — подумав про себе астроном. — Надто багато вражень… А прояв чутливості просто зриває дах».
      Ситуацію врятував професор.
— А ви не вважаєте, — помірковано мовив він, — що це дійсно гра нашої уяви?
     Несподівано заграла музика, й посеред кімнати з’явилося зображення настільки реальне, що всі відчули легкий подих вітру і запах щойно викошеної лаванди.
—  Тут ви можете відкрити істинну свою сутність, — Філона вказала рукою на скелю, біля підніжжя якої вони опинилися… — Коли йдеш уздовж скелі, встигаєш прокрутити в голові сотні різних думок… 
 — Або ж думаєш про те, — додала Анет, спостерігаючи за мімікою астронома, — що розкіш не замінить порожнечу в душі. 
 — Так, так… — кивав головою професор. — Але це чомусь розумієш уже тоді, коли проживеш більшу частину свого життя. — він якось загадково зітхнув. — І минуле не змінити, і в майбутнє немає з чим йти.
— Та ви, Роджерсе, ще й філософ, — підсумував Даніель, чухаючи свою потилицю.

* * *

           Знервовано кашлянувши, Роджерс взявся за ручку дверей поліцейського відділку.
— О, професоре, — вигукнув шериф, помітивши в дверях постать Алена. — Проходимо. Не соромимося, — гостинна посмішка Мура не обіцяла швидкого звільнення.
     Роджер присів на стілець, що стояв біля стола, заваленого кипами паперу,  й ослабив краватку.
— Ви неважно виглядаєте, — зауважив шериф. — Не виспалися?
— Так, — погодився той, — не спалося.
— Чому? — поцікавився шериф і поставив перед Роджерсом стаканчик з міцною кавою. — Може це збадьорить.
— Дякую, — ввічливо відсунув стаканчик. — Я не пью каву, серце… — мовив і поклав праву руку на груди.
— Розумію, розумію… — шериф поволі підніс до губ напій і дзвінко відсьорбнув.
— Пробачте, — обережно мовив професор, — можливо, ми розпочнемо, а то у мене сьогодні чимало справ.
— Так, так. Без проблем, — погодився шериф. — Розпочнемо. — він поставив стаканчик на стіл і уважно глянув на Роджерса.
     Від того погляду професор знітився, а потім опанував собою і спокійно сказав:
— Я готовий розповідати.
— Отож, ви стверджуєте, що на борту капсули нікого, окрім вас не було? — запитав шериф і підозріло глянув на Роджерса, очікуючи передбачувану відповідь.
     Професор відповів не зразу. Ця неспішність змусила шерифа вкотре засумніватися.
— Я був один. Скільки можна про це говорити, — вигукнув Ален Роджерс. — Невже так важко це зрозуміти? Моя місія вирішувалася на державному рівні, піднімайте папери, а не займайтеся якимось балаганом!
 — Гаразд, — спокійно погодився Браян Мур. — А як поясните факти? — він кинув на стіл світлини. — Вам знайомі ці люди?
— Ви думаєте, що я не сповна розуму? — засміявся Роджерс. — Це Ловесваль, — він тикнув пальцем в симпатичного чоловіка. — А це моя аспіратка Міранда.

* * *
     Місто N було небагатолюдним. Заселене одними переселенцями, що прибули сюди казна-звідки, здавалося похмурим і диким.    
     Появу нової родини сприйняли обережно, але ритуально-доброзичливо. Нікого не цікавило звідки вони взялися і яку таємницю приховували. Всі звикли, що тут часто відбувалися речі, які не могли вміститися в жодне розуміння. Навіть, якщо їх описувати з виразними подробицями, мозок все одне відмовлявся в них вірити. 
    З міркувань безпеки вегестіанці вирішили поселилися на околиці міста, подалі від людей.
    На горі вулканічного походження вони побачили закинутий, ніким необжитий будинок, схожий на замок.
 — Колись в цьому будинку проживав князь Грабовський, — мовив незнайомий чоловік, зодягнений в білу лляну сорочку з розрізом по центрі, поверх якої була накинута легка туніка, обшита перлами та металом.
 — А мені здавалося, що цей будинок давно вже нікому не належав, — мовив до Нумії Ксав.
 — Виходить, що помилилися, — відказала дівчина і привіталася з незнайомцем. — Ввічливість — запорука хороших стосунків, — мовила, звернувшись до Ксава.
— Це будинок князя, — наголосив незнайомець. Від тих слів повіяло холодом.
— Звідки нам було знати? Ми тут нещодавно, — винувато посміхнулася дівчина. — У нас не було ніякого злого наміру, — вона схопила за руку Ксава і потягнула назад від будинку. — Мерщій ходімо звідси. Якось мені тут моторошно.

* * *
    За вікном заспівали півні. В двері хтось постукав.
— Розпочинай, — не роздумуючи наказав Ксав і обійняв за плечі Нумію.
      Коваль розпочав свої магічні дії.
   Для початку він подрібнив парафін, а потім розтопив віск. Додавши аромату бергамоту й апельсину, акуратно вилив свічку. Почувши парафіновий запах, Яровіла набула впевненості.
— Мерщій дай мені руку, — вигукнув Скарбник. — Поки свічка палає, надягай каблучку, моя Яровіло.
— Віск горить спокійно й рівномірно, — зазначив коваль. — Значить все у нас вийде.
— Мені приємно відчувати дотик твоїх рук, — мовила дівчина. — Я була така самотня, — посміхнулася і притулилася до грудей Скарбника. — Приємно відчувати твоє тепло. Просто кохати. Безнадія породжувала злість і розчарування…, — спустошеність і туга знову з’явилися на обличчі.
     Коваль, збовтавши пляшку з вересом, налив у склянку і дав випити для Скарбника та Яровіли.
— Ніколи не знала як виглядає щастя, — ледь чутно мовила Нумія.
— А тепер? — здивований Ксав розглядав Нумію. — А тепер щось змінилося?
— Воно, — Нумія загадково підняла до неба очі, а потім внутрішнім поглядом зазирнула у свою душу, — має сплутане волосся, що танцює від подиху вітру. Чисті очі, які часто сповнені щирих сліз і почуттів. Найніжніші руки. Поруч з ним завжди знаходяться потрібні слова, і не важка тиша. Думаю, що мені зовсім неважливо, яка в нього зовнішність, — сказала ще тихіше і поринула у свої думки, час від часу посміхаючись.
— Ти про що? — здивовано запитав Ксав.
— Його звати Селіван, — мовила Нумія.
— Квіти вересу — подарунок від нього? — запитав здивовано Ксав. — Отож, з його допомогою ми віднайдемо пагорб, де мешкають лари.
      Несподівано двері, що вели в кімнату, затремтіли, а потім вмить розчинилися і на порозі з’явився Храмовик. Він несамовито кричав. Його руки тягнулися до Яровіли.
— Хто відніме її сукню, тому вона покориться — мовив коваль заклинання і накрив дівчину рожевою фатою.
— Що ти накоїв? — заревів Храмовик. — Вона тепер стане звичайною жінкою. А як же той колодязь, що у замку князя? Хто тепер зможе «зачинити воду» так, як Яровіла? Хто?
— Вона, — коваль вказав на Нумію.
     Нумія злякано озирнулася і зробила декілька кроків назад.
 — Але пам’ятай, якщо її розгнівати, ця жінка може жорстоко помститися, навіть вбити поглядом. Ти не повиненн її гнівити.
— Але й вона сама не безсмертна. — зареготав Храмовик.
— Звісно, — погодився коваль. — Однак у її душі є те, що дає для неї безсмертя, — на цих словах коваль підійшов до вікна і відчинив віконниці.
       Сонячне світло увірвалося в кімнату. Храмовик затулив рукою очі.
— Світло! — кричав він щосили. — Заберіть світло. — благав голосом, що скидався на дзижчання комара. — Світло, — кричав і поволі перетворювався на тьмяну постать, яка за мить зовсім щезла.
— Світло, — вигукнула радісно Яровіла, її тоненькі прозорі крила затріпотіли і вона вилетіла у вікно.

*  *  *
— В кожній боротьбі є благословення, — почула біля самого вуха голос Лоскотухи, чий спокій порушив шум ритуального дійства. — Пам’ятай, Пек зі злими поплічниками всякий раз в жаху відступає перед променистою міццю і красою сонця. Ти повинна відкрити своє серце чистим думкам.
«Смерть приходить до мертвої води», — думка осяйнула Нумію.
— Криниця, — мовила тихо, але жінки почули її голос, зупинили свій ритуал і знову оточили дівчину. — Зачинити воду замість Яровіли. Стерти пам’ять про гріхи минулого, відродити думки про любов.
— Криниця, — жінки повторили хором, схопили зв’язану Нумію і на витягнутих руках понесли в підвал.
      Напівтемний коридор поступово світлішав. Загорявся тисячами вогнів. Невідомо звідки почали з’являтися люди різного віку, різного статусу та кольору шкіри. Спершу вони тихо стояли й дивилися на ту процесію. Поступово юрба заворушилася і від їхніх розмов стояв такий гамір, що Нумії на мить хотілося померти, розчинитися, перетворитися на марево, щоб нікого не бачити й не чути. Лоскотуха злісно мовила замовчати.
      Тиша протрималася недовго. Коли ж до тіла Нумії потягнулися руки, крилата діва дала наказ, і з глибини темного коридору вийшли воїни. Злякані люди замовкли. Воїни вишикувалися по обидва сторони коридору, відтіснивши людей до стіни.

Синопсис