СТАСЬКА і ЗЕЛЕНА ПАНІ

– Мотре! Мотреее! – стара Микитасиха волала на півсела до давньої приятельки, бо ж кортіло поділитися неабиякою новиною.

– Мотре, трясця вашій мамці, чи ж ви глухі? – не здавалася бабця.

– Дай, боже, здоров’я, Целю, – врешті випросталася од зела старіша од Микитасихи на ціле життя Мотря.

–  Що вже вчули, Целіно?

– Ха, вчула… А ви, Мотре, напевне ж знали, й навіть словом мені не обмовилися! –  ображено відкопилила губу найповажніша пліткарка Рихальська*.

Мотря  вдала, що не бачить знічев’я оприлюдненого стану подруги й продовжила питально дивитися на Целю. Целіна сяяла.

– Стаська понесла́! З ким та наволоч знюхалась – ніхто не знає. Ет, по роду й плоди – враг, воно і є враг! – Микитасиха підсумувала свою звістку рвучким жестом руки, ніби шаблюкою кого врубала. Як не як – теща замполіта.

Насправді Мотря знала все.

***

– Не займайте мене! – нескладний, але гарно вбраний  дівчур одбивався від двох хлопчаків, – Не займайте! Петрику розкажу –  він вас, голоту попівську, у порох зітре, по вітру пустить!

– Ич, яка грамотна! Петриком лякає. Хай я батьку скажу, що кізяки у церковні вітражі кидала – хана тобі буде, полячко! – старший вхопив дівчатко за барки й добряче стусонув. Мала ломакою полетіла в канаву, та встигла вхопитися за сорочку кривдника і десяток гарнесеньких ґудзиків (якої холери стільки шити на дитячу одіж?) пурхнули, як мушки-одноденки над кінською купкою. Гепнулася добряче, тільки ойкнула, скочила на ноги й побігла щосили в бік кришталевого струмка.

– Ванька, тобі гаплик! Мамка за ґудзики вб’є. Батюшка п’ять рублів за них заплатив! – заверещав менший.

– Сам знаю. Шмаркач ти, Ільку. Тільки й можеш, що теліпати, як не язиком, то руками без толку.  Чому не поміг з полячкою? Був би зі мною Прохор, ми б її не в канаву, а … –  Іван не договорив – продемонстрував розплату зціпленими на горлянці п’ястками.

– Давай, шукай ґудзики, бо це твоя вина і святий обов’язок. Петраєш? –  Іван одвісив масного потиличника братові й почимчикував додому.

– Але мамка казали, що кривдити вбогих – гріх! Блаженні вбогі духом, бо їхнєє Царство Небесне. Од Матвія, Вань, –  не здавався Ілля,  копирсаючись рачки у придорожній  траві в пошуках ґудзиків за п’ять рублів.

За кількасот метрів від істинно віруючого попеняти, гарнюня панночка, зціпивши зуби, промивала розбиті коліна джерельною водою.

– Щоб вас срачка на Великдень напала! Щоб вас смажена курка копнула! Не заплачу, Світельські не плачуть, ми сильні, – лаяла, промовляла й не помічала, як сльози дріботіли на густі зарослі осоки.

– На ось, до збитого приклади, дитино. Ти  ж Антонова Станіславка? – почула  мала.

Не злякалася, не розгубилася, підвелася всім своїм худорлявим, неймовірно гордим станом й пильно подивилася в очі пані, що простягала подорожник.

– Дякую вам. Станіслава я. Антонівна. Донька й сестра, – відповіло дівча, як старший братичок вчив.

Один листок взяла, зіжмакала в руці, розпростала й приліпила до коліна. За другим потягнулася, та вродлива пані сама примкнула цілющий овал до рани.

– А ви хто будете? Не тутешня, бо я в Рихальську всіх знаю. Чи не з Яблунівки**? До кого прийшли? – заторохкотіла Славця.

– Тутешня я. Все життя була й буду на цій землі, доню. Тільки мене мало хто знає, – говорила пані, а голос лунав  переливами струмка.

– Ти б посиділа зі мною, Стасю, поки кров не спиниться.

Станіслава вмостилася поодаль жінки на м’який килим дрібненької трави.

– Від осоки відсуньтеся, бо ще вріжетеся, – зауважила мала.

Засміялася вродливиця. Так засміялася, що вітер здійнявся, загойдав верби, комиші, болотяні півники. Залопотіла крильми сіра чапля, полетіла з гнізда годуватися. Дівчинці спокійно стало, так хороше од цієї невимовної краси, що випромінювала пані. Сидить дитинисько й дивиться на жінку заворожено й врешті-решт помічає, що волосся з під намітки проглядається зелено-чорними  пасмами. Й коцик на пані ізумрудний, юпка землиста,  туфлі клечанні, а очі – смарагдами, як ото на маминій брошці, що передається віками у Світельських.

– То хто ж ви будете?

– Осока я, дитино.

– Дивна фамілія. А звати як? – не вгамовувалася Стася.

– Ти поміркуй, яке ім’я мені личити буде, так  називай, – посміхалася очима пані.

Славка руки відкинула назад, замружилася проти сонячного проміння, вмовкла на якусь хвилину. Не розплющуючись потягнула.

– Я вас називатимууу, називатимууу… Анною! Бо ви, як Анна Ярославна, мені про неї тато розповідав.  Казав, що гарнішої королеви Франція не знала, а тато у Франції був маленьким-маленьким. А що? Я може теж до Франції поїду з татом, мамою і Петриком, а Тофіля лишиться з Марцеліною вдома за старших. Треба ж комусь за господарством дивитися! Робітники у нас толкові, тільки буває сивухою пообпиваються і коней не глядять.

Стася аж всміхнулася своїй фантазії, – наївна наймолодша з живих спадкоємиця Світельських.

– Не поїдеш, дитино. За півроку все зміниться. Все… – донеслося від струмка. Славка стрепенулася. Зникла пані, тільки осока хилитається під танцями-паруванням блакитних бабок. Ох і бешкетні вони були у травні 1917 року.

***
– Не займайте мене! Не займайте! – голосила юнка, вилузуючись з-під огрядного попа.

– Що, Петрику розкажеш? – навіжено сміявся батюшка Прохор.

– Будь ласка, не треба, будь ласка.

– А Петрика немає. Петрик у Сиктивкарі сосни валить. Враг народу! Голубої крові, бач, знайшовся.  У нас держава рівних в усьому. Доходить тобі, полячко? Все твоє – моє!

Удар. Знепритомніла. Прихвостень КДБ швидко зробив свою справу й пнув Станіславу чоботом просто в обличчя.

Прийшла до тями од болю й холоду. Хтось стиха молився й витирав кров з розбитого носа.

– Ілько, ти? – простогнала.

– Блаженні вбогі, – ледь губами ворушив Ілля, вмивався сльозами й витирав, витирав своє кохання.

– Мовчи. Почує – прийде. Тоді на пару отримаємо. Я тебе до Мотрі віднесу. Перечекаєш день-два.

– Іль, я ж нічого нікому поганого не зробила. За що він мене так? – шепотіла Станіславка.

– Прошу – мовчи, – підхопив, згорбився, поніс від церкви у ніч.

Шлях до Мотриної оселі  близький, та треба було йди закутками, аби ніхто не вгледів. Хай яка міць у парубочих руках – терпнуть і під легкою ношею. Ще трішки, ондечки за струмком вуличка червоних комісарів, а за ним й хуторець в чотири хатки притулився, перша – Мотрина.

– Постав мене. Сама піду! – наказала Стаська рятівнику.

– Не тяжка, понесу ще. Ти ж не дивись, що я худий, в мені стільки сили, що за потребою до Парижу нестиму, – кріпився Ілля.

– Постав!

Поставив обережно, як в церкві перед олтарем фаянсову вазу,  конфісковану з обистя Світельських. Йшли мовчки.

– Пам’ятаєш, як ти вперше прийшла в церкву? – не витримав мовчанки Ілля.

– Ну? В переддень Петрика забрали просто з двору. Ми з ним мамині коштовності закопували в горщику, жеребця в соломі намагалися заховати. Я втекла в ліс, сестри в льосі сиділи, а Петрусь і не ховався. Чистий четвер був, пам’ятаю. До костьолу нам вже ніколи не дістатися, а бог, він скрізь однаковий.  От і пішла до церкви.

– Згадай, як мій брат на всю церкву кричав: «Наближається червоний деньок, як наша червона армія, як знамено більшовиків, як крашанка. Ми маємо гідно зустріти наших визволителів, бо вони помазанці божі. А тут дехто приперся: патли розпустив, повиставляв бебахи й прикидається покірним православним, насправді – ворог, ще й іновірець. Не місце ворогам у нашій церкві, у нашому суспільстві!», – Ілля так пристрасно переказував момент, коли й сам отримав власне одкровення: немає в просторі кращої дівчини, ніж Станіслава Світельська. Тоді Прохор сильно побив Ілька за підпалений стихар – витріщався на юнку й зачепив рукавом свічку.

– І? – не зрозуміла дівчина.

– Ввечері вони з Ванькою смачно обговорювали твоє тіло. Ванька все про коси мріяв, як їх на руку накрутить і… ну, ти зрозуміла.

– Досить. Облиш мене тут. Далі сама дійду, – попросила Славця й подивилася в темінь своїм незмінно гордим поглядом.

Ілля відчув погляд  кожною клітиною, хтів заперечити, але розвернувся й пішов геть.

На звичному місці вкотре Станіслава обмивала кров з ніг.

– Не заплачу. Світельські не плачуть.

– Доню, жива? – пані обняла дівчину.

– Анно, що ж ви так надовго мене лишили? Петрика репресували. Немає більше нашого Петрика. Тофіля заміж пішла. Марцеліна хворіла. Мама померли. Тато померли! Все забрали. Все, Анно, забрали. Мене, Анно, забрали у цього світу! Я не хочу ужити! – Стаська волала в обіймах «зеленої пані».

До Мотрі йшли цілу вічність. Анна намагалася відволікти дівчину од пережитого жаху. То одну історію пригадає, то іншу.

– Донь, я ж ніяк не можу забути день, коли ти з яблуні впала й розсікла брову об каменюку. Як можна було в копиці сіна натрапити на камінь? От скажи мені на милість?

–  А, ви про білий налив. Та бог його зна’, як мені вдавалося опинятися в таких казусах. Якби не ви, Анно, на мені живого місця од рубців та шрамів не лишилося, –  Стаська мимоволі торкнулася брови. Рана й справді видалась глибокою. Заюшеною прибігла до струмка, Анна павутину з юбки зняла, рукою по брові провела – затягнулося вмить.

Так і з ліктем, спиною, п’ятою було. А як живіт скрутило од прілого проса, думала вмре. Анна пригоршнею  води зі струмка набрала, просто з під ніг, й напоїла. До ранку оклигала мала. Тіло зцілиться. Душа колись зарубцюється, а пам’ять не загоїш.

***

Биту годину на узбіччі товарячої стежки повзало попеня, пірнало в канаву, вилазило, сопло й далі плазувало у пошуках ґудзиків за п’ять рублів.

–  Хм, скільки ж їх було? –  Ілько аж очі закотив, пригадуючи кількість перлинок на братовій сорочці.

– Та більше десятка, –  пролунало зненацька.

Хлоп’я підвело голову. Перед носом монументально виднілися коліна з наклеєним подорожником, ледь запорошений подолок молочної сукеночки і відразу йшли блакитні очі. Окрім очей Ілля не бачив нічого, бо вони були всім, що могло бути в Стасі.

–  Помогти?

–  Шукати зі мною ґудзики? –  отетерів малий.

–  Я тебе щойно з Ванькою хтів набити. А ти будеш мені допомагати? –  Ілля й без того червонощокий, побагровів.

–  Соромно? –  Славка присіла в притул до панича.

–  Соромно… Дуже болить? –  поцікавився, вказуючи на коліна.

–  Та вже майже загоїлося, –  дівча без страху зірвало подорожники з колін.

Де-не-де дрібні подряпинки видавали факт минулої події.

–  Як? Кров юшила, як з кабана! Я сам бачив, –  не йняв віри Ілля.

–  І що – кров блакитною була? Ви всі нас тільки так називаєте: «Світельські – кров блакитна», –  Стаська явно кепкувала з малого й щоб добити – додала: –  В мене є знайома чаклунка, вона поворожила й все зажило.

–  Розкажи…

Дві дитячі фігурки копирсалися в траві, гребли рученятами порох дороги, аби зібрати надміру коштовні ґудзики до Іванової одежини. Дівча торохкотіло про «зелену пані, явно не тутешню». А в найглибшій западині окопу, де вік стоїть вода і в найбільшу посуху, хилитався смарагдовий кущик осоки. Анна пильнувала малу, бо ця мала згодом стане кимось більшим, ніж «полячка» із залізничної станції Рихальська.

Врешті, ті, за п’ять рублів, зібрали, правда, не всі знайшли.

–  Тримай. Мамка казала, що ці ґудзики дуже дорогі, дорожчі за персні й брошки Світельських. Ой, якось саме вирвалося, –  одну перлинку Ілько простягнув Стасі.

Дівчатко хитро посміхнулося й взяло скляну кульку.

–  Давай так: цюр, не говорити нікому, що я тобі помагала.

–  Цюр! І будемо гратися так, щоб ніхто не бачив! Завтра стрінемося за пастовнем. Я тобі покажу галявину з суницями, – підрубив перший день взаємин син місцевого попа з донькою поважного середняка Світельського.

***

Анна тільки до клямки потягнулася, а Мотря двері розчахнула.

–  Давайте, заходьте. Заходьте швиденько, – промовляла бабуня.

–  Я на мить, –  замість вітання озвалася Анна.

Мотря дуже тяжко стримувала хвилювання: руки то в подолок, то до волосся, то за поперек, очі бігають. Ця стара жінка знала, що з відкритою появою вродливої пані почнуться великі негаразди, які ніхто не зможе попередити, передбачити,  чи уникнути.

–  За малою приглянеш. Через тиждень узвару даси з червоної півонії. Не готова вона ще. Обмий її зараз, бо мені вже час, –  пані рубала фрази до Мотрі без емоцій ані на лиці, ані в інтонації.

–  Зроблю, моя пані, –  ледве не клонилася Мотря, –   руки то в подолок, то за поперек.

Анна шелеснула юпкою й вийшла в сіни. Вхідні двері й не рипнули.

–  Стась, давай зробимо, як веліли. Помийся. Погризи он коржика  висівковогоз маком та й спатки, –  бабця поралася з ночвами та казаном.

–  А за що він мене так? Га? Прохор – звір, тьотю. Він мене… силою. Бив, як наволоч якусь, – юнка дозволила Мотрі обтерти себе, вдягнути в довгу лляну льольку.

У челюстях на припічку блимав таганок з олією. На лаві потягнулася білосніжна кицька, взялася вилизуватися. Станіслава провалилася в сон, де ще були живі всі рідні, де вона була дитям. Матрац обійняв, притулив до себе, заколисав запахом цьогорічної свіжої осоки.

Мотря наважилася видихнути.

–  Богородице, змилуйся, –  уся молитва на ніч. Лоба перехрестила й вп’ялася підсліпкуватим поглядом у шибку. Кицька буцнула лобом в лікоть і спогади закопошилися образами в старечій пам’яті.

***

Мотрина матір вдовувала з дня з’яви меншої доньки. Моті тоді не більше десятка літ було. У нені почалися передчасні пологи й батько запряг молодого жеребця , аби чимшвидше дістатися в сусідню Яблунівку.  Мав надію вторгувати для жінки уваги й помочі від єдиного на всю волость справжнього лікаря. Лікар відмовився їхати на возі й вимагав бричку, бо йому вельми смерділо од гужа.  Та хтів оплату грішми, а не збіжжям чи харчами. Чоловік з розпачу скочив на жеребця й неосідланим скерував до наступного хуторця до баби-повитухи. Не доїхав – баский лошак впав у око зграї п’яних наймитів за селом, що гребли панську отаву круг боліт. Коня відібрали, дядька забили до смерті.

Того дня жінка народила  крихітну дівчинку, яка дивом вижила. Кривдники чоловіка втопилися всі до одного, в одному й тому ж болоті, заплутавшись в осоку з інтервалом в три дні. Останній неборака клався на Біблії, що серед водойми з’являлася гарна пані, від якої розходилися довжелезні міцні стежки-полотна з трави, що огортали ноги й вилузатися з них не можна було. Це твердження не було хибним, бо надвечір і його спіткала така ж доля. Трапунок списали на білу гарячку.

Як не дивно, лікар віддав душу через необачність, в акурат до сороковин по Мотиному тату. Врізав осокою зап’ясток, отримав гарячку й за пару днів сконав. Баби, що омивали й рядили вченого ескулапа, божилися, що більшого смороду, як од його тіла не знали, навіть дизентерійники так не воняли.

Якогось з днів до Мотиного двору прийшла славна пані, аби поцікавитися, чи все гаразд у вдовиці з доньками. Насправді було сутужно. Вродливиця попросила Мотю провести її до потічка, аби «подолок запорошений запрати».  Дійшли, пані крок до берега ступила й вгледіла у траві тугу мошонку з червінцями, віддала дівчинці. Грошей вистачило на кілька років. І все б то було гаразд, якби не переляк Мотрин, коли  жінка впала навзнак на купини осоки й сама зникла,  а голос лишила аж до сьогоднішньої миті: «Маєш на траві знатися й читати-писати навчитися, бути погідливою до людей щирих серцем, але й гордою правом жити на цій святій землі. Настане час – прийду, попрошу помочі. Не відмовиш».

Мотрю теліпало. Білеса кицька мордою товкла в обличчя. Стаська тривожно крутилася у вісні.

***

–  Стась, а ми з тобою поберемося, як виростемо? –  Ілько, червоний, як мамине намисто, випалив замість вітання недільного дня.

–  Та хто ж нас повінчає? Ти – мужик, я – католичка. Твій батюшка нас точно не благословить у церкві, де я всі вікна кізяками закидала, –  Славця заливалася сміхом так, що й попівський син знехотя скривив рота у посмішку.

–  Та я ж серйозно! Прохор повінчає, він у столиці навчання закінчує. Ще трішки й додому повернеться замість батюшки. А я що? Я хату збудую, твій батько дасть коней і волів нам, розбагатіємо, діти у нас будуть. І на всі свята ми будемо прийоми влаштовувати, –  хлопчака понесло у фантазії, як проміння у ранкову росу.

–  Іль, –  мала наречена зазирнула в очі, –  Ти хоч уявляєш, що то воно є «прийом»? Останній прийом Світельські влаштовували, як мої тато й мама заручилися. І все, більш прийомів не було, бо статки з’їла Рихальська маслобійня, яка згоріла дотла ще до мого народження.

–  А в нас будуть свої прийоми. От присягаюся, адже ми розбагатіємо дужче, ніж твої поляки!

Грандіозно-шляхетний ляпас збив Іллю з ніг не силою, а несподіванкою.

–  Пся крев! –  світельські гени зробили свою справу й присадили сварку , увінчавши Стасю перевагою контролю ситуації й гідністю, яку мали на станції тільки вони – Світельські.

Дружні дитячі взаємини завмерли ледве не на рік.  Але тато Станіслави  був доста мудрою людиною й завше на конфлікти мав свою думку: «Свариться – годиться; лаяти, проклинати, сердитись – гріх».

Не думала Станіслава Антонівна, що через десять літ їй доведеться порушити батькову науку й заклясти кривдника до смерті.

***

– Тьотю, я мо’ піду од вас додому? –  блакитно-сірі очі дивилися на піч, ніби там у глиняній тріщині безнадійно сховалася сутність життя.

–  До якого дому ти підеш, дитино? –  Мотря жахнулася Стасиного вигляду.

–  До мами, до татка. Вони ж шукатимуть мене, –  дівчина не могла відійти од сну, де ще ганяла луками малою, гомоніла з пані Анною  на березі кришталевого струмка про уявні світи, де не було революцій, більшовиків, насильства.

–  Аааааа! Скарай! Скарай, Боже! Ти ж мене чуєш, я знаю, що чуєш – зішли на святу землю ту силу, яка знищить зло! –  Станіслава зайшлася плачем.

Мотря правицею хрестилася, лівою якогось дива міцно притискала до себе отетерілу кицьку.

Під вечір Рихальськ стусонула звістка: батюшка Прохор віддав душу. Стався нещасний випадок біля покинутого млина.

***

–  Прохоре! Прохоре, –  м’який, мов хутро, голос гукав молодого батюшку від самого ранку.  Було відчуття присутності когось не в хаті, не в церкві, не в лавці, де він перебував, а на шкірі, під рясою, в бороді, на ланцюжку срібного хреста.

Перемолився «Отче наш» і «Богородиці» по кілька разів, навіть плював через плече, як в дитинстві, та відчуття не зникали. Врешті, скорився й пройнявся гріховними помислами усім тілом. І так гарно йому було. Уявив,  що то Стасина цнота кличе, манить, збуджує. Гучно видихнув, подумав, що перегнув учора з малою полячкою. Подумав  та й забувся.

Збитий з пантелику дякував Богу за рясу, позаяк станцією не пройшов би через не минаюче збудження. Здався. Піддався пориву й пішов на голос, а той сильнішав з кожним пройденим метром.

Ондечки струмок. Доволі сильний потік крутив колесо млина. Ой, скільки ж тут люду було до революції. Панські наймити, середняки, навіть звичайні селяни мали вдосталь зерна, бо родючою земля була, бо вміли про неї дбати, а вона піклувалася про них. Потім все зникло. Не так – всі зникли. Ті, кому було дано право  зватися господарями, й він, Прохор, приклав до цього свою руку, яка каліграфічно виводила на папері прізвища всіх «врагів народу». Роботою Прохора був задоволений навіть обласний чин КДБ.

–  Прохоре…

–  Де ти? –  батюшка ступив за млин.

–  Прохоре…

Біля колеса млина стояла вродливиця. Погляд затуманився, нічого крім пані чоловік не бачив. Боже, вона очима роздягала Прошу, вона тулилася до нього жагою. Ближче, ближче. Ноги плуталися в рясі, чіплялися за густу осоку, чи то за юпку спокусниці. Прохору було однаково. Він так її хотів, що не видів нічого.

Сильний порив вітру хилитає міцні мечики осоки. А пані грайливо ховається за колесо. Ривок! Прохор падає мизою в осоку. Рівний розріз на шиї миттєво фарбує воду, яка несе Прохора просто на колесо.

***

–  Я лишу малого, –  впевнено заявила Стася Мотрі, як та намагалася напоїти її настоянкою з півонії.

–  Доню, ти ще не готова до цього, –  Мотря більше переживала за невиконання обіцянки пані, ніж за покритку.

–  Я лишу малого!

Попри голод і тотальну наругу земляків, хлопчик народився міцним та неймовірно вродливим. Ілля вмовляв Станіславу виїхати з Рихальська хоч кудись, бо молодим сім’ям з дітьми були раді в радянських комунах. Однак гордовита   Світельська мріяла манівцями добиратися до Відня, там Денис Квітковський гуртував своїх. Врешті, лишилася «біля кісток роду»,  до яких доєдналися через рік і кістки синочка. Йшов 1929 рік. Житомирщина пухла од голоду.

Краще не стало ні через десять, ні через двадцять літ.

***

– Петре, йдемо навпростець. Ондечки просіка файна, – гурт озброєних чоловіків рушив у вказаному братчиком напрямку.

–  Не туди! Назад, назад! – світлоока жінка вигулькнула з нізвідки й просто

собою перекрила шлях чималенькому гурту зморених чоловіків.

–  Там трясовина. Засмокче вмить. Я вас виведу, –  впевнено, навіть наказово промовила Станіслава хлопцям.

–  Й вам  доброго здоров’я. Як ви нас знайшли? –  поцікавився худющий юнак у Станіслави.

–  Як знайшла, то й знайшла. Хоча й не шукала, бо ви не гриби, пане командире і, власне, я вас не губила. То ви самі загубилися шляхом до Яруня, –  Стаська по-сестринські  стиснула в обіймах розгубленого парубка.

–  Ліворуч і прямо – болото, праворуч наткнетеся за кілька кілометрів, як не на німців, то на партизанів. Крайні – всі місцеві, тому добре знаються на лісах, а ще лихі, бо їм так жити краще – ненавидіти всіх зайд. Зараз повернемося назад й першою справою відпочинете, поїсте, а там видно буде, що та як. Гадаю, за ті чотири дні, що блукаєте, зморилися добре. Спостерігаю за вами й дивуюся, як до цих пір не загинули. І ще, аби знали на майбутнє. Я – полька, звати Станіславою, але я – не ворог,  бо чула з ваших розмов, як ви ставитеся до поляків. Національність не робить людину ворогом. Все, пішли! –  вже не юна, та незмінно красна, сильна шляхетністю Станіслава взяла  командування в свої руки. Зо два десятка чоловіків покірно пішли за жінкою. Вони ладні були йти будь-куди, тільки б відпочити з дороги, яка простяглася сотнями кілометрів з Волині й тривала піврічною боротьбою за ідею державотворення вільної України.

– Мене Петром звати, – відрекомендувався молодий командир сотні, яка вже й не сотня, оскільки лягло братів у сиру землю од ворога чимало.

Надвечір у стомленій століттям Мотриній хаті пахло грибною печенею, мокрими лахами й кріпкою настоянкою перваку на березових бруньках й сіножаттю од накритої ряднинами на долівці осоки. Блимала гасова лампа на столі й вогники самокруток на вулиці, буцім світляки влаштували оглядини на призьбі.

– Ви, подуріли? Ану, марш в хату! Застудитеся ще мені, в одному спідньому на сире повсідалися. Жовтень дасть про себе знати і кашлем, і суглобами, якщо його не шанувати в теплі, – Стаська нагримала на чоловіків, що пересікалися зі смертю по кілька разів на день, як на шмаркачів. Її не лякало, що хтось з місцевих побачить кагал чужинців та акуратно перекаже новину будь-кому. На хуторі не лишилося жодної живої душі після навали тифу, а до станції з мешканцями далеченько.

– Пані Станіславо… – тепло озвався Петро й хлипну, ніби сльозою вдавився.

– Що?

– Дякую вам за порятунок братів. Ми й не сподівалися, що у вашій місцині є люди, які підтримують наш рух. Гадали, що Житомирщина вся до нитки червона, – хлопак й справді втирався од сліз.

Стаська поцілувала Петра у маківку. Як же ж він скидався на її рідного Петрика.

***

– Час нам поворушитися до лісу, – Анна прийшла зненацька, Слава її й не кликала.

Гарно вбрана й незмінно прекрасна зелена пані провела Станіславу непомітними стежками крізь суцільне довжелезне болото. Брунатний мох, засіяний ще зеленою журавлиною, видавався абсолютно безпечним й Станіслава кілька разів необачно  ступала не туди, куди вказування Анна, за що мала мокрі ноги й бурчання од пані.

– Ви мене втопити надумали? – обурилася Станіслава, вкотре ледве не пірнувши в болото.

– Ай, доню, не просторікай до старших!

– Анно, це ще хто старший? Я за вас виглядаю на літ п’ятнадцять старшою, – констатувала Світельська безапеляційний факт.

– От не про це зараз мова! – гримнула зелена пані й втретє повела колом Станіславу через болото, аби та засвоїла безпечний маршрут.

– Ближче до морозів, як підеш по опеньки, слухай ліс і людей в ньому, – повчала Анна, викручуючи мокрі панчохи Станіслави, – Має бути багато чоловіків. Різних. Не показуйся до часу, коли серце не тьохне на ім’я, що пролунає. Допоможеш їм пройти через болото, а там видно буде, що та як.  Мо’ розгубишся, мо’ небезпека буде, а йти треба буде – дивися на мене, я стежку підкажу.

– А чому самі не зробите? – дивувалася Станіслава.

– Мені чоловікам показуватися – зась. Дивляться на мене, а я притомність врізаю, як тобі пальчик в дитинстві зеленим мечиком травинки, – пані вправно тріпнула панчохи й кинула на жердину над піччю.

Станіслава відчувалася такою малою й безтурботною біля пані з дивною фамілією Осока. Так не волілося їй вдягати на себе десятки прожитих болем років, спізнавати наругу, вбивати свободу волі свого духу й бачити, як збиткуються над землею й простолюдцями, замість дати можливість хазяйнувати в щасті та повазі до кожного, створеного за подобою божою. Тільки й почувалася вільною на луках, біля водойми, де буяла зелень, де вітер гойдав простирадла осоки в будь-яку пору року. Адже та невмируща, й після сезонної смерті, своєю вразливою силою давала прихисток малій кузьці й птасі, годувала насінням мишеня й благородного оленя.

***

Задощило під ранок. Те, що Петро сприйняв за пізній осінній грім, було потужним вибухом на станції Рихальська. Німці прийшли впритул до залізниці, радянська армія й партизани давали бій фашистам. Хлопцям з УПА потрібно було  зникнути чимшвидше з цього району, аби встигнути примкнути до «Гордієнка».

– Збирайтеся! Йдемо, – наказала Станіслава й вони пішли.

Запеклий бій гупав під боком. Брати тримали зброю напоготові й самі були готовими до всього. Вступати в протистояння з двома ворогами мізерними силами й безглуздо покласти голови – не те, що гріло прагнення.  

– Воля, – сказав Петро.

–  Або смерть, – відповів маленький загін.

Купини осоки кивали, вказуючи напрямок, коли Стаська ледь збивалася зі шляху трясовиною.

– Дякую, – говорила до тільки їй видимої зеленої пані, а хлопці дивувалися, чому ця жінка розмовляє з бур’янами.

Пройшли.

– Далі самі. Ні – з богом,  чітко на захід, – обняла Світельська Петрика. Перехрестила спини. І так ще разів зо двадцять сотнями й менше, бо історія «про Славку, яка родичається з осокою»  дала шанс на з’єднання сил УПА переправою вояків через непрохідну тванюку Житомирщини. Шанс не дати загинути свободі волі визвольного руху Заходу й Півночі.

* Рихальськ, ** Яблунівка – населені пункти Житомирщини.