Сила тяжіння

– Остання подача! – схопивши м’яча, Адам відбіг у кут майданчика.

Марко внутрішньо напружився. У штучній гравітації м’ячі літали зовсім не так, як він звик. Діана підбадьорливо глянула на нього. «Ти зможеш!» – читалося у смарагдових очах напарниці по команді.

Як і вся житлова зона шкільного корабля, спортзал розташовувався на нижньому рівні гравітаційного колеса. Сила тяжіння тут дорівнювала земній, але варто було підстрибнути чи щось підкинути у повітря, як Марко одразу відчував різницю.

М’яч злетів над волейбольною сіткою. Замість свічки, він описав хитромудру дугу. Марко спробував його прийняти, але втратив рівновагу і лише далі відбив за межі майданчика.

Знову через нього продули! Ще й ногу підвернув. Без звичних шкільних черевиків навіть приземлення виходило в нього якось кривобоко.

Марко винувато поглянув на Діану. Вона й то грає краще за нього! Йому хотілося плакати від безсилля.

– У-у! Так ти ніколи не отримаєш бонусних балів для вступу до Академії! – в’їдливо посміюючись, Адам подав руку і допоміг Маркові підвестися з підлоги. – Ще не передумав стати пілотом?

– І як це в тебе виходить? – замість відповіді запитав Марко.

Адам безтурботно запустив пальці у густе солом’яне волосся.

– Та й сам не знаю. Якось само собою. Ще з дитинства звик до штучної гравітації, – п’ятою він підбив м’яч до стелі, але той, вигнувши траєкторію, опустився прямо у руки Діані.

– Щастить тобі, – зітхнув Марко. – Ти на “Трої” виріс.

Він знав, що його товариш, Адам Возняк, родом із величезної станції у самому серці Троянського архіпелагу. Автономні міста-станції у точках Лагранжа були відомі своїм курортним комфортом та високим рівнем життя.

– Звісно, «Троя» обертається не з такою швидкістю, як шкільний корабель, – Адам почухав потилицю. – Тож ефекти там не такі сильні, як тут. Проте все ж таки досить помітні, щоб призвичаїтись.

До них наблизилася Діана.

– Не переймайся, – вона товариськи поплескала Марко по плечу. – У мене теж не все виходить.

Діана виросла не Марсі, тому штучна гравітація для неї була такою ж незвичною, як і для Марка.

Марко мимоволі замилувався її вогняними кучерями. Марс – єдина із земних колоній зняла всі обмеження на експерименти з людським геномом. В результаті там виникла шоста людська раса – з яскраво-рудим волоссям, смарагдовими очима та смаглявою оливковою шкірою. Головною перевагою марсоїдів стала підвищена витривалість до космічної радіації і те, що їхні м’язи не атрофувалися при низькій гравітації. Тому Діана завжди лишалася у хорошій спортивній формі, незалежно від  фізичних навантажень. Що не кажи, а на секції вона справлялася помітно краще за Марка.

– Та й взагалі, не обов’язково всім ставати пілотами, –  знизала плечима Діана. – Я ось на інженерне хочу вступати. Батько каже, що без хороших ремонтників ніякі пілоти нікуди не полетять.

Марко нічого не відповів. Інженери й техніки з Марса славилися на всю Сонячну систему. Проте, коли з дитинства тільки й мрієш стати пілотом космічного флоту, це – така собі втіха.

– А крім того, додаткові бали можна не лише тут заробити, – вела своє Діана. – Я ось іще на гурток робототехніки записалася.

Адам мрійливо звів блакитні очі до стелі.

– А є в Академії таке відділення, щоб одразу в начальники потрапити?

– Розкатав губу! – іронічно примружилася Діана. – Йди краще на аграрне. Тобі ж завжди порції в їдальні замалі.

Адам скривився.

– Щоб усе життя перегній колупати? Ні, красно дякую!

Зверхньо пхикнувши, Діана продефілювала до жіночої роздягальні. Адам довгим уважним  поглядом проводив її пружні стегна, що похитувалися під спортивними шортами.

– Ходять чутки, що скоро до нас прилетять нові учениці з Юпітеріанських колоній, – шепнув він до Марка, коли за ними зачинилися двері чоловічої роздягальні. – На Ганімеді знаєш які дівчата! У-у-у! Там сила тяжіння майже як на Марсі! Всі спортивні, з широкими стегенцями, прямо як у нашої Діани. Можна буде цілу жіночу команду зібрати! М-м-м!

Замріяно примружившись, Адам пройшовся по роздягальні, спокусливо хитаючи дупою.

– Та ну тебе, збоченець! – сумно пробурмотів Марко.

Перспектива, що тепер він ганьбитиметься не лише перед Діаною, але й перед цілим виводком  гарних, спортивних дівчаток, чомусь зовсім не видавалася йому привабливою.

 

 

* * *

 

Наступного дня сирени сповістили, що з ними на стиковку йде транспорт. Шкільний корабель якраз пролітав транзитом систему супутників Юпітера. Зараз він додатково розганявся, щоб, зробивши гравітаційний маневр коло найбільшої планети Сонячної системи, попрямувати далі – до Урану.

Пролітаючи повз (населені) колонії, корабель нерідко підхоплював на льоту капсули з паливом, припасами та науковими вантажами, а також пасажирські катери з новими учнями. Ті поступово вливалися у шкільний колектив, щоб продовжити навчання на борту та разом прямувати до Плутона, де на них чекала кінцева мета їхньої подорожі – Академія Далекого Космосу.

Викладацький склад школи не міг похвалитися чисельністю, тому учнів часто залучали до різноманітних робіт на кораблі. Це вважалося частиною виховного процесу та винагороджувалося бонусними балами, які потім могли вплинути на вступ до Академії не менше, ніж оцінки з основних предметів. Особливо це стосувалося престижних спеціальностей на кшталт космопілотування.

Окрім цього, їхня класна керівниця, Вероніка Чен, мала дивовижний талант, ні на хвильку не втрачаючи азійської ввічливості та посмішки, регулярно впрягати своїх учнів у найрізноманітніші громадські активності. Для фізичних робіт вона зазвичай обирала «міцніших хлопчиків», як вона це називала. І Маркові з Адамом – вихідцям зі світів із сильною гравітацією – ця роль випадала особливо часто.

 

Ось і тепер, вони з кількома однокласниками з числа «міцніших хлопчиків» підіймалися ліфтом до осьової камеру, щоб допомогти у розвантаженні чергового транспорту.

Марко бував тут нечасто. В осьову камеру сходилися усі спиці гравітаційного колеса, а також виходили люки вантажних та пасажирських шлюзів. Звідси також йшли галереї на капітанський місток та до силової установки.

У відсіках уздовж осі корабля панувала майже повна невагомість, тому учням заборонялося підніматися сюди без супроводу старших.

Марко зробив крок із кабіни ліфта. Краг! Краг! – металеві підошви шкільних черевиків гримнули по залізній палубі. До горла підкотила нудота – наче Марка перевернули головою донизу. Відчуття посилювалося ще й тим, що тут важко було визначити верх і низ. Залежно від точки зору, металеві переборки можна було вважати підлогою, стелею або стінами.

Проте зараз Марко почувався досить впевнено. Черевики з магнітними підошвами – обов’язкова частина шкільної уніформи – міцно прилипали до залізної стіни, не даючи Марку зірватися у вільний політ. Суворе шкільне правило: ніколи не знімати черевиків, за винятком спортзалу та особливих випадків – тут було доречіним, як ніколи.

Гупаючи металевими підошвами, учні незграбним кроком рушили до транспортного шлюзу.

 

Розвантаження забирало чимало часу і сил. Масивні каністри з питною водою, ящики свіжих фруктів із плантацій Європи, контейнери з науковими зразками, які колонії з попутними кораблями передавали для вчених Академії, може й нічого не важили у нульовій гравітації, проте мали пристойну інерцію. Тому доводилося добряче попотіти, аби зрушити їх із місця.

– Щось це не надто схоже на катер із новими ученицями, – роздивляючись транспорт зсередини, Адам не втрачав фокусу свого інтересу. – Звичайна вантажна капсула.

– Так і є, – розвів руками інший однокласник. – Класна сказала, майже всі учні з Ганімеда, Європи та Калісто ще торік відлетіли на попередньому шкільному кораблі. Я чув лише про одну дівчинку з Іо.

Адам розчаровано зітхнув.

– Вона що, летіла сама у вантажній капсулі?! – сполошився Марко.

– А ти чого це аж сполотнів?

– Та таке, згадав свій політ до школи. Б-р-р!

 

Завершивши, нарешті, з вантажами, хлопці спустилися донизу і вже попрямували до їдальні, коли помітили якусь дивну метушню.

– Це все через новеньку, – повідомила їм Діана, вигулькнувши з натовпу учнів. – Знепритомніла, щойно її спустили на нижній рівень. Дівчинка зовсім не звична до гравітації!

– Отакої, – сумно виголосив Адам. – Плакала наша жіноча збірна з волейболу.

 

 

* * *

 

Наступного дня біля роздягальні знову чатувала Вероніка.

– Мені потрібен хтось із міцніших хлопчиків у поміч новій учениці.

Марко напружився, знову почувши про «міцніших хлопчиків».

– Дівчинка ледь витримує навіть двадцять відсотків земної гравітації! Про що лишень її батьки думали, відправляючи сюди?! – бідкалася вчителька.

– Це для тієї новенької з Іо? – Адам із сумнівом покосився на неї. – Ні-ні, я пас!

І він поспіхом шмигнув до роздягальні. Інші хлопці із секції також прямували мимо, не виявляючи особливого ентузіазму.

– О, Марку, ти ж на Венері виріс? – класна переключилася на нову жертву.

Марко докірливо зиркнув услід Адаму – кинув його тут напризволяще.

– Тож я можу на тебе розраховувати? Обіцяю, тобі за це нарахують бонусних балів удвічі більше, ніж за будь-які інші роботи, – вона перейшла на більш потужні аргументи.

 

Перед Марком на мить повстав його власний політ до шкільного корабля кілька років тому. Тоді через раптовий сонячний шторм, батьки не встигли доставити його на Землю до відправлення. Тож схильний до авантюрних рішень тато, народив геніальну ідею: відправити сина прямо з Венери навперейми кораблеві, через брак зручного пасажирського катера – у тісній вантажній капсулі.

Марко з жахом згадував ті довгі години у страшній, незвичній для планетарної дитини невагомості. Він нікому не розповідав, як плакав на межі нервового зриву від самотності та дезорієнтації у тій своїй першій подорожі космосом, і сльози невагомими краплинами розліталися всередині схожої на сталеву труну капсули.

«Цікаво, їй було так само моторошно летіти самій?» – в душі Марка промайнуло дивне відчуття.

– Тож я можу на тебе розраховувати, так? – класна з надією не відпускала його рукав. – Ти вже потурбуйся про неї гарненько!

 

 

* * *

 

Ліфт віз Марка нагору спицею гравітаційного колеса. З кожним ярусом сила тяжіння слабшала, але магнітні підошви міцно трималися долівки. Крім того, Марко тримався за масивний інвалідний візок, який за потреби теж міг прилипати до підлоги за допомогою потужного магнітного гальма.

Ось і потрібний поверх. Тимчасову каюту для новенької влаштували в одному з відсіків спиці – ближче до осі колеса. Гравітація тут була вчетверо менша за земну.

 

Не без хвилювання Марко штовхнув стулку вхідного люка.

– А, помічничок об’явився? – темноволосе дівча у піжамі лежало на ліжку, щось читаючи у планшеті.

Поспіхом переобладнана з технічного боксу, каюта була завалена речами. Наївні яскраві картини, постери улюблених музичних гуртів і навіть гітара на стіні. Необмежений багаж – мабуть, єдиний плюс польоту у вантажній капсулі.

– А ти мені не потрібен, – не відриваючись від планшета, дівчинка безтурботно помахувала ніжками. – Як бачиш, я в чудовій формі!

– Тобто, не потрібен?! – сполошився Марко. – Вероніка сказала відвезти тебе до вчительської за навчальним приладдям.

– Ах, це… От же ж морока! А це обов’язково?

Марку довелося викликати класну по інтеркому, щоб переконати новеньку в необхідності поїздки.

– Ну, нехай. Вези! –  дівчинка вмостилася в кріслі. – А звати тебе як?

– Марко. Марко Шуліка.

– Марко? – пожвавішала вона, наголосивши на першому складі. – Як Марко Поло?!

– Марко! – він виправив наголос на останній склад. – А тебе як?

– Іоланта. Ну гаразд, поїхали вже за цим вашим приладдям.

 

Вона ще багато про що базікала, доки Марко, тяжко сопучи, закочував крісло до ліфта.

З кожним поверхом гравітація ставала дедалі сильнішою, а Іоланта – все більш мовчазною. На нижньому рівні вона лише насилу дихала, немов риба, викинута на берег. Навіть не риба. Дивлячись, як Іоланту придавило до крісла, Марко мимоволі згадав медуз, що розтеклися на морському березі.

Учні, що траплялися дорогою, проводжали їх напруженими й жалісними поглядами, про щось шепотілися, побачивши розпластане у кріслі тіло. Від цих поглядів Марко також почувався не в своїй тарілці.

– Чого вилупилися? Я вам не звірятко в зоопарку… – не підводячи голови, процідила Іоланта, але так тихо, що навіть Марко її ледь розчув.

 

Вони пробули в учительській лише кілька хвилин. На зворотному шляху, Марко хотів було провести Іоланті невелику екскурсію. Він згадав, як Адам з Діаною водили його кораблем, коли він спізнився до початку навчального року й гадки не мав, де тут що і як.

– Може до їдальні заїдемо? – спитав він, але раптом помітив, що й без того бліде обличчя Іоланти позеленіло до якогось землистого відтінку.

– Поїхали швидше назад! – тільки й спромоглася видавити Іоланта крізь міцно стиснуті зуби.

Виглядала вона зовсім кепсько.

Щойно на ними зачинилися двері ліфта, як її вирвало на підлогу.

– Йди геть! – ледь чутно прошипіла Іоланта, затуляючи обличчя руками. – Ненавиджу тебе за те, що ти це бачив!

 

 

* * *

 

Марко промучився з нею ще місяць. Іоланта непогано почувала себе в каюті, слухала по інтеркому уроки викладачів, виконувала домашні завдання. Проте варто було спуститися на кілька рівнів нижче, як починався жах. Нечасті виїзди на нижні поверхи з питань навчання перетворювалися на тяжке випробування і для неї, і для Марка.

Обідати у спільній їдальні вона теж не була спроможна. Тричі на день Марку доводилося приносити до її каюти сніданок, обід та вечерю.

– О, а що пасти не було? – вернула вона ніс від таці з їжею.

– У їдальні обіди однакові для всіх. Сьогодні пасту не готували, може, завтра будуть.

– А це що? – підчепивши з тарілки червону грудочку, вона уважно розглядала її на кінчику вилки. – Фу! Я таке не їм!

– Ти, мабуть, ніколи в житті помідорів не куштувала?

Марко знав, що на невеликих станціях часто не було власних оранжерей, і свіжі овочі там бачили так рідко, немов це якісь екзотичні фрукти.

– Ну то й що? Не обов’язково щось куштувати, щоб зрозуміти, що мене від нього нудить!

Від її різкого помаху шматочок помідора зірвався з виделки і прочертив широку дугу в низькій гравітації каюти. Марко лише тяжко зітхнув – йому ж потім і прибирати.

 

У спортзал Марко вже не заходив, перетинаючись із друзями в їдальні – коли була змога викроїти вільну хвилинку між уроками та доглядом за Іолантою.

– Як же вона мене задовбала! – Марко без сил зронив голову на обідній стіл.

– Будь чолов’ягою! Жінки, вони усі такі, – Адам спробував надати пиці філософського виразу, але отримав від Діани ображеного ляпаса по спині.

– Але ж правда, Марку! Навіщо так мучитися? – смарагдові очі марсіанки випромінювали занепокоєння. – Сякі-такі бали можна й на секції заробити, але ми хоча б не будемо щодня виводити тебе своїми примхами.

– Точно! Повертайся! – підтримав Адам. – Без тебе зовсім нудно стало.

Марко тяжко зітхнув.

– Гаразд, потім поговоримо, – він стомлено закинув на плече шлею контейнера з їжею. – А то зараз обід охолоне, і вона взагалі їсти відмовиться.

 

Поступово у голові Марка визрів план: треба якнайшвидше привести цю колючку у більш-менш пристойну форму, щоб могла обходитися самотужки, і бігти якнайдалі. І дідько із тими подвійними балами!

Але здійснити задум виявилося не так просто. Класна склала для Іоланти програму фізичних вправ, але стежити їх виконанням доводилося Марку. Іоланта постійно відволікалася, забувала робити вправи, відмовлялася вдягати екзокостюм, що навантажував її тіло в невагомості.

– Ти знову не займалася? – Марко перевіряв індикатор на біговій доріжці.

Іоланта сиділа на ліжку, по-турецьки склавши ноги, і демонстративно перебирала струни гітари.

– Бачиш, я займаюся!

Марко відчув, як закипає всередині.

– Ти мене вибісила! Як ти збираєшся стати пілотом, коли не витримуєш навіть найменшого перевантаження?!

Не відриваючись від гітари, Іоланта лише засміялася і показала йому язика.

– А як ти збираєшся стати пілотом, коли не можеш впоратися навіть із волейбольним м’ячем?

Марко у розпачі закотив очі. Вона ще й дражниться!

 

 

* * *

 

Хай там як, але за місяць Іоланта помітно зміцніла. Тепер вона хоча б могла сидіти у кріслі, не перетворюючись на розчавлену гравітацією медузу.

Щоранку Марко піднімався до її каюти, щоб спустити на ліфті для занять у класах, а наприкінці дня відвозив її назад.

Тепер Іоланта могла обідати у спільній їдальні. Хоча проблем від цього менше не ставало.

– Цікаво, ти пілотувати теж будеш, не встаючи з візка? – якось спробував поглузувати з неї учень з паралельного класу.

– Не чіпай її! Бо зараз як встане. Знаєш, яка вона сильна! – зареготав його дружок.

– Я ще й влучна! – Іоланта підчепила виделкою помідор і блискавичним рухом відправила йому просто в лоба.

Бризки соку оросили обличчя жартівника й мальовничо розтеклися його чистенькою уніформою.

– Гей, ти зовсім хвора?!

Стиснувши кулаки, він зробив погрозливий крок у бік Іоланти, проте Марко заступив йому дорогу.

 

Після того інциденту вони у похмурому настрої їхали зі їдальні через ігрову зону.

– Слухай, а це такі ж тренажери як на інших станціях? – Іоланта вказала на два ряди масивних терміналів із пілотськими кріслами.

Марко знизав плечима.

– Звичайні льотні симулятори. На них нас навчатимуть пілотувати у старших класах. А поки що їх дозволяють використовувати як ігрові автомати.

Марко з Адамом частенько бували тут у вільний час. Ось і зараз більшість тренажерів була зайнята учнями.

Іоланти пильно подивилася йому в очі.

– Ти ж також мрієш мене здихатися, правда? Зіграємо на бажання? – в її голосі промайнули нотки азарту. – Виграєш – і я вмовлю училку, щоб знайшла мені іншого помічника. А програєш – будеш моїм другим пілотом!

– Ким?

– Ну, як командир корабля, я вказуватиму курс, – вона гордо випросталася у кріслі. – А ти, як другий пілот, везтимеш візок туди, куди я скажу! Згода?

На душі у Марка промайнула тінь надії на порятунок.

– Ха! – він рішуче вхопився за рукоятки тренажера. – Кажеш так, ніби й не можеш програти.

Марко почувався більш ніж впевнено. Поступитися дівчинці? Особливо, коли він, як і всі, хто мріяв вступати на льотне відділення Академії, майже весь вільний час просиджував на симуляторах.

– «Атака прибульців» чи «Дуель»?

– Дуель!

Марко відсунув вбудоване крісло, даючи Іоланті дотягтися до пульта з візка.

– Ну не плач потім! Я піддаватися не збираюсь.

Замість відповіді Іоланта лише зневажливо пирхнула і взялася за важелі управління.

На екрані спалахнув процес завантаження. Скло кабіни, з обох боків ожили два ряди приладів – майже як у справжньому шатлі. Індикатор зарядки протонної гармати блимав у якості основної зброї.

– Поїхали!

Перед очима рвонула назустріч довжелезна труба із сигнальними вогнями – немов у цей момент їх справді вистрілювала стартова катапульта крейсера-носія.

Марко заклав широкий віраж, видивляючись на супротивницю серед зірок. Розворот, ще розворот. Де ж вона?

Натомість екран залив сніп яскравих променів. Крісло тренажера неприємно завібрувало – повідомляючи про отримані пошкодження.

«Ваш корабель знищений!» –загорілося на екрані перед Марком.

Не вірячи своїм очам, він глипнув на екран Іоланти – там у перехресті прицілу танула сяюча хмаринка щойно знищеної цілі. Не може бути!

За вітровим склом знову з’явилися сірі стіни ангару. Знову виліт із катапульти.

Зоряне небо. Віраж. Злива трасуючих променів. «Ваш корабель знищений!»

Ні, це, мабуть, якась помилка!

Марко, вже не ховаючись, підглядав на екран Іоланти, але це його не рятувало.

Он вона ловить маленьку позначку шатла у перехрестя прицілу, граючись заходить йому в хвіст. Пух! І Марко знову йде на перезавантаження, щоб почати все спочатку.

Знову… І знову… І знову…

У запалі Іоланта виглядала зовсім іншою людиною. Рукоятки управління танцювали, ніби були продовженням її рук.

– Ну хто, ну хто ж так вектор тяги міняє? – хихотіла вона, вкотре відправляючи шатл Марика до ангару.

Поступово довкола їхнього тренажера почали збиратися інші учні.

– У дівчисько смалить! – вигукнув хтось позаду.

Коли лічильник перемог Іоланти перевалив за три десятки, тренажер зробив паузу та запропонував знизити рівень складності.

– Де ти навчилася так літати? – вирвалося у Марка.

Іоланта гордо відкинулася в кріслі.

– На Іо дуже маленька станція – там немає зони для дітей. Тож я дитинства гралася на дорослих тренажерах.

Почаклувавши над кнопками, вона вивела на екран інтерпланетний рейтинг гравців.

– Бачиш, де я? – вона тріумфально тицьнула у першу десятку.

Очі Марка округлилися від шоку. Ніхто з їхньої школи не дотягував навіть до тисячного місця у рейтингу.

Натовп учнів навколо збуджено загудів.

– Ну все! Бути тобі тепер моїм другим пілотом! – засміялася Іоланта. – І мій перший наказ: прокоти мене з вітерцем по всьому колесу! Полетіли? Чи ще мрієш відігратися?

Іоланта скривила єхидне личко. Натовп уболівальників загиготів.

Марко озирнувся на учнів, що обступили їх навколо. Відмовлятися було вже запізно.

 

 

* * *

 

У вухах свистів вітер. Випадкові учні тикали навсібіч від інвалідного візка, що мчав центральною галереєю гравітаційного колеса. Марко зняв її з магнітного гальма і застрибнув на підніжку, щоб черевики не прилипали до палуби.

За ними з улюлюканням прямувала команда вболівальників з ігрового сектору, але вони все більше відставали – черевики заважали бігти швидко.

– Каюти дівчаток, – вчепившись у візок, Марко намагався на ходу проводити екскурсію. – Тут ти житимеш, коли трохи освоїшся з гравітацією… Сектор спорту та гігієни. Сюди я ходжу на волейбол. – мимо проносилися двері роздягалень. – Тут ще є басейн, тенісні корти, сауна… Сектор хлопчиків. Он моя з Адамом каюта… – за черговими гермоворотами замиготіли рівні ряди дверей. – Лекційні класи. Ну, тут ти вже бувала… Вчительський сектор…

Марко знову і знову відштовхувався ногою від підлоги, щоб іще сильніше розігнатися.

– Швидше! Ще швидше! – захоплено верещала Іоланта, тупотячи ніжками.

Чим більше коляска розганялася супроти напрямку обертання колеса, тим слабше на неї діяла штучна гравітація. Колеса все вище підстрибували на швах та заклепках сталевої палуби.

Вони в’їхали у гермоворота між учительським та науковим секторами.

– Науково-рекреаційний сектор… Тут ще є оранжере… – Марко не встиг доказати.

Підскочивши на поріжку воріт, колеса відірвалися від підлоги остаточно, і візок поплив у повітрі.

– Йой! – зачаровано видихнула Іоланта, перш ніж крісло перекинулося, і вони гупнулися назад на палубу.

…Просто перед директором школи, що вийшов із кабінету.

Команда вболівальників позаду затихла й зіщулилася від жаху, серед них Марко помітив злякане обличчя Діани.

– Бачу, з коляскою ви вже цілком освоїлися, міс Іоланта, – крижаним тоном промовив директор, схилившись над розпластаними долі тілами. – Час вже переходити до більш інтенсивних навантажень. Тисяча присідань на тиждень для початку. Вам, Марку, це теж піде на користь.

 

 

* * *

 

– Знов це все через тебе! –  пихтів Марко, знову і знову присідаючи з грифом штанги.

Гриф кріпився до підлоги каюти гнучкими експандерами, тож навантаження було відчутним незалежно від сили тяжіння.

– А ти молодець! – поряд Іоланта обливалася потім під таким само грифом. – Майже подолав першу космічну!.. Ти ж зрозумів, чому ми відірвалися?

Марка бісила її безтурботність. Раніше він ніколи не отримував покарань від директора. А то раптом ще й бонусні бали зменшать?!

В інтеркомі спливло обличчя Адама.

– Ну як ви там, штрафники? Ще багато присідати?

Марко, важко дихаючи, виліз з-під грифу.

– Ну, половину тижневої норми вже відмахали.

– Ви там тільки не махлюйте, – поряд з Адамом з’явилося стурбоване обличчя Діани. – Директор все бачить. Помітить обман – то може й подвоїти покарання.

– Ха! Що мені директор? – Іоланта взяла руки в боки, а глипнула на Марка, вказуючи на марсіанку. – А вона завжди так про тебе переживає?

Адам пирснув від сміху, а Діана закотила очі й відключилася.

 

Потім вони ще довго валялися на ліжку, відпочиваючи після штрафних вправ.

– І все ж таки, чому ти не підготувалася? – Марко вирішив нарешті спитати те, що давно його турбувало. – Ти ж знала, що на шкільному кораблі земна гравітація.

Іоланта стомлено прикрила очі рукою.

– Я готувалася. Просто думала летіти роком пізніше – був іще час прийти у форму. Але виявилося, що наступний шкільний корабел летітиме, оминаючи Юпітер. Тому треба було або зважуватися зараз, або втрачати ще два роки.

Іоланта зняла зі стіни гітару і вмостилася по-турецьки. Слухаючи милозвучні рядки іспанською, Марко раптом збагнув, що це вже не дратує його як раніше. Іоланта не використовувала гітару як примху, скоріше хотіла поділитися чимось важливим для неї.

– Моя улюблена «Hijo de la Luna». «Місячне Дитя» тобто, – сказала вона, закінчивши співати. – Пісня про те, як важко бути не таким, як усі…

Марко глянув на неї стурбовано.

– Ну хочеш, я весь час займатимусь разом з тобою?

Іоланта перестала грати і раптом пирснула від сміху.

– Ти й так постійно зі мною займаєшся!

 

 

* * *

 

Вони дивилися вниз, куди оберт за обертом йшли пожежні сходи. Такі йшли всередині кожної спиці гравітаційного колеса, але, на відміну від ліфтів, викладачі не спостерігали за ними так уважно.

– Зараз подивимося, наскільки зміцніли твої ноги.

Марко хотів подати руку, але Іоланта відсторонилася.

– Не треба, я сама!

Крок за кроком вони спускалися сходами на дно гравітаційного колодязя. Тридцять відсотків земної гравітації. Сорок. П’ятдесят…

На шістдесяти Марко помітив, як тремтять від напруги коліна Іоланти.

– Не можу далі… – вона без сил опустилася на сходи.

Крок за кроком Марко на плечах ніс її нагору до каюти.

– Розумієш, наукова станція на Іо зовсім не пристосована для дітей, – голос Іоланти звучав винувато майже біля самого вуха Марка. – Там немає екзокостюмів дитячих розмірів, а центрифуга всього одна, та й та слабенька і весь час кимось зайнята. Просто мама з татом дуже любили один одного та свою роботу і не хотіли все кидати, коли народилася я.

– Розумію, – зітхнув Марко. – Коли у моєї мами почалися проблеми з ногами, вона теж не наважилася полишити свої дослідження. У нас там на Венері ціле наукове місто у хмарах, багато вчених мріють туди потрапити. Ось тільки люди часто хворіють через випари сірки.

– Правда? І у вас теж? – здивувалася Іоланта. – На Іо суцільні вулкани – у нас вся станція сіркою пропахла! Мені досі скрізь увижається її сморід.

Марко принюхався. Іоланта пахла не сіркою, а шампунем з фіалками.

– Спіткала ж нас біда! – засміявся він.) – Народитися на двох найбільш пекельних планетах Сонячної системи!

 

Біля люка її каюти Марко спустив Іоланту на землю. На сьогодні пригоди завершено? Наближалися семестрові тести, і він ще збирався позайматися алгеброю. Але планам не судилося збутися.

– Гей, помічнику, наздоганяй! – замість прощання крикнула Іоланта і кинулася сходами нагору.

– Стривай! – Марко намагався її наздогнати, гримаючи залізними підошвами по сходах. – Туди не можна!

Він боявся не стільки покарання, скільки цієї страшної невагомості, що з кожним кроком нагору ставала все відчутнішою.

Незабаром Іоланта вже одним стрибком долала цілі прольоти сходів, і Марко остаточно відстав. Ні, так нічого не вийде. Він рішуче скинув черевики і продовжив гонитву босоніж.

Оберт, і ще оберт… Марко і сам не зчувся, як сходи закінчилися і він з розгону влетів у осьову камеру.

Не розрахувавши від незвички, він забув ухопитися за поручень і поплив усередині величезної камери, безпорадно розмахуючи руками та ногами. Знову ця паніка і відчуття повного безсилля. Руки й ноги молотили повітря, силуючись знайти точку опори.

– Та не сіпайся ти так! – раптом холодна рука вхопила його за зап’ястя. – Он бачиш ті поручні? Зараз я тебе штовхну, а ти хапайся за них.

Іоланта уперлася ногами у спину Марку і поштовхом надала йому стартовий імпульс.

Сама ж вона, перевернувшись, легко відлетіла до протилежної стіни і влучно приземлилася у точці, де сходилися страхувальні поручні.

«Як риба у воді…» – майнуло в голові у Марка.

– Я знаю, чому в тебе не виходить з волейболом, – тоном вчительки продовжила Іоланта. – Ти зіпсований гравітацією! Ти ріс на планеті, літав лише в атмосфері. Ти уявлення не маєш, як усе рухається у вакуумі та невагомості! – її довге волосся звивалося на всі боки, наче щупальця чорної медузи. – Тобі доведеться забути все, чого ти навчився вдома. І може тоді ти збагнеш, як відбивати м’яч.

Іоланта легко відштовхнулася від стіни і у затяжному стрибку полетіла через усю камеру. Гоп! – вона приземлилася поряд з Марком.

– Я можу навчити тебе жити в невагомості краще за будь-кого з наших вчителів, – Іоланта хитро всміхнулася. – Але тільки якщо ти допоможеш мені з фізпідготовкою для вступу до Академії. Згода?

 

 

* * *

 

Марку наснилася русалка. Вона граціозно плавала шкільним кораблем, чомусь доверху заповненому морською водою. У таємничому сутінку ковзала вона сходами та коридорами, заглядала у затоплені класи та спортивні зали. І її довге, схоже на щупальця чорної медузи, волосся звивалося у товщі води немов у невагомості.

 

Марко розплющив очі у себе в каюті. Була третя година відбою, або «глибока ніч», як сказав би він у себе на Венері. На сусідньому ліжку мирно похропував Адам. Здавалося, навіть уві сні він не переставав посміхатися.

Марко розстебнув постільний мішок і потягнувся за уніформою. Потім із сумнівом поглянув на черевики. Їх змушували носити цю незручну частину шкільного одягу, пояснюючи правилами безпеки. А раптом трапиться аварія і на кораблі пропаде гравітація?

Але чомусь саме зараз він раптом усвідомив, що головне їхнє призначення – не безпека, а контроль за учнями. На магнітних підборах не побігаєш, а їхній гуркіт видає кожен рух. Ні, годі! Відкинувши черевики, Марко застрибнув у тренувальні капці для волейболу і вислизнув із каюти.

 

Під час відбою всі гермодвері між секторами задраювали, а ліфти не відключали, проте лишалися ті самі пожежні сходи всередині спиць, якими можна було потайки дістатися в осьову камеру.

Там на нього вже чекала Іоланта. Теж без черевиків, вона впевнено трималася ногою за страхувальні поручні на стіні.

– Гадаю, це найкраще місце для тренувань. Гравітація тут мінімальна, тож тобі легше буде зрозуміти основні принципи, – одразу перейшла вона до справи. – Для початку ти маєш зрозуміти, що в колесі немає ніякої гравітації. Воно обертається, і ми обертаємось разом із ним. Тут діє лише відцентрова сила та сила Коріоліса. Через них предмети падають не вертикально, як у тебе на Венері, а загинаються проти напрямку обертання колеса. Ось підстрибни трошки.

Марко слухняно відштовхнувся від підлоги і злетів у повітря. Кілька секунд він висів, борючись із запамороченням, а коли став опускатися назад, то помітив, що підлога під ним провертається наповзаючи з-за спини, хоча він і стрибнув точно вгору. Від цього запаморочення лише посилилося, і коли підошви стали на підлогу, Марко втратив рівновагу, беркицьнувся на спину і перекинувся через голову.

Споглядаючи його пірует Іоланта захихотіла.

– Бачиш? Сила, яка штовхає тебе в бік – це і є сила Коріоліса. Якщо тримати це в голові й стежити за напрямом обертання, то можна виробляти ось такі фокуси, – вона підкинула м’яч над головою, але, замість прямої, той описав хитромудру петлю по осьовій камері і гепнувся назад їй у руки. – Тепер спробуй ти!

Іоланта кинула м’яч у напрямку Марка. Він уже приготувався його схопити, але… Не долетівши кількох метрів, м’яч почав усе більше загинатися вгору і знову пішов на велику петлю, повернувшись до рук Іоланти з протилежного кінця камери.

– Ось тобі ще один трюк! Якщо м’яч трошки підкрутити… – засміялася вона. – Гаразд, тепер уже по-чесному. Лови!

 

Нічні години летіли непомітно. Марко з Іолантою так загралися, що ледве встигли втекти від вахтового офіцера, який вже гримів затворами люка, готуючись до зміни вахти на капітанському містку. Довелося терміново вертати назад на сходи.

Наступної ночі вони повторили своє таємне тренування. Потім знову і знову…

 

Вдень Іоланта тепер все частіше приїздила до спортзали, спостерігаючи, як Марко справляється з волейболом. Адам вітав її променистою усмішкою, тоді як Діана, здавалося, її ігнорує.

– Гей, мазило! – кричала Іоланта, дивлячись на гру Маріка. – Вище дугу треба брати! Вище!

Незважаючи на кислу міну марсіанки, вона відчайдушно жестикулювала, показуючи Марку вектори сили Коріоліса.

 

Незабаром вона переселилася до сектора дівчаток, хоча вставати з коляски все ще не могла. Марко допоміг перевезти її численні речі з каюти у спиці. А щоб їй не було так нудно, ходив із Іолантою на реабілітаційні тренування після уроків. За допомогу Марік уже давно не отримував жодних балів, але так він хотів розплатитися за їхні таємні уроки у невагомості.

Тримаючись за страхувальні бруси, Іоланта могла вже робити перші самостійні кроки при земному тяжінні, тоді як поряд Марко обливався потім, обтяжений подвійним навантаженням за допомогою екзокостюму.

 

Якось, вертаючись з тренування через ігровий сектор, Іоланта підкотила своє крісло до льотного симулятора.

– Слухай, помічнику! А ти знаєш, що на цих тренажерах можна не лише один з одним змагатись? –  спитала вона. – У більшості шатлів і наукових зондів екіпаж з двох пілотів. Тому тут ще є режим пілотування в екіпажі. Показати?

І вона почала чаклувати над кнопками симулятора.

– Це те, чому нас навчатимуть наступного року?

Іоланта кивнула.

На екрані спалахнув напис: «Атака прибульців: Парний режим». Тут уже не потрібно було набивати очки наввипередки. Перший пілот керував польотом, тоді як другий виконував роль стрільця.

– Йой! А я й не думав, що в парі так прикольно літати! – поки Іоланта спрямовувала шатл по оптимальній траєкторії, Марко довгими чергами спалював полчища інопланетних дронів на екрані.

Вони зробили ще кілька заходів.

– То ти серйозно намірився стати пілотом? – Не відриваючи очей від екрану, Іоланта запитала.

– Звісно! Ось лишень… – Марко зам’явся. – Знаєш, я нікому не розповідав, але мені так страшно було одному летіти у капсулі.

– Правда? –  Іоланта підняла брови. – А я, навпаки, кайфувала!

Тож Маркj, нарешті, зважився спитати.

– То може й справді літатимемо разом в наступному семестрі?

Але Іоланта лише задумливо дивилася на екран.

– Не знаю. Побачимо…
 

* * *

Вже півроку Марко з надією і острахом чекав на цей день. Новий предмет їм викладатиме сам директор – він же капітан шкільного корабля.

– За рік ми прибудемо на Плутон. Це кінець вашого шкільного навчання, – почав директор вступне слово. – Не всі з вас стануть пілотами Космічної Академії. Але тут ви бодай зможете відчути, що таке пілотувати у складі екіпажу. Даю вам три хвилини, щоб розбитися на пари.

Клас збуджено загудів. Усі вже знали про рейтинг Іоланти. Тепер у неї відбою не було від охочих набитися у напарники. Марко бачив, як швидко росте юрба однокласників біля її столу.

– Знаєш, я тут подумала… – поряд з ним раптом звідкись взялась Діана. – Мені здається, ми з тобою могли б…

Але Марко не чув її слів. Він все ж хотів вірити…

Силою він змусив себе обернутися. Розштовхуючи настирливих учнів, Іоланта йшла до нього через класну кімнату – все ще не дуже впевнено, але вже без візка.

– Ну що, помічниче? – хитро всміхнулася вона. – Будеш моїм другим пілотом?