Наречена чаклуна

– А давай я тебе посватаю?

Іванка ледь не впустила вудку. Лука дивився на неї прямо і серйозно, наче ця чудернацька пропозиція – найкраще, що міг придумати. Певно, сонечко добряче маківку напекло або Агній проклятущий мороку навів.

– Ой, ні! Я люблю тебе, як друга!

– І чудово. Жодних ревнощів і оцього всього. Зможемо жити, як схочемо. Ніхто не буде нам наказувати, – пояснив він і сумно додав, відповідаючи на її здивований погляд: – Батько пророчить мені дорогу в золотарі. Хоче, щоб я його справу продовжив. Мовляв, і гроші будуть, і людиною не останньою стану. А запах – обіцяє, що внюхаюся.

Він зірвав травинку – зігнув, прикусив в декількох місцях і підніс до губ, а коли дмухнув, перебираючи пальцями, над водою полилася мелодія – щемка, тягуча, мов солов’їний спів. Іванка заплющила очі й пошкрябала нігтями долоню під рукавичкою – та спітніла, страшенно чухалась і заважала насолоджуватись піснею.

– Не хочу я в лайні копирсатися! – музика обірвалась – Лука у розпачі кинув свистульку, ніби прощаючись із мрією.

Вони обоє відчували себе чужими в селі – Іванка з її даром, і Лука, чия гра на сопілці зачаровувала, змушувала забути біду та скорботу, але воля батька штовхала хлопця до вигрібних ям. З Лукою ровесники знатися не хотіли через запах нечистот, якого Іванка, як не принюхувалась, так і не почула, а з нею – через відьмацькі вміння. Над Лукою насміхалися, Іванку – побоювались. Не тільки тому, що вміла чаклувати – билася вона завзято і хвацько.

– Ай, кропива гадська-колюча! Агній би тебе побрав!

Ледь почувши дзвінкий дівочий голос, Лука в мить підтягнувся, розправив похнюплені плечі. Смикаючи поли плаття, продиралась крізь зарості Ганнуся. Найгарніша дівчина в селі – пухкенька, як булочка, рум’яна, чорноброва, коса – товщиною з руку! І, якщо Іванка добре розуміла, як доля звела їх з Лукою дороги, чому Ганнуся водилася з нею – ніяк не могла второпати. Звикла, напевно. Дід не знав, як вправлятися з немовлям, тож коли в нього з’явилась Іванка – часто лишав її в домі тітки Параскеви. Іванка з Ганнусею виросли, як сестри.

– Оверко з ярмарку повернувся, тебе шукає, – гукнула вона Іванку.

– Мекнутий?

– Та хіба розбереш… – Ганнуся відвела очі.

Отже, дід встиг десь хильнути. Останнім часом вони знюхались з Устимом – батьком Луки, і пиячили разом – чарку за чаркою, з обіду і до самої ночі. Луці спочатку доводилось вкладати батька, а тоді тягнути через все село Іванчиного діда додому. Друг ділився з нею підозрами, що батько щось страшне підслухав у княжому граді – на золотарів за роботою уваги не звертали, і ті часто-густо випадково ставали хранителями чужих таємниць. Правда, почутим Устим ділитися не спішив, тільки щовечора заливав за комір, а тоді давав хропака прямо за столом.

– Підеш на свято врожаю? – Ганнуся присіла поруч.

– Ні, – Іванка хитнула головою – нема чого їй там робити.

– Ти що? Хлопці прийдуть! Хороводи водити будемо!

Точно, нема чого.

– Хочеш, я тобі свою сукню дам? – Ганнуся зрозуміла мовчання по-своєму. – Її трохи почистити треба, бо поки вас шукала, в реп’яхи влізла. А мені мати плаття ладне справила! І Квітка наворожила: хто стрибати через багаття першим запросить, той – моя доля. Хоч би Петро… – додала вона замріяно.

У Луки сіпнулося око. Не дивно – це Петро вигадав жарт про запах вигрібної ями, котрий буцім-то з’являвся раніше за самого Луку. Іванка навішала місцевому красунчику зашийників, але його слова не підхопив тільки лінивий. Не могла ж вона кожного гамселити! Сама Іванка скривилася від згадки про Квітку. Чорнорота пліткарка всюди вешталась за Ганнусею, і її присутність доводилось терпіти, зціпивши зуби. Це вона розпустила язичення, буцімто матір Іванчина була простою жінкою, а батько – чортом. Від нього у спадок, мовляв, і дар отримала. Хоч люди й не перестали ходити по Іванчину допомогу, було неприємно – тим паче, що насправді ані матері, ані батька вона не знала.

Ганнуся побігла додому чепуритися. Лука зібрав вудки і визвався проводити Іванку – все одно не клювало. Насправді, вона підозрювала – пішов, щоб не дати зірватися на хмільного Оверка. Дід колись був вправним мисливцем, але після смерті жінки від трясовиці, що її наслав проклятущий Агній, почав пиячити. Страшно, по-чорному. Так би й замерз, закунявши десь під чужим парканом, якби темної зимової ночі, відчаркувавшись з сусідами, не пішов до вітру і, заблукавши, не наштовхнувся у лісі на маленьку Іванку – саму-самісіньку. Мати покинула її немовлям, лишила вовкам на харч. Не дивно, бо народити дитя з чаклунським даром – то сором великий. Хоч дід так і не вважав. Ще б пак – за її допомогою місцеві звертались до нього шанобливо, тільки що не кланялись і платили хто чим міг: копійчиною, парним молоком або яйцями.

Одне з них вона чистила, катаючи долонею по столу, поки дід розкладав пакунки:

– Я тобі подаруночок привіз до свята! – очі Оверка звелися в купку, коли він спробував зупинитись поглядом на Іванці, і вона закусила губу з усієї сили. Не просто мекнув, наклюкався.

– Краще б ти пиячити кинув! Був би мені дарунок на всі свята наперед! – врешті зірвала рукавичку – долоня горіла вогнем – і, забувшись, торкнулась потрісканого яйця.

В очах потемніло, біль запульсував у вилицях, розтікся аж до потилиці, а тоді – нижче, поки все тіло не звело судомою. З вуст увірвався стогін. Добре, що Лука поруч – допоміг не впасти кулем, а влягтися на лавку. Коли перед очима нарешті розвиднилося, на місці вареного яєчка пищало жовтеньке курча. От і поснідала!

– Ну ти поглянь. Дідо ж старавсь! – Оверко сунув їй згорток. – Хоч оком кинь.

Тепер не відчепиться. А в неї замало сил аби піти, ображено грюкнувши дверима. Іванка сховала долоню в рукавичці, щоб ненароком не оживити вміст пакунка, розгорнула його і ахнула. Сукня! Небесно-блакитного кольору. На широких рукавах розквітнули майстерно вишиті квіти. Гарна сукня. Чудова. Навіть Ганнуся б такій позаздрила.

– Шкода, що я не ношу суконь, – Іванка відклала подарунок.

– Ти ж дівчина! Маєш носити!

– Запишуся до княжого війська, вдягатиму лиш штани та сорочки.

– А хто тебе відпустить? – по-доброму засміявся дід. – Як теля на ніжки впаде, кому піднімати? Як засохнуть поля – хто торкнеться ріллі, щоб жита зазеленіли? Тут без тебе ніяк! Де народилася, онучечко, там і згодилася!

Іванка відчула, як кров приливає до обличчя, але не встигла загарчати, що навіть чортиська не відають, де вона насправді народилася. Лука підняв брови, мовляв – от, а я ж казав! – і сунув їй сукню під самого носа:

– Приміряй!

Пхикнула, але погодилась. Дід вийшов до сіней, загрюкотів там мисками, а друг відвернувся до вікна, споглядаючи, як курча, що мить тому сиділо на прочиненому вікні, вже копирсається у купі перегною.

– Все, я приміряла. Можна знімати?

– Ти… ти… – повернувшись, Лука закляк, наче в нього дух перехопило. – Ти виглядаєш, як дівчина!

Визирнув із сіней задоволений дід – знайшов таки первак, який вона надійно сховала, – і посміхнувся крізь вуса:

– Ну, скажи – молодець дід Оверко, умаслив? Тепер можна і на свято йти.

Іванка хитнула головою. Якщо вона з’явиться в цій сукні, всі будуть витріщатися. І, помилуйте боги, може, ще й танцювати доведеться! Нізащо! Тим паче, треба за дідом глядіти, поки не напився вщент.

– Ходімо, – Лука простягнув їй руку. – Буду оберігати тебе від бажаючих затягнути в хоровод, – пообіцяв він, ніби думки прочитав, і понизив голос: – На вівтарі Дажбога лежить сушена рибка, як ти любиш. Обіцяю добути одненьку, навіть якщо накличу на себе його гнів.

Рибка виявилась пересушеною і гірчила, хоч варто було постаратися: вродило в цьому році на славу. Звідусюди лунав безтурботний сміх, співи, вигуки. Кружляли в хороводі навколо високого вогнища дівчата. Полум’я сліпило, тріщало, сипало іскрами, що долітали, здавалося, до самого неба. Між покрученими коренями вікового дуба – подалі від усіх примостилась Іванка. Коли сутінки спустились на село, до неї доєдналась Ганнуся:

– Час стрибати через вогнище, – хоровод розірвався – юнаки та дівиці розходились парами, а вона жадібно виглядала когось із натовпу.

Іванка знала, кого.

– А що як тебе запросить… м-м-м… не Петро, а хтось інший?

– Навіть думати про це не хочу!

Перша пара під схвальні вигуки стрибнула, обпекла п’яти.

– Іде, іде… – Ганнуся штрикнула Іванку ліктем під ребра.

Петро і Лука підійшли майже одночасно. Мить – і Ганнуся пішла до вогнища, а Лука так і застиг з протягнутою рукою. Іванка схопилася за неї, підтягнулась і стукнула лобом Луці по носу. Ненавмисне і несильно, але до тями привела.

– Ти ж казав, що вона зависокої про себе думки? – блиснула очима Іванка. Він закоханий у Ганнусю! А вона – курка сліпа, не помічала! – Ніби-то й сміється гидко, як мартин і брови у неї схожі на волохату гусінь?

 – Я не збирався… я… я просто… – друг виглядав таким нещасним, що Іванка передумала насміхатися. – Не знаю, що на мене найшло…

– Думаю, віщі слова Квітки додали тобі сміливості, – поплескала його по плечі. – Та годі! Ходімо вже стрибати, а то вогонь скоро згасне.

– Ти ж не збиралася!

– На що не підеш заради дружби! Тільки заміж мене більше не зви, – серйозно додала Іванка, – якщо когось іншого любиш. Я ж і погодитись могла.

– Тоді ми би прожили довге щасливе життя, повне пригод, – Лука стиснув її долоню, – і стали би опорою одне для одного. Тому моя пропозиція ще в силі, якщо що.

Вони пішли до вогню. Не зговорюючись, розбіглися і стрибнули. Іванці на хвилю здалося, що вона летить, і тоді змахнула руками, мов крилами. Губи самі собою розтягнулися в усмішці. Іванка повернула голову – Лук теж сміявся, а коли вони опинилися на землі, спіймав її в обійми. Які в нього теплі руки! Може, одружитися – не найгірша думка. Дружать вони змалечку, і за роки навчилися розумітися з півслова. Не будуть вказувати одне одному, куди йти і що робити. Проживуть життя, сповнене поваги й турботи. Та це ж просто чудовий задум!

Іванка кліпнула очима – раз, другий: вона почувалася дивно. Наче ковтнула дідової сливовиці. Обличчя горіло, в голові паморочилося і хотілося сміятись. Тільки вона не пила. Ні краплі. Їй-бо, чари якісь!

– Волхв! Волхв приїхав! – крикнули, а тоді натовпом зашелестів шепіт: – Наречену Агнію вибирати буде!

Отакої! Дійсно, чари. Іванка застигла із роззявленим ротом. І, якби не Лука – попрощалася б із життям. Дітей із відьомським даром вважали поріддям Агнія – губителя роду людського. Багато років, а може й віків тому, він присягнувся служити темній богині Марі. Служив вірно – насилав мор, голод і війни. І раз на рік заради забавки брав собі наречу з людей. Волхви об’їжджали міста, села, бувало, заглядали й на хутори із трьох хатинок, і врешті обирали дівицю – чисту душею і тілом, а тоді віддавали на вірну загибель. Що вони робили із дітьми, в котрих проклюнулись відьомські чари – страшно було й думати. Їй пощастило з даром, що той приносив користь усьому селу. Завдяки йому й дожила до шістнадцяти – Іванку старанно переховували.

– Йди в хащі і не висовуйся, – наказав Лука, затягнувши її глибше до лісу. – Ми з Оверком будемо приходити. Тільки не вішай носа! Завтра розкажу тобі новини і принесу ковбаски.

– І ножа, – попросила вона, смикнувши сукню донизу – стало відчутно прохолодніше, а шкірою забігали мурахи, – і штани.

Він кивнув, перш ніж розчинитись у темряві. Вдалині насмішливо блимало затухаюче вогнище. Пісні край села замовкли, тільки низький голос волхва рокотав долиною. Вперше за все Іванчине життя, служитель світлих богів навідався сюди, щоб забрати когось до чорного замку. «От би противнючу Квітку!» – подумала вона, вмощуючись на сон.

Під ранок, коли небо вже стало сірим, її розбудило шурхотіння в кущах. Іванка затамувала подих, принишкла. Шкода, не додумалась взяти на свято ножа! Вона знала кожну стежку, кожну билинку в цьому лісі, відрізняла, як продирається крізь хащі бер, як ступає вовк – дід навчив. Але те, що прямувало до Іванчиної схованки не було схожим на жодного звіра.

– Ай, пусти реп’ях!

Іванка з полегшенням видихнула. Ганнуся прийшла її провідати – і як тільки знайшла! Очі подружки блищали, а щоки горіли рум’янцем – і не таким, як звичайно, – трясовичним, лихим.

– Як ти? Не сильно змерзла? – Ганнуся сіла поруч і взялася крутити зав’язочки сукні. Вона мрійливо всміхалася і… мовчала. Іванка простягнула руку – стиснула її долоню. Навіть крізь рукавичку, вона здалася гарячішою за вуглі:

– Чекаю, поки Лука принесе мені штани. Розкажи, – попросила, – що там у селі?

– Все просто… чудово! Це найкращий день у моєму житті! – Ганнуся врешті підвела очі. – Я така щаслива!

– Волхв поїхав?

– Краще!

Іванка навіть уявити не могла, що могло стати ліпшим за його від’їзд.

– Квітку обрав Агнію в наречені?

– Ще краще, – труснула головою Ганнуся. – Мене.

Іванці здалося, що її під воду опустили, не давши перед тим вдихнути – і шелестіння листя і пісні цвіркунів кудись зникли, а перед очима все змазалося, наче дивилась вона крізь калюжну каламуть. Довелося боляче вщипнути себе, щоб переконатись, що це – не сон. Тричі. Але нічого не змінилося.

– Ходімо! – вона підхопилась. – Я сховаю тебе! Там, далі, є покинутий барліг! Волхв не знайде, а як почне шукати – туди навіть пси не поткнуться! Вставай! Ну, вставай! – потягнула Ганнусю за руку. – Чого ти розсілась?! Ходімо!

Та обережно вивільнила руку:

– Я не буду ховатися. Доля в мене така, значить. Врятую всіх своєю жертвою…

– Квітка, – трясця її матері, але нічого кращого Іванці в голову не йшло, – тобі Петра напророчила! Ти ж сама хотіла, щоби він освідчився!

– Ні, – вперто сказала Ганнуся. – Не хочу Петра, розумієш? Яке життя нас чекає? Як пощастить: обійстя, двійко чи трійко дітей, свині, кури. Як ні – будемо з Петровою мамкою собачитись в одній хаті. А в Агнія все інакше! Він наречених не ображає! Догодити старається – і золотом, і сріблом, і камінчиками самоцвітними осипає. Все, чого душа бажає в його замку є! А служки дівчатам носять виноград і мед на сніданок!

Іванка заклякла – зачарував подружку Агній!

– Це звідкіля ж ти таку маячню взяла?

– Іріней розповів, волхв. Обіцяв, що ніхто мене не скривдить. Буду як сир у маслі кататися! Спочатку він мене у княжий град забере – до храму, щоб всіх премудрощів навчити. А звідти вже до чаклуна відведе.

– А що як він тебе катувати стане?

– Волхв? – здивувалась Ганнуся.

– Та Агній!

– Навіщо?

– А навіщо він мор на худобу наводить? Посіви сушить? Трясовицю випускає, щоб та людей жаром своїм висушувала?

Ганнуся відмахнулася:

– То все раніше було. Іріней сказав…

– А він не сказав, – перебила Іванка, – на який ляд чаклуну кожен рік нова наречена? Куди попередні діваються?

Ганнуся кліпнула очима, нижня губа у неї затремтіла. Нарешті, збагнула!

– Ти просто заздриш! – крикнула вона гнівно, розлякавши вранішніх птахів. – Що я красива! Що мене завжди обирають! Права була Квітка, що не треба з тобою водитися!

Ганнуся підхопилася і побігла геть, клянучи геть усе – і дикі трави, що чіпляли поділ її плаття, і темінь, що панувала в лісі перед світанком, і, врешті, подругу, котра виявилась заздрісною куркою. Іванка кинулась було навздогін, але зупинилась. До села не можна. Якщо волхв побачить, відчує її чаклунський дар – не відпустить. Треба дочекатися Луку, і разом думати, як вирвати Ганнусю із лап чорного чаклуна.

І вона чекала. Чекала до самої ночі, але ніхто так і не прийшов. Іванка міряла галявину кроками, прислухалась до кожного шурхоту. Вдалині тоскно завивав вовк – і його пісня чомусь здавалася смутно знайомою.

Перед самим світанком, дякуючи Перуну за густий туман, Іванка наважилась вийти до села. Не рохкали уві сні свині, не квохкали кури, не лунав спів п’яних Устима ти Оверка – тиша стояла гнітюча, тривожна.

У вікні хатини Луки не горіла лучина, а надвір не чути було розлогого хропіння Устима. Тільки коза Малашка підкралася ззаду, буцнула рогом під коліно. Іванка опустила руку, почухала її худий бік. Луків батько, яким би п’яним не був, але єдину козу добре глядів і на ніч завжди прив’язував, аби вовки не порізали. Та і Лука ніколи б Малашку не залишив у дворі вештатись. Іванка відвела її до сарайчика, а, коли пошкреблася у двері хати і не почула відповіді, припала оком до вікна. Нікого, наче згинули.

Певне, Устим загостював в Оверка. А якщо ні, той мав знати, куди подівся його побратим по чарці. Діда Іванка знайшла за столом – як сидів, так і заснув, навіть слину пустив. Порожня пляшка стояла поруч із перевернутою чаркою.

– Знов за своє? – уперла вона руки в боки. – Я, значить, в лісі сиджу – мерзну і голодую, а ти…

Оверко закліпав очима, розвів руками і, втративши рівновагу, ледь не скотився на землю.

– В мене ж той, онучечко… привід є.

– Який? – Іванка відшукала на столі ковбаску і жадібно вгризлася в неї. Втамувавши голод, дістала два ножа. Перший – мисливський Оверків, бо він все одно давним-давно до лісу не ходить, а їй не завадить. Другий – менший, що їй Лука його колись подарував.

– Так Устим! Пом’янув товариша!

– Що ти зробив?!

– Пом’янув. Угорів наш Устимко. Залишив Луку сиротою! Осінь тепла така, а йому погрітись здумалось! Він розтопив піч, а заслон поставити забув. От і усе. Вчора вранці його знайшли.

– А Лука куди запропастився?

– Ніхто його після смерті Устима не бачив. Пішов десь, мабуть.

– І не попередив? Ви що, навіть шукати його не стали?

– Коли? – язик в Оверка заплітався. – Тут вовк завівся. Страшне діло. До самого села вийшов. Завтра мужики на полювання підуть.

Іванка покрутила в руках дідів ніж:

– А ти?

Той розвів руками, мовляв, хто його знає, але нічого не відповів – дав хропака. До ранку точно не проспиться. Значить, не піде. Іванка перевдягнулась у штани та сорочку, ножі сунула за пояс. Взяла із собою залишки ковбаски та яблуко – все інше Оверко зжер. Він не приходив її провідати, бо пиячив, а Лука… Отже, друг її кинув. Його батько помер, дівчину, в котру він був закоханий, віддали страшному чаклуну в наречені, і більше Луку нічого не тримало в селі. Поїхав музикою ставати в княжий град, як мріяв. Що ж, щасливої дороги! А вона тут якось і сама впорається.

Із хати Ганнусі надвір долинав тихий спів. Іванка підійшла ближче – зазирнула в дім: подружку збирали до храму. Жінки сиділи на лавках, стояли попід стінами і кожна з них підходила до Ганнусі, щоб зробити їй прощальний подарунок. Хто яблучко наливне суне, хто хустку вишиту дарує, а як родина заможна – то й коралі: червоні, блискучі. Сама Ганнуся в яскравій сукенці сиділа посеред кімнати. Її рожеві щічки підмалювали буряком, а брови підвели вугіллям – така вона стала красива, що Іванка й сама замилувалась. Живіт враз скрутило від жаху, наче хтось їй кишки у вузол зав’язав. Якщо нічого не зробити – це останній раз, коли вона бачить подругу.

Гості розходились повільно – зорі над селом згасали одна за одною. Останньою пішла Квітка – потупцювала на порозі:

– Заздрю я тобі, Ганко, – протягнула вона мрійливо, – таке життя на тебе чекає! Ти там не забувай про подружку свою ліпшу, добре?

Дівчата обійнялись на прощання. І, коли Квітчина худа спина розчинилась у вранішньому тумані, Іванка полишила свою схованку.

– Ганнусю!

Та не встигла зачинити дверей і вискочила, як була, кутаючись в подаровану хустку.

– Ти?! Дурна, не можна сюди! Як Іріней почує – буде біда! Ніхто проти волі волхва не піде – стратять тебе, та й усе!

Іванка усміхнулась – все-таки, переживає за неї подружка.

– Нічого-нічого. Я все зрозуміла, – шепотіла вона гаряче, – тебе Агній зачарував. Ти мені не повіриш зараз, але потім подякуєш. Я тебе сховаю. Добре сховаю. А коли волхв обере іншу наречену, морок спаде…

– Івась, – Ганнуся перервала її, взяла за руку. – Послухай ти мене. Я нікуди не піду.

– Але чому? – застогнала Іванка.

– Бо я так хочу.

– Я не розумію, – вона хитнула головою, сильніше стискаючи Ганнусину долоню.

– Мама мріяла, щоб у мене все було, як у людей. Щоб заміж вийшла, пряла, ткала, скотину гляділа, дітей народжувала, – хоч сама вона посміхалась, та очі лишились сумними, а погляд ковзнув далеко-далеко – кудись понад темними верхівками ялиць, – нарешті вона мною пишається – такого нареченого відхопила! І я теж рада. Не хочеш – не вір! Але я щаслива! Іріней каже, що Агній зовсім не страшний, – знітившись додала вона, – що… навіть красивий.

Ганнуся, ясна справа, марила – до ворожки не ходи, її зачарували слуги Агнія або він сам. Але тітка Параскева… невже материнське серце не відчувало смертельної небезпеки? Та що там! Все село віками кляло душогуба Агнія за чорні його справи, а тепер із щирою радістю, з танцями і співами віддавало йому найкращу дівчину. Іванчину рідну душу! На вірну загибель! Ні, вона не дозволить цьому статися:

– Ходім хутчіше.

– Ні, – Ганнуся спробувала забрати руку.

– Я сховаю тебе. Ніхто не знайде, обіцяю. Волхв поїде, і все стане, як раніше. Ну?

– Та не хочу я, як раніше! – Ганнуся зашипіла й уп’ялась нігтями в Іванчине зап’ястя. – Пусти! Інакше я заверещу і всіх побуджу! І волхва! Ясно?

Вона відкрила рота, набираючи повні груди повітря. Іванка відступила. Невже дійсно закричала б?

– Іди-іди, – Ганнуся гнала її, як надокучливу кішку, котра замість того, щоб ловити мишей, влізла на стіл поласувати хазяйською сметаною. – Кому сказала? – врешті вона зовсім образливо тупнула ногою.

Іванка міцно, із усіх сил обійняла подругу, втиснувши їй в руку ножа – гострішого, хоч і меншого: дідів мисливський подружці все одно не було куди сховати.

– Бережи себе!

З-за обрію викотився рум’яний коржик сонця. Село потроху прокидалось – треті півні давно заспівали, тільки Іванка ніяк не могла зрушити з місця. Вперше в житті вона відчувала себе такою безсилою. Маючи чаклунський дар, нічогісінько не могла зробити! На світанку волхв мав забрати її подружку, і ніхто не міг цьому зарадити. Хіба що… вона. Точно! Іванка мусила вбити чаклуна! Бо, схоже, ніхто в селі, окрім неї, не розумів, що відбувалося. Це були якісь чари, але їх природу вона розгадати не могла. Можливо, сам волхв заморочив голови односельцям – певно, не дуже приємно раз у раз слухати плач матерів за згубленими дівчатами.

Іванка рушила в дорогу надвечір. Вона не знала, де знаходиться чорний замок – ніхто, крім волхва не відав. Можна було б піти слідом за Ірінеєм, але невідомо, чи вийде залишитись непоміченою. Чутки про палац Агнія ходили різні і, якщо дослухатись до них, треба було би розірватись начетверо, щоб відправитись на всі сторони світу одразу. Єдине, що Іванка знала напевне – йому служать круки. Чорні галасливі птахи – то очі чаклуна. Вдень вони розлітаються околицями, збирають новини та язичення, а ввечері – зустрічаються в небесній вишині, діляться почутим і стрімким потоком летять прямісінько до хазяїна. Іванка йшла за ними через ліс – навпростець.

Але, чим далі заходила, тим менше лишалося впевненості. В косу начіпляла реп’яхів, гілки плутались у волоссі, тягнули назад, наче благали зупинитись. Спочатку вона старанно розчісувалась пальцями, розплутувала пасмо за пасмом, а потім плюнула і одним махом відрізала коси. Не думала, що буде сумувати за ними, але все ж по-дівочому хлюпнула носом разочок.

Іванка шкодувала, що не взяла в дорогу їжі та кресала. Ягоди не втамовували голод, а гриби не смакували сирими. Але найгірше, що вовче виття чулося вже ближче. Звір ішов за нею від самого села, гнав, що здобич. Тільки вогонь міг би відігнати його. Сама думка, що вовка підіслав Агній, не викликала жодних сумнівів. Адже круки не тільки бачили Іванку, а й, певне, встигли повідомити про неї своєму повелителю. От чаклун і відправив сіроманця по її сліду. На ночівлю доводилось влізати на дерева, сподіваючись, що не дістане. Іванка дрімала, стискаючи в руках дідів ніж. Так пройшла седмиця.

Вона втратила пильність, лиш побачивши чорний замок, що зловісно розрізав гострими дахами башт безхмарне небо. Позаду почулося тихе гарчання. Іванка розвернулась, вихоплюючи ножа. Не встигла. Вовк накинувся, підім’яв, повалив на спину і вони клубком покотились по траві. Білі ікла клацнули біля шиї. Ближче. Ближче. Іванка змахнула рукою, на цілячись – на удачу. Звір завищав, відступив. Вона підхопилась, виставила ножа перед собою, готова дати відсіч.

– А ну пішов!

І, підібгавши хвоста, вовк, мов цуцик, помалу задкував в ліс. Його праве око залило кров’ю – поранила глибоченько. А ліве… Іванка могла закластися – ліве дивилось на неї із докором!

Визнавши поразку, звір зник у хащах, а Іванка поспішила до замкових мурів. Нога горіла вогнем. Все-таки гризнув, Агнієве поріддя! Як тепер битися? Як перемогти чаклуна, якщо вона ледь шкутильгає? Душогубець добре подбав про свою безпеку, підіславши звіра. Холоша вся просочилась кров’ю, липла до ноги. Зціпивши зуби, щоб не закричати, Іванка йшла, залишаючи багряний слід. Заради Ганнусі. І заради всіх тих дівчат, котрих чаклун замордував у своєму замку.

Вона зупинилась перед височенним частоколом. В голові паморочилось. Так просто не пройти, не перелізти! От же і дурню задумала! Князь посилав сюди найсильніших богатирів – он, їхні кістки спочили перед ворітьми. Іванка змушувала себе не дивитись у той бік.

– Виходь! Агній, я викликаю тебе на двобій!

Вона гукнула раз, два, три, але ніхто не відповів. Тільки голос зірвала.

– Ти… ти боягуз! Я хочу битися, яви себе!

Цього разу її почули. Глибокий жіночий голос промуркотів над самим вухом:

– Хазяїн не вийде. Йому не цікаво.

Іванка озирнулась, та нікого не побачила. Вона або марила від кровотечі або проклятущий Агній наслав якісь чари.

– Скажи йому хай…

– Забирайся, – лагідно порадив голос.

– Я нікуди не піду! Буду тут сидіти, поки він не з’явиться.

Тепер сміх пролунав прямісінько у неї в голові:

– У нього в запасі вічність. А в тебе?

Більше ніхто не відповідав, хоч як би Іванка не голосила. Вона пхнула ногою частокіл й заскавчала від болю, що блискавицею пройняв тіло. Довелось опуститись на землю. І, чим довше вона сиділа, тим сильніше все крутилося перед очима. Пораненої ноги вже не відчувала – поганий знак. Якщо нічого не вдіяти – наступник знайде тут і її кістки. Перестрибнути частокіл чи перелізти через нього неможливо, а впускати її ніхто не збирався. І дідів ніж тут в пригоді не стане.

Іванка зняла рукавичку з лівої руки. Повагалась, тоді стягнула і з правої. Вона ніколи не робила цього за власним бажанням – тільки коли діду приносили монетки та благали про допомогу. Іванчин дар слугував іншим багато років. Настав час послужити і їй. Вона затримала подих і торкнулася пальцями частоколу. Світ закрутився перед очима, змазався у тьмяну пляму. Сили покидали її. Перш ніж впасти в обійми темряви, Іванка встигла побачити, як із сухої деревини пробиваються ніжні зелені пуп’янки.

А коли прийшла до тями, в очі їй світив повний місяць. Ні, два повних місяці. Вона кліпнула очима, протерла повіки. Жовті, яскраві крапки звузились до тоненьких півмісяців і блимнули зовсім поруч. Іванка зашаруділа рукою – ножа не було. Її вклали на ліжко і, здається, перевдягли.

Одним ривком вона підхопилась, але заплуталась в довгій сорочці. Намагаючись втриматись на ногах, вдарилась об щось тяжке і гостре.

– Ай!

Грюкнуло, на поранену ногу хлюпнуло гарячим. Шкіру обпекло. Але найгірше – той, хто наглядав за нею, зник. Тільки темрява різала очі. Врешті, від неї відділилась постать. Йшла неспішно, обходила – готувалась нападати. Іванка затамувала подих, стиснула руки в рукавичках у кулаки, готова дати відсіч. Постать зупинилась за крок.

– Х-хто ти? – вийшло зовсім не так войовниче, як хотілося.

– А ти? – пронизливим поглядом жовтих, якихось зовсім не людських очей, на неї дивився юнак. Високий, худорлявий, зі скуйовдженим чорним волоссям. Ледь старший за саму Іванку.

– Іванка мене звати. Ти… Агній?

Він хитнув головою – ні.

– Хазяїн наказав очей з тебе не зводити.

– Щоби що?

– Не знаю, – хлопець криво усміхнувся. – Може, подивитись, як ти на себе юшку вивертаєш. Це ти мені скажи.

Вона не знайшла, що відповісти. Нападати той наче не збирався, тому Іванка, стараючись все ж не повертатись до свого сторожа спиною, влізла назад на ліжко.

– Ти, до речі, дуже смішна, коли спиш із роззявленою пащею, – буденно мовив він. Іванка так і застигла з відкритим ротом – оце грубіян! – О, – кивнув, – отак.

– Та хто ти?!

– Інвар. Лихо однооке.

– Але ж в тебе два… – почала Іванка, але той не дав їй договорити:

– Ти така легковірна! Тут нікому не можна довіряти.

– Нікому? – очі вже звикли до темряви, і вона, хоч не була впевнена, що це залишиться непоміченим, блукала поглядом по кімнаті, сподіваючись відшукати ножа. Вирішила тягнути час. – А тобі?

– Особливо, мені, – мовив Інвар без тіні посмішки і сів поруч: – Можеш не шукати, твого ножа тут немає.

– Де я, взагалі?

– А куди ти йшла?

Ні, цей Інвар просто не може говорити по-людськи! Ясно одне, їй вдалося потрапити в замок Агнія.

– Як я тут опинилась?

– О, – Інвар ледь стримував сміх, – ти перетворила частокіл на плодовий гай. Тепер у нас замість паркану вишеньки стигнуть. Потім ти втратила свідомість і напрудила в штани. Довелось перевдягати, – скривився він. – Дзвінка помила тебе і перев’язала ногу. Вона принесла качиної юшки й вина на випадок, якщо отямишся і зголоднієш. Ну, тепер можеш хіба що з підлоги посьорбати…

Іванка перевірила поранену ногу – не брехав. Та була перев’язана цупкою тканиною, хоч вже і вкритою жирною плівкою і, чомусь, налиплим качиним пір’ячком.

– Але… чому?

– Хотів би я знати! – Інвар почухав маківку, скуйовдивши волосся. – Чимось ти зацікавила хазяїна. Велів тебе забрати, обігріти. Одразу кажу: цього я робити не стану – на мій смак ти не годишся, вибачай. Он, – він вказав у непроглядну темряву, – ковдри, як змерзнеш.

– Нащо це йому? – не вгамовувалась Іванка.

Хлопець повівся уперед, блимнув очиськами:

– Все, чого душа бажає! А ти, наче, битися хотіла…

Вона кивнула.

– Завтра на тебе чекає двобій.

То Агній не вбив її – безпорадну, бо вирішив гратися, як кіт із мишею. Бісове поріддя, навіть ножа відібрав! Вона ладна була заплакати – стримувалась з останніх сил. Інвар тим часом підсунувся ближче. Від погляду, що наче пронизував наскрізь, Іванка зашарілась – вперше якийсь хлопець знаходився так близько, на відстані подиху. Не рахуючи, звичайно, Луку. Але ж то зовсім інше.

– Як ти тут опинилась? – раптом роздратовано прошипів він. – Тебе ж не односельці вибрали хазяїну в наречені? Раніше завжди найкрасивіших віддавали, – і, не дочекавшись відповіді, приречено хитнув головою: – Якщо тебе вибрали, значить, я погано служу і вони мало бояться.

Іванка роздмухувала ніздрі і не знаходила слів, щоб дати гідну відповідь: та хто він, взагалі, такий?!

– Розкажеш щось, ні? – Інвар опинився зовсім близько – занадто, його дихання лоскотало щоку. Іванка хитнула головою – краще поменше говорити з цим диваком, якщо він служить Агнію. Той, наче прочитавши думки, торкнувся губами її лоба і прошепотів: – Тоді спи.

І, як вона не старалася побороти дрімоту, та в лічені миті зморила її.

Прокинулась з першими променями сонця, відчувши цупкий погляд. Цього разу роздивлялась її дівчина. Вона здалася марою – бліда, майже прозора, висока, але тендітна. Хвилясте волосся грало на сонці, виблискувало синім і зеленим, наче озерна гладь. Рожеві квіти, схожі на латаття, прикрашали довгі коси.

– Прокинулась! – дівчина заплескала в долоні. – Я – Дзвінка.

Це вона перев’язала поранену ногу – Інвар казав. Не встигла Іванка відкрити рота, щоб подякувати, як та затараторила:

– Можеш не представлятися. Мені вже все розповіли. Взагалі-то, довелось умаслити Інвара, бо він не сильно балакучий. Як упреться – слова не витягнеш. А він же тут усю ніч провів – очей з тебе не зводив. Ти – справжня цікавинка. Правда, що битися прийшла?

Іванка кивнула.

– Оце дива! – ахнула Дзвінка, і квіти в її волоссі закивали суцвіттями. – Важко тобі буде. Як нога? Пов’язку довелось змінити, бо стару ти чимось замастила. А юшечка тобі як?

– Дуже… гаряча, – мугикнула Іванка. Про пір’я не стала питати – дівчина здалася славною, не хотілося засмучувати.

– Сподобалась, правда? – та зашарілась: – Я сама качку вловила.

 Дзвінка вмостилася на краю ліжка і з щирою, безсоромною цікавістю, притаманною тільки малим дітям та хижим звірям, взялася розглядати Іванку.

– Шкода, що хазяїн тебе вб’є, – врешті зітхнула вона.

Двері рипнули і відчинились. Наступного гостя Іванка впізнала одразу, хоч і бачила лиш у темряві. Інвар ліниво ступив уперед і кивком вказав на вихід.

– Ой, леле! Навіть побалакати не встигли! – цокнула язиком Дзвінка. – Вже час, ходімо!

Іванка не заперечувала. Спочатку намагалась запам’ятати кожен виверт коридорів, якими її вели, а тоді – плюнула і просто поплелася слідом. Інвар з Дзвінкою буденно перемовлялися, кого будуть їсти на вечерю, якими квітами прикрасити залу до осіннього рівнодення і чи не знахабнів конюх, приводячи дівок знадвору, і не звертали жодної уваги на неї. Коли врешті, вони зупинилися, то пропустили її вперед – до величезної кімнати без вікон. Іванка завмерла на порозі – такого навіть на ярмарку в княжому граді не бачила! У війська княжого стільки залізяччя не водилося! Кімната була до самої стелі забита зброєю.

– Вибирай, – Інвар підштовхнув її у спину, – чим битись будеш.

– Хазяїн обіцявся без зброї, – прошепотіла Дзвінка, – тому бери те, що точно дасть тобі перевагу. Якщо ти зможеш його хоча б вдарити – він змилостивиться, я впевнена.

– Звідки знаєш? Це комусь вдавалося? – жадібно схопилась за соломинку надії Іванка, блукаючи поглядом залою. Вона мала не тільки вдарити Агнія, але перемогти його. Хоч і гадки не мала як.

Дзвінка знизала плечима:

– Раніше ніхто далі воріт не проходив.

Іванка несміливо рушила залою – знімала зброю з підставок, крутила в руках – вибирала. Спробувала змахнути мечем із блискучим руків’ям, та ледь не вронила його собі на ногу.

– Покалічиться, – зітхнув Інвар. Майже щиро.

Вона взяла лук, випустила стрілу з вістрям із чорного каменю. Та вп’ялась у підлогу і сажні не пролетівши. Дзвінка похитала головою:

– То зачаровані стріли, навіть не намагайся – їх спершу заговорювати треба.

Від списа відмовив її Інвар – сказав, що це хороший вибір, а Іванка, згадавши попередження, що вірити тут нікому не можна, повернула зброю на місце. Важчезний молот навіть відірвати від підлоги не осилила. А, побачивши серед гори ножів свій, радісно скрикнула, наче давнього друга зустріла. Ось, із чим вона буде битися! Хай і не найкраща зброя, але з нею точно вміє вправлятися.

Інвар ляснув себе долонею по лобі:

– І хвилини не протримається!

– Хвилину, – заперечила Дзвінка, – якщо, коли тікатиме, буде петляти, мов заєць.

Іванка зробила вигляд, що не чула і рішуче заховала ножа за пояс:

– Я вибрала.

Інвар із Дзвінкою, похмуро переглянувшись, знов пропустили її вперед. Спиною вона відчувала погляд. Він дряпав поміж лопаток, і від нього хотілося сховатися якнайдалі, забитися в темний кут. Іванка боялась – по-справжньому, по-звірячому, але йшла уперед, високо здійнявши голову.

– Шкода, – прошепотіла позаду Дзвінка. – За стільки років хоч якась розвага з’явилася. Я так знудилась вже. Може, хазяїн її кістки дозволить лишити?

– Цього добра тут і без неї вдосталь.

Дзвінка тільки зітхнула. Так і йшли, зберігаючи гнітюче мовчання, до самого саду. Після пустих коридорів, кожне слово у яких відбивалося відлунням від сірих, вкритих павутинням та пліснявою стін, сад здивував різноманіттям барв. І людьми, що гуртувалися неподалік від входу. Іванка намагалась розглядіти їх обличчя, зрозуміти, слуги вони темного чаклуна чи нещасні полонені. Якщо це поплічники Агнія, навіть як Іванка переможе – так просто піти їй не дадуть. Вона струснула головою і задрала підборіддя – не можна показувати страху. Не можна одразу віддавати перевагу ворогу!

А той вже чекав на неї. Не важко було впізнати, коли ти з дитинства чув моторошні казки про безсмертного поплічника Мари: в темному одязі, мов великий крук, мов поріддя самої ночі, Агній стояв спиною. І, коли обернувся, ніби відчувши погляд, Іванка не змогла стримати зойку. Вона чекала побачити старця, чорного лицем, зі злими очиськами і довжелезною бородою, а направду Агній виглядав так, як баяв Ганнусі волхв Іріней – молодим і статним. А ще – дуже втомленим. Він перехопив її здивований погляд і усміхнувся самими кутиками губ. Достатньо хижо, щоб повернути до тями. Цей двобій – єдина її можливість врятувати себе, Ганнусю і помститись за кожну з дівчат, котрих чаклун замордував у своєму замку.

Вона дістала з-за поясу ніж:

– Я готова, – сказала, зціпивши зуби.

Синопсис