Спадок

Андрій був радий вибратися з машини, хоча уявлення не мав, як зачинятиме іржаві ворота, які так важко далися відчинити його батькові. “Сітроен” швидко завівся і наквапливо розташувався на подвір’ї, де вже давно не ступала нога господаря. Юнак потягнув на себе стулку воріт — і вона на диво подалася, хай і залишаючи півокруглий слід на мокрій землі.

Сутеніло. Попереду червоним маячіло авто, в якому вони, вважай, жили дві доби, а далі — хата, що перейшла у спадок батькові від його баби. Стара, але важко було сказати, що тут ніхто не жив майже тридцять років. Хоча… тато ж казав, що попросив сусіда наглядати за обійстям. Але що то за нагляд, коли й паркан на межі поліг?

Провів поглядом батька, що простував до сусіда не болотистою стежкою, а ступаючи по торішній траві, яка вилягла обабіч.

– Андрію, годі витрішки ловити! Ходи поможи! – це мама. Авжеж, ухопила і збирається тягнути з машини щось тяжке. От лише куди, якщо хата замкнена?

– Тата почекаємо, га? – озвався.

І щойно вона завелася на протест, як повернувся батько, а за яким накульгував десь його, Андрія, одноліток. Давно нестрижена русява гривка спадала хлопцеві на очі, а куртка, що спершу належала, вочевидь, комусь кремезнішому, висіла мішком і теліпалася майже біля колін.

– Т-тато казав, це ті к-ключі, – юнак став осторонь, дивлячись, як господар відмикає хату. – Як треба буде дров, п-приходьте.

– Дякую, – спантеличено кинув Андрій, зрозумівши, що тато надто заклопотаний, щоби відповісти.

Підхопивши переноску з Пушком і торбу з харчами, попрямував услід за батьком.

Двері легко відімкнулися, впустивши подорожніх у темряву і сирість сіней.

– Фу! Залиште двері нарозтіж, хай висмердиться! – фиркнула мати.

– Її натопити треба, тоді краще стане, – тихо мовив батько, увіходячи до світлиці.

Андрій зачинив двері, випустив Пушка, прилаштувавши переноску в кутку, і увійшов слідом. Колись цю хату залишали похапцем. На столі та під столом пожовклі папери, скриня відчинена, біля неї купа мотлоху. Юнак придивився: мотлох той був гаптований білим по бордовому.

– Ось тобі й спадщина! – цикнула мати.

– Яка є, – батько підібрав з підлоги і легенько поклав у скриню недбало кинуте шиття. – Так хоч є де переночувати. А ти ціни на готелі на трасі бачила? Кому війна, а кому — мати рідна…

Андрій збагнув: зараз буде гризня. Так було завжди, коли батько казав щось супроти матері. Юнак вирішив забратися з хати, щоби мама, чого доброго, ще його на свою сторону не прикликала. Руки самі намацали у глибоких кишенях куртки цигарки та запальничку. Так, закурити! Він за ці дві доби забув, як то — мати цигарку в роті.

Сів навпочіпки поміж двома вікнами на призьбі, закурив, затягнувся. Так не побачать. Хоча мама давно в курсі, що він смалить, але, як кажуть, очі не бачать — сирена не виє. Дивився на вервечку автівок, що тягнулися нагору вулицею. Оце й вони донедавна так повзли. Дві доби з Києва на Вінниччину. Дві, трясця, доби! Із блокпостами, обшуками, періодичним “Слава Україні!” та “Щасливої дороги”, яке вивертало душу до печінок. Яка до дідька щаслива дорога, якщо з цими всіма перевірками вони доберуться до кордону хіба до другого пришестя?

Так дивно тепер було випасти з того ланцюжка та лише спостерігати за ним. І бути від батьків на відстані, більшій за простягнуту руку.

Раптом назустріч потоку автівок майнуло чарівне видиво. Дівчина в червоній куртці. На велосипеді. На кермі білий пакет. Важка руса коса намагалася здійнятися за вітром, але певно для того не вистачало швидкості. І раптом дівчина глянула на нього. Гривку завіяло, а усмішка осяяла лице.

Незнайомка приязно махнула йому, але не пригальмувала. І лише провівши її поглядом, Андрій спостеріг, що цигарка погасла.

***

Спати стелилися довго і з наріканнями. Мама, уродженка столиці, геть не розуміла, як можна жити без центрального опалення, водогону та газу. Самого Андрія, який із дев’яти років пластував і ходив у походи, такі умови турбували значно менше, ніж хоч іще одна ночівля на сидінні “Сітроена”. Тому він допоміг татові розпалити у грубці та плиті, відмив та приніс до хати балію, поставив на вогонь казан із водою, сподіваючись, що мама хоч після купелі подобрішає, і пішов до сусідньої кімнати, де на рипучій розкладачці йому вже грів подушку Пушок. Той чемно посунувся і замуркотів юнакові на вухо.

Але сон не йшов. Із пам’яті знову виринуло, як тікали з Києва. Як страх гнав у шию і відпустив аж під Житомиром. Нічна їзда без світла, на підфарниках, де постійно боїшся або впертися комусь у зад, або що хтось в’їде в зад тобі. І блокпости, блокпости, блокпости…

А попереду — взагалі туман. Ну перетнуть вони кордон, а далі що? Де жити, що робити? Як він складатиме ЗНО в Польщі? І куди йому далі — до вишу чи таки на роботу? Батькові вже за шістдесят, він гіпертонік, та й мову забув, щойно здав на карту поляка. Куди його візьмуть на роботу? А мама український філолог, а кому треба український філолог у Польщі?

Виходить, уся надія на нього, Андрія, бо має сертифікат В2. Він іще недавно мріяв, щоби батьки ним пишалися. Щоби не душили своїм піклуванням його, єдиного, дуже пізнього і до божевілля любленого. Але тепер визнавав, що у сімнадцять бути єдиною надією сім’ї — важко і страшно.

***

Прокидатися довелося не з півнями, а з лементом. Маминим. Вона знову на ультразвуку розпікала батька:

– Куди ти їх запхав, йолопе царя небесного? Згадуй!

Батько щось нерозбірливо бурмотів, і Андрієві знову стало шкода його. Десятирічна різниця у віці із дружиною не додала йому впевненості в собі. І там, де вже сам Андрій би гаркнув і тряснув дверима, тато згладжував гострі кути і першим шукав примирення.

Юнак миттю скочив на ноги і побіг розбиратися.

– Що за крики з самого ранку?

– О! – зраділа новому слухачеві мати. – Ти тільки подивися на свого батечка! Він примудрився відсіяти всі наші документи!

Юнак задумався. Вчора, забираючи з машини їхні речі, він переймався лише тим, що знадобиться на час ночівлі. І бордова шкіряна тека з паперами не впала йому в око. Якби зауважив, то неодмінно взяв би її до хати. А так забув.

– Мам, не кіпішуй. Може, ви не скрізь обшукали.

– Скрізь, – зітхнув батько. – Навіть у багажнику, хоча я точно їх туди не клав… Нас уночі обікрали.

– Та чекай ти, тату. Ми клали її назад біля вікна. Але, може, вона сповзла на сидіння, а в нас же там робилося, як у дурного на возі… Е, а якщо тека випала з машини на останньому блокпосту?

– Ні, сину. Наших із тобою паспортів теж нема.

Андрій замислився, намагаючись заглушити паніку, що накочувалася хвилею. У теці було все — закордонні паспорти, карти поляка, папери на квартиру, документи про освіту. А якщо злодії обнишпорили і сховок під козирком над водійським кріслом, то й українським паспортам гаплик. По спині війнуло холодом, коли збагнув, що вони у воєнний час залишилися у забутому Богом селі зовсім без документів.

– Я піду ще пошукаю! – кинувся надвір.

– Чого ж ти, турку немирований, про гаманець йому не сказав? – долинуло з хати.

Іще вчора Андрій за таке вже би зірвався на матір, але зараз у ньому ще жевріла надія, що він усе знайде. Адже ж буває так, що один все переверне і не побачить, а інший просто кине свіжим поглядом — і вмить відшукає!

За десять хвилин юнак мовчки повертав на місце килимки, остаточно позбувшись надії. Адже разом із українськими паспортами та батьковим гаманцем приросли ноги і посвідченню водія. Приїхали.

***

Місцевий дільничний пригуркотів мотоциклом за годину. Неквапом оглянув машину, а потім дістав із сумки, яку носив на ремені, теку і пішов до хати.

– Тобто ви точно впевнені, що замикали машину?

– Точно.

– І вранці, коли помітили зникнення документів, вона була замкнена?

– Так.

– Подумайте ще раз. Може, ви лишили її відімкненою на ніч?

Тато похитав головою.

– Він же сказав вам, що ні! – крикнула мати.

– А ви тут на мене не кричіть, – звів сердитий погляд поліцейський. – Знаєте, скільки в мене вас, транзитерів, за три дні назбиралося? Восьмеро! Хто голосно виступав “па рускі” і вхопив по морді від місцевих. Хто відсіяв як не гроші, то ключі – і вже бігом заяву писати. Найепічніше було вчора — заявили крадіжку гаманця, який самі лишили в магазині на поличці біля прилавку, поки харчі в торбу складали!

Поклав ручку, сплів пальці і продовжив:

– Розумію, ви тікали. Такого навіть ворогові не побажаєш. Але кого і на якій підставі мені зараз шукати? Слідів зламу немає, сліди біля машини… якщо й були, ви їх затоптали. В самій машині теж шукати сторонні пальчики без сенсу, бо ви вже все замацали. Та й якщо справді замкнути авто… ну не навчилися ще наші місцеві злодюжки в салон крізь шпарину в дверях просочуватися. Спробуємо таке. Заспокойтеся. Попригадуйте, де документи ще точно були?

– Та на останньому блокпосту, – кивнув батько. – Наші з Андрієм точно були, я їх показував…

– Тека теж була, – докинула мама. – Я її чула під пальцями, коли брала ззаду сумочку, щоби свій паспорт дістати…

– О, до речі, ваш паспорт є?

– Так, він же ж у сумочці, а я її з собою до хати забрала, не те, що цей бов…

– Мамо! – гаркнув Андрій.

– Так, – дільничний поклав на стіл аркуш паперу і ручку. – Пишіть повний список, що пропало.

І, спостерігаючи за тим, як батько тремтячою рукою виводив слово за словом, Андрій розумів: торба. Бо не лише паперів, але й готівки та відкладених на чорний день доларів у них більше немає.

***

Щойно за батьками рипнула хвіртка, юнак узявся до справи. Із того задовбаного життям поліцая такий детектив, як із борця сумо танцюрист. Треба братися самому. Хоча б папери знайти, бо далі їхати без прав — це шукати собі проблем на голову. Добре, хоч картки всі в мами були, а готівку зняти — справа техніки. Власне, за цим вони з татом і пішли в центр села.

Обійшов машину, вглядаючись у сліди. Ні, тут точно нічого не буде. Вони так натоптали, що, певно, й собака сліду не візьме… Клацнув замком. Обійшов довкола. Усі двері заблокувалися. Згадав, як бачив на Ютюбі трюк із монеткою, вставленою в двері. Але метушилися довкола машини гуртом, ніхто не міг підійти непоміченим, щоби вставити ту саму монетку.

І тут Андрієві спало на думку: якщо тека лежала позаду, біля вікна, її легко було дістати, відчинивши багажник. А от його тато міг забути замкнути. Відчинив, задоволено мацнув рукою по поличці, і лише тоді згадав, що за паспортами та гаманцем треба було тягнутися наперед. Спробував пролізти через багажник хоча б настільки, щоби розблокувати задні дверцята. Застряг. Ледве виліз. Зітхнув і збагнув: ні, не те.

Ще раз обнишпорив авто. Злодій порядкував тут затемна, тому його може видати якась дрібничка, якої не помітив поліцейський. Андрій дістав із наплічника ліхтарик і поліз оглядати машину з передніх сидінь. Ганчірки під кріслом водія, папірці під пасажирським. У бардачку безлад, але нічого цінного, крім хіба маленького атласу доріг України.

Перейшов до задніх дверцят. І правда, тут учора було, як у дурного на возі. Мама ладнала і подавала наперед бутери, от і крихти у всіх щілинах. Пушок мовчки терпів у переносці, але між блокпостами мама його випускала. Здавалося б, погуляв кіт хвилин десять, а шерсті натрусив… Білої на чорний чохол… І тут Андрій зауважив це. Щось тонке, ледве помітне, а на тлі шерсті взагалі майже невловиме. Волосина. Обережно підняв її пальцями. І не так, щоб аж довга, сантиметрів п’ятнадцять. Руса. Дивно. У мами волосся хоч і фарбоване, але каштанове. І вони нікого не підвозили, а за кілька днів до війни татові прибандюрилося навести в машині лад. Тобто тут дійсно хтось був!

Ледве Андрій знайшов куди покласти доказ, як на церкві забили дзвони, а за хвилю десь далеко завила сирена.

***

– Ховайся в хату! – мама так кричала, що він аж відвів слухавку від вуха.

– Ма, та можна подумати, що воно от прям сюди прилетить…

– Я кому сказала!

– Дай сюди тата.

– Не сперечайся зі мною!

Відбився. Легше горі до Магомета. Набрав батька.

– Тат, тут є льох?

– За хатою, але його вже тридцять років ніхто не тойво…

– Я пошукаю.

Льох був на замку. Андрій збігав до хати по ключі, заодно прихопив Пушка та свій наплічник. Розвідка розвідкою, а якщо сховок гідний, то чом не пересидіти, щоби менше слухати від мами?

Збагнувши, що однією рукою не відімкне, закинув кота на шию і взявся до справи. Спершу зняв замок, потім тягнув на себе двері, які наче вросли в одвірок. Але врешті глянув униз, завівши руку за спину, щоби намацати в рюкзаку ліхтарик.

У ніс вдарило сирістю і затхлістю. Донизу вели бетонні сходи, по краю оббиті залізом. Попереду щось відбивало світло. Здогадавшись, що то блищать банки з давніми бабиними закрутками, юнак ступив крок уперед. Іще один. І ще.

Не зауважив, як Пушок зіслизнув із плеча і чкурнув уперед і вниз. Але вже за мить кіт повернувся та кинувся хлопцеві в ноги. Все сталося воднораз — Андрій гепнувся на сходинку, міцно приклавшись хребтом до вищої, а попереду щось гупнуло і покотилося додолу.

“Ні фіга собі заявочка! – хлопець звів промінь угору і зауважив поличку майже над самісінькою головою. – Тобто якби вниз спустився не Пушок…”

Схопив на руки кота і міцно пригорнув. Той здивовано і мало не перелякано світив очима і шукав, як вибратися з обіймів. Опинившись урешті на волі, розпушив хвоста і білою пухнастою хмариною повагом поплив донизу, де за мить просто зник.

Андрій підхопився і поспішив донизу. Іще бракувало кота загубити! Мама за Пушка мозок виїсть і череп вишкребе.

Сморід, до якого вже, здавалося, звик, посилився. Збігши по сходах, юнак роззирнувся. Справа — засіки. Авжеж, он воно звідки тхне! Хто б не порядкував у хаті, але до льоху всі ці роки він точно не потикався. А цю бараболю либонь копала ще прабаба тридцять років тому. Попереду ж і зліва — ніші з полицями, де в кілька рядів стояли банки із закрутками. В кутку на долівці лежав чавунний казанчик, і в Андрія не виникло сумніву, що саме він упав із полички над сходами. А от і мотузка, на якій трималася пастка. От лише хто і для кого її тут поставив?

Кіт знайшовся внизу на полиці, на якій якимось дивом не стояли закрутки. Там було настелено старих хусток, іще якогось ганчір’я, яке не давалося ідентифікувати, а зверху напівлежала вишита подушечка, тулячись до стіни. Наче чийсь сховок. Але когось дуже маленького. От у тому кублі й лежав Пушок. Спершу тикався носом у лахи, а потім почав викачуватися на них і голосно замуркотів.

Андрій сів поруч навпочіпки, але повів променем угору. І тут банки. Із найближчої світило боками щось велике. Зітер долонею пилюку. Грушки. Шлунок, забачивши їстівне, тут же нагадав про себе. Але останній батончик він з’їв іще вчора. Та й із дорожної торби вони вже все виїли. Якщо батьки не знайдуть у селі термінал і не куплять харчів, і так доведеться проводити розкопки.

Грубий шар пилу ховав іржаву кришку. Юнак узяв банку в руки і поставив на долівці трохи боком. Ізсередини кришка неправдоподібно зблиснула. “Невже?” – здивований Андрій дістав складного ножика.

У битві китайського ножа проти закрутки радянських часів ніж програв. Спантеличений Андрій сів на долівку, попорпався в наплічнику, дістав виделку і знову взявся до справи, обхопивши банку ногами. Таки вдалося підважити кришку там, де її трішки відігнув ніж, а за хвилину все довкола потонуло в пахощах, опиратись яким було несила. Це не могло бути неїстівним!

Щоби добути грушку з банки, нею довелося покрутити. Густий прозорий сироп скапував на долівку, і Андрій злизав краплину, яка саме мала впасти. А потім увіп’явся зубами в пружний цукровий плід — і з насолодою муркнув.

Просвіт угорі затулила тінь, а за мить униз зацокотіли підбори.

– О, ти вже тут знай… Кинь! Ще отруїшся!

– Ма, тут нормальні грушки, чого ти? Спробуй!

– Миколо, ти тільки подивися, що твій син учудив! Та ці закрутки ще при Горбачові робилися!

Тато повільно спустився, протиснувся повз дружину до сина, а потім і собі вихопив із банки грушку.

– Валю, моя баба вміла робити так, що воно би й від Хрущова достояло… Ех, таки не все. Капуста квашена зогнила. А огірки он, помідори — цілісінькі! – поліз у дальній ряд трьохлітрових банок і, діставши, підняв одну високо угору. – О, смалець зі шкварками! Не пропадемо!

– Ти зовсім оцапів? – не стерпіла дружина.

– В баби смалець у відрі рік стояв, газетою накритий і чистою шматиною зав’язаний. А тут щоб не достояв? Відкриємо — побачимо. Валю, а які в нас варіанти, коли ми тільки хліба купили?

– Що, нема в магазині термінала? – перепитав очевидне Андрій.

– Тут у цих чагарях термінал буде хіба що в корови під хвостом! – і мама гучно подалася нагору, бурмочучи щось про спадок у дупі і чортячі роги.

***

В хаті не сиділося, бо атмосфера там ризикувала вибухнути будь-якої миті. Мама і в стабільні часи тактовністю не відзначалася, а у стресі взагалі готова була з’їсти кожного в зоні досяжності. Андрій і так дивувався, що в перші дні війни та в час утечі її було ледь видно і чути — певно, стрес видався занадто сильним. Зате тепер вона забирала своє з лишком. Ледве не розбила банку зі смальцем, який, на диво, виявився цілком придатним до їжі, а коли в коморі знайшлася пачка солі, то взагалі став найкращим у світі наїдком. І коли вони із батьком вже були ситі та добрі, вона все ще плювалася голодною злістю.

– Так, я піду шукати харчі, поки ми тут одне одного не пережерли, – постановив і вийшов із хати, поки ніхто не надумав його наздоганяти.

У небі розпогодилося, а по дорозі й далі тягнулася вервечка машин, які прямували на захід. Проводжаючи їх поглядом, Андрій і сам рушив в один із ними бік. А раптом йому поталанить більше. Бо матері з її комунікативними здібностями хіба царство Аїда охороняти, а батько за тридцять років шлюбу звик і перестав висовуватися із ініціативою. Власне, з тієї причини й до самої батькової пенсії не змовкала мамина одвічна пісня: “Отому ти й гімно, а не начальник!”

Його увагу привернув спершу паркан, барвисто розписаний під петриківку. А вже потім — дівчина в червоній куртці, що сиділа на лавці під ним. Похилившись, вона старанно щось виводила на білому аркуші. Пишна гривка спадала, ховаючи лице, а туга руса коса висіла нижче лавки. Такої коси він у житті не бачив — дійсно як кулак. Задивившись, спіткнувся і ледве не розтягнувся перед хвірткою, але в останню мить втримав рівновагу.

Дівчина звела погляд.

– Обережніше. У селі під ноги дивляться, а не за воронами.

– А за дівчатами? – вирішив зачепити її. А най і їй буде ніяково!

Але юнка не зважила на його слова.

– О, це ж ти вчора сидів на призьбі хати баби Катрі!

– Ну я… – і раптом згадав. – А чого ти мені махала?

– Та втішилася, що на обійсті хтось є. Недобре, коли хата пусткою стоїть… О, слухай, а ходи до нас! Бабуся вам гостинчика приготувала. Вас же нещастя спіткало, щойно приїхали.

– А ви… звідки про це знаєте? – почервонів.

– Та дехто у вашій сімейці такий голосний, що тільки глухий і не почує, – засміялася дівчина, підвелася і відчинила хвіртку.

Глибоко в душі Андрій був із нею згоден, але ж для порядку й огризнутися треба. А не зміг. Натомість пішов за нею на подвір’я.

– Як тебе звуть?

– Іванка.

– А я Андрій. Ти тутешня?

– Майже. Живу в Чернігові, до бабусі на літо приїздила. І от тепер… А ви сюди надовго?

– Та ні. Ми далі… до Польщі.

Веранда дихнула пахощами свіжої випічки. Першими в око впали рум’яні пиріжки, що вишикувалися на столі колонами, мов солдати на параді. А жінка в хустці, либонь трошки старша за його батька, ламала той рум’яний стрій і складала пиріжки в пакет.

– Добридень, – привітався Андрій і незчувся, як пакет зі здобою опинився в його руці. А з іншого боку Іванка вже втиснула в долоню ручки полотняної торби. – Та нащо?

– Треба, – кивнула бабуся. – Подорожнього належить прийняти, а голодного нагодувати. Твоя прабабця своєї пори багато добра мені зробила. То от, тепер маю кому віддячити.

Наблизилася і її сірі очі, мов дві водоверті, наче прозріли його душу до глибини. Не відсахнувся, як хотів попервах, лише кліпнув — і мана розвіялася.

– Добрий хлопчина, – усміхнулася. – У прабабу вдався. Сильним будеш. А за згубою не побивайся, бо не знаєш, де втратиш, а де знайдеш.

Перед очима спалахнуло. І де вони, такі мудрі, взялися на його голову? Язиком плескати кожен уміє! Це ж не вони тепер безіменні!

Не пам’ятав, чи хоч буркнув що на подяку. Розвернувся і рушив геть із веранди, але торбів усе ж не кинув. Здолав подвір’я кількома кроками і вийшов на дорогу. Не озираючись, пхнув хвіртку ногою, і разом із тряскотом вловивши ще якийсь звук, оглянувся. Старий глек, що висів на стовпчику, осипався на землю черепками.

***

Додому йти категорично не хотілося, навіть просто торби занести. Таки пішов до магазину. Якщо хто в селі і знає, хто чим дише, то це місцева продавчиня. А заодно в неї можна дізнатися розклад руху автобусів. На скільки б не довелося тут застрягнути, а готівки треба.

На диво, в невеликій крамниці Андрій виявився четвертим у черзі. Став позаду бабці в синій куртці з капюшоном і в хустці такого кольору, що аж очі виїдало. А коли в неї заспівав мобільний, юнак зауважив ще й картату торбу, з якої та намагалася його виловити. Абонент здався раніше і відбився сам, коли слухавку вже майже взяли.

– Тьху! – бабця спересердя хотіла кинути мобілку в торбу, але трапила повз. Апарат, вдарившись об бетонну підлогу, розділився натроє, а далі кожна його частина помандрувала осібно.

Андрій мовчки переклав свої торби в одну руку і заходився збирати телефон, не сумніваючись, що той запрацює.

– Ой, дякую, дитино! Щось та техніка мене не слухається… А ти чий будеш? – запитала бабуся.

– Миколи Вороного, – пробубонів Андрій, складаючи апарат.

– Ая, то це в старої відьми такий онук?

– Правнук, – машинально виправив Андрій, і лише після цього звів погляд, збираючись чи то перепитати, чи то обуритись.

Аж тут до крамниці увірвався молодик і кинувся до прилавку попри чергу.

– У вас в деревне есть специалист, который сможет открыть дверь в машине?

– А шо трапилося? – продавчиня звела погляд від калькулятора. – Замок поламався чи шо?

– Дверь захлопнулась! Ключи внутри остались. А у нас там ребенок спит!

– Чекайте, спитаю зараз! – жінка дістала з кишені фартуха смартфон, трохи в ньому поколупалася і діловито приклала до вуха. – Славчику! Славунь, під’їдь-то сюди до мене. Тут одному проїжджому машину відчинити треба. Ага, всередині лишив. Га? Шо подивитися? Щас!

Продавчиня випливла з-за прилавку і поважно рушила надвір, а за нею, мов на прив’язі, потягнулися покупці, наче забувши, навіщо прийшли. Надворі вона поволі обійшла авто, біля якого нервово кружляла дружина власника, зазираючи на заднє сидіння. Потім приставила телефон до вуха, глибоко вдихнувши, але теж кинула погляд у салон і зайшла до магазину.

– Так, такий ти відчиниш. Славунь, тільки бігом. Ті бовду… бідахи там дитину геть малу лишили.

Андрій усміхнувся. На щастя, горе-водій ішов позаду і не почув останньої фрази.

– Так, – уже з-за прилавка виголосила продавчиня. – Каже, буде діло. Заспокойтеся і чекайте! Наш Славчик — така золота дитина, що і в Пентагон без ключів залізе!

Андрій гмикнув, сумніваючись у тому, що саме в Пентагон слід пхатися з таким талантом, а ще більше — що такого умільця на загал можна назвати золотою дитиною.

Затоварившись, покупці розходитися не спішили. Хтось шукав по кишенях давні поклади насіння. Хтось вирішив поговорити. Бабця в хустині їдючого кольору хотіла зачепити на розмову Андрія, але той став осторонь, діловито колупаючись у смартфоні.

Повз проторохтів автобус, а за ним крутив педалі той самий Славчик-рятівник. Який виявився новим Андрієвим сусідом. Тим самим, що віддав батькові ключі від хати.

Діставши з кишені тонку мотузку, юнак щось на ній в’язав, а потім став, затуливши собою передні пасажирські дверцята. Його руки, тримаючи кінці мотузки, плавно ходили то вниз, то вгору, а за хвилину він відчинив дверцята і, спритно змотавши мотузку, поклав її до кишені.

Мати кинулася до маляти, яке мирно все проспало. Чоловік тиснув Славкові руку обома своїми і намагався щось йому втиснути. Андрій же дивився на русяву стріху, яка вибивалася з-під капюшона, а рука тягнулася до потайної кишені, де лежав пакетик із волосиною. Сусід, наче відчувши на собі його погляд, спершу почухався, а потім озирнувся.

І тут подзвонила мама.

– Де ти ходиш?

– Я коло магазину…

– Бачила я, що ти витрішки там ловив…

– Звідки?

– З автобуса! Треба ж хоч комусь тут щось путнє робити! От, їду!

– Мам, я тут… – хотів було розповісти про свій здогад.

– Так, нема чого там вештатися! – смартфон довелося відвести від вуха. – Йди додому і татові поможи. І припильнуй, щоби цей… дегустатор нічого там не напробувався! Хоча кого я прошу?.. Чуєш?

– Чую… – буркнув і вибив виклик. От ніколи ж не вислухає! Що за характер?

Зручніше перехопив торби і рушив назад, понурившись. Аж раптом його тихо обігнали, і звівши погляд, Андрій побачив Славка, який крутив педалі. Лють закипіла. Нічого, він ще виведе цього на всі руки майстра на чисту воду!

Коли велосипед повело, юнак наче й не здивувався. Катюзі по… Але коли замість зіскочити з велика, вершник упав разом із ним, Андрій кинувся навздогін, забувши про все, що думав мить тому.

– Агов, ти як?

– Н-нормально, – той поволі підвівся, випростався і звів до Андрія просто-таки кам’яне лице.

Але роздертий на лікті рукав куртки і кривава пляма, що виступала крізь джинси на коліні, свідчили геть про інше.

На велик лише оком кинув.

– Ц-цепок порвався…

Узяв свого “коня” та й повів, накульгуючи ще більше, ніж учора. Андрій пішов поруч.

– Може, на торби, а я поведу?

– Та н-нє. Я ж його не н-несу.

І як би то так розпитати, щоби не викликати підозри?

– Слухай, а як ти навчився таке робити?

– Т-ти про м-машину?

– Угу.

– Я її спочатку з-замикати навчився. Б-батя коли б-бухне, думає, шо він Шумахер. Я к-ключі ховав, він мене б-бив. І я її з-зачинив так, що ключі т-там лишилися. А як він т-верезів, відчиняв.

– Чекай, у вас же ніби нема машини.

– У-уже нема, – кивнув Славко.

– А ти десь вчишся?

– Н-нєа. Н-на бюджет н-не вступив.

– Що, навіть за квотою? – здивувався Андрій.

– В м-мене т-третя група, я під квоту не п-підпадаю.

Славко глянув на співрозмовника і усміхнувся. І від тієї усмішки в Андрія морозом по шкірі війнуло. Приречений, який усвідомив і змирився. А з таким батьком без варіантів.

– Ти?..

– Н-нє, – помотав головою той. – Був з-здоровий, а в с-сім з яблуні впав.

Паузу, яка настала після цього, хотілося якнайшвидше розбити об асфальт. Бо чим довше вона тривала, тим більшим йолопом почувався Андрій.

– А що робиш тут, у селі?

– Р-ремонтую все, що м-можу. С-скупляю п-поламане і роблю з д-двох одне. І п-продаю.

– О, то ти шариш в техніці!

– Т-трошки.

– Маєш майстерню?

– С-сарай.

– А батя?.. – і вкусився за язик.

– Там з-замок.

Решту дороги мовчали. А коли Славко повів велосипеда до своєї хвіртки, Андрій зауважив, що сусідське обійстя виглядало не менш занедбаним, ніж те, яке успадкував його батько і де тридцять років ніхто не жив.

Тата в хаті не було, зате в льоху хтось дуже бадьоро мугикав. Андрій уже намірився був іти разом із ним розбирати бабцині скарби, але вирішив перед тим закурити на призьбі. Поклав пачку біля себе, запалив цигарку. І задумався.

От не схожий цей Славко на злодія. Таке бідне, аж синє, сказала би мама. Як умів, боровся з батьком, щоби той себе не вгробив і все з хати до дідька не виніс. Заробляє, чим може. А те, що машини без ключа відмикає… ну, побічний ефект. Але ж він сьогодні поміг людям, а не навпаки!

Але волосина на сидінні… така, як у Славка, руса. Ще й у довжину подібна! І якби ж то Андрій не знав, що злочинцем, як правило, і виявляється той, хто найменше на нього схожий!

Мугикання з льоху поступово втрачало відлуння — тато підіймався нагору. Юнак загасив недопалок і підвівся. Пригадавши, потягнувся рукою за пачкою, яку поклав на призьбі. Її там не було.

***

– Мама що, до банкомата поїхала? – Андрій протер і нахилив трилітрову банку, щоби подивитися, що приховував густий бордовий сироп.

– Та до нього. І ще казала, зайде десь спитати, як бути з відновленням документів… О, стій! Це ж у тебе вишні! Таки вишні! З ними такі варенички виходять — їси як бездонний! Так, неси до хати!

– Тат, хто ті вареники буде ліпити? Тим паче зараз… – зітхнув юнак, розуміючи, що і з батьком він своєю знахідкою не поділиться.

– Ай, сам наліплю, як ви такі прошені.

Забрав банку в сина з рук і поніс нагору. Андрій похитав головою і присів перед поличкою, на якій, як і минулого разу, примостився Пушок. Кіт затишно згорнувся на ганчір’ї і муркотів уві сні, наче його хтось безперестанку чухав.

– О, а де ти бараболі дістав? – повернувся батько.

– Та одна бабця дала…

– Яка бабця?

Андрій вкусився за язик, адже назвав так ледве не батькову ровесницю.

– Та я не питав, як її… Казала, що баба Катя їй багато добра зробила…

– От геть не стало ясніше, – усміхнувся тато. – Вона тут багатьом допомагала… кого не візьми.

– Тоді чому в магазині інша бабка назвала її відьмою?

– Ну бо баба Катя знала шось. Таких не люблять, але ж ходять до них…

– І взагалі, тат, ти про неї майже не розповідав. Лише коли ми на карту поляка подавалися…

Батько озирнувся від полиці, де захоплено щось вишукував, а за мить перевернув відро і примостився на ньому.

– Кинь-но на сходи куфайку і сідай, – зітхнув. – Знаєш, бабця не дуже любила говорити про рід, дідів-прадідів. Я аж ображався, коли однокласники у творах писали, що в того дід був залізничником, а в того — офіцером, а мій дідо — конюхом у колгоспі. Соромився. Класі у четвертому таки випалив їй це, як на духу. І тоді вона розповіла мені казку. Про князівну, яка жила з батьком у гарному замку, кохала сусіда-княжича і мріяла, що вони довіку будуть разом. А потім на їхні землі напав великий червоний дракон, який хотів пожерти кожного, хто не визнавав його влади. І почав із найсильніших і найшляхетніших. Убив тата князівни, потім безвісті зникли її коханий княжич із батьком. І дівчина хотіла піти слідом за ними — кинути драконові виклик і нехай загинути, але гідно. І саме тоді дівчині явився дух, що віками охороняв її рід, і передрік, що доля князівни інша. Вона має врятуватися, стати дружиною і матір’ю та дожити до тієї пори, коли дракон сконає.

– Слухай, тат, а я недавно читав якусь таку закордонну фентезю, де червоним драконом показаний більшовизм.

– Ну, бач, сину, а баба Катя вигадала це іще коли я був маленький. Таки щось знала…

– А що ж там було далі? Що зробила князівна?

– Та сама вона нічого не могла зробити. Дракон виловлював уцілілих нащадків шляхетних родів. Але князівні допоміг конюх, який уже давно потай кохав її. Слугам було дозволено розтягнути з панського маєтку, що подобалося. Конюх узяв найкращого коня, а під його черевом прив’язав панночку і вкрив вороного попоною. Так і вивіз кохану із замку непоміченою. Одружився з нею, і вона стала простою селянкою. Вчилася порати город і доїти корову, і жити, не згадуючи, ким вона була колись.

Батько замовк.

– А далі?

– Це все.

– Слухай, так цікаво. Ти так добре пам’ятаєш цю казку, а мені її ніколи не розказував.

– О, а я її від баби Каті мало не щовечора слухав. Це тепер і книжки всякі є, і кіно яке хоч. А тоді була тільки бабуня та її казки. Або народні, або ця. І цю я любив… А тобі не розповідав, бо не любила твоя мама бабуні Каті, а я не хотів її засмучувати…

У серці несподівано защеміло. Андрій вслухався в себе і відчував, як у ньому звідкілясь береться повнота. Немов у квітки, яка відколи пам’ятала себе, стояла у вазі, пишаючись лише знанням власної назви, а тепер відчула, що коріння, від якого її відтяли, досі живе. Тільки на відміну від квітки, він може повернутися до свого.

– Слухай, тат, а це ж вона про себе розповідала! Коли ти документи на карту поляка збирав, то розказував, що баба Катя була з… як ти тоді казав? – олігархів.

– Ну, десь так воно і є.

– А хто там ще в роду був? – юнак загорівся.

Але батько знітився.

– Та не копав я далі, ніж було треба на карту поляка…

– І що, тобі навіть цікаво не було?

– Та чому ні? Цікаво. Один молодик із архіву пропонував розкопати наш родовід… казав, що на такому матеріалі дисертацію захистити можна.

– Так чого ж ти не погодився?

– То було не задурно, а грошима в нас мама розпоряджається. Сказала, що то все копання — тільки дурна трата, я й не перечив…

Щоби не дивитися татові в очі, Андрій звів погляд на горішню полицю. А душу заливало гіркотою. Йому ще ніколи не було так прикро за батька, так жалісно і водночас так соромно. І так боляче від того, що він мусив соромитися того, ким мав би пишатися.

Лампочка вгорі спершу мигнула, потім погасла, а за мить спалахнула іскрою і розлетілася по всьому льоху.

– Насравмамі! Тільки нову лампочку вкрутив! – вигукнув батько.

– Пора до хати, а то я вже змерз, – юнак дістав із бічної кишені наплічника ліхтарик. Хотів було звичним рухом закинути Пушка собі на шию, але кіт міцно вчепився пазурами у щось із мотлоху, на якому лежав. Довелося нести так. Тим паче, що саме в ту мить подзвонила мама сповістити, що черга до банкомату мало не кілометрова і вертатиметься вона вже поночі і на таксі.

***

Мама привезла готівку, ще харчів та ідею. Із документами поки повна торба, бо там, де і до війни тягнулося, тепер узагалі стало і задубіло. Поновити паперові зараз — задача із розряду фантастики, адже зі сходу та півдня на захід щодня ідуть потяги, де чи не половина людей втратили все. І єдина надія зараз — на “Дію”, яку ще півроку тому всі лаяли, а рік тому — сміялися.

Задачу витягнути документи з “Дії” батьки доручили Андрієві, бо він єдиний у сім’ї петрав у смартфоні більше, ніж переслати фото у вайбері і знайти відео в Ютюбі. І після сніданку юнак, забравши ще й мамин смартфон, пішов ловити стабільний мобільний інтернет і наново встановлювати програму, з якою махався ще взимку, оформлюючи батькам “ковідну” тисячу.

“Клювати” почало лише на горбі по дорозі до магазину, і Андрій примостився на майже доламаній лавці в запущеному садку біля колишнього сільського клубу.

Година промайнула непомітно, а хвалитися було не особливо чим. Його ID-картка в додатку відобразилася відносно швидко, із поправкою на повільний інтернет. Те ж саме було і з батьковим паспортом і обома закордонними. Документ на машину, як не дивно, в “Дії” теж був. А от дістати батькове водійське посвідчення ніяк не вдавалося. Але пробував знову і знову, списуючи все на кепське з’єднання.

– Привіт! – почулося знайоме. До нього прямувала Іванка з тонкою течкою під пахвою.

– Хелло, – буркнув Андрій. От зараз лише її бракувало!

Мигцем зиркнувши на інтерфейс на екрані, дівчина усміхнулася.

– Що намагаєшся добути?

– Та так…

– Слухай, я можу допомогти. Мій тато, між іншим, був у команді програмістів, яка ту “Дію” створювала. Аж до повного старту єПідтримки. І тому до нас бабці ходили мало не зі всього району, щоби він їм допоміг “ковідну тисячу” оформити. Але оформляла я. Тому якщо щось не виходить, кажи.

– Права, – зітхнув Андрій. – Їх у “Дії” нема. Документ на авто є, а прав нема.

– Ви машину коли купували?

– Роки чотири тому…

– От, і техпаспорт вам видавали вже пластиковий, так?

– Ну-у-у, щось таке… – пригадав, що серед усього, що батько пред’являв на блокпостах, пластиковою була не лише Андрієва ID-картка.

– А якщо права в нього старі, ще книжечкою, то це треба реєструватися в електронному кабінеті водія, вводити дані вручну і скидати для перевірки скан чи фотку прав. Тоді вони після перевірки і в “Дії” будуть… через якийсь час… точно не скажу…

Андрій скис. Бо татові права справді були книжечкою. І саме їх юнак не сфотографував, бо футляр із техпаспортом і правами завжди лежав у машині, а в час утечі було не до знімків — добре, що хоч усе решта на хмару закинути встиг.

Капець, приїхали. Ох же буде крику, коли мама дізнається, що далі вони таки не поїдуть, принаймні своєю машиною!

– Мда, от ми і в Польщі, – зітхнув Андрій.

– Ти засмучений?

– Та не так, щоб дуже, – знизав плечима юнак. – Тут хоч є де пересидіти, а не в машині чи в когось на голові.

– Андрію, – глянула йому в очі Іванка, – ти насправді хочеш до тієї Польщі? Тебе… тебе нічого не гризе, коли ти про неї думаєш?

– Та чому не гризе? А тобі б не муляло, якби ти мусила тікати світ за очі? – і вколов поглядом на додачу.

– Муляло б. Але мене не змушували їхати за кордон. А в бабусі я й так щороку буваю.

– А де ти вчишся?

– В одинадцятому.

– А вступатимеш куди?

– В академію друкарства, на ілюстратора.

– Малюєш? – зацікавився і врешті розпружився. Проїдься вона йому по мізках, як її бабуся минулого разу — і він би вже не був таким терплячим. – А покажеш колись, що малюєш?

– Та чого колись? Дивися.

І відкрила теку, де були акуратно складені стосиком малюнки простим олівцем. Андрій узяв перший — і поринув у нього з головою. Ось пагорб, наче підперезаний річкою, але кліпнеш оком — і вояк у шоломі, що виринув із води по очі та пильно дивиться на тебе. Ось бистра річка, що шукає свій шлях поміж валунів, але кліп — і в неспокійному плесі проглядають риси юної дівчини із сумним обличчям і просто довжелезним волоссям. Ось дерево із добряче порепаним стовбуром і густою кроною, аж глип — і виникла усмішка, гачкуватий ніс, а гілки, наче гривка, затуляють добрі очі. Добрі. Злий не може так усміхатися.

А ось — стара хата, вікна з облущеною фарбою, черешня у цвіті, похилений паркан, розложиста гілка, дбайливо підперта здоровенним дрином. Кліп — і в душу суворо дивиться хтось великий, давній і могутній.

Відчувши на собі пильний Іванчин погляд, звів очі та усміхнувся.

– Круто! Ти талант! Та тобі вже можна ілюстрації малювати! Нащо тобі вчитися?

– Треба. Бо над тим, що гарно виглядає на листочку, треба ще добряче посидіти, щоби воно було таким само і в книзі. А після моєї роботи верстальник не має незлим тихим згадувати всіх моїх родичів… А ти на кого вчитися підеш?

– Та хотів на перекладача, а тепер не знаю, як воно буде. Польща, ЗНО, може, замість вчитися, доведеться на роботу йти… Довбана війна!

– Орки сюди не дійдуть, – сказала Іванка з якоюсь дивною певністю. – Київ не візьмуть. А наші всі не втечуть. Багато буде шукати свого місця по світах, але це переважно ті, хто не бачить його тут.

– Ай, це все філософія! – роздратовано махнув рукою Андрій. – Тебе вивезли сюди з… Чернігова, так? І якби ти хотіла лишитися, ніхто б тебе не послухав. Так само і я! Ма мені всі мізки виїсть, якщо не захочу їхати. Мертвого заколупає! Вона так вирішила — і не гребе!

– Поки тобі немає вісімнадцяти?

Стало соромно. Він і сам чудово розумів, заради чого це все. Але досі ніхто не тицяв його в це писком, і він заспокоював себе думкою, що ніхто сторонній не бачить очевидного.

Ситуацію врятував дощ, який пустився раптово. Іванка бігом заховала малюнки в теку і підвелася.

– Ходи до нас, пересидиш.

– Ні, я додому, – буркнув. Насунув капюшон, перевірив мобілки в кишенях – і ходу. Лише вийшовши на дорогу, здивувався, як легко сказав оте “додому”. Наче прабабина хата стала йому не просто прихистком на дві ночі. Але це поки-що на дві. Далі видно буде.

Із неба полилося рясніше, наче він досі квапився недостатньо. Юнак пришвидшив крок, а потім перейшов на біг. У кишені татовим персональним рингтоном розривалася мобілка. Ага, мама не дочекалася його додому, реквізувала батькову мобілку. Але ж не під дощем йому відповідати!

Заскочив на подвір’я, тряснувши хвірткою і по болоті кинувся до дверей. Трясця, тепер іще кросівки відмивати доведеться!

Непевний крок — і він ліг біля машини ниць. Ну, майже, бо, падаючи, встиг виставити уперед руки, наче для відтискання. Вилаявся. День до дупи, так тепер іще пратися! І чим же? Попелом? Куртка в нього одна! А сушити ж її як?

Підводячись, кинув поглядом убік — і припав до землі знову. Під машиною щось лежало. Підозріло квадратне, пухке і лискуче. Не вірячи своїм очам, простягнув руку. Батьків гаманець лежав на долоні, наче знущаючись. Сухий і тлустий. Але ж Андрій учора тут усе облазив! І під авто теж заглядав, шукаючи доказів! А гаманець просто так опинився тут сьогодні!

В сінях юнака наганяєм зустріла мати. Але коли він увійшов до кімнати, наче захлинулася. І він її розумів. У дитинстві і то не примудрявся так виліпитися.

Випереджаючи ударну звукову хвилю, тицьнув їй у руки гаманець, поки вона не отямилася. Із кухні вайлувато висунувся батько із руками у борошні.

– О, якраз на вареники при… – і замовк, зауваживши спершу те, на що перетворився його син, а потім річ у руках дружини. – Де ти?..

– Під машиною, – буркнув Андрій, відчуваючи, як у теплі бруд починає стягувати шкіру.

– Миколо… – прошепотіла мати самими вустами, – долари на місці. Всі.

І в хаті запала тиша.

***

– Я не для того горбом на машину заробив, щоби її тут лишити! – Андрій досі не чув, щоби батько так кричав.

– Тобі, довбню, хто рідніший — машина чи жінка з дитиною? – не залишилася в боргу мати. – Із Києва живими вибралися, то ти через цю купу металобрухту нас тут погубиш?

– Ця купа металобрухту, між іншим, тебе з Києва вивезла і сюди довезла! – огризнувся батько.

– Так, – вдарила долонею по столу, – хочеш — лишайся, а ми з Андрієм поїдемо! Он, Укрзалізниця до кордону везе всіх безкоштовно.

– Я нікуди не їду, – спокійно мовив той.

– Як?! – разом вигукнули батьки.

– Із Києва ми втекли, а тут безпечно. Сюди оркам не стане духу зайти…

– Молоко на губах не висохло, а воно вже стратег! – фиркнула мати. – Тобі в листопаді вісімнадцять, теля ти дурне!

– Призвуть то призвуть! Краще в окопі сидіти, ніж твої крики слухати!

– Та ти що?.. – задихнулася. – Ти послухай себе, турку!..

– Мам, це ти себе послухай! У тебе всі кругом дурні, а ти одна розумна! А ми з татом – найдурніші! Що, нє? Мені взагалі на голову не налазить, як він стільки років це терпить! Це ж або здуріти, або повішатися! Або запити, теж варіант!

Мати сповзла на стілець, хапаючи ротом повітря. В очах стояли сльози, а в зіницях чаївся страх.

– Андрію… Андрію… що ж ти?.. Я ж… я все для тебе…

– Для мене? – юнак підвівся. – Ти слідкуєш кожен мій крок. Обзиваєш моїх друзів. Тебе не цікавить, як мені в школі, головне щоби вчився добре! Тобі пофіг, чого я хочу, головне, щоби про людське око все було гарно! Але от просто вбиває те, як ти поводишся з татом! Ти не поважаєш ні його, ні мене! І я триста разів подумаю, хочу я свою сім’ю чи ні. Бо ви ніби і разом, а вічно гризетеся!

Вийшов, тряснувши дверима, аж посипався тиньк. Вийшов надвір. Лайнувшись, що куртка досі сохне, зайшов у сіни і смикнув із вішака куфайку. Вже на порозі почув, як у кімнаті щось грюкнуло, але не повернувся. Нехай розбираються між собою.

Хотів сісти на призьбі, але згадав, що цигарок немає. І купити нема за що. Зітхнув і попростував на вулицю, де незмінно помалу рухалася колона на захід. Розумів, що нікуди вони зараз не поїдуть, бо тато чи не вперше в житті не збирався поступитися. Навіть він, Андрій, зробив це, залишивши вдома новий комп’ютер, на який восени витратив усі заощадження. Але машина — не комп. У ній при біді і перекантуватися можна.

Десь на денці душі, де буря вже вляглася, точила зуби совість. Не треба було так із мамою… Але щось у ньому тихо раділо, що вони нікуди не їдуть. Він поговорить із нею, перепросить, але пізніше. Коли їм обом перейде. Бо зараз вона точно почне тієї самої, а так, гляди, й обдумається.

Пішов ловити інтернет і дивитися чатик класу. Учора, поки він колупався в “Дії”, двоє однокласників уже добралися до Львова, а одну батько провів на кордон і повертався, щоби записатися в тероборону. Вкололо. Не заздрив їй. Не хотів бачити там само і свого тата. Куди йому вже воювати? Ні. Швидше хотів би сам здійснити те, чого не бачив у своїй сім’ї.

Хотів бути сильнішим, але поки пшик. Злодія не знайшов. Зараз уся його сила — це накричати на матір, грюкнути дверима. Він дорікає їй, що вона не поважає батька, але зараз учинив так само. Здавалося б, хоче, щоби було інакше, а робить, як навчений.

Ноги самі привели до напівзруйнованого клубу. Там поки-що ловило найкраще. Але на лавочці уже сиділи. Спиною до дороги. Червону куртку і русу косу впізнав іздалеку. А от стріху на голові Славка зауважив лише тоді, коли той скинув капюшон.

Рушив до них, щоби приєднатися. Але за кілька кроків його зупинив Іванчин вигук:

– Але ж ти гроші повернув!

– Я в-все за нього в-вертаю. Д-добре, що він ці п-потратити не встиг. А так с-скоро нирку п-продати доведеться, якщо він вч-чудить, а я не в-вслідкую.

– А папери?

– Ш-шукаю. Н-нема.

– А якщо дільничного спитати? Може, він допоможе?

– І-іванко, ні! Я д-до нього не п-піду. Бомжем б-буду так б-бомжем. В тюрму так в т-тюрму. Але я вже не з-знаю, як людям в о-очі д-дивитися!

Пожалкував, що не додумався увімкнути на смартфоні диктофон. Так би записав усе. Із цим залишилося б лише прийти до дільничного і вимагати рішучих дій. А так — кругова порука тут у них. Батько краде, синок прикриває, поліцейський покриває. Іванка теж — добра дівчинка! В приятельки набивалася! Харчі давала! Розказувала, як права в “Дію” запиляти! Ти, сволото, розкажи, хто ті права поцупив! Знаєш же!

Але вчепитися до них зараз нічого не дасть. Не спійманий — не злодій. Залишається тільки ловити на гарячому.

“Ну, начувайтеся, змовники, я виведу вас на чисту воду”, – пропік поглядом, перш ніж повернутися і тихо піти.

Але за мить почув тріск і зойк. Озирнувся через плече. Дві останні дошки лавки успішно віджили своє і обоє спільників опинилися в багні. Рушив далі, не переймаючися тим, чи помітять його, чи упізнають зі спини, адже зараз вони були надто заклопотані.

***

За столом при повних мисках сиділи троє. Дівчина років двадцяти, трохи старший чоловік, дивно на когось схожий, і бабуся. Двоє молодих не пасували до світлиці — надто по-міському були вбрані — джинси та светри. Бабця ж була в гаптованому білим по бордовому платті, а торочки великої хустки закривали їй плечі, наче пелерина.

Дівчина гидливо дивилася на ложки, які чомусь не блищали у світлі лампочки. Бабуся, наче не помічаючи того, радісно припрошувала гостей до кожної страви. Чоловік же розгублено дивився то на супутницю, то на господиню дому, але не міг звести моста між ними. І це його бентежило.

– Я зараз повернуся, – дівчина підвелася, взяла ложку і вийшла з-за столу.

– Дитино, вона не брудна, – спокійно і лагідно озвалася бабуся. – То сплав такий. То колись такі ложки-виделки робили, з алюмінію.

– За часів динозаврів? – буркнула дівчина і простукала підборами геть із кімнати.

Старенька зітхнула і сплела пальці, а чоловік втягнув голову в плечі.

– Бабуню, не звертайте уваги. Валя трохи… з характером.

– Бачу. Тим характером вона тебе по тім’ячку товктиме так, що забудеш, якого ти зросту.

– Бабуню…

– Знаю-знаю, вона тобі добра. Аби лиш ти й надалі міг так казати… Микольцю, а де ти подів прадідівський хрест?

Знітився.

– Валя захотіла зробити нам грубі обручки…

– І ви здали його як лом…

– А інакше не приймали.

– Ой, – старенька затулила очі долонею, – та віднесли б до жида-ювеліра — той би хоч не збрехав і ціну справедливішу дав. Не буде тобі мого спадку, не вмієш ти його цінувати! Ні хреста, ні сили!

І підвелася. І саме в тому відруху на мить — лише на мить — у тій постаті проступили шляхетність і велич. Руки, які торкалися клавіш і знали тонке шитво. Плечі, які бували вкриті не лише хустками, але й хутром. Очі, які кидали виклик не лише рідній дитині, але й цілому світові.

***

Андрій прокинувся. Виринув зі сну за мить до того, як, здавалося, от-от усе збагне. Але суть утекла від нього. Залишилися тільки ніч і Пушок, який теж прокинувся і почав муркотіти йому на вухо. І юнак стишився і знову заснув.

Здавалося, усе довкола незбагненним чином прийшло до ладу. Час і далі відмірявся новинами з фронту, звуками тривог і збуреним очікуванням. Але сім’я помалу приходила до тями і обживалася в домі. Андрій усе частіше бачив батька усміхненим і при роботі. Той лагодив, підправляв, навіть за паркан узявся, і тепер він стояв рівно. Від сусіда носити дрова вже соромився, думав, як би й собі привезти. Але поки в селі про таке й чутки не було, адже всі запаслися з осені. Тому батько брав сокиру — і йшов до лісу, повертаючись із в’язанкою хмизу, а погожого дня встигав і двічі обернутися. Інколи Андрій ходив із ним і помічав на батьковому обличчі таке умиротворення, якого не бачив навіть до війни.

З мамою хлопець помирився, перепросив і навіть обійняв, що бувало дуже нечасто. І після цього наче ангели хату перелетіли. Тепер вона дратувалася переважно тоді, коли щось довго шукала і не могла знайти. Але малої допомоги вистачало, щоби буря втихла. Вона помалу мирилася із водою, яку треба гріти в казані, із мискою, в якій мила і полоскала посуд, із балією замість ванни та віником замість пилосмока. Із ковдрою, яку звечора годі нагріти, і з охололою хатою, яка вранці приймала зі сну мало чим гостинніше за полярну зиму.

І тепер, у колі цієї оновленої сім’ї, переймаючись геть іншими клопотами, юнак подеколи забував про те, чому вони тут застрягли. Тим паче, що розслідування зайшло у глухий кут. Славко спочатку раптово зник, а потім по селі пішла чутка, що сусід допився і синові довелося завезти його в лікарню.

Юнак уже був готовий простити їм ті кілька тисяч гривень, яких мама таки не дорахувалася в татовому гаманці. Аби лиш папери повернули.

***

Бувають новини, які збивають із ніг, навіть коли стоїш на рівному. І той день почався саме з такої, коли Андрій біля клубу вичитав у смартфоні про велику аварію на шляху до Кракова. Бензовоз врізався в автоколону, в якій їхали біженці з України. Кількість жертв на різних ресурсах залишалася сталою, але з оновленням інформації загиблих ставало усе більше.

Андрій дивився на світлини з місця трагедії — і поміж понівечених автівок йому вперто уявлявся їхній “Сітроен”. Ці люди втекли від війни, але загибель наздогнала їх на чужині.

Здригнувся і лиш тепер зауважив поруч Іванку. Дівчина підійшла уперше з часу підслуханої ним розмови. Досі кидала докірливі погляди і зникала. А зараз стояла перед тим і дивилася просто в душу.

– Тепер розумієш?

Кивнув. Не мусила нічого пояснювати.

– Уже не гніваєшся?

– Ні, – видихнув.

– Батькам поки нічого не кажи. А увечері, коли пошкребуся у вікно, виходь. Я чекатиму тебе не призьбі.

– А що за конспірація?

– Із деким познайомлю. Ти ж хочеш дізнатися, де твої папери?

І пішла, не озираючись.

Думав окликнути, перепитати. Але наче пришпилила його до місця поглядом сірих очей-водовертів, таких же, як у її бабусі.

Під вечір мама принесла цю ж новину з магазину. І такої тихої вечері в них не було навіть у день, коли почалася війна. Андрій сидів, накручуючи на виделку спагеті, батько ловив у мисці шкварок, а мама дивилася в свою тарілку і до їжі навіть не бралася.

– Ми могли там бути, – видихнув батько.

– Могли. Ніколи не думала, що буду вдячна тому, кого проклинала весь цей час.

Того вечора всі вляглися рано, але сон не брав. Андрій закутався в ковдру, аби батьки, раптово зайшовши, не угледіли, що він одягнений. Чув, що в сусідній кімнаті ніяк не годні вмоститися. Саме на такий випадок лишив свої двері до сіней відхиленими, хай крізь них і виходило тепло.

Коли в шибку тихо пошкреблися, юнак вискочив з-під ковдри і навшпиньках прокрався в сіни. Навпомацки взувся, накинув куртку і тихо та повільно відчинив двері. Уже переступивши поріг, почув, як по ногах шурнулося щось м’яке.

– Мурррря? – пролунало напрочуд голосно.

– Пушок, трясця, ти ще заспівай, – шикнув юнак. Прислухався до тиші в хаті і, полегшено зітхнувши, зачинив двері.

Іванка чекала біля льоху, але першим туди увійшов кіт. Андрій навіть не сумнівався, де знайде того, спустившись. І коли вгорі засвітилася лампочка, а юнак із дівчиною спустилися, Пушок уже голосно муркотів, обтираючись об ганчір’я на поличці.

– Ну, розказуй! – кинув Андрій.

Але Іванка не відвела погляду.

– Спершу сядь.

І, сама опустившись на сходинку, мовила:

– Тишку, покажися.

На тлі ганчір’я помалу, ледь помітно почало ткатися видиво. А за хвилину він проявився весь. Маленький чоловічок сидів на поличці, чухав Пушка за вухом, але дивився на Андрія. Розтріпане русяве волосся обрамляло лисину на маківці, а в густій бороді пробивалася сивина. З-під кошлатих брів по-доброму і трохи винувато дивилися зелені очі.

– Андрію, це… – почала Іванка.

– Далі я сам, – чоловічок жестом зупинив її. – Я — Тихон, управитель маєтку пані Катажини Домбровської, а відтепер і твого. Вітаю, спадкоємцю.

Андрій кліпав очима, але видиво не зникало. Ба більше, воно чекало відповіді.

– Ти… ви… домовик?

– Якщо простіше, то так, – усміхнувся чоловічок.

– Тобто… тобто моя прабаба була відьмою і їй служив домовик?!

– Мені більше до вподоби “піклувався про її маєток”. А коли майно відібрали, то і про неї саму.

– Але… – юнак затнувся. Питання в голові так роїлися, що не знав, із якого почати.

– Краще я сам розповім, – кивнув Тихон. – Я виростав разом зі статками давнього шляхетного роду, але остаточно зміцнів із будівництвом палацу графа Домбровського. Він любив прогрес. Що лише нового з’являлося в Україні, через рік-другий приходило до нас. І те все треба було опанувати, аби належно дбати про нього. Коли пан забаг собі електростанцію, мені не залишалося нічого, як поїхати до Немирова, де вона вже була, щоби поглянути, як із тим вправляється колега на місці. І саме тоді до нас прийшли червоні… Додому я добирався вже на перекладних, а повернувшись, застав ґвалт і погром. Могилу пана, якого закопали, мов пса, і знаку не лишили. І згорьовану панну Касю, яка бачила смерть батька. Горе і страх пробудили в ній те, що поколіннями спало в пам’яті роду. Дар. Як помсту за батька та коханого вона ладна була стягнути катам на голови каміння з неба. І змогла би це зробити, і згодна була поплатитися за це життям, бо те, що прийшло на нашу землю, було гіршим від смерті. І тоді я вперше показався їй. Переконав цього не робити. І розповів, що вона не сама, що в неї є на кого опертися.

– На… на конюха?

– Так. Коли попервах слугам дозволили розтягнути дещо з маєтку, конюх Василь Вороний забрав собі пару найкращих коней. І панночку. І коли коней він потім одним із перших віддав у колгосп, у його лояльності до нової влади переконалися і про дівчину забули.

– І ви?..

– Кажи мені “ти”. До слуги і друга звертаються так.

– Але що ти робив далі? Тут же не палац!

– Порядному домовикові скрізь робота знайдеться. А після того, як твій прадід та їхній із Касею старший син загинули на фронті в сорок третьому, вона залишилася сама. Так, у неї був іще хлопчик, але в садибі бракувало чоловічих рук. І я чим міг, підсобляв. Перекривати дах вона наймала людей, але десь підлатати, підмурувати чи підмастити міг і я. Деякий час я був для неї більше порадником і другом, ніж слугою — їй тяжко самувалося в хаті, поки твій дід шукав щастя по світах аж до далекої півночі. І коли він рано і раптово помер, Катажина вкладала душу в єдиного внука, сподіваючись передати йому дар…

– І не передала, – прошепотів Андрій, згадавши сон.

Але Тихон дивився на Іванку.

– Від тебе тут стає світліше, обдарована…

– Але таємниці краще виявляти при каганці, – усміхнулася та і підвелася. – Тільки, Тишку, не забудь, будь ласка…

– Що “не забудь”? – поцікавився Андрій.

– Славко… Це з моєї вини він покалічився.

На здивований погляд домовик знітився.

– Біда, коли спадкоємець доручає садибу абикому, наче з рук збуває. А ще більша — коли той абихто лише пожинає плоди, а не дбає. І малий обривав плоди в садку, а батько міняв їх на оковиту. І одного разу, коли той був п’яний, я вирішив показатися йому і нагадати, що він обіцяв твоєму татові… А хлопчик те побачив. Ні, дару він не має, тільки зір гостріший. А я того не знав, налякав дитину… Славко упав із дерева, поламався, а й про мене всім говорив. Потім перестав, але доля вже скалічена…

– Чекай! – Андрій зупинив Іванку вже майже за дверима. – Тобто тоді ти махала не мені?

– Тобі теж, але більше Тишкові, – усміхнулася та. – Він сидів коло тебе на призьбі і сяяв, мов нова монета. Дочекався спадкоємця.

– Тобто… і ти, і твоя бабуся?..

– Так, ти все зрозумів правильно. Після смерті матері вона мусила доростати в батькової рідної сестри. І коли в неї проявився дар, злякалася. Бо ніхто її не попередив, бо не було кому її навчити…Вона сказала тобі правду: бабця Катя їй багато добра зробила — заспокоїла, пояснила, навчила. Бо передчувала, що не доживе, щоби хоч побачити того, хто прийме її дар. А тепер моя бабуся може навчити тебе.

– Як — мене?

– А як ти думаєш, хто нам глека гнівом розтрощив? А Славкові ципка порвав? А розвалив під нами лавочку?

– Невже я? – видихнув Андрій.

– І лампочку тут луснув, – кахикнув Тихон. – І поличку в серванті після сварки обвалив. Поки такі речі ще здаються випадковими, час тобі, юначе, вчитися над цим панувати…

Рипнули двері. Іванка пішла. Ошелешений Андрій збирав докупи слова.

– Ти навчишся, – усміхнувся Тихон. – Але про що це я?.. А, про Славка. Це йому я підкинув гривні з Миколиного гаманця… бо твій набуток буде більшим за цю втрату.

– Який набуток?

– Спадок Катажини. Її фамільні коштовності, які вціліли тільки тому, що конюх примудрився закопати скриньку з ними на гною. Загарбники перерили весь маєток, а там шукати не додумалися. А Василь потім повернувся і відрив. А я замурував їх тут, – домовик постукав по стіні позаду себе. – Коли увійдеш у силу, сам побачиш, де вони сховані. І розпорядишся ними мудріше, ніж учинив би твій батько. Тільки прошу — коли приймеш спадок, покрий мою провину перед Славком.

Андрій знітився.

– Та я теж винен перед ним — вважав його злодієм… Тільки от що ти з документами зробив?

– Переховав. Коли ви приїхали, я не побачив перед вами дороги. На щастя, папери у світі досі мають вагу, тому й зупинити вас було нескладно.

– Але як ти забрався в машину?

– Бачиш, на два дні вона стала вашим домом, і я зміг пройти всередину крізь дверцята. Але папери вже мусив викидати через вікно, а потім ще й повертатися, бо не підняв скло. І твій батько ледве не застав мене за тим.

– Капець, – Андрій затулив обличчя руками. – Ти врятував нас, а я навіть не знаю, як тобі віддячити.

– Куди б не вела дорога, будь гідним дару, який прийняв. І йди за покликом серця. Більшого мені годі бажати.

– Я… я постараюся. Бо не хочу, щоби моїм нащадкам теж довелося тікати, як бабі Каті і нам. Той дракон таки має сконати!

Домовик довго дивився на юнака і усміхався у вуса. І тут моргнув:

– Чогось ти не питаєш, де я ваші папірі подів.

– Та чекаю, що сам скажеш.

– У хаті ви могли їх знайти, а винести за межі обійстя я не мав права. Тому сховав у того, хто радо пустив мене в гості.

– Тобто?

– В його домі, – маленька долоня лягла на голову Пушка, який весь цей час не припиняв муркотіти.

***

Проміння серпневого сонця пробиралося крізь густе листя, а на гіллі рясніло від горіхів у зелених кожушках. Андрій вийшов до машини, несучи переноску. Влаштовуючи її на сидінні, усміхався згадці.

Попри те, що папери знайшлися під пледом у Пушковому тимчасовому помешканні, якраз Пушок за це і не вхопив. Андрієві ж довелося покрити провину Тихона не лише перед Славком, а й перед власними батьками. Хоч обоє вірили, що вимушена затримка в селі вийшла всім на добро, а проте вислухати юнакові довелося чимало, та ще й досі іноді свербить, коли мама береться шпетити. Цього йому точно повік не забудуть. Але воно все варте вдячного і лагідного погляду Тишка та Іванчиної усмішки.

Іванка… Не просто його дівчина, а єдина людина, яка знає всі його таємниці. Вона вчила юнака чути себе і свій дар, а через нього світ і звучав, і видівся інакше. Тепер Андрій уміє дотиком рук витягувати біль, зазирати в суть речей і читати укрите. А найперш — власну душу, яка за це літо добре витягнулася до сонця.

– О, в-ви вже? – почулося з сусіднього обійстя. – Ч-чекайте!

Андрій махнув рукою і усміхнувся. Так, Славко став четвертим у їхньому такому дивному гурті. Він цілковито змінився після того, як дізнався, що те, що він інколи бачить — цілком нормально.

Дринькнув смартфон. Іванка прислала світлину зі Львова, куди вже поїхала вчитися. Бронзову скульптуру домовичка біля кав’ярні, якому туристи накидали багато цукерків. Андрій усміхнувся. Так, ця дівчина вміє помічати у світі гарне, знаходити приховані сенси і надавати значення звичайним речам. Юнакові пригадався її малюнок, де в образку, писаному із прабабиної садиби, він уперше побачив риси Тихона, хай і тоді ще не знав про домовика.

Вдалині майнуло кольорове видиво, і Андрій звів погляд. Із сусідського двору до них біг… здоровенний букет гладіолусів у трилітровій банці.

– Ось! Х-хай радують! – Славко простягнув квіти Андрієвій мамі, яка вже сіла на заднє сидіння. А поки вона то бурчала, що замучиться тримати їх до самого Києва, то дякувала, бо квіти були справді гарні, нахилився до переноски, крізь решітку якої філософськи позирав Пушок.

– Ну, кому-кому, а тобі там тісно. Га, пухнастику?

Андрій не вперше зауважив, що друг не заїкається, лише говорячи з тваринами. Тільки ще не знав, як це допоможе Славкові позбутися цієї вади. Нічого, ще трохи науки та досвіду — і він щось неодмінно придумає.

Пушок згорнувся на вишитій подушечці, зайнявши лише куток переноски. Під час утечі з Києва котові в подорожі було найвільніше. Але не цього разу. Бо тепер із котячого сховку на хлопців світив очима ще один квартирант. Тихон таки погодився залишити садибу на Славка і помандрувати до Києва. Порядний домовик і в багатоквартирнику знайде собі роботу.