“Вирок: позбавлення зайвого життя!”

– …приводиться в дію негайно, – суддя стукнув архаїчним молоточком, зробленим з наноуретану, викликаючи увімкнення LED-підсвітки з повторюваним словом “Засуджено!”, яке заповнило стіни та балки зали суду, щоб всі громадяни могли побачити на зручній для себе відстані.

– Але ж Ви мене майже не слухали, Ваша честь? – підсудний підняв очі на суддю.

– Так, а навіщо? Ви хіба не знайомі з Кодексом Єдиного Життя? Попри те, що ви його порушили, але ж ви його вивчали, громадянине Кулук Амар. Чи варто все ще називати вас Тамін Бата?

– Але, послухайте, Ваша Честь! Якщо ви вже хочете мене позбавити зайвого життя, то хоч дозвольте розсудити, яке з них зайве! Це не проти Кодексу! І не проти Вашої Фунцкції!

– Підсудний, цього разу ви праві. Ми дійсно маємо заслухати вашу останню апеляцію. Вона може бути зарахована як каяття для полегшення покарання. Ви каєтеся?

– …чи я каюся? Так! Так, звісно. Я зробив це із цікавості. Дозвольте розповісти.

Суддя вдарив по круглій платформі молоточком ще раз, і написи змінилися на “Апеляція”. Зал в один голос розчаровано загудів. 

– Згідно Кодексу, я маю право лише на Єдине Життя, яке складається з Функції, Розваги та Парування. Так само, як і Ви, як ранг Правителів, ранг Мислителів, ранг Силовиків, ранг Виробників та ранг Загальний.

– Ви все ж читали Кодекс. Занотуйте це, архіваріусе.

– Для того, щоб Ви могли правильно присудити мені покарання, вислухайте історії обох моїх життів, це моя апеляція в стані каяття.

– Починайте, ранг Підсудний. Ваше ім’я буде призначене вам з двох названих перед виконанням головного вироку та відбування покарання.

– Отже, згідно офіційного призначення мене звуть Кулук Амар. Це ім’я мені видав Генератор імен. Задля унікальності в загальній рівності. Мене виховано в стандартній дитячій установі, повний доступ до генетичних донорів забезпечено, проблем в спілкуванні з однолітками не було. Отримав призначення професії ремонтника-електроніка, відповідну освіту, направлений на роботу секторі 5Г, подробиці не мають значення. 

– Поки що все правильно, нарікань на вашу службу не було, і я не бачу підстав бути незадоволеним тим, яке життя вам надало суспільство. Скажіть, люди, чи хороше це життя, гідне, варте поваги?

– Так! – в унісон вигукнули громадяни в залі. Навіть голоси їхні були схожими між собою.

– Почекайте, Ваша Честь, це не все. Багато років я був задоволений роботою, зростав по задачах та оплаті гармонійно до емоційних видатків. Коли мені виповнилося двадцять п’ять, Центральний Обчислювач провів потрібне дослідження та надав мені рішення по тому, з ким я маю паруватися для розмноження та насолоди.

– Невже машина припустилася помилки, і вам не сподобалася майбутня генетична партнерка?

– Не зовсім так. Машина показала на короткий час одне обличчя, а потім видала інше, Руналь Гапот, з якою я складаю чарунку суспільства.

– Ви зараз розповідаєте нові інкримінуючі факти про себе! Тобто, у вас ще й інша партнерка є? Ви мусите її викрити, щоб її заарештували. 

Підсудний усміхнувся та сумно подивився на Суддю. 

– Що Ви, Ваша Честь, система не показала її імені. Але цього збою було достатньо, щоб я замислився, чому мене так оцінив обчислювач та почав шукати іншу версію себе. 

– Жахливо. Сподіваюся, це складне вміння? Нормальна людина так не зможе?

– Не зможе. Гадаю, що саме те життя, яке ви називаєте зайвим, підказало мені мислити в цьому напрямі. Я підключився до системи та знайшов базу фотографій з іменами. На жаль, гортаючи їх одну за одною, я не встиг знайти ту загадкову жінку, доки не поступив сигнал тривоги по зламу.

– Що ж ви знайшли, підсудний?

– Себе, Ваша Честь, себе. 

– В якому сенсі?

– З часом я навчився ламати систему так, щоб аналізувати різні бази даних, і в одній з них знайшов алгоритм обчислювача, за яким він визначає можливі стадії розвитку особистості. Багато хто в залі і не підозрює, що в них не рівненька на все життя одна особа, а вони пройшли через серію відсіювань, тобто фактично є скла…

Суддя врізав молотком по кнопці, вмикаючи світлові сигнали та фанфари. Підсудний замовк. 

– Не треба таких припущень. Це шкідливо, тим більше, що ви помиляєтеся, і система працює зовсім не так.

– Гаразд. Скорочуючи історію, на мене дуже швидко дивилася людина з моїм обличчям, на якому може тільки один м’яз був інакше напружений, і звали її  Тамін Бата.

–  Тамін Бата, музикант. Виступав як на відкритих майданчиках, так і на сценах місцевих театрів в різних секторах. Максимальна кількість публіки на концерті півтори тисячі тридцять вісім. Не мед, але й не гречка.

– Але це те, що мені подобається робити!

– Для кого?

– Для себе. Для тих сотень слухачів.

– От, для себе! Головний мотиватор. Не для суспільства, лише для себе. Ми не можемо дозволити продовжити таке життя.

– Та ви тільки послухайте, як я граю! Винесіть мою творчість на суд сусп…

Звукові та світлові ефекти обірвали заперечення того, кого звали Тамін. 

– Підсудний Кулук Амар, ви намагаєтеся заради власних амбіцій та насолоди зламати все, що до вас зводилося десятиліттями. Та ця структура вистоїть непохитно. Вирок остаточний: ви залишаєтесь тим, ким було призначено першопочатково, і в цій ролі відбуватимете виправний термін у два роки, рівно стільки, скільки жили цим, іншим життям. Після чого вас оглянуть спеціалісти та ми вирішимо, подовжувати термін, чи ні.

В’язниця в цьому виваженому світі виглядала взірцево впорядковано та чистенько, бо мала слугувати “рекламою” способу життя, до якого намагалася повернути. От хто був щасливий, то це охоронці та наглядачі, їм точно вистачало свого “пакету існування”: фізичні вправи, буквальна пряма влада над людьми, можливість застосування сили. Хоча цим не зловживали, Кулук-Тамін спокійно крокував коридорами, озираючись навколо, пропускаючи крізь себе цей новий досвід розлуки із всім, що він мав, та всіма, кого він знав і любив. 

– Для протоколу ви зобов’язані більше розповісти про свій стан, щоб Психіатричний Корпус знав, як запобігати виникненню таких, як ви, – доктор в сірому комбінезоні сів навпроти та розблокував планшет, щоб налаштувати камеру. 

– А є щось, чого ви ще не знаєте? 

– Так, тому й питаю, – сарказм помер на шляху до співрозмовника. 

– Отже… гадаю, я таким був завжди, то лише робота відволікала мене від думок про творчість. 

– Творчість – це різновид роботи. Продовжуйте. 

– Як би то не було, я не міг і подумати, що хочу грати музику, доки був зайнятий. 

– Занотовую: збільшені навантаження за основним видом діяльності будуть терапевтичними для засудженого. Продовжуйте. 

– Що я б не сказав, ви робите мені гірше. 

– Ні, я роблю вам краще. А от як не будете говорити, доведеться зробити погано. Продовжуйте. 

– Робота в технічному обслуговуванні та… робота музикантом мене розривали навпіл. 

– Як ви все встигали? Продовжуйте. 

– Я викреслив зазначене мені хобі “перегляд відео з найкращими винаходами” та вивчав музику замість цього.

– Тобто, в нас є ще дірка в безпеці інформації? Як ви отримали доступ до не свого пакету? Продовжуйте.

– Чому ж не свого? Я ж отримав другий документ. Це справді настільки важке порушення? 

– Справді. Дивно, що ви цього не розумієте. Певне, дійсно якісь психіатричні відмінності. Колись існував термін “нейророзмаїття”, але мої попередники добилися визнання його розладом, який заважає існуванню суспільства. Треба сповістити систему безпеки про те, що інший документ сприяє розвитку розладу. Я наполягатиму  на подовженні вашого терміну та на лікуванні. Дякую за інформацію. Можете йти до камери.

Кулук ледве витримав перший тиждень того, чого йому світили ще роки: десять, інколи дванадцять годин ремонту зламаної апаратури, не відходячи від робочого столу. В нього забрали навіть радість переміщення між різними рівнями міста. На те вона й в’язниця, на те воно й покарання – обмеження волі пересування вже виявилося важкою складовою. 

Аж ось одного дня його покликав до себе психіатр. Не той, який приймав Кулука, ні, молодший. 

– Я ознайомився з вашою справою, в мене є гарні новини для вас. 

– Невже мене звільняють? – посміхнувся гірко технік-музикант. 

– Щось на кшталт, – лікар підморгнув. – Ви вже вільні. 

– Як це? – отетерів Кулук-Тамін. 

– Оцінивши все, я можу вам довіритися. Насправді, це не ви у в’язниці, а “нормальні люди”. 

– Як це??

– Колись це була тюрма, так, але зараз тут ви в більшій безпеці, ніж назовні. 

– Я не розумію. 

– Почнемо з початку: що роблять суди та силові органи? 

– Вишуковують тих, хто живе більш, ніж одним життям. 

– Правильно. А як подивитися згори? 

– Не знаю…

– Вони створюють суспільство однорідних щасливих рабів, гадаючи, що для цього достатньо буде викинути всіх нас за межі. Коли є правляча верхівка, в якої одне пакетоване життя — споживати та керувати — і є низи, в яких прості завдання із підтримання життєдіяльності та розкошів верхів, то суспільство стає дійсно стабільним та вигідним начебто всім в ньому. І можна собі не дозволяти емпатію для таких складних типів, як ми. Бо відсутність емпатії входить в пакет влади та дозволяє керувати спрощеними підданими. З іншого боку, коли людина не мислить складно, нею зручніше керувати і так, без зайвих інтелектуальних витрат. 

– І що нам, скніти вічно в цій в’язниці, виробляючи через силу примітивні блага?

– О ні, в’язниці — наша сила. Простенькі не врахували одного: скільки нас. Якби складних була меншість, система б працювала.

– А нас більшість?

– Так, нас більшість. Виловлені по одному, нарізно, ми на початку ув’язнення слабкі. Проте, скупчення таких, як ми, в місцях позбавлення волі, насправді, допомогло створити нове суспільство під офіційним. Коли ми обмінюємося думками, простенькі навіть не можуть осягнути, розум для них — це шифр, хоча ми всі говоримо тут звичайною мовою, та кажемо незбагненні речі. Знаходимо порозуміння. 

– Що ж далі, повстання? Втеча?

– Навіщо тікати? Багато начальників в’язниць є таємними чи реформованими складними. Вони віддають накази розширювати кутузки, конфісковувати заборонені речі, і ці речі допомагають нам створити придатне для життя місто “зайвих життів”. Так, звісно, одного дня лишиться прибрати чи заарештувати охоронців. І ми відкриємо камери та житимемо далі так складно, як захочемо.

Тамін замислився. 

– Тож я зможу тут і далі грати музику? І можу просити про інший вид зайнятості? 

– І так, і ні. Розумієте, поки що це ідеальне суспільство “багатогранних” ще не настало. І ви потрібні нам, ми давно чекали, щоб заарештували когось такого, як ви, щоб допомогти пришвидшити наше звільнення. 

– Невже? 

Музикант непевно огледівся. Сіро-біла кімната діяла на нього заспокійливо, бо всі її кути були скругленими. Камера під стелею не працювала. 

– Вам потрібна якась визвольна пісня? 

– На жаль, ні. Нам потрібна людина, здатна зламати систему оцінки документів, та навчити інших це робити. 

– Це я можу. А чого ви хочете домогтися?

– Поступово розповім. Поки що я напишу своє заключення про те, щоб вас розподілили до іншої дільниці, де будуть суміжні до вашої спеціальності люди. 

– А можна спитати: хто ви за другим життям? 

– О, в мене взагалі три, але я зумів їх сховати. Я електрик та письменник до того ж. 

– І як електрик став психіатром? 

– Я пройшов перевиховання у в’язниці та підпаяв тут машину, яка мене аналізувала. Тут чомусь вважають надійнішими більш старовинні пристрої. І вона жорстко видала мені професію психіатра без домішок. Тож ми з вами вже певним чином колеги, але “багатогранним” потрібні ви, який розбирається в системи ззовні. 

– Давно ви служите тут лікарем? 

– Вже п’ять років. І потай, змінивши кепку, так би мовити, ремонтую – та перепаюю – інші рахівниці. 

Вони ще трохи поговорили для проформи, і психіатр припечатав штампом майбутнє.

В кінці місяця ув’язненим дозволяли день побачень згідно вподобань. Кулук здивувався тому, скільки виявилося навколо гомосексуальних парочок з його блоку. При тому, що відкривалися для зустрічей двері жіночої в’язниці також – і пари могли сходитися на спеціальній сірій зоні для занять сексом. Інакше це дійство під наглядом та камерами спостереження назвати не можна було. 

– Розмаїття думок більше пов’язане із розмаїттям поглядів на кохання, – пояснив йому співкамерник, – тому виходить, що серед “жителів подвійним життям” майже всі негетеросексуальні люди міста. Рідко хто з нас залишається по той бік грат. 

Кулук-Тамін лише похитав головою, бо жорстокість міста, де він виріс, яка все більше відкривалася в своїй одній площині бажання обмежувати людей, вже не налазила на цю голову. Його зацікавив “Обирач пари”, комп’ютер, схожий на сортувальний. Подумавши, ув’язнений ввів дані Таміна. 

І о так! о ні! явилася на екрані та жінка, через яку він опинився тут. 

– Її теж заарештували! Мушу її побачити скоріше, – сказав Тамін сам собі, натискаючи на кнопку “прийняти пропозицію”, 

Нїла дивилася на нього широко розкритими очима. 

– Ти трапився мені в машині ще… ще тоді! 

– А ти мені! 

Невже то була Доля? Чи, скоріше, зламаний комп’ютер? За мить чоловік та жінка вже закохано цілувалися, а на камері жадібно блимав червоний вогник. Вони дали охоронцям на що подивитися. Проте казати про свою участь у повстанні Кулук не поспішав. А от Тамін заспівав для коханої мелодію. 

“Бажаєте одружитися?” спитав екран. 

– Швидко тут все, але навіщо це в тюрмі? – замислено подивився чоловік, зважаючи на те, що в іншому житті, на волі, в нього лишилася дружина. Яка про нього і не згадала жодного разу, і, можливо, подала на автоматичне розлучення.

– Невже ти проти? – схвилювалася жінка. 

– Та ні, геть ні. 

І вони разом натисли “так”. 

“Шлюб укладено. Мінус місяць ув’язнення. Бажаю щасливого шляху до виправлення.”

Скоро психіатр запросив Таміна на групову терапію. Насправді ж, то було координаційне зібрання ударної технічної сили опору. Очікували на виступ “головного наглядача” сектору, який насправді був ідеологом “багатогранних”. 

Психіатр-електрик-письменник привітав техніка-музиканта й одразу перейшов до справи:

– Я перепаяв тестові рахівниці так, що вони показуватимуть поступово непридатність нинішніх вартових, і подадуть запит на заміну, одного за одним. Тепер слухай, твоя задача – запрограмувати в охоронці якомога більше “багатогранних” зовнішнього світу.

– Яким чином? 

– Ти ж отримував доступ до баз даних. Треба його забезпечити нашим спеціалістам. Тобі на ремонт доставлять декілька фільтрувальних рахівниць. Ти налаштуєш їх так, щоб вони видавали лише один впевнений результат усім, в кого він показує більше за двадцять п’ять відсотків непевності…

– Ага. 

– …і передаватимеш імена сюди. А ми організуємо призначення  цих людей на тюремні посади. Тобто, результат тесту буде надходити з підключеного терміналу тут, в закритій зоні. 

– Геніально, я впораюся. 

– Далі, неправильно продіагностовані нормальні будуть сумніватися в собі – і ще частина з них захоче пристати до нас. 

– А що з іншими? 

– Зараз розповість наш ватажок. 

Оратор вийшов на трибуну без овацій, його привітали кодовим “Добридень, головний наглядачу”, на випадок, якщо хтось почує. Хоча те, що прозвучало далі, вже б інкримінувало всіх. Тому говорив ватажок негучно і в повній тиші. Про те, як століттями людство саме себе заганяло в жорсткі рамки, частково через виживання, частково через жадібність окремих людей та цілих груп. І ось в той період історії, коли заговорили про залученість до суспільства не лише тих, хто був найпродуктивнішим, коли заговорили про важливість психічного здоров’я та розмаїття форм буття громадянином та взагалі людиною – планету охопила Третя світова війна, що складалася з багатьох локальних воєн, революцій, пандемій.

– …І от ми тут. В містах, замкнених на замок знадвору та зсередини. Вже більше півстоліття цього існування, альтернативою якому є руїни економік та житла. Зрозуміло, що до влади прийшли негідники, не ті, кого боялися, а ті, кого не помічали серед інших. Люди соціопатичні прогнули втомлене суспільство під себе. Спочатку страхами, потім обіцянками спокою, потім зневагою до тих, хто відрізнявся та хотів вкладатися в загальну справу на свій лад. Чи згуртувала ця жорстокість людей? Аж ніяк. Навпаки, зробила так, що самітники, яким плювати на командну роботу, покращили свій добробут. Ми так само сидимо на краю прірви, просто в одному стилі. Проте, ми, яких загнали в цю в’язницю під в’язницею, повстанемо! 

Він розповів про план, частину якого Кулук-Тамін вже чув, а частина описувала використання саморобної зброї – електрошокових списів – проти охоронців, які не пристануть на умови “багатогранних”. Ватажок був впевнений в перемозі, говорив натхненно і майже голосно. Люди кивали замість оплесків та періодично гуділи маскувальне “я виправлюся, я обіцяю, що виправлюся”, слова, які значили якраз протилежне сказаному. 

– Ні, я геть не бажаю, щоб в новому суспільстві ми ставилися до осіб, які хочуть жити одним пакетним життям так, як вони ставилися до нас. Та я впевнений, що насправді їх не так вже й багато. Колись для людини було нормальним працювати в одній сфері, розважатися в іншій, і ще й займатися творчістю в третій. І це було навіть не сто років тому. Відтоді наше місто скотилося в нову напружену ідеологію, і його багатомільйонне населення страждає від морального та фізичного насильства. Ми створимо умови для всіх обирати собі спосіб життя поза межами “пакету”! – так завершив промову ватажок “багатогранних” та зійшов з трибуни до слухачів. 

Наступні місяці минули в підготовці хитрого плану до реалізації. Підкручені рахівниці було встановлено, охоронців поступово міняли на лояльних, але час підтискав, не давав можливості “оксамитового” переходу. 

До того ж, задум дав тріщину: декілька людей, яких машина визначила як “своїх”, виявилися “однобокими”, та передали інформації про змову проти режиму. Озброєні електрошокерами, в’язні повстали. Всіх охоронців, які не стали на їхній бік, знешкодили у зіткненні. Кулук-Тамін та його Нїла зустрілися на межі в’язниць, захоплені виром подій, здивовані тим, що вони теж біжать кудись, проти когось, за щось. На жаль, під вогнем на ураження були й загиблі як серед бунтівників, так і серед охорони. Бійка тривала майже добу, бо хто має просту владу над іншими, так легко її не віддасть, навіть перед обличчям логіки, що доводить потребу в цьому. І навіть перед загрозою використання зброї. Але перемога дісталася повстанцям.

“Багатогранні” увійшли до зали Верховного Суду та взяли суддю під варту. Технік-музикант, тримаючи в руках розрядженого та підсмаленого перегрівом електросписа, наблизився до того, хто його змінив, і сказав у вічі те, від чого з них покотилися сльози: 

– Ваш вирок – позбавлення зайвого життя в ролі володаря доль, і набуття можливості мати безліч інших життів, окрім цього.