Історія не для ЗМІ

Я нікому не розповідала свою історію. Думала, що ніхто мені не повірить. Та й досі думаю. Людська свідомість – дивна річ. Ми відмовляємося вірити в те, що не вкладається в голові. Ми й у повномасштабну війну не вірили. Особливо ми, маріупольці. Ну бахкає – і хай собі бахкає. Воно вже вісім років за десять кілометрів від нас бахкало. Звикли. Тому виявились не готовими.

Я б могла розповісти свою історію журналістам. У мене питали. Ще тоді, восени двадцять другого року, коли я тільки виїхала з окупованого міста на вільну землю. О, якби ви знали, що тут навіть повітря здається свіжішим і чистішим. Свобода має аромат, як виявилось. Але я не розказала.

Чому наважилась зараз? Не знаю. Мабуть, тому що впевнена – моя історія пройде непоміченою. Про нас уже майже забули, правда ж? Навколо стільки трагедій, що відбуваються онлайн. Прямо тут і зараз. Стільки смертей. Стільки поламаних життів. А ми… Ми вже мали би звикнути до нової реальності і поступитися місцем під світлом софітів співчуття тим, хто постраждав після нас. Ми й поступилися. Тому я й наважилася.

Але розповідаю не журналістам, а вам. Засоби масової інформації понесуть мої спогади у маси. Тобто рознесуть по соцмережам. А я дуже боюся фейсбучних срачів. Боюся насмішок та кепкування. Боюся, що вважатимуть, ніби я з’їхала з глузду від страху.

Не хочеться зізнаватись навіть собі, але я хочу визнання. Хочу співчуття. Хочу бути значущою і гідною уваги, хоч на 5 хвилин, поки ви читатимете мої спогади. Мені страшно від того, що я лише крапля в океані війни. Маленька, незначна, не варта нічийого дорогоцінного часу. Окрім сина, звісно, та можливо його дівчини.

Тоді, на початку повномасштабної війни, я жила у селищі на околиці Маріуполя. Ні, не так. Я жила у неймовірному задуп’ї Маріуполя. Моя вулиця, потім ще дві – а далі Волноваський район і поля з пшеницею, соняшником та рапсом. Підлітки ходили в ті поля фоткатись, навіть я якось з ними сходила і виставила потім в інстаграм фотку з соняшником. То тільки дітям здається, що я динозаврів бачила. Насправді в 49 рочків запросто можна вести соцмережі та соромити своєю поведінкою там власних дітей. Сашко, мій син, якось сказав, що його друзі вважають мене суперовою, але дивною, бо їх батьки не постять дерева, вулиці у вишневому цвіту та чужих котиків. А я постила. Часто гуляла і фоткала те, що мені здавалось цікавим.

Після 24 лютого я не гуляла. Боялася ходити далі своєї вулиці. Думала, що поки сиджу тихо вдома, смерть не помітить мене. До війни нас тут на околиці завжди не помічали – міська влада, комунальники, журналісти. Може, смерть теж забюрократизована і заклопотана? Багато з моїх сусідів теж на це сподівалися. Але ми помилились.

Я була в той день на кухні. Якраз заварила собі ромашкового чаю. Інколи я думаю, що зберегла здоровий глузд виключно завдяки заспокійливим трав’яним чаям. Ромашку я сама збирала. Вона якимось дивом виросла в мене на городі, я навіть не знаю, звідки вона взялася. Сашко жартував, що пролітала пташка, покакала і занесла насіння. Але я думаю, що її сюди завіяло вітром у пошуках кращої долі. Як моїх сусідів, етнічних росіян – вони приїхали в Маріуполь десь півстоліття тому, щоб працювати на наших заводах. Як тільки з’явилась можливість, поставили тобі супутникову тарілку, щоб дивитись російське телебачення. І діти їхні його дивилися. Й онуки.

Спочатку ромашки був один кущик, потім невеличка галявинка, а потім ромашка розрослась мало не на весь город. Але я приблуду не викопувала. Раз ромашка обрала мої скромні чотири сотки для життя, то я мирилась із цим сусідством. А потім знайшла, як обернути ситуацію собі на користь. Щоправда, город тепер виглядав не надто охайно, бо ромашка росла де їй заманеться, а не на клумбах, але я була не проти. Он у сусідів взагалі щороку на півгороду бур’яни! На іншій половині вони вирощували картоплю. Не знаю, навіщо – з року в рік сусідка жалілася, що зібрали стільки ж, скільки посадили. Але може в людей хобі таке або залежність від картоплі з її обов’язковим супутником – колорадським жуком?

Їхні бур’яни і до мене лізли. Мишій в основному. А у мене своїх бур’янів на городі вистачає. Пирій, пушняк, берізка і грицики. Кожного літа я з ними боролася. Пирій хоча б мій пес Бровко їсть, а берізка цвіте наче маленькі кручені паничі. Гарно. То я їх трохи залишала. А ще вичитала в інтернеті, що грицики – гарний кровоспинний засіб і дівчатам його відвар радять пити, коли заливає під час менструації. З обережністю звісно. Але мені таке вже не треба, тож я висмикувала усю ту траву. Пушняк, поки він не зацвів, і грицики висушувала і в собачу будку клала замість підстилки. Бровку подобалось.

Мар’янка, синова дівчина, дитя асфальту, казала, що і ромашка в такій кількості – бур’ян. Але я з року в рік милувалась своїм власним маленьким ромашковим полем, а коли наставав час, збирала урожай. Сушила духмяні квіточки на великих залізяках з загнутими бортиками. Мені їх зробили хлопці з пункту прийому металобрухту. Залізяк у них повно, я прийшла якось не здавати, а купити одну. Розговорились, так вони мені безкоштовно бортики загнули, а потім ще й привезли ці саморобні деко аж додому. Хороші хлопці. Коли тверезі.

Зібраної ромашки мені вистачало якраз на рік активного чаювання. А ще ж були м’ята, шипшина та глід! З медом і лимоном – смакота!

От і в той день я заварила собі свою улюблену ромашку. Перевірила, щоб заварничок був добре закритий – було шкода навіть тих кількох крапель води, що випаровувались, поки чай настоювався. Водопостачання ж не було. Ми збирали сніг і дощ, щоб пити й умиватися. У мене вода стояла у відрах, каструлях і старій ванній. Хороша штука – стара ванна, багато води влізло. Знаю, що в багатьох сусідів теж так було. А ті, хто поставив душові кабіни, а стару ванну викинув, тепер дуже шкодували. Отак і стала в нагоді хвороблива звичка нічого не викидати.

Поки настоювався чай, я стояла посеред кухні та думала про вибухи. Гатили ж безперестанку з ранку до ночі і з ночі до ранку. Стіни дрижали, шибки у старих вікнах цокотіли, двері перекосило і вони тепер погано закривалися. Вночі небо освітлювали не ліхтарі, а пожежі, які не було кому гасити. Вдень ми дивились на чорний дим і егоїстично раділи, що ми не там.

Людська свідомість – дивна річ. Коли щось стається надто часто, ми звикаємо. Постійні вибухи перетворились на фоновий шум, наче музика в маршрутці, яку чуєш, але не звертаєш уваги. Я теж уже мала напружити слух і свідомість, щоб розчути бабахи. Звикла. І тут раптом як гепнуло! І ще, і ще! Надто гучно! Я на мить заклякла, а потім пірнула під стіл. Разом з чашкою. Просто забула її поставити на стіл. Дивом не розплескала. Зауважила, що ноги стирчать з-під столу і якщо впаде стеля, їх поламає. Згорнулась клубочком і підтягнула ноги. Якось я не подумала про те, що стеля роздушить і стіл, і мене під ними, якщо дійсно впаде. Але принаймні, поки я під столом, уламки з вікна мене не зачеплять.

Бабахнуло ще два чи три рази і стихло. Для певності я ще посиділа кілька хвилин під столом, а потім виповзла. Стеля була ціла. Вікно було ціле. Я була ціла. Навіть спина витримала сидіння бубликом. Відчула дивне полегшення, поставила чашку, яку досі тримала в руках, і пішла роздивлятись, що там в інших кімнатах.

Моїй вітальні не дуже пощастило. Порівняно з кухнею, звісно. Тут тріснули шибки та впала люстра. Я навіть не почула, як вона дзенькнула. Ну, люстра – то таке. Електрики ж все одно немає і невідомо, чи доживу я до того моменту, коли бойові дії припиняться і до нас доберуться ремонтні бригади. А от вікна – то важливо вже зараз. На вулиці холодно і ніяка плівка не втримає хатнє тепло так, як це роблять мої старі дерев’яні вікна з подвійним склопакетом.

Я вийшла на подвір’я, роззирнулася. Наче все було цілим. До мене підбіг Бровко. Маленьке коричневе створіння, яке гавкає на все, що ворушиться. Навіть на горобців. Особливо на горобців! Думаю, у нього якісь тьорки з повітряними істотами. Він навіть на літаки гавкає. Оті самі, що бомби на місто скидають. Їх не видно, але чутно. І мій Бровко забігає у бесідку, виглядає звідти, задирає мордочку вгору і заливається гавкотом. Це він від мене навчився – я, зачувши літак, заскакувала у бесідку чи під навіс і поливала невідомих пілотів лайкою. Ще й жести різні в небо тикала. Сподіваюсь, якщо янголи живуть там, вони не сприйняли це на власний рахунок.

Зараз літаків чутно не було, Бровко тулився до мене, ми разом обійшли хату, щоб подивитись, чи все в порядку – все було цілим – і я пішла на вулицю. Серед сусідів я вийшла останньою. Усі вже скупчилися біля перехрестя, тож я пішла туди. І за кілька кроків зрозуміла – везіння нашої вулиці скінчилося. Смерть завітала і до нас. Дивно, але ніхто не кричав. Я чомусь думала, що жінки будуть волати з розпачу або страху, але вони просто гомоніли, ніби за десяток метрів від них не лежали трупи, уже накриті ковдрою.

Я підійшла, привіталася.

– Хто? – ніяково кивнула в бік тіл.

– Семен та Ваня, – відповів хтось, я навіть не зауважила хто.

– Але ж Ваня не тут живе!

У відповідь загомоніли:

– А хто його знає, куди він ішов…

– Та бухати він до Семена прийшов, шо тут не ясно…

– Таня вже побігла до його хати, розказати Людці.

– От срака…

– Ага…

Не хотілось не те що кричати, а взагалі говорити. Я роззирнулась. Семенова хата вистояла. Якби він був всередині, може все було б добре. Тільки дах просів і вікна вилетіли. Дах у нього ще залізний. Семен казав, що і так дощ всередину не падає, чого ото шифером ще зверху накривати. Жив сам, дочка вийшла заміж аж у Київ, тож за хатою він слідкував, але нічого кардинального не робив. Тепер уже й не зробить.

– У мене всі люстри попадали! – вклинився у думки голос Оксанки.

– У мене тільки одна, – я відповіла механічно, продовжуючи оглядати вулицю.

Навпроти Семена жили Соколови – Ігор з Валентиною. Їхні діти теж уже виросли й поїхали. Син – у Харків, а молодша дочка – аж у Туреччину. Я з Валею не те щоб сильно дружила, тож подробиць не знала. Але за чутками Валя задовбувала усіх колежанок по церкві і друзів по чарці фотографіями з доччиної інсти.

Я пробіглась очима по стурбованих обличчях сусідів. Валі серед них не було.

– А де?… – почала я, особливо ні до кого не звертаючись, але мене зрозуміли і хтось відповів:

– Та вона ж на свої збори пішла. Ото пощастило, уяви! Он глянь на їхню літню кухню – вона ж зараз там мала бути, бо в них тільки там нормальна пічка є.

Я глянула. У літньої кухні не було однієї стіни. Зовсім. Дивно, але в той момент я нічого не відчула. Це був старий будиночок, ще з саману зроблений. У стінах уже тріщини пішли. Ігор зробив стяжку, аби кухня не розвалилась, але самі тріщини навіть не замазував. Дивно, як вся споруда не розвалилася.

Зараз це було ніби вікно в чуже життя, оця відсутня стіна. Стіл, пічка, буфет. На столі стояли дві чашки, на пічці – каструля з синіми квіточками. Перехняблені дверцята буфету звисали і відкривали його вміст. Там поряд із сервізом лежала пачка макарон. Цілий скарб у той час, коли магазини зачинені й розграбовані і невідомо коли знову відчиняться.

– Дуже пощастило! – кивнула я, розглядаючи купу цегли та дірки у воротах, що залишились від уламків снаряду. Старий дерев’яний паркан похилився, одна секція впала. Скла у вікнах будинку, ясна річ, уже не було. Фронтон дуже уламками посікло. Шифер потріскався і з’їхав з даху. Але стіни стояли.

Якось я не відразу зауважила самого Ігоря, що сидів на лавці біля власних дірявих воріт. Маленький мовчазний чоловічок, він і зараз мовчав. Не заламував руки, не матюкався, тільки дивився невидющими очима перед собою і тримався за голову. І тільки потім я зауважила, що він притискає до скроні рушник. Я взагалі була дуже неуважна і дуже повільна. Ніби підсвідомість протестувала брати участь у цьому спектаклі війни.

Рушник в Ігоревих руках уже був наполовину просякнутий кров’ю. Такою яскраво-червоною, що аж не вірилось, що це природний, а не синтетичний колір.

– Господи Боже мій! – залунало збоку.

Валентина прибігла зі зборів церковної общини. Не знаю, як би я вчинила на її місці. А вона кинулась до кухні, на півкроці зупинилася і побігла до чоловіка. Схопила його за руки і зазирнула у вічі.

– Вона не зупиняється, – тихо сказав він. – Кров не зупиняється.

Ніхто не знав, що робити. Телефони не працювали, швидкі не їздили. Кожен з нас був сам-на-сам з війною.

Я відвернулась. Я теж не знала, що робити. Шукала, за що зачепитись поглядом, щоб повернутись з цього жахіття у нормальний звичний світ. Не знаходила. Вирішила піти додому, навіть зробила кілька кроків у потрібному напрямку, але зауважила двох велосипедистів і зупинилась. Пара їхала в нашу сторону і доволі швидко. За хвилину вони були тут. Хлопець і дівчина, молоді, років по 20. Хлопець з наплічником, а у дівчини на велосипеді був кошик з коробкою.

Ніхто з нас ще не зорієнтувався і не встиг нічого спитати, як дівчина зіскочила з велосипеда і кинулась до Ігоря. Щось тихенько сказала, обережно відвела його руку з рушником від рани. Кивнула сама собі і кинулась назад. Її супутник тим часом зняв наплічник і тримав обидва велосипеди. Сусіди скупчились і витріщались на незнайомців.

– Ви лікарка? – запитав хтось.

– Так, – навіть не глянувши в нашу сторону, відповіла дівчина.

Вона погреблась у своїй коробці, дістала дві маленькі пляшечки. В таких корвалол зазвичай продають. Запхала собі в кишеню. Потім дістала пакет, а з нього щось схоже на товстий гірчичник. Кинулась до Ігоря. Замість рушника приклала до рани свій гірчичник, сказала міцно тримати десять хвилин. Змусила випити вміст однієї пляшечки. З другої дала впити по кілька ковтків і Валентині, й Ігорю.

Ніхто не заперечував. Ми тільки мовчки дивилися, почуваючись маленькими зляканими дітьми і радіючи, що з’явились дорослі, які вміють вирішувати проблеми. Принаймні я так почувалася.

Дівчина тим часом підійшла до тіл Семена й Івана, запитала, дивлячись на нас і ні на кого конкретно:

– Можна?

– Що?

– Зняти ковдри?

– Нащо?

– Розумієте, – відповів її хлопець, – інколи людей з важкими травмами помилково вважають мертвими, а їх ще можна спробувати врятувати.

Дівчина тим часом, не чекаючи дозволу від таких тугодумів, як ми, відкинула одну ковдру, потім іншу. Потім акуратно поклала їх на місце і похитала головою.

– Але це не той випадок, – констатував хлопець.

– Допомагає! Кров зупиняється! – раптом крикнула Валя.

– Я що сказала? Притискати і не рипатись! – визвірилась дівчина і уже спокійно додала: – За десять хвилин все буде добре. Тільки перев’яжіть потім нормально. У вас бинти хоч є?

– У мене є! – відповіла я.

У мене справді була величезна аптечка вдома. Якесь шосте чуття змушувало мене тримати вдома купу ліків та інших медичних штук типу бинтів і пластирів. От тільки я про це забула у той самий момент, коли вони знадобилися. Дівчина кивнула і я раптом зауважила, який у неї стомлений вигляд.

Ми всі так зосередились на дивних діях незнайомої дівчини, що не помітили, як підійшла Іванова дружина Людмила. Тихо так підійшла. Стала навколішки поряд з тілом. Відкинула ковдру з обличчя. І тут раптом вгатила кулаком по грудям чоловіка:

– Ваню! Ах ти ж старий п’яниця! На кого ти мене, скотина така, залишив? Га? Чого тобі вдома не сиділося? Золотце моє, козел ти старий!

І заплакала. До неї підскочила дівчина-лікарка, щось зашепотіла, тицьнула в руки напівпорожню пляшечку. Люда спочатку відпихувала пляшечку від себе, мені навіть здалося, що вона й дівчину штовхне. Очевидно, не тільки мені так здалося, бо хлопець напружився і дуже уважно слідкував за діалогом. Але Люда раптом кивнула, одним ковтком випила ліки і впустила пляшечку замість того, щоб віддати. Дівчина ніяк не відреагувала, просто підняла свою власність, підійшла до велосипеда і вкинула у кошик.

– Ви не знаєте, на сусідніх вулицях теж є влучання? – запитала у мене.

Чомусь я здалася їй найврівноваженішою. Може, тому що стояла окремо від гурту.

– На жаль, не знаю. – Мені справді було шкода в цю мить, що я нічого не знаю. Усі дні до цього і всі дні після я намагалась не думати, потрапив черговий снаряд у будинок чи в дорогу. Незнання рятувало психіку і залишало крихітну надію, що не кожний вибух відбирає чиєсь життя. Але якби я знала, куди відправити цю незнайому молоду лікарку прямо зараз, то я б можливо когось врятувала.

– Нічого, ми об’їдемо сусідні вулиці все одно, – втішив мене хлопець.

Вони сіли на велосипеди і не прощаючись поїхали. Я все таки пішла додому. Мене зустрів Бровко, який уже оговтався від гучних бабахів і радісно виляв хвостом. Я почухала його і зайшла у хату. Допила чай, прибрала уламки люстри. Згадала свої слова про бинти. Покопирсалась в аптечці, витягла упаковку нестерильного бинта і пішла знову на вулицю.

Ще з двору почула ґвалт і дивний шум. Виявилось, що поки я ходила додому, Валя зайшла в хату і зауважила, що там горить. Я не знаю, що саме загорілося і як, але коли я прийшла, то усі сусіди, крім зовсім старих і повільних, виносили з хати речі. Може, якби ми віддали усю свою запасену воду, то вдалося б загасити, бо полум’я спочатку було невеликим. Але ніхто навіть не запропонував принести свій запас води, ніхто не кричав про потребу тушити. Ми егоїстично берегли свою воду, щоб вижити самим. А Соколови і не просили води.

Я віддала бинт Валентині і вона заходилась бинтувати чоловіку голову. Я встигла помітити рану на скроні, але виглядала вона так, наче Ігор отримав її як мінімум кілька днів, а не хвилин тому. Валя ж була абсолютно спокійна. Як і Люда, яка зараз допомагала рятувати чужі речі від пожежі.

Я не кинулась в хату. Там і так бігало багато людей і вони натикались один на одного. Купа речей на подвір’ї росла. Якісь папки, невеликий телевізор, тумбочка, шуба, ковдра. Люди хапали усе, що бачили. Як потім з’ясувалося, ніхто не виніс сімейний фотоальбом і папку з медичними документами.

У мене по спині побігли мурашки. Я не знаю, від чого. Від споглядання колективної допомоги чи від усвідомлення, що Соколови втратили житло, а ця купка – усе, що в них лишилося. Я не витримала і знову пішла додому.

Уже коли я дійшла до свого обійстя, на нашу вулицю знову звернула та пара велосипедистів. Проїжджаючи повз гармидер, вони подивились, але не зупинились. Раптом я сформулювала питання, що мене мучило, і крикнула, якраз коли проминали мене:

– Зачекайте!

Вони зупинилися.

– Когось ще поранено?

– Ні. Вибачте, що затримую, але що ви йому дали? Може, в мене а аптечці теж є такі чудо-ліки, а я й не знаю…

– Немає, – сумно всміхнулась дівчина. – Це мої власні мазі та настоянки. Подорожник, грицики, ромашка, валер’янка. Усяке таке.

– Та ну! Я щодня п’ю ромашковий чай, але і близько не така спокійна, як Люда, яка щойно втратила свого чоловіка. А подорожник – це ж просто дитячі забавки!

– У більшості випадків так і є. Але я травниця.

– Га?

– Я травниця, – повторила дівчина, усміхаючись з мого ошелешеного вигляду. – Усім я кажу, що я звичайна медсестра, але ви чомусь викликаєте таку довіру, що захотілось вам сказати правду.

– Ага, – буркнула я. – У жебраків і циган я теж викликаю довіру і вони постійно до мене чіпляються. Обличчя в мене добре.

– Так це ж ваша суперсила! – усміхнувся хлопець і кивнув на свою супутницю: – А її суперсила – лікувати рослинами.

– Усе навколо нас має свою енергію, – розпочала травниця. – Рослини наділені просто надзвичайною силою, але розкрити її можуть лише люди з власними надздібностями. Не перебивайте мене! І не смійтеся! Настоянка валер’янки зі звичайної аптеки чи ваш ромашковий чай – це лише бліда тінь того, що можна зробити, якщо знати, як робити. Якщо поєднати свою енергію з енергією рослини.

– Ви це зараз серйозно?

– Так. Знайдете іншу причину, чому мій саморобний пластир з подорожником та настоянка з грициків та деревію зупинили артеріальну кровотечу – розкажете мені.

– Ви відьма?

– Ні, я лише вмію правильно взаємодіяти з травами. Травниця.

– Я вам не вірю.

– Я не потребую вашої віри.

– Вибачте.

– Ви думаєте, що це легко – цілими днями їздити і шукати тих, кому потрібна допомога? – Втрутився хлопець. – І не всюди усе проходить так легко, як у вас. Родичі кидаються битися, сусіди матюкаються і погрожують, самі поранені відмовляються пити кровоспинні настоянки. Вона лікує, я її охороняю. Ми втомилися. Вона втомилася! Простіше було сидіти вдома у підвалі, але вона так не може!

Хлопець уже мало не кричав. Я почувалася паскудно. Навіть якщо ця дівчина божевільна, що вважає себе відьмою, ну гаразд – травницею, то не заперечиш той факт, що вона допомогла Ігорю, поки ми всі розгублено витріщались.

– Вибачте, можна останнє питання? Вибачте… А чому ви їздите тут, у селищі? Тут так мало людей. Чому ви не рятуєте людей там? – я махнула рукою в сторону центра, де якраз зараз в небо піднімався стовп чорного диму. Напевно, горіла чергова багатоповерхівка.

– Я не можу. Я мене дуже мало сировини. Я не знала, не підготувалась… Просто не вистачить настоянок на всіх…

Дівчина заплакала, а я отетеріла. Раптом згадала про свої сушені грицики, на яких спить Бровко. Запропонувала їх. Дівчина витерла очі, знову усміхнулася і відмовилася. Сказала, що рослини треба не тільки правильно готувати, а й правильно збирати – лише тоді вони чинитимуть магічну дію.

Але я таки знайшла, що віддати цій хто зна чи божевільній дівчині. Особисто для неї. Ще в січні я купила кулька упаковок сушених бананів – акція була якраз у Сільпо. Одна упаковка в мене ще залишилась. Я збігала в хату і винесла її. Молоді люди спробували відмовитись, але я запхала банани у корзинку на велосипеді. Дівчина засоромлено почервоніла, а хлопець серйозно подякував.

Вони сіли на велосипеди і поїхали. Більше я їх не бачила. Але більше на нашу вулицю і не прилітало. Нам дійсно пощастило.

В принципі, це кінець історії. Ігор тоді швидко одужав. Їхня хата горіла кілька днів і вигоріла повністю, навіть дерев’яні балки у стелі. Зараз Соколові, наскільки я знаю, живуть у своєї дочки в Туреччині.

Тіла Семена і Вані закопали на їх власних городах. В травні Люда виїхала в Росію і зараз живе в селі з якось такою назвою… Чердакли чи щось таке.

А я живу у сина в Умані. Моя маріупольська хата не постраждала, але Сашко вмовив мене виїхати у цивілізований світ. Довго умовляв. Я кожного вечора шкодую, що погодилась. Не думала, що я аж так люблю свій дім, своє місто і наше море. Але це вже не така цікава частина історії. Нас таких біженців сотні тисяч. А от справжню відьму бачили одиниці. І я серед них.