Воля Вогню

Вечірню липневу задуху розірвали передсмертні крики. Він озирався на всі боки, кликав товаришів за іменами та позивними, але поряд не було нікого — тільки непроглядна стіна з вогню та нудотного запаху горілої плоті. Тріск паленого волосся звучав в унісон із набатом власного серця. Паніка заповнила легені, витіснила кисень і полегшила завдання вогню, що наближався. Так безглуздо: думки про смерть лякали його сильніше за саму смерть. Він міг лише стояти, жадібно хапаючи повітря, що обпікало губи та кінчик язика, і спостерігати, як вогонь поглинає його. Біль вибухав у голові зірками, що летіли з неба, й осідав у горлі шаленим пульсом, аж поки жар не пробрався під повіки.

***

Мостини м’яко поскрипували, доки учні ходили кабінетом, вибираючи собі місця. Сперте повітря пахло старими книгами та травами: лавандою і чебрецем. Жадан заздалегідь розклав на столах усе необхідне й тепер спостерігав за метушнею збоку. Більшість тут зовсім діти, та шістнадцяти років не даси; вони чули про війну лише поверхові факти від батьків. Сильно виділявся з групи один: помітно старший, він сидів ближче до виходу і мав вигляд вирізаної з дерева статуї в центрі їхнього костелу — такий самий різьблений і нерухомий. Долоні щільно притискалися до стільниці для опори, а застиглі м’язи втілювали абсолютну готовність, упаковану в покриту опіками шкіру, ніби в панцир.

«Гнат цей… Гнат Воля. Хлопець із пожежі. Каже: готовий на будь-яку роботу, але ж із таким каліцтвом його хіба що в допомогу цілителям. Візьми вже його до себе, до новачків, поки він дірку в голові мені не проїв. І без нього проблем вистачає…” — із цими словами батько відправив до нього того самого хлопця. Хлопця з пожежі. Хлопця, що пережив пекло.

Після останньої війни — тієї, що навіть Жадан пам’ятав — залишилися десятки надгробків на кладовищі. Дерев’яні хрести, поодинокі квіти від коханих і дітей. Сльози в щорічний день пам’яті — єдиний день, коли селище згадувало про жахіття війни. А решту року — тиша. Прогалина на місці скорботи, вибілена пляма замість потьмянілих імен на сімейному гобелені. Замовчена тяглість війни, що вкрадала в малечі саме розуміння: що таке є мир і якими втратами його здобули. Жодних родинних історій, написаних картин, віршів і повістей. Жодного понівеченого воїна: магія згладила всі рани і травми, замаскувала розірвані від горя серця і залишила приємний оку фасад, що укрив таємниці. Так Гнат став єдиним відьмаком, чиє каліцтво після пожежі не змогли виправити старання цілителів.

— Розібралися з місцями? До вечора не буду чекати, — він ляснув у долоні. Підлітки й уваги не звернули, а Гнат сіпнувся, за інерцією підіймаючи голову в бік голосного звуку. Видно, що він втратив зір зовсім недавно: очі розгублено бігали в пошуку цілі, поки мозок намагався згадати, що більше ніколи нічого не побачить. Жадан стиснув зуби, стримуючись, щоб не вилаятись уголос. — Всілися? Нарешті…

Новоспечені учні мали вигляд зовсім не такий натхненний, як він у свої шістнадцять. Здавалося, будь-яка дрібниця цікавила їх більше за все, що він міг запропонувати. Найімовірніше, нікому з них батьки навіть не пояснили, нащо раптово змінювати плани на навчання та йти в прикладні науки. Залишили брудну роботу на хлопця двадцяти років, який виключно через нестачу вільних голів почав викладати.

«І що я маю із цим робити?..»

— Відьмацтво, — Жадан обійшов стіл і сів на нього із самого краю. — Що ви пам’ятаєте з історії нашого народу? Легенди, казки з дитинства? Про що розповідали вам батьки?

Учні поодиноко щось бурмотіли під ніс. У Жадана опускалися руки. Він знав, що в останні роки їхнє селище розрослося, помолоділо; бачив, як молодики та дівчата відверталися від знахарства й бойової магії. Щось змінилося в них, втратило автентичність, первинний сенс. Їхня сила — та, що належала полум’яному духу й дарувала здоров’я та міць — тепер здавалася чимось достатньо незначним, щоб обмежити використання побутовим рівнем.

— Ну ж бо, — підбивав хлопець. — Арідник — Первинний Хаос, що створив світ разом із Богом, що здатний відновити життєвий дух і відчинити браму в інший світ…

— Засів десь глибоко в горах. Він оберігає силу природи й не дає Богу її вкрасти для людей, — підхопив раптом Гнат. Його вираз обличчя був сумішшю обурення і здивування, а голос тріскався, як добре прогріта деревина у вогнищі. — Він залишив на землі своїх дітей, щоб запобігти кінця світу, не дати всім людям христосуватися.

Жадан коротко смикнув куточками рота вгору:

— Дітей у Арідника багато, але ми пішли саме від чортів. Хоч це ви пам’ятаєте?

— Пам’ятаємо, — недружно відповіли учні.

— Вже непогано, — він голосно втягнув носом повітря — запах лаванди та чебрецю завжди заспокоював. Мама, якщо нервувала, заварювала їх собі в смішну за формою філіжанку з намальованими рунами на ній. — Звісно, більшість із нас є представниками кланів, де відьми поколіннями народжували відьом, але так чи інакше кожна родинна гілка бере свої сили від біса й людської жінки.

— Це не настільки рідкісне явище, як пан намагається показати, — знову подав голос Гнат. Жадан був вдячний йому за це: підлітки охочіше слухали таємничого хлопця з купою шрамів, ніж його. Тож поки той говорив по суті, усіх усе влаштовувало. — Я народився від такого союзу, а мені й сотні років не даси.

— У пана є ім’я — Жадан. І так, у наші дні трапляються випадки народження відьом і відьмаків «традиційним» способом. На жаль, ті, хто народжуються не в ковені, частіше закінчують погано. Пану є, що додати?

— Власне, є, пане Жадане. Бажаний, так? — Гнат зморщив носа. — Перше дитя в гілці завжди має особливі сили, навіть якщо вони не проявляються яскраво, та й ще кілька тузів у рукаві. Тому кожне селище хоче собі хоча б одного такого. Для підтримання балансу сил між сусідами, для колекції, для краси. Як бачите, ваше колекційне звірятко потребує заміни.

Гнат розвернувся обличчям до інших учнів, щоб кожен за бажанням міг роздивитися опіки на відкритих ділянках шкіри. Що б не сталося в день пожежі, жодне із заклять та зіллів не вилікувало цього.

— Батьки не говорили, чому вам усім довелося йти в цілителі, а старшим — у бійці? Тепер ви знаєте причину, — Жадан був змушений підвищити голос, щоб знову звернути на себе увагу. — Це не був нещасний випадок, це був напад. Тож ми маємо всі причини думати, що це попередження.

Він бачив, як на юних лицях проявляється розуміння; знав, що забирає безтурботну юність, звалює на плечі вагу, яку не кожен із них зможе пронести довго. Гіркі слова просочувалися в пори, осідали страхом у широко розкритих очах, а Жадан тільки й міг думати, наскільки це жорстоко з боку батька — повісити на нього роль гінця з поганою звісткою.

З кабінету учні виходили з пустими обличчями, Жадан проводжав їх зі співчуттям, яке — він точно знав — не варто озвучувати. Деякі думки вимагають часу для засвоєння і він готовий був його дати.

— Ти… тобі допомогти? — Жадан звернув увагу, що Гнат залишився на місці, аж поки інші не пішли.

— Просто чекаю, коли буде менше народу, щоб не заважати, — Гнат підняв очі, дивлячись у напрямок, звідки лунав звук, імітуючи поведінку зрячого. — З якого ти клану, пане Жадане?

— Травневого, — він підібгав губи, наперед знаючи, що Гнат скаже. — Я — Жадан Травень.

— Травень, — хлопець кивнув. — Дуже просив би подякувати пану Злату за можливість навчатися. Це було пізнавально, — сарказм від слів Гната можна було ложкою їсти, отрута аж лилася.

— Батько казав, ти готовий на будь-яку роботу.

— А він не казав, що з таким рівнем підготовки ти своїх учнів через кілька місяців уже хоронити будеш?

— Слухай, я не знаю, що ти собі виг…

— Ти багато чого не знаєш, як для спадкоємця найбільшого клану селища. Хіба ваша родина не заснувала нашу бібліотеку чи щось на кшталт?

— Я принаймні знаю, що безпідставні звинувачення ніколи не будуть дієвим аргументом, пане «без роду і племені». Те, що ти — один із найсильніших, не дає права на зухвалість.

— Вже не з найсильніших. Так, звичайний зухвалий бастард.

— Я ніколи не повірю, що сліпота може зломити дух сильного воїна, — випалив Жадан. — А якщо тобі справді є, що сказати — кажи.

Гнат, здавалося, зніяковів від цих слів і продовжив говорити вже з меншим натиском:

— Це не був напад на «традиційне дитя». Я випадково опинився там.

— Як так?

— Звичайна практика для новачків, тільки курс навчання закінчили. Наказали перевірити «дивну енергію» на тому полі, мене відправили з ними про всяк випадок. П’ятеро молодиків, окрім мене. Ніхто не вижив, — Гнат насупився і за звичкою почухав шрами на передпліччі.

— Ти хочеш сказати, що…

— Ця магія була експериментальною, але ціль її одна — вбити якомога більше наших. Якби мене там не було, ніхто б і не зрозумів, що сталося. Дивної пожежі недостатньо для паніки.

— Але батько говорив, що це був нещасний випадок.

— Мене не бере звичайний вогонь.

Жадан недовірливо хмикнув.

— Хіба ти сам не казав? Один із найсильніших.

Жадан пирхнув, намагаючись повернути обличчю нейтральний вираз. Горе приховати не вийшло. Гнат витягнув із кишені дві переплетених разом гілочки в’язу і провів перед собою, перевіряючи простір на наявність перешкод.

— Але ось у чому питання, пане Травень, — продовжив Гнат, — як думаєш, чи був у тих хлопців хоч шанс вижити, якщо навіть я ледь не вмер і залишився калікою до кінця життя?

***

Питання вкладалися щільним стосом у голові Жадана, як налисники в тому дивакуватому торті, що мама готувала на свята. Щоправда, крем у його власному десерті був зовсім не вершковий — суміш із недовіри й панічного страху чогось неосяжно-великого, що нависло загрозою над усім селищем. Жадан відчував смак безпорадності в роті. Стос питань у голові тільки зростав.

— Батьку? — обережно почав хлопець, коли вся родина традиційно зустрілася за столом для вечері. Чоловік кивнув, нарізаючи м’ясо на педантично-однакові шматочки. — Ти не розказував у деталях, що сталося тоді в лісі. З тим бастардом Волею і іншими.

На мить скрегіт ножа по тарілці припинився, Злат Травень завмер, ретельно обмірковуючи свою відповідь.

— Це був плановий вечірній обхід. Воля, як старший, узяв із собою кілька новачків і потрапив у пастку. Я розказував про це, коли тільки дізнався деталі від Гната.

Жадан смикнув куточками губ у подобі усмішки:

— Думав, що є ще щось, знаєш? Він тепер мій учень, тож…

— З ним є проблеми?

— Ні, зовсім ні. Власне, він допомагає.

— Чудово. Я переймався, що він не зможе знайти собі місце після отриманих ран.

— Взагалі-то він… непогано адаптувався. Насправді він би міг бути кимсь більшим, ніж помічник цілителя.

— Воля сліпий, — чоловік глянув на нього з ноткою схвильованості: не щодня його старший син казав настільки абсурдні речі. А Жадан зрозуміти не міг, як можна говорити про травми так, ніби всі здобуті навички й потенціал, що тільки обіцяв розкритися, тепер нічого не значать. Він подумав, що й сам через декілька місяців може опинитися в тому ж становищі, бо війна не обиратиме улюбленців. Прославлений клан, спадщина в сховищі, навіть безліч найцінніших знань у їхній бібліотеці — ніщо не врятує, якщо вона прийде за ним.

— Це не робить його непрацездатним. Можна щось вигадати, підлаштуватися під особливі обставини, адже…

— Жадане, сину, — обірвав Злат. — Ти можеш собі хоча б уявити, що відбувається зараз у верхівці? Підготувати військо, зібрати достатньо ресурсів для битви та медичної допомоги. А що робити з тими, хто не воює? Потрібні сховища, запаси провізії, шляхи відходу…

— Я розумію, батьку, — Жадан опустив голову, сором осів багряними плямами на щоках. Мама поклала руку йому на плече, щоб втішити, але жест більше дратував, ніж заспокоював.

— Це чудово, що ти намагаєшся себе проявити, але наразі чуже каліцтво не на часі. Просто… Просто роби все, щоб вцілілих було якомога більше.

Жадан так і не зміг запитати в батька, коли то «чуже каліцтво» стане на часі й чи стане взагалі? Навіть у думках це проговорювати було соромно — пекуче почуття зради драло шлунок зсередини. Тільки ось він сам не розумів: хто в такому разі, кого зраджував?

***

Травень спіймав себе на думці, що пильно дивився на Гната впродовж усього уроку, поки інші були доволі зайняті. Учні пихтіли над листами осики: завдання магією розрізати їх навпіл здавалася легкою тільки в теорії.

«Справа в самому дереві, — хитро усміхався Жадан, згадуючи, як і він колись декілька днів не міг впоратися із завданням. — Воно має сильну енергетику, зцілює та очищує від негативу. Недостатньо просто захотіти зробити надріз, треба робити це з правильними намірами».

Він сам за цілительство знав від батька, від нього Жадан перейняв не банально-книжковий підхід до цього, адже ніщо не навчить краще за практику. Тож він навмисно не казав назву дерева, змушуючи застиглі від ліні мізки учнів трохи попрацювати. Вони ж уже, мабуть, усі основи забули, поки проживали своє мирне й байдуже юнацтво.

Тільки Гнат, здавалося, не був роздратований обраним завданням. Спершу він якийсь час просто сидів, намагаючись сконцентрувати силу саме в руках, потім тримав долоню над осикою, періодично то скорочуючи, то збільшуючи відстань… А тоді раптом почав промацувати листок: ретельно, ніби від цього залежало його життя. Буквально за хвилину зморшки на його лобі розгладилися, а з рота вилетіло задоволене пирхання.

«Здогадався», — Жадан затис рукою рота, щоб не пирхнути у відповідь, але Гнат, ніби відчув щось і підняв очі точнісінько на нього. Ніби бачив його, ніби…

— Непогано, пане Травень, — проговорив хлопець одними губами — не хотів привертати увагу інших. Потім знову схилив долоню над листом, концентруючись, і зробив надріз. А за секунду почувся скрегіт і просто на очах Жадана посеред стільниці — там, де був листок — з’явилася глибока тріщина. Усмішку з лиця Гната змило так швидко, ніби її ніколи там і не було, і раніше, ніж інші змогли щось зрозуміти, «склеїв» деревину одним рухом руки. — Срака-мотика…

Жадан зрозумів, що урок потрібно закінчувати:

— Що ж, якщо відповідь до вас досі не прийшла, пропоную подумати на свіжому повітрі. Моя порада: спробуйте згадати все, чому бабусі й дідусі вчили вас у дитинстві. І не думайте питати в дорослих! Листок скаже мені, якщо будете хитрувати.

Учнів, як вітром здуло — навіть моргнути не встиг. Хлопець підійшов ближче до Гната, який із моменту інциденту, здавалося, навіть не рухався.

— Ти зачарував осику? — Воля подав голос першим.

— Мені більше нема, чим зайнятися?

— І вкотре непогано, пане Травень.

— О, Аріднику, ну скільки можна? Ми ж ровесники, ти можеш називати мене просто Жадан.

— О, правда? — Гнат фальшиво здивувався. — Мене вчили шанувати наставників.

— Чудово. Знущаєшся, значить?

— Що ще залишається бастарду-каліці?

— Розказати, коли магія почала виходити з-під контролю. Ну, наприклад.

Гнат потер опіки на передпліччі:

— Це не так.

— А як тоді? Я розумію, що організм відновлюється, з’являється певний надлишок. Але ж у дитинстві ми якось давали ради? Пускали в землю. Я мамі із садом допомагав: усе росло, як на дріжджах…

— Я не можу пустити в землю.

— Це ще чому?

— Бо можу землетрус влаштовувати, або ще щось.

Жадан скептично хмикнув.

— Слухай, — не витримав Гнат. — В це важко повірити середньостатистичній відьмі або відьмаку, але я дуже сильний. Я не можу розгулювати селищем, пускаючи силу в рандомних місцях, бо є ризики.

— Наскільки великі?

— Настільки, що можу пів лісу нашого спалити, якщо сильно постараюся, — він був переконливим і у даному випадку це не було гарною ознакою.

— Або когось убити, — озвучив Жадан те, що Воля, нібито боявся сказати.

— Або, — погодився хлопець. Він мав вразливий вигляд, це струсило зовні кілька зайвих років, що неминуче осідали на обличчі разом із досвідом і званням «традиційного дитя». — Але нічого не станеться. Магія виходить постійно, дуже малим потоком. Просто з твоїм завданням я трохи відволікся і перестарався.

— Ти впевнений, що не можеш нікому зашкодити?

— Контроль потоку — перше, чого навчив мене твій дід, — Гнат усміхнувся, Жадан не міг не відповісти тим самим. Це відчувалося давно втраченим родинним теплом — таким, що, як виявилося, дарував дідусь їм обом. — Зорегляд був неймовірним вчителем, мабуть, раз зміг навчити такому бісове дитя чотирьох років.

— І коли тільки встиг?..

— Він допомагав мені кілька місяців, якраз перед тим, як поїхати підписувати мирну угоду.

— Мирна угода, — усмішка Жадана перетворилася на вищир.

— Ніхто не вірив, що мир протримається довго.

— Ми пробачили їм смерть діда, аби тільки війна закінчилася. Вирішили бути мудрішими. Але ось пройшло якихось шістнадцять років — і вони знову приходять на мою землю і вбивають мій народ. Жодному з поколінь не пощастило жити в безпеці від них, без остраху поневолення.

Навіть крізь темряву перед очами, Гнат бачив, відчував, як Травень палає зсередини від гніву. Власна злість відгукувалася на це, схиляла голову спорідненому почуттю.

— Пан Злат розказав тобі про ту ніч?

— Мені не треба його підтвердження, щоб вірити, — твердо заявив хлопець. Він не мав часу стидатися своєї безпорадності, не міг собі дозволити ображатися на родину й верхівку за брехню і тупати ніжками, як мале дитя. Тож він буде робити все, щоб вцілілих було якомога більше, як і сказав йому батько.

— Я хочу допомогти тобі. Я хочу, щоб ти знову міг показати себе в бою.

— Часом не забув, що я сліпий? — Гнат відверто над ним сміявся.

— Я думав над цим деякий час, — Жадан пирхнув, побачивши, як Гнат підняв брови. — Я ж вчитель, як не як!

— І що надумав?

— Ти сліпий, але ти щось… відчуваєш. Я маю рацію?

Гнат підкреслено мовчав. Тож він продовжив:

— Відповідь криється в цьому, а ще у твоїх напрочуд розвинених навичках воїна: ти чудово орієнтуєшся в просторі, сприймаєш на слух навіть мінімальній шум. У тебе відмінна влучність. Якби ти тільки бачив: листок розрізаний майже навпіл!

— Мене готували як бійця з народження, тож не дивуйся.

— Я констатую факти. Тож як працює це твоє відчуття? — з натиском повторив Травень. У голосі чувся азарт: хлопець був у кількох кроках від вирішення складного завдання.

— Моя сила походить від вогню.

Жадан раптом охнув і ляснув себе чолу. Гнат підскочив від неочікуваності.

— Ой, вибач…

— Тільки не говори, що ти тільки-но зрозумів: Гнат означає вогонь.

— Давай уже ближче до справи, учню.

Воля пирхнув, але продовжив:

— Коли я втратив зір, то почав помічати, що тепло живих істот осяжне для мене не тільки шкірою. Це не дає змоги розрізняти окремо кожного в натовпі і якихось маленьких звірят, але з хати спокійно можу вийти. А ось це, — хлопець витягнув із кишені гілки в’язу, — захищає від незапланованих падінь та зіткнень.

— Це дерево сильне, — «тобі підходить».

— Я сильний.

Жадан потиснув плечима.

— У тебе теж є сила, так?

— Із чого ти взяв?

— Нетиповий підхід. Ми дивимось на світ у межах того, що вважаємо можливим і гостро реагуємо, коли щось перетинає межі і йде далі. А ти на все, що я говорю, відповідаєш максимум трохи скептично, але не заперечуєш самої вірогідності, що світ влаштований не так, як ти уявляв.

— Ми — буквально магія, як щось може здаватися нам неможливим?

— Те, про що я і говорю. Ти навіть не розумієш, що буває інакше.

Жадан замислився: магія для нього ніколи не була окреслена виключно тим, що вкладали в нього з дитинства, він завжди мав щось особливе й особисто своє. Трохи подумавши, він все-таки відповів:

— Не думав, що такий очевидний.

— Що може бути більш очевидним, ніж твоє викладання? Але пес із ним, краще скажи, що за сила?

— Клан забороняє говорити іншим.

— О, значить, щось цікаве.

— Ні, це не… — Травень ніяково роздивлявся свої долоні, наважуючись. — Пращури використовували таку магію під час допитів. Але… але є і інший бік.

Гнат не підганяв його, мовчки простежував пальцями вигини гілок у руках, даючи достатньо простору для думок. Він думав про те, що побачити зараз вираз обличчя Жадана було б меншою мірою цікаво. Спадкоємець знатного роду. Розгублений маленький хлопчик із тягарем великої сили на плечах.

— Не впевнений, але можливо, я міг би бути корисним не тільки в ролі ката. У мене є кілька ідей.

— У тебе вийде.

Впевненість Гната вселяла надію. Усмішка Жадана вийшла трохи судомною:

— Час покаже, — «і тоді ти побачиш першим».

***

Зірка розпеченою кулею зі свистом лягла посеред лісу, засліплюючи яскравим, неземним світлом. І рідна земля раптом стала для них пеклом.

— Що тут… у біса коїться? — прошепотів Гнат. Він не стільки бачив, скільки відчував небезпеку. Сила від каменю, що впав, розходилася хвилями, норовлячи збити з ніг, а вогонь розростався, жадібно охоплюючи площину навколо. — Агов! Вам усім терміново потрібно покинути це місце! Ви чуєте?! — він озирнувся. Двоє новачків застигли з переляку, не відчуваючи в собі сил поворушитися. — Я знайду інших, а ви біжіть у селище зараз же.

— Але як ми?..

— Негайно! — крикнув Воля, і хлопці з вдячністю піддалися, рушаючи з місця. Вони побігли так швидко, як тільки могли. А вже за мить вогонь охопив їхні тіла.

Ліс наповнився криками.

— Я-я-як же… — Гнат дивився великими, наляканими очима на напарників, їхні крики невблаганно швидко перетворилися на чвакаючі хрипи й потворний тріск шкіри, що лопалася на кістках від температури. — Як же так?.. Що ж це?..

Один із хлопців — Маркіан — що годину тому із захопленням розказував про навчання, тепер вирушав на саме дно пекла, не встигнувши навіть попрощатися з рідними. Він зробив крихітний крок назустріч Гнату, простягаючи руку вперед, ніби намагаючись знайти чи то допомогу, чи підтримку в останні секунди свого життя. Його довге біляве волося здіймалося догори у вогні, шкіра на обличчі злазила шматками, коли він відкрив рота, намагаючись щось сказати.

Воля заскавулів. Дивився, не в силах відвернутись, як його напарники помирали, аж поки не зрозумів, що вогонь підібрався до нього надто близько.

Гната розбудив рев у власній горлянці. Привиди нічних жахів усе ще переслідували його, змушуючи серце швидко калатати, а тіло боліти від пекучого жару. Він сів на ліжку, у паніці торкаючись, то простирадла, то обличчя, намагаючись зрозуміти: чого так темно, чому він, до біса, нічого не бачить? Знадобилося декілька хвилин, щоб усвідомити наявність щільних рубців від опіків під пальцями й ще більше часу, щоб у голову закралося розуміння.

— Ні… ні-ні-ні-ні… — груди здавило риданням. Він заскиглив, затискаючи долонею рота, щоб не закричати. Легені здригалися від спроб вдихнути повітря, але виходило надто поверхово, щоб у голові не паморочилося. — Не може бути… не може…

Пам’ять підіймала з могил весь біль, що він так старанно місяцями ховав, як жителі селища ховали будь-які згадки про війну та її наслідки. Але правда в тому — Гнат напевне знав — що ігнорувати вічно не вийде. Рано чи пізно кожен зіткнеться зі страхом обличчям до обличчя, як його народ поколіннями стикається в бою з ворогом — циклічно, але все ж здивовано, ніби вперше.

Солоні доріжки бігли обличчям до самої сорочки, а тіло тремтіло, раз за разом переживаючи біль від ворожого вогню. Він згадував, як чорніли власні кінчики пальців і вкривалися пухирями кисті й передпліччя; як благали про пощаду хлопці, не розуміючи навіть, від чого помирають.

«Не в тому місці не в той час», — напівпрозора плівка, натягнута на всеосяжний жах, спроба нормалізувати смерть, яка могла відбутися, з ким завгодно, але сталася саме з ними. Він, мабуть, мав би радіти, що вижив. Направду ж не знав, як залатати діру на місці серця, як жити не своє життя в абсолютній ізоляції. Як хоча б змиритися.

Пройшло вже кілька місяців, а в голові те саме на повторі. Розпечена куля посеред лісу. Чужі крики. Зірки під повіками.

***

Гнат зупинився біля входу в школу, відчувши знайому ауру зовсім близько. Це більше скидалося на пляму різних відтінків червоного, ніж на обрис тулуба, але дещо все ж було характерним: зріст та ширина того, що теоретично було плечима.

— І як ти зрозумів, що це я?

— Я цього й не розумів, поки ти не почав говорити.

— Ох, так, звичайно, — у голосі Травня чулася усмішка. У Гната забракло сил, щоб скопіювати її. — Ти хочеш мені щось сказати?

— Ага, хочу взагалі-то, — він на автоматі дряпав передпліччя, аж поки Жадан не витримав і не смикнув його за зап’ясток. Рубці і шкіра навколо мали такий вигляд, ніби ще трохи — і почнуть кровити.

— Підемо-но прогуляємося? — запропонував хлопець, хмурячись.

— Тебе хіба діти не чекають?

— Вони все ще собі ради не дали з осикою, тож я відправив їх думати далі.

— Ну, вчитель року прямо. Вирізав би тобі якийсь амулет у нагороду, але сам розумієш…

Ліс більше не здавався Гнату чимось затишним, наповненим примарними залишками сильної магії різних істот, що століття тому жили на цих землях. Тепер, варто було відчути характерний запах моху і хвойних дерев, серце наповнювали відчай і безпорадність. Усе тіло свербіло, а бажання здерти із себе шкіру ставало майже неконтрольованим.

— Ти знову так робиш, — голос Жадана звучав напрочуд заспокійливо, навіть у какофонії хворобливих думок.

— Тут багато комарів, — «і бісових привидів».

— Батько зробив відвар, який може захистити від них. Річ корисна, але готується більше місяця, — не давши Гнату хоч щось сказати, хлопець продовжив: — Як ти зачарував в’яз?

Воля видав звук, схожий на пирхання: здавалося, ніхто так не захоплюється чаклунством, як Жадан.

— О, це було доволі цікаво, — хлопець повільно водив гілками навколо себе й акуратно ступав уперед. — Я спалив ціле дерево, а як коріння дало проросток, узяв собі кілька гілочок. Далі все більш стандартно.

— Відродження… Ти не просто зачаклував — створив амулет, — прошепотів Жадан вражено. — Це магія не для новачків. Чому не сказав батьку, що на моїх заняттях тобі не місце?

— Не так уже й мало відьмаків знають, що в’яз може відродитися від коріння, якщо воно не було пошкоджене.

— Але не всі змогли б змусити в’яз працювати в повну силу. Насправді мало хто взагалі може його підкорити, — Жадан зупинився, за кілька кроків уповільнився і Воля. — Гей, Гнате.

— Так, пане Жадане?

— Якщо вони дійсно вирішать воювати, ти будеш потрібен селищу. І я хочу допомогти тобі. Я принаймні спробую.

— Ні, не спробуєш, — Гнат смикнув кутиком рота нервово.

— Але ж!..

Старання Жадана — цього дурня з великого клану — робили боляче на фізичному рівні. Гнат так хотів погодитися, так хотів повірити, навіть у крихітну вірогідність, але критичне мислення, як на зло, не відпускало його.

— Закляття, яке тоді мене покалічило — «Небесне тіло», — раптом видав Гнат, стискаючи руки в кулаки.

— Я не знаю, що це, — здивовано зізнався Жадан.

— Це — ідеальний злочин, пане Травень, — хлопець посміхався, як ніколи радіючи, що сліпий: так він принаймні не буде бачити, як згасає надія в чужих очах. — Зірка, яку вони прикличуть із неба — чиста небесна кара для будь-якого дитя в гілці Арідника. Так званий «святий вогонь».

— Вони… вони просто знищать усе селище… — прошепотів Жадан, намагаючись осягнути рівень небезпеки, що нависла над його домівкою. Згадав дерев’яні хрести, поодинокі квіти від коханих і дітей. Сотні смертей заради їхньої свободи, яку в них ось-ось заберуть знову. — За лічені секунди?..

— Пам’ятаєш, я питав, які, на твою думку, у хлопців були шанси вижити в пожежі? Правильна відповідь — нуль. Цей вогонь буквально створений для нашого винищення.

— Але ж ти вижив, — мозок відчайдушно хапався за будь-яке примарне спасіння. — Ти прямо тут, переді мною.

— Традиційне дитя, — хлопець знизав плечима. — Я вижив завдяки своїй магії і завдяки їй будете жити всі ви. Тобі не треба мене вчити. Зір і влучність не мають значення, якщо сфера ураження в радіусі буде великою.

— Але ж… — «тоді ти, найімовірніше, помреш».

— Так, — Гнат, ніби читав його думки. — Але я робитиму все, щоби вцілілих було якомога більше.

Жадан застиг, широко розплющивши очі. Фраза була дуже знайомою, надто завченою, щоб волосся стало дибки від жахливого припущення.

— Що… що ти сказав?

— Я зроблю все.

— «Щоби вцілілих було якомога більше»? — закінчив Жадан за нього, не в змозі повірити у власну здогадку.

Злат Травень був великим відьмаком. Глава наймогутнішого клану, один із членів верхівки, визнаний вчитель. Він оберігав селище роками, проповідував шану до традицій, цінував кожну істоту, у чиїх жилах текла сповнена магією кров. Він навчав чаклунству кращих із найкращих, він виростив Жадана таким, яким він є: чесним, справедливим і відчайдушним у своїй доброті.

Злат Травень був великим брехуном, що вважав себе гідним вирішувати, кому жити довго й щасливо, а кому — помирати, «щоби вцілілих було якомога більше».

Кожною істотою в цьому всесвіті першочергово керує інстинкт самозбереження. Неважливо, хто ти й ким тебе виховували, жага життя не дасть так легко кидатися під ворожі стріли. Однак, навіть найсильнішого можна зламати, забравши віру. Сліпота не була смертельним вироком сама по собі, але через неї місцеві перетворили Гната на відступця.

Вони полишили його один на один із болем і тавром каліки на чолі. Він збирався заради них померти.

— Батько зробив із тебе жертовну вівцю, — Жадан був настільки вражений, що на мить припинив контролювати свої сили. Земля під ними відчутно здригнулася.

— Щось на кшталт того, так, — Гнат схопився за стовбур дерева поруч, щоб не впасти, і відчував, як поступово Травень повертає контроль сили собі: ніби земля припиняє тремтіти від страху.

— Тобі не треба цього робити.

— Ти так сильно хочеш померти?

— Я хочу, щоб ти біг назустріч смерті трохи повільніше.

Усмішка на обличчі Гната прозирала невпевненістю. Він говорив собі, що примирився зі своєю роллю в цій війні, однак час від часу в голові однаково мелькотіли думки:

«Ми виграємо, а я цього навіть не побачу. Ми виграємо, але я все одно програю?» — розривали його серце так багато разів, що не було сенсу й лічити.

Він був готовий віддати своє життя. Він ненавидів себе за те, що не міг зробити це щиро.

— Хтось має принести себе в жертву. Нехай то буде той, чия смерть не буде даремною.

— Майбутнє нашого селища — це спільна відповідальність. Ти заслуговуєш бути тут, коли ми переможемо.

— Та який у цьому сенс?! — зірвався Гнат. — Залишок життя прожити як «той самий єдиний каліка на весь відьмацкий світ»? Прокручувати в голові спогади, щоб не забути, що коли-небудь взагалі був зрячим? Радіти, що хоча б можу вільно пересуватися завдяки клятому амулету? Єдиний спосіб зробити таке життя цінним — зробити цінною смерть. Мені не треба додаткових ста п’ятдесяти років безкінечного самобичування.

Жадан вагався не більше секунди, а потім підійшов до хлопця ближче, став у того за спиною і поклав руку на потилицю:

— Не смикайся, я не зроблю нічого поганого, — попередив він і щільно притиснув долоню до голови, зариваючись пальцями в гладке прохолодне волосся. Імпульс енергії пройшов від шкіри до шкіри і Гнат судомно видихнув, боячись навіть поворушитися.

Залитий сонячним світлом ліс мав вигляд ще більш химерний і магічний, ніж він пам’ятав. Стародавні дерева з масивними стовбурами й розлогими кронами, покриті мохом валуни, вузесенькі стежки серед високої, густої трави. Ліс жив своїм життям, як і століття до цього, як житиме і століття після; він зберігав свої таємниці, ріс і розвивався, мов величезний організм, створений із купи маленьких деталей. Вітер колихав листи на кущах, птахи будували гнізда… Життя продовжувалося — Гнат відчував це, чув і бачив.

— Що… як ти це робиш?

— Клан використовував силу, подібну до моєї, під час катувань і допитів, — тихо пояснював Жадан. — Вона не вважається цінною у звичайному житті, але я подумав… що тобі може сподобатися мати можливість бачити знову.

Гнат повільно обернувся, притримуючи руку Жадана власною, щоб не обірвати зв’язок.

— Мені подобається, — пошепки відповів він, не звертаючи уваги на вологу, що лоскотала обличчя. Вразливість розросталася тріщинами на його серці, послаблювала віру в правильність самопожертви, а Жадан кожним словом тільки ближче підштовхував його до межі.

— Я не уявляю, через що ти пройшов і проходиш просто зараз. Але знаю: не обов’язково віддавати життя, щоб врятувати селище. Живий ти можеш більше, Гнате, а я буду поряд, щоб ти побачив нашу перемогу на власні очі.

— Ти приймаєш рішення надто поспішно, пане спадкоємцю великого клану Травневих.

— А ти забагато сперечаєшся, пане бастарде, — Жадан змахнув сльози із чужої щоки. — Неважливо, наскільки ми різні, разом у нас більше шансів побачити нашу землю вільною і незалежною.

Вдячність здавалася надто поверховим і простим словом для почуття, що розпирало зсередини грудну клітину. Гнат жадібно вдивлявся у світ навколо, щоб запам’ятати кожну дрібницю і пізніше перетворити їх на сенс жити далі. Він згадував зірки. Він бачив сонце під повіками.