9 Березня, 2023

Хиба Логоса

Сьогодні я прокинулася від нестерпного болю. Різало у правій нирці. Ніби хтось наживо тягнув судини і змотував їх у клубок. Біль щоразу наростав. На секунду мені здалося, що далі – нікуди. Але далі – було. Із моєї нирки хтось тягнув уже не судини – саму нирку смикали донизу чиїсь дужі лабети, попри те, що вона жива. Через шок різні картини минулого пробігли повз мене. Їх стільки, що всі галереї світу не вмістили би. Я не могла піднятися – так і лежала в страшних тілесних муках, мимоволі переглядаючи ті далекі знимки власного життя.

Моє дитинство пройшло в любові. Мама і тато завжди були поруч і опікувалися мною цілорічно. Пам’ятаю, як одного разу випадковий перехожий, будучи з похмілля, подряпав мене. Я так переживала за свою гладеньку ніжну шкіру! Думала, що залишиться рубець і в подальшому на моє понівечене тіло буде огидно дивитися. Татко тричі поцілував моє подряпане коліно і мовив: «Це перша рана, доню. Перша, але не остання. І така неглибока. Не зважай – і живи. Завтра її не стане». Коли вранці наступного дня я прокинулася, подряпини була майже непомітною. І коліно зовсім не боліло.

Тато…. Мій сміливий добрий тато… Я так любила його тихий грубуватий голос. Щовечора він розповідав мені нову історію про добрих людей, про красивий світ, про мир на всій Землі. Я заслуховувалася кожною оповідкою, але ще більше я милувалася його голосом. Татові розповіді слухали всі. І далеке зацяцьковане зорями небо, і сонна неговірка річка, і незліченне різноманіття пташок, і гриби, і всі-всі, що були навколо, духи живої Землі.

Татка  нестало давно, але я пам’ятаю той день, як нібито це було щойно, мить тому. Убивця прийшов поночі. Йому дали завдання – і він прийшов. Тато щойно приліг, насолоджуючись тишею після чергової вечірньої історії. Приліг і почав видумувати завтрашню казку. Про мирну Землю, про добрих людей… Іржаве знаряддя застромили йому у міжребер’я. Крізь сон я почула тихенький спів. Тато ніколи не співав. Але голос був його – і я пробудилася. Вбивця якраз допивав з фляги останні краплі коньяку і безжалісно дивився на татка, що віддавав свою найдобрішу душу Богові.

Тато… Після його вбивства я вчилася жити сама. З мамою ми були, як сестри. Випадкові перехожі, бувало, не могли визначити, хто кому з нас дочка. Але я не переживала. Моя мама була найкрасивішою у світі. Моя! Мама!

Мама… Її вродою любувалося навіть сонце. Ніщо живе на планеті не несло в собі стільки краси. Чоловіки, що проходили повз, мимовільно спинялися та напівсвідомо цілували мамину руку. Дівчата марили її вродою. Всі випитували про секрет такого дива, але мама й сама його не знала. Вона просто жила. Просто дихала. Просто любила.

Мама… Цього разу убивця прийшов вранці. Застібнувши неслухняний ґудзик по середині свого кожуха, він холодно дістав те ж саме знаряддя – і мами нестало. Померла найвродливіша істота на  планеті, відправивши у небуття гарну казку про добрих людей…

З батьками померли казки.

Я мала багато братів та сестер. Всі вони зазнали сталевої руки дикунського ката.

Потім була юність. Я схожа на маму. Багаті купці, вродливі графи, відомі королі та імператори приїжджали подивитися на мене. Пам’ятаю Марка. Марка Аврелія Антоніна. Вперше він прийшов до мене у віці 12 років. На ньому був чорний  монаший одяг, з-під якого виднілися такі ж чорні виразні очі. Він говорив довго і впевнено. Час від часу мені здавалося, що то – не хлопець, а сивий сторічний мудрець. Марк розмірковував про Логос, про смирення перед долею та відданість благородним справам. Так почали з’являтися перші рядки історичного «Наодинці з собою». Він не мав сумніву, що спілкувався саме з собою, що, окрім самого себе, ніхто цих думок не чує. Але я чула… я знала…

«Наше життя – є те, що ми про нього думаємо». «Не роби того, що засуджує твоє сумління, і не говори того, що є неправдою». «Людина повинна бути чесною по натурі, а не по обставинах». «Треба перемагати розумом те, що не можна перемогти силою»…

З часу нашого першого знайомства я стала жити за принципами Марка. Вони замінили мені татові оповідки, яких так не вистачало. Дорослішаючи, Марк приходив все частіше. Після його коронації я стала хвилюватися, що він надто мало часу приділяє державі, а більше – мені. Ми говорили годинами! По пів дня! Цілими ночами! Забуваючи про все, часто він залишався на ніч. Ні, Марк не спав! На мій погляд, він взагалі ніколи не робив цього. Під гармонію тихого мороку він знову і знову записував надиктовані Логосом тези. Ранок заставав його бадьорим і сповненим сил. Жодна риса обличчя не видавала нещодавнє безсоння.

– Яка коротка ніч! – Промовляв. – Чому така коротка ніч…

Його філософській вишуканій  душі направду було замало ночей. Ось тільки став записувати – і вже проблиск. Щойно ж стемніло – а тепер схід зажеврів теракотово…

Всі ночі ми були разом. Я мала змогу роздивитися його добре задумливе обличчя. Воно було особливе. Ще в юному віці дрібненькі зморшки стали з’являтися навколо очей Марка, жодним чином не псуючи миловидність лиця. Навпаки. Ледь помітні рівчачки додавали величі та впевненості божественному  імператору.

Якось Марк прийшов до мене радісний, як ніколи. Його вже немолоде, але заворожуюче обличчя світилося. Просто сяяло тисячами сонць.

–        Я йду в похід. – Сказав. – Чекатимеш?

Це був один із найщасливіших днів мого життя. Ні! Це був найщасливіший день. Беззаперечно, це був він, мій великий день!

–        Чекатимеш? – Повторив своє запитання божественний імператор.

У мене була відповідь. Я хотіла вигукнути її, перебиваючи тьму пташок, які заливалися у співах. Я хотіла, щоб цю відповідь почули на іншому краї землі. На дні океану. На найвищій точці планети. Серед шпарких морозів. Я хотіла, щоб її чув Логос. Я хотіла… Але як і раніше, я промовчала. Тільки ствердно кивнувши головою, поцілувала свого імператора у найдрібніший рівчачок.

Потім трапився нещадний день. Марк загинув у поході від хвороби. Логос схибив. Або його взагалі не існувало, цього надприродного розуму. Його не було! Інакше він залишив би мого божественного імператора живим. Він мав багато справ, безліч планів, міріади думок, які не встиг записати. Схибив Логос. Я тоді була переконана у цім.  І тепер…

Інші імператори теж приходили до мене. Всі! Кожен. Кожен, хто правив після Марка, теж провідували мене. Це були і самозакоханий Коммод, і одіозний Юстиніан I, і навіть султани Османської імперії, які теж величали себе римськими.

Коммод. Луцій Аврелій Коммод. Яскрава батькова протилежність. Якби ми не були настільки близькі з Марком, я б подумала, що то – не його син. Втілення безумства, розбрату і жорстокості. Він теж приходив поночі. Я бачила, що руки Коммода забруднені у кров і він навіть не намагався її змити. Його мова, думки, мрії були далекими від Маркових. Все буття зводилося до безглуздої перемоги у божевільному видовищі — гладіаторських боях.

— Сорок четвертий! Сьогодні сорок четвертий бій. Я буду ретарієм, мені дадуть тризубець та сітку… Уххх! З яким захватом я прохромлю противника! Я дістану його кишки і продемонструю глядачам. Попри голосіння юрми про помилування, я виколю одне за одним його очі. А потім я розтрощу його череп і спостерігатиму, як з вух тоненькою цівкою витікатиме мозок.

Я ненавиділа розповіді Коммода. Мене нудило. Я хотіла обома руками затиснути йому рота так, щоб і крапля повітря туди не пробилася. Я закривала свої вуха. О Логосе! Ти бачив, у яких муках перебувало моє серце через десятки та сотні цих історій.

—             Сто вісімдесят шостий! Сто вісімдесят шостий бій…

—             Двісті двадцятий…

—             Чотириста перший…

—             П’ятисотий бій! Уявляєш, завтра мій ювілейний бій. Мають бути тварини. Два тигри. Я вирву їх серця і подарую публіці. Я розірву їх пащі, а язики пошматую на серпантин. Вони будуть ревіти від несамовитого болю і цей звук почують на краю світу…  Це мій ювілейний бій!

Мене рвало. Мене рвало на шматки і нудило так, що ніби хтось тризубцем колотив усі нутрощі.  Я благала його не приходити більше. Все, чого я найбільше хотіла,—  це ніколи не бачити безумного жорстокого імператора. Ніколи!

Але він прийшов знову. Потім ще. Потім ще і ще…

31 грудня несамовитий гладіатор знову завітав до мене і, перебиваючи сам себе, розповів, що завтра, на церемонії свого вступу на посаду консула, він з’явиться у гладіаторському вбранні і врешті відкриє усім свій секрет. Попри те, що гладіаторами виступали виключно раби – він це зробить. І виступить в бою. Беззаперечно, під час церемонії він візьме бій. Коммод обіцяв принести мені наступного дня серце переможеного, ким би той не був.

Наступного дня Коммод не прийшов.  Він взагалі більше не прийшов, бо його умертвив раб.

Я ожила!

Я бачила мудрість філософів.

Я бачила безумство правителів.

Я бачила падіння імперій.

Я бачила завойовницькі війни.

Я бачила створення нових держав.

Тисячі, мільйони, мільйони мільйонів союзів відбувалися у моїй присутності.

Тисячі, мільйони, мільйони мільйонів епохальних рішень приймалося у моїй присутності.

Тисячі… Мільйони… Мільйони мільйонів…

Я бачила перший мобільний телефон. Отакий, габаритний та з масивними кнопками.

Я бачила перший сенсорний екран. Отой, що працює від дотику людських пальців.

Але, дідько, до цього часу я не змінила свою думку про хибу Логоса. Особливо тепер, коли й по мене, свідка більше тисячі епох, прийшов убивця з іржавим знаряддям. Це він. Той самий. Я відчуваю хмільний запах. Я…

Нирки! Мої нирки перестали працювати і я впала. Віковічне тіло тепер валялося серед десятків молодих стривожених сосон.
–        Італус… Італус…
Вони кликали мене. Усі.
–  Італус… Італус…
Оклик щоразу ставав тихішим.
– Іта… Іта…
Вбивця не переставав знущатися. Він безжально рубав пальці на моїх руках та ногах. По одному. Наживо.

Я корчилася від болю, але не мала сили бодай щось сказати.

Він шматував мене. Вправно володіючи знаряддям, він здирав із мене шкіру…

Потім я перестала чути кінцівку. Потім все стихло, завмерло. Тільки випивший лісоруб нервово теребив неслухняний ґудзик свого кожуха, не маючи уявлення, що у найвищій мірі підтвердив мою древню теорію про хибу. Хибу самого Логоса.