Смарагдовий птах

На тій карті не було назв.

«Сліпа», – сказав Паоло, і Маджорі засумувала.

            — Чого це ти похнюпилася, мала?  — Боїшся заблукати? Ні, не заблукаєш, Джорі-Маджорі, дивись сюди.

Джорі-Маджорі піднялася о сьомій, випила молока, розкидала з високого ґанку суху кукурудзу, аби кури теж поснідали. Заглянула у закуту — а там біло-руда льоха Параскева, ох і товстелезна! Вийшла на леваду. Там Зенаба, ще так недавно — страшний звір, а тепер просто коза. Очі в неї молочно-блакитні, а зіниці повздовж. Страшно, коли вона отак на тебе дивиться, авжеж!  Тепер всі важливі справи зроблено, можна посидіти на ослінчику у вітальні, у дверей до кімнати Паоло. Двоюрідний брат він Маджорі, а кличе її «Джорі», і в книжках у нього багато дивовижних малюнків. Читати Маджорі ще не вміє, а Паоло зазвичай вкрай зайнятий, але пояснює – що це, мовляв, «первісні народи» (в носі у народу паличка стирчить, у чорних кучерях кольорове намисто й перо), а оце «аксолотль» (чи то риба, чи то жаба, усміхнена на вид), ну й таке: «Коралі Середземного моря», «Фауна Східного підводного хребта», «діатомеї»…

            — Дивись-но. Це місто Ґарб.

            — Як ти знаєш?

            — Так ось же звичайна карта, поглянь-но!

І вірно. Над столом Паоло — така сама різнокольорова карта, тільки з написами. Ох! Як добре, що є ця карта, не сліпа, зряча, значить.

Якщо знаєш, де Ґарб, то вже не заблукаєш. Онде навіть стара баба Хаджар жодного разу не заблукала, а вона ж ногою човгає, та й око в неї одне тьмяно-біле, страшніше за козине. Баба час від часу з’являється, живе з тиждень у клуні біля кухні. А потім виходить в двір та й починає вчити діда рубати дрова, мовляв, не так зараз вже рубають, а от коли був живий Бальбо… Який Бальбо, хто він такий? Або матінку вчить варити поленту так, щоб не пригорала. Дідові начхати, хто та як рубав дрова, бо він недочуває, а матінка зазвичай іде до клуні, виносить бабину торбу та й каже: «Мамо, час вам вже рушати, онде Антоній на телезі поїхав, якраз до міста довезе». А якщо Антоній не трапився, то просто: «Мамо, йдіть вже з Богом, до міста далеко». І баба Хаджар іде собі-їде, а потім знову з’являється.

— Щоб скласти іспит, — каже Паоло, — треба розуміти, що й де на карті, так. Ніби ніхто й гадки не має, де які там міста. Треба мати карту отут, — і він пальцем торкається засмаглого чола.

— А іспит — то навіщо?

— Аби люди могли називати мене «вельмишановний пан учений доктор різноманітних наук»,  — сміється Паоло.

— А чому доктор? Хіба ти лікар?

— Ні, Джорі. То звичай такий. Раніше всіх учених називали «доктор».

— А що це за науки такі — «різноманітні»? Будь-які-всілякі?

Паоло знову сміється. Він хапає Маджорі під пахви, так що підборіддям торкається рівненького проділу в її кучерях. Маджорин ніс від цього впирається просто в ґудзик на комірі його сорочки. Вона весело репетує.

— Ах ти ж поросятко Маджорія! Айййй! Не будь-яких-всіляких, а ет-но-гра-фії! Себто, народознавства й опису народів.

— Яких народів?

— Всіляких. Різних. Які живуть тут, отут і ще отут, наприклад, — палець Паоло пробіга картою, і Маджорі слідкує за ним з висоти братових рамен.

— «Йшли Чоктоси і Команчі, Делавери і Могоки», — виспівом тягне Маджорі. Ці чоктоси і команчі міцно засіли в неї в пам’яті, бо Паоло нещодавно читав уголос якусь довгу поему, вчив напам’ять.

— Ні, Маджорічко, — брат опускає її на підлогу. — Чоктосі та команчі не живуть вже, нічого з тим не поробиш. Але є інші народи.

— А я інший народ?

— Достеменно інший. Посидь отуточки, інший народе, а Паоло повчить географію, добре?

— Добре, — відповідає Маджорі і застигає на ослінчику, прислухаючись, як брат бурмоче дивні слова й нетутешні назви.

     І як так воно сталося, що от рік минув, а потім ще рік? День у день минають, кожен окремо непомітний, годі розрізнити — молоко на столі, полумисок із кукурудзою на ґанку. Маджорі пішла до школи, може вже написати братові листа. Льоху Параскеву свого часу одвели до діда Якуба, принесли звідти смачні ковбаски, тепер у закуті живе її онука Амадейка, така ж біла з рудою плямою, і теж дуже товста. У Зенаби підросли козенята, Лоло та Боло, а потім ще козенята… Враці сходить сонце, ввечері сідає, і аж ніяк не навпаки. Стара Хаджар так само приїздить щодватижні, поживе кілька днів, посвариться з матінкою та їде геть. Тепер Маджорі знає, що вона їздить у Сліму — через весь білий світ. У Слімі живе материн брат, тож вона мандрує від сина до дочки. Мабуть, у дядька Сержіо баба теж починає вчити його, як на світі жить, і так само тітка Лісбет бере стару торбу за вервечки: «Поїдьте, матінко Хаджар, навідайте дочку, чи що». Самі дядько з тіткою давно вже не приїздять. І Маджорі бачили хіба на світлинах.

Паоло ж, навпаки, приїздить часто. І Маджорі він любить, і одного разу на Різдво подарував їй дивну іграшку. Матінка як заглянули в коробку, то аж зойкнули і ще довго розводилися, мовляв, не варто було такі гроші на нісенітницю викидати.

Але ж то була не нісенітниця. Коробка містила в собі цілий світ — прозору кулю, обидвома долонями не охопиш, а всередині — карта. Майже така, як у кабінеті. Майже. Тут теж лазурне море обіймало сушу – два острови, схожі на вісімку, і знизу куля була вся синя, як небо. Через це обрій там, де починалася суша, мав пурпуровий відтінок, і бузковий, і багряний, а якщо потерти скло над скелею Дінглі, найвищою вершиною островів, то тіні відступали в море, і золоте світло розливалося над землею. Мати сердилася: «Паоло вже не дитина, мусив би розум мати.  А моїй доньці така іграшка не потрібна. Задорого це. І взагалі ні до чого». Але Маджорі сподобалося грати у світанки та вечори, в подорожі сушею та морем. «От Ґарб», — шепотіла вона, й з бронзової шпички на карті поставали, наче справжні, лише зменшені вежі Таззейт у всій красі. «А ось Сліма», – й місто підморгувало вогнями на рейді. Всередині кулі зеленіли лани й сади, дороги спліталися мережею, і куди б Маджорі не кидала погляд, все розгорталося й розкривалося, вся земля була справді як на долоні — від краю і до краю. А для терплячих і уважних знайшлася в іграшці ще одна забавка. Вже й літнє свято нагодилося, і Паоло знову приїхав ненадовго. Маджорі потягнула його до саду, і поки зрізала блакитні квіти для містян, щоб ними викладали потім мантію Діви Марії, або небо, або море, — і поки вона цим займалася, Паоло сидів під дідовою шовковицею на ослінчику й посміхався. Палець тримав над золотавою крапкою Сліми, і від цього не просто розкрилася картинка з гаванню. Померехтівши від тепла руки, зображення ніби рушило вглиб себе, виникла частина набережної. Там кілька дівчаток у легких платтячках грали в просту гру: ставши в коло, стукали одна одну по долоньках, і веселі голоси дзижчали, мов комариний спів: «Ем-Емарі-Суфльоре…»

— Так вони там говорять, — пихкнула Маджорі, просунувши голову під братовим ліктем. — Отак все стукають по руках і співають. А що це значить:  «Ем-Емарі»?

Паоло засміявся, опустив кулю, голоси дівчаток згорнулися, наче квіткові пелюстки, і самі вони стягнулися у золотаву крапку всередині чарівного скла.

— Не знаю, Джорі. Це якась невідома мені мова.

— Мертва? — У Маджорі очі зробилися мов сливи.

 — Ні, не мертва. Просто неіснуюча. Дивовижна в тебе іграшка.

 — Отож. Але я поки що тільки одне таке знайшла. Може, там ще є?

— Може й є.

— Тільки мені нема коли шукати. Треба йти, — вони струсонула квіти в кошику. — Зів’януть, то нікому не будуть потрібні. Ходімо, Паоло! 

І знову день, і ще, і ще. Якби ж тільки Паоло не від’їжджав кудись на край світу, бо поїде отак, і лишаються школа та домашні справи, поросятки та козенята, зачитані напам’ять книжки з бібліотеки та зрідка ще три дівчинки у чарівній кулі, що співають неіснуючою мовою: «Ем-Емарі…» .

Нікого, окрім тих трьох дівчаток, Маджорі більше не знайшла, скільки не шукала. Рік, і ще рік. Кукурудза та сіно, соління та варення. Матінко, дідо, баба Хаджар.

А потім стара померла.

Це сталося навесні, після Великодня. Великдень баба зустрічала в Слимі у Сержіо, і тепер, як сама собі влаштувала багато років тому, рухалася до них: вперта, дарма що на ходу розвалювалася, сама старість, сліпа впертість, безтямна й беззуба. Ста кроків до хвіртки не додибала — впала, зіщулилась і затихла. Впокоїлася.

Маджорі й гадки не мала, що мертва бабця настільки її злякає. Жива давно вже стала тінню, меншою за мишу — ну, шарудить там у своєму закуті, через силу сперечається про щось із дідом, вже геть оглухлим… Але на мертву дивитися було нестерпно: суха, як дерево, з гострим носом-сучком, щоки – суцільні зморшки. Мати плакала та сердилася, бо що люди скажуть, що рідній матінці дозволила на дорозі померти (та ще й не таке скажуть, похмуро думала Маджорі). Вони удвох мили та вдягали кістляве зношене тіло, а потім Маджорі. Геть знесилена цією смертною роботою, мусила ще податися до міста — треба було дати телеграму дядькові Сержіо та до університету Св. Івана, аби грізний начальник всіх докторів знайшов Паоло на краю світу та звелів би йому приїхати.

І тут, на пошті, на неї раптом зійшов лютий жах. Бо телеграфіст, Моріс, з гладенько вкладеним, мов нафарбованим волоссям, раптом позирнув на неї блакитними, наче в ляльки, очима. Зліва та справа від нього сиділи його брати, Адріан та Франсіс. В однакових білесеньких сорочках. Сиділи собі у скляних комірках. Наче ляльки в магазині. Наче ті дівчатка, заховані в кулі. Все якось завмерло, застигло й затихло — і над цим нетривким ляльковим склом зависнув гострий ніс мертвої баби Хаджар: нема нічого. Тільки є оцей рух: туди-сюди. нізвідки-нікуди. А більше немає нічого, все це неживе, несправжнє.

І я, раптом подумала Маджорі, несправжня. Мене немає.

Плакати на пошті не можна було, соромно, хоча в хлопців поштмейстера, синйьора Велли, вид був пристойно пісний, ніхто б не здивувався, якби вона заплакала.

Але соромно.

Так, зі сльозами всередині, вона вийшла та й пішла собі, обережно крокуючи, аби не виплеснути, і вирвалися вони на волю лише тоді, коли стару вже й поховали, і помини відбули.

Тоді, штовхнувши хвіртку, зайшов та піднявся на веранду весь запилений Паоло, доктор Камілері.

Він був надивовижу живий.

— Що з тобою, Джорі, сестронько? Ну, люба?

А вона ридала й обливала сльозами його сорочку, чи то від сліз дряпало у горлі, чи то через одвічний пил пустель та підземель. Мертвих мов.

— А вона… Вона… Як заведена… Все життя… А ти.. І батько.. Й мамо… І я теж? І я теж?

— Та про що ж ти, люба? Ну, ходімо. Ходімо сюди.

Одвів її під каштан, всадовив на колоду, намочив під колонкою власну хустку-краватку, витер сльози. Маджорі ховала обличчя, закривалася. Не хотіла, аби Паоло бачив, як опухли очі, і не хотілося навіть на мить побачити, як бузковим шрамом палає захід. Все це була суцільна тиснява, біль, від усього котилися сльози.

Брат сидів тихо, чекав, поки вона відведе долоньки, дозволить взяти себе за руку.

— Паоло.

 — Тут я.

— Ти знову поїдеш?

— Так, люба. Мушу.

Вона зітхнула.

— Отож. Поїдеш. Куди?

— На край землі. люба. Записувати пісні, щоб слова не відлетіли навіки.

— От! — Вирвала у нього долоню. — От! На край землі! Баба Хаджар теж отак все життя: звідси до Сліми, зі Сліми сюди, і дядько Сержіо, і батько так, і ти… А земля вся… вся…

— Джорічко моя, золота… Що таке із землею?

— Така…маленька! — прошепотіла вона, відчуваючи, що знову заридає, тому що страшно і тому що не могла пояснити – у чому той жах.

— Край землі, — шепотіла, — розумієш, ну край. Дійшов, та й усе, мусиш повертати, небо дивиться на тебе, море теж, а ходу нема далі, можна тільки вертатися і знов уходити, а там край… Край…і усе…

І раптом впала, провалилася в сон, зморена цим страшним краєм землі. Паоло не без зусилля підняв її, — на свіжому молоці та на солодкій кукурудзі Маджорі виросла міцна й сильна, — відніс до хати і потім довго сидів у себе в кімнаті, світла не гасив.

Зранку він нікуди не поїхав. Маджорі годувала курей, гірко стуливши вуста, — маятник Сонця вже потягнув її за собою по одвічному колу: від ґанку в закут, із закуту на леваду, з левади на город… Коли увійшла до хати — попити води, побачила, що брат сидить у вітальні, тримає в долонях світ у скляній кулі.

Подивився він на Маджорі серйозно, без посмішки.

— Ходи-но сюди, сестронько. Сідай.

Маджорі послухалася.

— Ось, дивись, —Паоло потер лінію обрію, напускаючи на внутрішній світ нічну тінь. — Гадаєш, світ так влаштований?

У відповідь отримав глибоко здивований погляд.

— Ох, сестронько, але це просто жарт. Це край землі, але не всієї. Це лише наші острови. Той, хто робив іграшку, просто… Ну, пожартував. Весь світ в таку кульку не покладеш, він завеликий…

— А як же ти?

— Що — я?

 — На край землі…

— Ну, це просто вислів. Світ великий. Як гадаєш, що там, за морем?

— Нічого немає.

— А от і є. Хіба ти не бачила карту світу? Там інші землі. Інші міста. Гори. Моря.

— Яка мені різниця? Ти чого не скажеш, аби я не плакала, так?

— Але чому ти, власне, плакала?

Вона похмуро втупилася у підлогу.

— Тому що все закінчується… швидко. Тиждень, ну два — і ти вже на краю світу. Навіть, якщо ти немічна стара баба і дибаєш пішки. Три роки — і ти вже доросла. Потім, раз-два — і стара. Як мамо. А потім бац — і ти помираєш. Просто на дорозі від одного краю землі до іншого. Я днів не розрізняю, Паоло, все як вчора, але… Але в тебе онде вже зморшки з’явилися!

— Це від сонця, дурненька. Я не старий.

— Все одно. Ти кудись весь час їдеш, тато поїхав і не повернувся, дядько Сержіо ніколи не буває вдома… Хіба він був за тими морями?

— Ні, але інші моряки були. Він же каботажник. Не пив би так грапу — потрапив би й за далекі моря… Але я не розумію, сестричко, ти ж вчилася у школі, мусиш знати, що земля не закінчується на обрії? Маджорі похитала головою.

— Карти це просто малюнки. Що мені з того? Я живу тут, і весь світ для мене тут — і починається, і закінчується, як у цій кулі… Час летить, і скоро я буду зовсім порожня зсередини. А потім… Потім помру. І вже буде все одно. І ти теж помреш. І…

— Слухай, Джорі, — серйозно мовив Паоло, так., що сльози не пролилися. — Карти тобі дійсно ні до чого. Але тоді тобі треба просто виїхати звідси. Хоча б до Сліми.

— Навіщо?

 — Просто відчути, що світ не закінчується у дворі. Що є дорога. Взагалі ж, гадаю, тобі треба вчитися. В Слімі багато коледжів при університеті. Туди беруть дівчат. Особливо охоче — чарівних і розумних ґарбеянок.

— Мене там змусять вчити мертві мови, — сказала Маджорі з відразою.

— Ти там вчитимеш, що сама схочеш. Слухай, це було б непогано, жити могла б у моїх…

— Я ж їх майже не знаю. Та й вони… Вони ж тебе вигнали. Я боюся. Вони злі.

— Ні, не злі. Просто нудні, і я раптом теж, як ти, злякався, що все життя на одному місці просиджу, — він тицьнув її пальцем у кінчик носа. — Ну, може я й занадто далеко думкою залетів… З моєю мамою нелегко, да… Але ти принаймні могла б на кілька днів поїхати. Слухай, я ж навіть знаю — у Слімі зараз працюватиме один такий освітній проект міжнародний, «Смарагдовий птах», бібліотека на кораблі! Багато книжок. Ти ж любиш читати?

— Ну, люблю. Але нема коли.

— Ну от, маленька відпустка не завадить.

— А хазяйство?

— Тітка Ліна впорається. А тобі, здається, це конче потрібно — поїхати, побачити кораблі з-за краю землі, відчути світ. Як думаєш? Хочеш?

Маджорі пильно на нього подивилася. Шоки в неї зблідли під засмагою.

— Так. Хочу.

Мати, звісно, не погоджувалася.  Але вони навіть і не вмовляли її. Маджорі, як могла, твердо мовила, що хоче поїхати до Сліми («на край світу», – подумала при цьому), а за плечем стояв, посміхаючись лагідно, справжній мандрівник, доктор Камілері, неабияка людина, і тому вона майже нічого не боялася.

До вечора Паоло поїхав, але перед тим віддав Маджорі свою дивовижну, дуже цінну річ — телефон, що не мав дротів, показав, як набирати номери.

— Тепер це буде твій.

— А ти як?

— А я собі нового придбаю. І номер пришлю тобі у сповіщенні. А ти просто у Ґарбі, на станції, купи собі таку картку, платити за розмови, там побачиш… Це правда вкрай просто, не хвилюйся. От. Купиш, знатимеш мій новий номер, то й дзвони, коли захочеш.

— А як ти будеш у пустелі?

Паоло засміявся.

— Ну, тоді, може, тобі скаже диспетчерка: «Абонент поза зоною зв’язку». Але ти не хвилюйся. Скільки там тієї пустелі! І там з’явиться зв’язок, тільки зачекай недовго. Нічого не бійся. Їдь, і хай це буде добра подорож.

            Зранку Маджорі вийшла з дому з усіма грошима зі своєї скарбнички і з тими, що дав Паоло, з айвовим варенням у слоїчку – для рідні. На сердите материне «З Богом», сказане у спину, відповіла: «І ви залишайтеся з Богом»,  і поїхала з дому одразу, ще навіть до автобусної зупинки не дійшла, з першим подихом за хвірткою наче вже стала не тут.

Від Валетти автобус весь час їхав понад морем — суцільна набережна, відмита до синього полиску нещодавньою зливою. Портові крани розчепірился на темно-сірому тлі неба, мов жовті павуки.

«Сліма», — мовив кондуктор, і Маджорі, втомлена й заніміла від дороги й від незвично яскравих фарб тут, біля моря, вийшла й попленталася до причалів. Там, у найсинішій калюжі, огорнуті по литки молочними літніми випарами, стояли троє дівчаток у легких платтячках.

Круглі оченятка, мов гудзики. Щербаті дитячі ротики. Долонька по долоньці.

Ем-Емарі-Суфльоре…

Маджорі застигла.

Феї… В рожевенькому, блакитному, запраному добіла… В однієї банти на кучерях…

Я всередині, подумала Маджорі, відчуваючи, як тисне на серце.

Я всередині кулі.

Всі брешуть.

Навіть Паоло.

Ні-чо-го нема.

Але навіть у скляній кулі треба було зробити вдих, і вона вдихнула раз, і ще, і це відволікло від дівчаток, що наспівували своє фейське заклинання.

І тут вона побачила корабель.

Ти ба, дивина. Он їх тут скільки.

Але це був інший. Він був сталевого кольору, з чудернацьким символом на борту, і з написом… Emerald… Emerald Bird. «Смарагдовий птах». Блакитний прапор з тим самим символом майорів на кормі. Білим по блідій блакиті – наче колоски й павутиння… годі роздивитися. Яскравою плямою впала в око ґратчаста антена – вона була червоного кольору.

Маджорі не могла очей від нього відвести.

Він був. Але в кулі вона його не бачила. Значить, цей корабель був СПРАВЖНІЙ, він приплив здалеку. Просто зараз зайшов у гавань, поки вона добиралася сюди.

Маджорі повільно рушила йому назустріч.

Вже відчуваючи, що все добре, що скляної кулі не існує, але все ще не в змозі повірити у свободу і не знаючи, що, власне, з цим робити, пройшла набережною, потім бетонною стрілкою пірсу.

Задрала голову, чомусь певна, що на борту побачить Паоло — що б це не означало.

Але там стояв, пихкаючи сигарою, незнайомий білявий хлопчина в ковбойці і крислатому капелюсі.

Щось загриміло, заскреготіло вгорі. Маджорі позадкувала. Частина борту відокремилася, опустилася, хвицяючи на шарнірах і мотузках. Трап обперся на мокрий бетон. Матрос у білій шапочці змахнув рукою — мабуть, давав сигнал комусь, шо все добре, але Маджорі зрозуміла, що насправді це до неї: «Підіймайся, чого стоїш!». 

Вона рішуче ступила вперед і вгору, і п’яти її, разом із сандалями-хлопавками, здійнялися над каламутною портовою водою.

Але опинившись на палубі, оглянулася дещо розгублено, ніби не розуміючи до пуття, що ж це таке коїться. Корабель зблизька приголомшував.

А від огорожі назустріч йшов… Тільки ніякий це був не хлопець, а молода жінка — вузькі джинси, яскрава сорочка, капелюх.

— Привіт, — мовила вона, зупинившись за кілька крові від Маджорі. — Я Роза.

Ой, ні. Вона була немолода. Корабель-ошуканець, подумала Маджорі, витріщившись на Розу. То хода в неї легка, як у молодої, а сама вона…он зморшки, та й волосся сиве… Треба було привітатися, але тут у сумочці задзеленчав і забився, як рибка, телефон.

Альо, мовила Маджорі.

— Паоло! Що таке! Чому мені дзвонить Ліна! 

— Альо, це Маджорі. Він дав мені свій телефон. Коли я поїхала до Сліми, — Маджорі заплющила очі, тому що тітка Лісбет розмовляла надто вже гучно й голос мала вкрай пронизливий.

У трубці загуло й запирхало. Краєчком ока Маджорі бачила, що незнайома пані Роза встала спиною до поручнів, сперлася на них, зсунула капелюха на ніс і потихеньку диміла звідти сигарою. Іншим оком — так само краєчком — Маджорі бачила набережну, море, і, здається, навіть антену корабля. Світ крутився й обертався навколо неї. Тітка Лісбет крякала в трубку:

— Ну, добре, добре. Віддав! Я з ним розберуся! А де ж ти в такому разі, діточко моя?

І нічого я не твоя діточка, подумала Маджорі. Розбереться вона, ти бач! Стара гуска!

— Я тут, — мовила вона. — На кораблі.

 — На якому ще кораблі?

— «Смарагдовий птах».

Світ зупинився, вирівнявся, і  Маджорі побачила на балконі однієї з нудних багатоповерхівок, що скупчилися навколо гавані, товсту високу пані у яскраво-червоному халаті з папугами й орхідеями. Маджорі чудово бачила, що пані ця розмовляє по телефону з довгою антенкою

— Тьотю Лісбет. Подивіться з балкона. Бачите, корабель стоїть. Великий такий. Я там.

Пані на балконі сплеснула руками. Орхідеї і папуги на рукавах замайоріли.

— Що ти там робиш, нещасне дитя? А ну негайно зійди звідти! Ходи додому! Фенекіта вистигне!

Маджорі опустила телефона.

Тітка, у палаючому вихорі штучного шовку, тяглася до неї з балкона. За один удар серця Маджорі встигла подумати про все: про скляну кулю без корабля і про сам корабель, про гострий, як голка, голос тітки Лісбет, і про те, що Паоло тікав від неї у сільську глушину й у пустелю, і навіть фенекітою його було не звабити.

 — Ні.

 — Що? Що ти там верзеш, я не чую? От неслухняне дитя, а ну негайно…

— Дякую, тьотю. Мені наразі… ніколи.  Я приїхала вчитися. Матінко передають вам і дядьку Сержіо привіт.

— Що? Що ти вигадала? Як то ніколи? Вчитися? Та чому ти будеш вчитися, святий Джилліане! А жити ти де збираєшся?

«У гуртожитку», — тихенько підказала пані Роза з-під капелюха.

 — У гуртожитку, — твердо відповіла Маджорі. — До побачення, тьотю Лісбет.

І геть по-дитячому пихкаючи від напруги, вимкнула телефон. Тітка Лісбет зникла у надрах квартири.

— Зараз прибіжить, — зітхнула Маджорі. — Либонь, ще змусить піти з нею…

— А ти не хочеш?

 — Я не знаю, — чесно сказала Маджорі. Вона подивилася на Розу і не стрималася:

— А от ви… Курите, пані?

— Сигари, так, — відповіла дивна Роза. Товстий недопалок тихенько зашипів, упавши за борт. — Ну, то й що? — Чому б поважній пані не скурити добру сигару у добру вечірню годину?

Маджорі навіть рота відкрила з подиву, забувши геть і про тітку, і про подорож, і навіть про варення з айви.

— Поживеш з моє, дитино, — і раптом спохмурніла. — Хоча тобі, юна леді, курити зовсім не обов’язково. Так що ти там казала з приводу навчання і гуртожитку?

— Ой, — пискнула Маджорі, відчуваючи гостру потребу сховатися. — Он вона. 

З під’їзду вибігла тітка Лісбет. Одним помахом руки (а може навіть брови?) пані Роза подала знак матросові. Той потягнув канат, і трап піднявся просто перед носом у дядини. Коротко вдарив дзвін.

— Раз, два, три чотири, — порахувала Роза. — Бібліотеку зачинено.

— Значить, ви справжня бібліотека?

— Так точно, дитино. Освітній проект Організації Об’єднаних Націй. Плавуча бібліотека і навчальний центр. Направду, всі сьогоднішні читачі вийшли в Сан-Джилліані. Ото тільки ти одна зараз.

Маджорі подивилася на берег. Там стояла безпорадна й зла тітка Лісбет. По іншу сторону було море. Те, про яке Паоло казав: «Тобі б поїхати десь, побачити інші моря». І сам не знав, що каже. Хіба так буває?

— А у вас є де ночувати? Чи самі книжки?

Роза пильно подивилася на дівчину.

— Є де ночувати. І є чому навчатися. Тобто тітоньці ти от ні на стілечко не збрехала. То як? Ми, взагалі-то, відпускаємо запізнілих читачів – до п’ятої склянки, але…

— Але я залишаюся, — Маджорі поправила ремінець сумочки і підняла кошик із гостинцями. — До речі, мені це брат обіцяв.

— Брат?

— Угу. Він сказав: «Приїдеш до Сліми, а там «Смарагдовий птах», бібліотека. От я й приїхала. Себто ви точно бібліотека?

— Та да, — задумливо мовила Роза. — Це вже напевно так. Ну що ж, читача Бог дає. Помахай тітоньці, та й ходімо.

Маджорі із задоволенням помахала тітці Лісбет — бідолашна жіночка так і стояла собі на пірсі, палаючи кармазином, наче мак.

 — А куди мі підемо? Читати?

— Ми підемо на вечерю, — відповіла Роза. — Бо вже час вечеряти, а потім і чаювати. До речі, у нас сьогодні на вечерю теж фенекіта.

Найперше, що Маджорі побачила за дверима кают-компанії, був стіл, накритий наче на свято. Або на день народження. Або… Або вони на мене чекали, раптом подумала Маджорі й страшенно знітилася. Вона вже не дивувалася: сказавши Розі, що то брат їй пообіцяв чи то ба накликав, вона далебі й сама в те повірила.

Але щоби цілий корабель спеціально для неї — це було диво, і диво треба було пережити.

— Друзі, це Маджорі, — Роза взяла дівчину за плечі й легенько підштовхнула до столу. — Вона в нас читатиме. А це, моя хороша, наш екіпаж. Знайомся.

Капітана звали Форвард Бек. Маджорі пирхнула й почервоніла б, якби не палала рум’янцем із самого початку. Містер Бек був поважний сивочолий джентльмен, одне його яскраво-блакитне око дивилося трішки навскіс.

Старший помічник і другий помічник були близнюки — або дуже схожі родичі. Вони стримано посміхалися, і Маджорі запам’ятала лише їхні імена: Атілла та Міклош, а жахливе прізвище — самі шиплячі звуки — не розчула до пуття. Маджорі також познайомилася зі старшим механіком і його помічниками: Борисом, Морісом і Григором, з боцманом синьйором Мікаллефом («звідки ти, красунечко? Ах, округ Гарба, ох ти ж моя хороша!») і з матросом Данилом  — цей був чорношкірий, посміхнувся кокосово-білою посмішкою і сказав: «Йо!». Лишився тільки високий, худий, дуже смаглявий пан, який, перш ніж привітатися, суворо спитав Маджорі: «Руки?»

— Мили, докторе, — примирливо відповіла Роза. — Маджорі, це доктор Омар, він корабельний лікар.

— У жаркому кліматі, — почав був лікар, але тут двері на іншому боці кают-компанії розчахнулися, і увійшов ще один член екіпажу. Він ніс здоровенну тацю з хлібом і вазу з яблуками, гепнув це все на стіл і сказав:

— У жаркому кліматі, синьйоре Омаре, всі жахливо голодні о сьомій годині вечора. Смачненького вам!

Команда «Смарагдового птаха» засміялася на десять голосів, і навіть доктор Омар посміхнувся.

— Це наш кухар. Він волонтер,— мовила Роза. — Звати його Себастіян.

— А це наша Роза, незрівнянна містріс О’Ші, бібліотекарка, радистка і за потреби віце-помічниця решти екіпажу, — Себастіян, ще зовсім юний, миттєво познімав кришки з супниць і салатниць, дзенькнув перед Маджорі ложкою та виделкою, кинув сліпучобілу блискавку тарілки, овіяв розпашілі щоки дівчини повівом серветки й закінчив акорд тоненьким дзвоном бокала на синій ніжці. — Усіх. Навіть синьйора Бориса. Окрім Себастіяна Перейри. На камбузі він працює сам!

И вельми собою задоволений юний кухар всівся ліворуч від Маджорі, наостанок люто витріщивши очі й показавши їй язика. Певно, за потреби від нього могла працювати невеличка електростанція.

Капітан розлив апельсинове вино. Все було достеменно як на святі або на дні народження.

— Ну, — сказав він, важко здійнявшись на своєму кінці столу, — за нашу нову читачку! За добру зустріч і хорошу подорож!

Про подорож Маджорі не дуже зрозуміла. Але вона їла смачну знайому їжу, запивала шипучим апельсиновим вином і почувалася напрочуд добре. До того ж, під столом у кошику ще чекало варення.

— Гей, кухарю ,— сказала вона пошепки, — а вафлі будуть? В мене варення там.

— Мммм-рррммм, — озвався кухар, гризучи кролячу кістку, мовляв, аякже. Або навпаки: «Які ще вафлі?» .

Вафель таки й не було, але були чудові пухкі булочки. Варення пішло просто на «ура».

— Це я варила, — сказала щаслива Маджорі, в всі були раді з того, що вона така вправна, а матрос Данило навіть пальці облизав.

***

— А де я спатиму? В бібліотеці? — Маджорі відчайдушно позіхала.

— У пасажирській каюті. Ходімо.

Перечіпляючись через високі поріжки-комінгси, Маджорі попленталася за Розою. Чомусь бібліотекарка взяла свічку. А може, це вже Маджорі наснилося. І майже напевне уві сні бачила вона того вечора величезні, абсолютно неможливі на цьому кораблі дубові двері. Роза щось промовила, двері розчахнулися, і у мерехтливому сяйві свічок (чому свічки, тут має бути всюди е-лек-три-ка!) Маджорі побачила величезну кімнату, і невідомі густі пахощі, наче в церкві, огорнули голову, і крізь них, наче крізь хмаринку, видно було паруси паперових кораблів, мерехтливі карти, полиск міді…

Цю сяючу мідь Маджорі найперше згадала, прокинувшись у світлій кімнаті, де стелею бігла золота сонячна хвиля, а з лівого боку, окрім її серця, ще рівно тукав і бився у стінку відгук роботи дизельних моторів. Пахло свіжою білизною та морською водою. І кавою.

Ще напівсонна, вона пригадала, що це корабель, на який вона вчора увійшла (диво! Диво!), і що корабель пливе, але видиво руху морської хвилі за ілюмінатором геть її засмутило.

Маджорі всілася на ліжко й розридалася. Вона хлюпала носом, заливалася сльозами й з переляком гадала, що за доля її спіткає, аж поки не прийшла Роза.

— Снідати час, — мовила вона так, нібито це все було геть звичайною справою. Не питала, про що плаче юна острів’янка — схоже, розуміла й так.

Сніданок на «Смарагдовому птахові» був простий — кожен обирав собі щось з буфету, запиваючи чаєм, кавою, гарячим молоком або соком. Маджорі так розхвилювалася, що їсти не могла, тому сумно сьорбала чай. Роза націдила собі міцної кави й намазала здоровенний шмат хліба маслом і яблучним джемом.

— Матінка-то…

— Умгу???

— Мабуть, місця собі не знайде… Це ж я поїхала й зникла, а тут ще тітка Лісбет…

— Ти? Зникла? З якого це доброго дива? По-перше, в тебе є телефон. По-друге, ти на пристойному кораблі, який, до твого відома, має статус міжнародного навчального проекту. По-третє, в капітана Бека є радіотелеграф, то можеш надіслати додому телеграму, мовляв, жива-здорова, це якщо телефон тебе не влаштовує. Та чи мало засобів повідомити про себе?

Роза струсонула головою — так, ніби вказувала на море, де за ілюмінатором якраз пролітав товстий білий мартин з жовтим дзьобом. Голуби бувають поштові, але мартини? Та й що мартину робити в їхньому селі? Але це миттєво розважило Маджорі.

— А ми скоро куди-небудь дістанемося?

— Незабаром. Допивай чай, — мовила Роза голосом вчительки. — Ходімо, я тобі покажу бібліотеку.

Ні, це не був сон. Спочатку величезні двері, важкі, з кольоровим склом угорі. Довга вузька кімната, старовинні на вигляд меблі — столи, лавки, крісла. На одному зі столів — комп’ютер, папери, поруч — здоровенна куля земна в мідній оправці, цілий стіл, захаращений сувоями й мапами…

Маджорі схилилася ближче, роздивляючись золотаво-коричневу поверхню глобусу. В неї не стало сили зрушити з місця цю справжню Землю — така вона була важка, поорана долами, здиблена горами — наче в тій дитячій скляній кулі, але все ззовні. Маджорі водила пальцем по величезній зморшкуватій Африці, чіпляючи бархани, перейшла через Ніл, стиха зойкнула, вколовши пальця об верхівку піраміди.

— Яка краса, — прошепотіла Маджорі. — І я все це зможу побачити?

— Якщо захочеш, то чом би й ні. Тепер вибери щось і читай.

— Що ж мені читати?

— Що забажаєш. Ти читачка, тобі й обирати.

***

(Корабель направився до Олександрії Єгипетської, де побув трохи тією самою Олександрійською бібліотекою. Після цього Маджорі й Роза наводять лад у книжках)

Місіс ОШи, влізши на драбину посеред бібліотеки, щось наполегливо розшукувала на верхніх полицях. Звідти сипалися якісь сухі пелюстки, стеблини, летів пил.

— Доброго дня, Маджорі, — гукнула хранителька. — Пильнуй там, на підлозі!

Дівчина рвучко зупинилася, подивилася під ноги.

— Тут книжки.

— Та я ж про що! Ти там часом серед них не бачиш таку дебелу одну?

— Тут таких кілька, — відповіла Маджорі, склавши долоні куполом.

— Не треба репетувати, — відгукнулася Роза й чхнула так, що аж загуло десь під стелею. — Тут просто акустика така, саме в цьому місці. Все добре чути.  Тож не волай. Які саме ти там бачиш назви, скажи мені, якщо твоя ласка.

Маджорі присіла і стала роздивлятися найбільш грубі томи.

— «Нені… Неніцеску, Курс загальної і неорганічної хімії»…

— Не те, цього поклади праворуч, я його потім поставлю, куди треба.

— «Сага… Про Форсайтів». Не вона?

— Не вона. Ось та, найбільша, отам ліворуч — то що? .

Ліворуч справді лежала надзвичайно товста книга. «Ад лібітум», — прочитала Маджорі.  — Адлібітум якийся!

— Ет квантум сатіс, — обізвалася Роза, наче то був пароль. — Відомий ще як «Книга довільних текстів». Завжди він під руку лізе. Так уже полюбляє бути читаний… . Будь ласка, відсунь його там подалі. Нічого більше немає?

— Тут ще багато, але вони невеликі…

Згори лежала тоненька книжка з кольоровою обкладинкою — синє море, білий парус з бородатим обличчям червоного кольору на ньому….

Не дочекавшись відповіді, Роза спустилася з полиць.

Маджорі читала. Хранителька покашляла.

— Але ж цього не може бути, — промовила Маджорі, ошелешено дивлячись на Розу. — Тут написано, що він переплив океан… На чому? На човні з комишу?

— Може. Ще й як може бути. Ти візьми, почитай, то хороша книга. Але де ж той осередок…

— Який осередок?

— Назва така. «Осередок дивних див». Унікальна збірка старовинних кулінарних порад і рецептів… А тепер щось не знайду його. Раніше Корабель його завжди на цю полицю ставив, а тепер нема. Старий вже геть стає, — вона стишила голос до шепоту, — міг і не повернути. І хай би вже грець, якби які детективи, їх ще понапишуть. Але така книга у світі одна… Та сподіваюся, знайдеться. Давай мені оці, ставитимемо на місце, — вона запхала мокру ганчірку за пояс джинсів, знову злетіла драбиною під стелю і звідти залунало:  «Подавай-но!».

***

Після вечері Маджорі з доброї волі взялася допомогти кухареві мити посуд. Надто вже кортіло дізнатися про книгу.

— Себасе, а що ти робив там по лівому борту сьогодні зранку?

— Та на рідний дім ходив подивитись, а що? Звідти, якщо знати де встати і придивитися, можна побачити…

— А що в тебе за книга була з собою?

— Ну, книга. Така. З рецептами.  Я ж кухар. А що це ти питаєшся? Іч, яка цікава?

Маджорі поставила на сушарку заразом три чашки.

— Роза сьогодні цінної книги не знайшла в бібліотеці. Кулінарної.

Чорні себасові очі стривожено глипнули.

— Хтось її питався?

— Ніхто, — Маджорі навмисне тамувала слова, чекаючи, допоки впаде з тарілки остання крапля води, щоб потім неквапом простягнути руку й устромити білий сяючий диск проміж дротів сушарки. — Просто ми з нею наводили лад після Олександрії… І от однієї цієї книги не дошукалися.

Перерйра весь почервонів, але поліз у кухонну шафку. Дістав звідти дійсно здоровенний том — як тільки зміг витягти його з-під носу в Рози, та ще тинявся з ним кораблем, — і поклав на стіл, який сам щойно ретельно помив і витер насухо.

— Мокрими руками не торкайся!

Маджорі просушила долоні рушником і підійшла подивитися. На шкіряній обкладинці золотом було видавлено виноградне ґроно й три пальмові гілки.

«Осередок дивних див», — мовив кухар. — Або ж книга рецептів з усього світу пана Антонія Бонінчі. Єдиний екземпляр.

— Треба ж так, — Маджорі обережно перегорнула вицвілу титульну сторінку. — У нас у Гарбі теж є пан Бонінчі. Щоправда, не Антоній.

— Так цей Антоній помер бозна-коли, — Себастіян перехрестився й озирнувся через плече. — Цій книзі років… Я навіть не знаю, скільки. Той Бонінчі був пірат. І відомий гурман. Кажуть, він міг полоненого відпустити за добрий рецепт. Просто так, без викупу. А якщо йому не догодити рецептом, то міг і тойво… За борта викинути.

Маджорі зачаровано перегортала сторінки. Рецепти були різними мовами: вона впізнала іспанську, англійську, італійську… Ця, мабуть, французька… «Цісарки фараонськії», «Стегно газеляче в соусі з кураги», «Пиріг з дарами моря потрійний», «Печиво Зоря пустелі»… Аж раптом їй в око впало дещо цікаве.

— А тут що таке?

Між сторінок висунулася дивна штука: тонка сталева пластина, в якій подекуди було прорізано віконечка.

— Дай сюди! — Перейра аж на виду змінився. – Дай-но сюди, кажу!

— Дурник ти, Себасе. Гадаєш, я зовсім невігласка-селянка? Такі пластинки у нас у школі малим ще показують, ними контрабандисти користувалися, аби потаємні цидулки писати. Отакочки приклав до паперу, раз, раз, літери вписав, потім повернув, раз-раз, ще. Воно на виду повна нісенітниця виходить, а щоб прочитати до ладу, треба мати таку саму решітку. У нас на Мальті про це кожна дитина знає. Ти що, контрабанду серед картоплі ховаєш?

— От учена знайшлася, — прошипів Перейра. — Віддай ключа!

— Ні. Не віддам, допоки не розкажеш до ладу, в чому справа. Ти бібліотечну книгу вкрав. Злодій!

— А ти дурепа! — Себас хотів вихопити в неї пластинку, але Маджорі ухилилася й зайняла зручну позицію за буфетом.

— Кухарю Себастіяне Перейро, — суворо мовила дівчина,— і гадки не май кинути в мене тією чашкою, що ти її тримаєш у руках. В мене тут запас посуду набагато більший, а якщо ми почнемо її бити, прийде синьйор Мікалефф і нарве тобі твої кухарські вуха. І книжку знайде. Ти б краще розповів мені, що там за історія. Либонь, без скарбів не обійшлося?

Себастіян дико витріщився на неї, але чашку таки поставив на стіл.

— Ну… Ну, так. А що?

— Та це одразу було зрозуміло.

— Ото вже тобі все одразу зрозуміло!

—Авжеж. Та на, тримай свого ключа. Що, вже дізнався, де схованка?

Себас помотав головою.

— Заскладно щось поки. Мій прапрапрадудсь… Ну, був такий пан Ігнасіо Лурдеш, то він плавав із цим Бонінчі, лишив нотатки. Там сказано, що схованка й маршрут зашифровані у цій книзі, а книга в єдиному примірникові існує. Але де саме в книзі — я не знаю. Це просто нестерпно — треба кожну сторінку перевіряти, а я як саджуся, то одразу починаю розбирати рецепти й думати, як би я те приготував та те…

Маджорі вибралася з-за буфета.

— Оце ще мені, мисливець за скарбами. Сподіваєшся знайти?

— Знайду, якщо різні… зарозумілі розумниці не будуть заважати.

— Та що мені твої скарби. А от  книгу б ти повернув би? В тебе тут вогонь, вода, оцет, жир… А вона є така єдина. Читав би помалу в бібліотеці, Роза б тобі, може, скоріше б допомогла?

— Ні, — мовив Перейра, як відрізав. — А якщо ти їй вибовкаєш, я тебе…

— Ой, боюся, боюся! Місіс Розі я нічого не скажу, в неї погляд-радар, вона сама здогадається.

— Здогадається, то так тому й бути, — пробурчав кухар. — Не маю я часу по бібліотеках сидіти, розумієш? Я ж не як декотрі, мені тричі на день гарячу їжу тре…

Нагорі віддзвонили шість склянок.

— Лихо мені! — скрикнув Себас. — От просто зараз вахту годувати!

Він кинув на тацю кілька бутербродів, кавник, молочник, — і тільки задки кросівок блимнули в дверях.

Маджорі щільніше причинила двері, неквапом зробила собі бутерброд з яловичим рулетом і заходилася уважно розглядати твір земляка-пірата.  Переліки, вказівки, буквиці, віньєтки, іноді понизу сторінки текст було виокремлено візерунчастою рамкою, певно то були якісь особливі наїдки. Пекельне завдання — шукати зашифровані відомості про скарб у такій дебелій книзі. Та ще й пластина розміром не зі сторінку, спробуй вгадай, де саме її застосовувати… Нічого не вийде в бідолашного Себаса, тут, мабуть, і бібліотечний комп’ютер би не допоміг…

Клацнув замок. Побачивши Маджорі з шифрувальною пластинкою за книгою, кухар мало не загарчав.

— Себасе, ну це безнадійно, — примирливо мовила дівчина.

— Без тебе знаю, — недобро відгукнувся кухар. — Давай, кроком руш звідси, іч, яка розумна!

Маджорі поклала пластинку на розкриту книгу, піднялася. Раптом кухар схопив її за лікоть.

— Стривай, стривай…

Пластинка лягла точнісінько на обведену візерунками «Примітку про належне впорядкування рукомийника». Чорнильні літери визирали точно крізь отвори.

— Абл…, — прочитав Перейра. — Мнго… Здху… Та що за чортівня! Знову не вийшло!

— Але ж подивися! Вона точнісінько на текст вкладається. У цих справах усе важливо — якою стороною догори класти… Ти от звідки знаєш, що пластинка має бути саме така…

— Та вже знаю.

Маджорі знизала плечима.

— Ну то й шукай тоді, бувай здоровий. А я піду собі.

— От і йди давай.

— От і піду.

Синопсис