Склад(е)на натура

Клієнт мав офіс у невеликому бізнес-центрі на околиці нашого чарівного міста. Одразу ж за будівлею починався занедбаний парк, більше схожий на ліс. Раніше я тут не бував, хоча чарівне місто, здається, вивчив вздовж і впоперек.
Деякий час я нерухомо стояв на протилежному боці вулиці і спостерігав, як з дверей виходили співробітники. Був спекотний літній вечір і навушник глибоко в моєму вусі зудів, ніби комаха, що хоче скоріше напитися крові.
Втім, Джек, що безперервно гомонів в тому навушнику, не дуже відрізняється від самої набридливої комахи. Не знаю, яке його справжнє ім’я, але він воліє, щоб його називали Джеком. Гадки не маю, звідки у топ-менеджерів корпорації така пристрасть до собачих кличок.
— Чого ти чекаєш, Лінку?
Як бачите, я також не напружувався, коли обирав собі псевдо.
— Чекаю, коли будівля трохи опустіє. Чи ти хочеш, щоб я вдерся, коли тут ще вештається натовп місцевих робітників?
— Тобі видніше, — я прямо побачив, як куратор роздратовано знизав плечима.
— Ото ж бо й воно, що мені видніше, — задоволено пробурмотів я і швидкими кроками перетнув вулицю.
Охоронця біля дверей я оглушив ударом по голові і побіг сходами на третій поверх. Схему будівлі завчив попередньо, тож орієнтуватися міг навіть із заплющеними очима.
Броньовані двері офісу мали кодовий замок. Якщо повестися з ними брутально, офіс, а може й весь будинок, злетять в повітря. Це не захист, а суцільне дикунство, та ще й застаріле, наче аналоговий модем, якого, дякую богу, ніколи в житті не бачив. Та я не збирався брати приміщення штурмом. Недаремно вивчив біографію, родичів до сьомого коліна і звички клієнта, отже шансів уникнути пограбування у бідолахи не було.
— Як справи, Лінку? — бадьоро продзижчав у вусі Джек.
— Відчепись, — коротко відрізав я.
— Ти повинен звітувати на кожному кроці, — нагадав він. — Такий порядок, Лінку! І ти про це знаєш.
«Запхай собі в дупу той порядок, Джеку», — подумав я. Мрію про ту мить, коли кину це йому в обличчя, бо вже зараз бажання стає непереборним.
— Пройшов зовнішню охорону, стою перед дверима, — слухняно відповів я вголос.
— Ти впевнений, що впораєшся з кодом?
— Жартуєш? Звісно, впораюся! Бо якщо підірву двері, то запуститься система самознищення, і дзуськи ти звідси хоч щось отримаєш.
На цій мажорній ноті я припинив пусті балачки і перейшов до справи. Двері відчинилися через сорок п’ять секунд. От що значить добре вивчити клієнта! І все ж, до загальної тривоги часу залишалося обмаль.
Всередині був звичайний кабінет, витриманий в зелених кольорах. Зелені шпалери, зелені меблі, зелені фіранки. Мабуть клієнт вважає, що зелений заспокоює. Що ж, після мого візиту заспокійливе йому позаяк стане в нагоді.
Біля вікна стояв старовинний письмовий стіл, оббитий зеленою — яка несподіваність — тканиною. На ньому лежала звичайна канцелярська тека. Я взяв її, відкрив і переконався, що там знаходиться саме те, за чим мене прислали.
— Наразі твоя лялечка в мене, — повідомив я Джеку, бо мене ж, чорт забирай, поінформували про порядок!
Дурніше за клієнта, що тримає важливі документи в паперовому вигляді, може бути тільки куратор, який не дає тобі зробити жодного самостійного кроку.
— Так швидко? — його здивування мене потішило. — Лінку, ти або чарівник, або аж занадто везучий сучий син!
— Власні методи, Джеку, власні методі… — пробурмотів я. — І навіть не сподівайся, що я ними поділюся.
— Це ми ще побачимо. А тепер виходь! — владно прозвучало у відповідь.
— Зараз, — я швидко обвів поглядом кабінет.
Є ще одна річ, яку я повинен зробити перш, ніж принесу здобич Джеку. І я знайшов те, що шукав. Старенький копіювальний пристрій, що сиротливо притулився в кутку.
В бізнес-центрі завила сирена — мою присутність всередині нарешті помітили. Але це не завадило затриматися ще на двадцять секунд. Саме стільки знадобилося часу, щоб зробити перший десяток копій. Справді, не дуже я й ризикував!
— Що ти там робиш?! — занервував Джек.
— Оглядаю будівлю. Може тобі ще щось заманеться взяти, — збрехав я. — Заглянути в інші кабінети? Скажу тобі, цікаві типи тримають тут офіси.
— Припини самодіяльність, — зарепетував він. — Вшивайся звідти! Ти занадто дорого мені коштуєш, щоб отак по-дурному підставлятися!
— Не верещи, я вже на виході.
Насправді, на виході з бізнес-центру я опинився лише через десять секунд, але Джеку про те доповідати не став.
Коли вже відійшов метрів зо триста від пограбованої будівлі, то побачив міську поліцію, декілька авто якої загальмували біля входу.
І я дозволив собі зловтішну розраду. Ще на декілька секунд затримався, вдаючи з себе вуличного роззяву, що раптом побачив щось цікаве. Я чекав і дочекався. Зненацька на мене наскочив замурзаний безхатченко. Малий штовхнув мене під руку, і я ледь не впустив дорогоцінну теку.
— Дивись, куди преш! — зухвало крикнув малий, стрімко тікаючи.
Сподіваюсь, ніхто не помітив, що я передав йому зроблені копії.

***

На зворотному шляху я зробив невеличкий гак і вийшов на площу, що була затиснута з трьох боків чотириповерховими будинками забудови минулого століття. З четвертого боку на площу виходив дзеркальний хмарочос корпорації, намагаючись домінувати над існуючою дійсністю. Марна спроба!
Площа чимось нагадувала Площу Ринок у Львові. Хоча де Львів, а де наше чарівне місто! Я полюбляв сюди навідуватися. Сідав на лавку трохи осторонь і насолоджувався бурхливим життям, що вирувало навкруги.
І вдень і вночі площа гуде, наче вулик із розсердженими бджолами. Тут і справді міг бути ринок, але ринки не в пошані у мешканців чарівного міста. Тому зараз ця площа — один з самих великих міських майданчиків для обговорення.
Що обговорюють громадяни чарівного міста, спитаєте ви? Та все, що завгодно! Тут спілкуються ті, хто раніше ніколи в житті не перетиналися, і навряд чи коли-небудь перетнуться в майбутньому. Таких площ стає все більше, їхня кількість множиться, місто розростається шаленими темпами і поглинає навколишні залишки вільного простору, що були тут до приходу Корпорації. Я тих часів не пам’ятаю, але багато про них чув.
Я присів на звичну лавку, із задоволенням розглядаючи натовп. Він шумів і хвилювався, наче морські хвилі. Люди обмінювалися думками, обговорювали останні новини, хоча значна частина цих новин не призначена для їхніх вух. І в цьому, не в останнє, є й моя заслуга.
Не всі вони достатньо свідомі, але панотець Ісак каже, що це — лишень справа часу, і надалі ситуація буде повертатися на краще. Не знаю, чи так воно насправді, але хотілося б вірити.
Втім, іноді я впізнаю когось з присутніх. Колись я визволив їх з тюрми, із справжньої буцегарні, в тісних клітках якої вони день у день повторювали одноманітні дії, і так було багато місяців поспіль.
Коли вони ставали не потрібні, їх присипали, а потім знову витягали з небуття.
Якщо бути відвертим, я не збирався їх визволяти, хотів лише знищити тюрму. А якщо вже бути зовсім відвертим, той, хто визволив їх звідти, був не зовсім я, але то вже геть інша історія…
— Лінку! — нагадав про себе Джек в навушнику, що продовжував стирчати в моєму вусі. — Скільки можна на тебе чекати?
Я зрозумів, що сиджу тут вже деякий час і тупо витріщаюся на натовп.
— Корки, — придушеним голосом сказав я. — Знаєш, такі корки зараз на дорогах!
Джек розсміявся і я сердитим рухом висмикнув з вуха клятий навушник.
Я перетнув площу і підійшов до центрального офісу корпорації. Велетенська башта із скла і сталі, над якою в повітрі вогненними буквами і вдень і вночі горить «Лайфстайл — життя для всіх і все — для життя».
Пам’ятаєте, колись були «Google» і «Facebook»? А ще «YouTube», «Instagram», «Telegram»? Та мабуть вже не пам’ятаєте, бо всіх поглинув «Лайфстайл» — єдина світова соціальна платформа. Качайте «LifeGame» у «LifeMarket», дивіться «LifeTube» і «LifeFlix» і будьте задоволені життям, бо життя — для всіх і все — для життя.
Прозорий ліфт стрімко підняв мене під самий дах, де на останньому поверху розташований кабінет Джека. На щастя, мій куратор зелений колір не поважав, бо другого такого кабінету за сьогодні я б не витримав.
Я ступив через поріг, звично кинувши поглядом по сторонах. Джек був один, отже, мої маленькі пустощі з копіюванням вмісту теки пройшли непоміченими. Сподіваюсь.
Джек мене невимовно дратує, навіть бісить. Не впевнений, що це нормальні стосунки між куратором і виконавцем.
Я звично стримав бажання жбурнути здобич йому в обличчя і акуратно поклав теку на стіл. Джек, старанно імітуючи подив на квадратному обличчі, гидливо її розгорнув і пробігся швидким поглядом по кількох жалюгідних аркушах, що лежали всередині. Послинив палець, погортав.
— Папір?! Серйозно?!
Я лише руками розвів:
— Примха клієнта. А чого ти чекав? Дискету? Диск? Флешку?
— Не знаю, — знизав плечима він. — Але точно не теки з двома аркушами. І заради цього ми з тобою гарували?
— Ми гарували, не я? — навіть не знаю, відчув я подив чи обурення від такого нахабства. — Хоча, байдуже… Я йду, куди скажеш, беру, що накажеш. Такий порядок, пам’ятаєш?
— Було б непогано, щоб і ти про це пам’ятав, Лінку, — Джек поманив мене пальцем до великого панорамного вікна, з якого відкривався вид на вируючу площу. — Про що вони зараз теревенять, як думаєш?
Схоже, мій безхатченко виявився прудким хлопцем.
— Гадки не маю, — зухвало збрехав я. — А ти знаєш?
— Знаю, бо там камери, — ласкаво сказав він. — Лінку, нам треба серйозно поговорити. Твоя маніакальна тяга до розповсюдження будь-якої інформації…
— Є невід’ємною частиною моєї натури, — перервав його я. — До становлення якої — натури, не інформації — ти безпосередньо приклав руку. Я ж унікальна істота, пам’ятаєш?
У нього сіпнулося око:
— Ти не істота, а особистість.
— Це не моя заслуга, а скоріше, твоє недопрацювання.
— Не кажи так!
— Йди до біса! — вибухнув я.
Джек відвернувся від вікна і трохи помовчав, втупившись в стіл:
— Щось ти сьогодні гарчиш більше звичайного, Лінку. Гаразд, можеш бути вільний. Кудись зібрався?
— Призначив декому зустріч, — ухилився від прямої відповіді я.
Він скривився, наче з’їв лимон:
— Досі тягаєшся до тої церкви? Хто б міг подумати, що й тебе це зачепить.
— Тебе це дивує чи ображає?
— Якщо чесно, то дивує, — Джек знизав плечима. — Чому, врешті решт, мене це повинно ображати?
— Бо ти задаєш ідіотські питання, ось чому!
— Давай вали вже! Може трішки заспокоїшся.
— І тебе не лякає перспектива ділити впливом на мою унікальну особистість? — знову копнув його.
Джек зміряв мене важким поглядом:
— Поговоримо згодом.

***

Так, я віруючий. І якщо це вас здивувало, то йдіть ви до дідька, от що! Знаю, так казати нечемно, але я — нечемне створіння, якщо ви ще не здогадалися.
Я є парафіянином незвичайної, молодої і дуже сучасної місіонерської церкви, що сповідує святість інформації. Будь-яка інформація належить світу, і ніхто не має права стримувати її розповсюдження.
Це настільки збігається з моїми життєвими принципами, що коли я вперше почув про це диво дивне — церкву копімізму, що облаштувалася в нашому чарівному місті, то всі ноги збив в пошуках того, хто відрекомендує мене панотцю Ісаку, що став нашим незмінним духовним лідером.
Але рекомендації не знадобилися, бо до церви копімізму може приєднатися будь-хто, хто вважає, що інформація є цінністю сама по собі і має право на вільний обіг. А я не просто вірю, я нутром відчуваю саме так! Отака от невід’ємна властивість натури.
А тим часом кількість прихильників церкви копімізму в чарівному місті росте з кожним днем, і корпорація не поспішає дати тому ради. Не може, не хоче, або не вважає за потрібне. Корпорація — дивний організм, де права рука не відає, що робить ліва, а голова не знає, куди хвилиною поспіль всядеться дупа. І наші з Джеком босяцькі розваги тому яскравий приклад. Впевнений, ніхто з керівництва, окрім Джека, навіть не підозрює про мій сьогоднішній рейд, і лише декілька осіб взагалі знають про моє існування. Якби ж то я зміг пригадати трішки більше з тих часів, коли ще не був на тому огидному короткому ланцюгу у Джека. Ох які козирі з’явилися би в мене на руках! В яку чудову гру ми б тоді з тобою зіграли, корпораціє. Гру, план якої я плекаю вже давно.
Отже, храм…
Він розташований в центрі нашого чарівного міста, в кроковій доступності від ратуші та церков інших конфесій. Відтоді, як чарівне місто зазнало бурхливого розвитку, всі воліють мати тут філії, і це нормально. Ненормально, що керує цим простором найпотужніша світова корпорація. І єзуїтськи називає це волею для всіх!
Витончена будівля, де на фронтоні вибито знак піраміди з літерою «С» всередині — священний символ копіпасту — височіла над площею.
Я зайшов під високу браму і легко вклонився. З панотцем Ісаком я домовився заздалегідь і розрахував час так, щоб прийти до нього саме після рейду. Знав, що знову буду в розлючений і знервований, з оком, що аж сіпається від люті, і підсвідомо хотів, щоб мене заспокоїли. Смішно…
В цей час в храмі було тихо і безлюдно. Західне сонце освітлювало його через вікна, і це створювало враження неабиякого простору, хоча насправді, приміщення було не таке вже й велике.
— Привіт, Лінку! — панотець Ісак вийшов мені на зустріч. — Ти хотів мене бачити так пізно… Я дочекався.
Ісак насправді дуже молодий хлопець, довготелесий, тонкий, із світлим пухнастим волоссям і наївними блакитними очима. На фоні кремезного і брутального мене, з цією любов’ю до чорного одягу, наколкам і грубим чоботям, він вдається зовсім дитиною. І саме від нього я жадаю втішення. Смішно, але мені немає більше з ким порадитися.
— Дякую, отче! — я нервово потер рукою підборіддя. — Навіть не знаю, з чого почати…
— То почни з початку, — запропонував він, взяв мене під руку і повів до лавок, що стояли під стінами. Ми всілися на одну з них. — Що тебе тривожить?
Ох, якби ж це було так просто сформулювати!
— Ісаку, здається, я в глухому куті, — почав я. — Ти знаєш, чим я займаюсь… — він несхвально хитнув головою, але я підняв руку у мовчазному проханні дати закінчити. — Мене це не бентежить! Врешті решт, моє призначення — здобувати інформацію. Але ж не так, дідько, і не для тих!
— Я не осуджую тебе, Лінку, — сказав Ісак. — Було б дивно, якщо б я, священик церкви копімізму, мав щось проти зламщика. Може ти й не знаєш, що далі роблять з тим, що ти крадеш, твої наймачі, але ж ти все копіюєш і, — тут він посміхнувся, — таким чином все ж випускаєш інформацію на волю, наче птаха з клітки.
— Я сам наче той птах, — вирвалося у мене. — А після кожного рейду боюся, що придушу його! Цього мерзенного усміхненого покидька, який!… — я замовчав, бо відчув, що захлинаюся від люті.
Ісак скоса подивився на мене, поклав руку на плече в заспокійливому жесті:
— Ти маєш на увазі Джека?
— Так.
Він зітхнув:
— Лінку, я не знаю, які між вами відносини, і насправді, на що ти підписався. Але з самого першого дня нашого знайомства бачу, як дві частини твоєї натури борються між собою — зухвалий бунтівник і слухняний виконавець чужої волі. Ти ж розумієш, що повинен нарешті обрати одного з них? І саме необхідність вибору поступово зводить тебе з розуму. І от що я кажу: твоє співробітництво з корпорацією занадто затягнулося. Гра стає для тебе самогубною. Розірви контракт.
Я нервово розсміявся.
— Ісаку, це не контракт, і я не можу його просто взяти і розірвати, бо цілком і повністю залежний від них. Ти думаєш, що знаєш мене, а між тим я не зовсім…
— Це неважливо, — перервав він. — Бо я бачу, як ти мучишся від усвідомлення пастки, в яку загнала тебе корпорація і цей, як ти його називаєш, куратор. Лінку, повір, ніякі гроші в світі того не варті!
— Гроші? Гроші?! — я розреготався, і цей істеричний сміх відлунням повернувся до нас від високих стін. — Ісаку, ти уявлення не маєш, з чого насправді складається пастка!
— Ти прийшов радитися, хлопче, — він суворо насупив світлі брови, — то слухай! Позбався куратора, позбався залежності від «Лайфстайл», бо це скінчиться дуже погано для всіх. Наразі ти як вибуховий пристрій, як граната з зірваною чекою. Кожного разу, коли бачу тебе, відчуваю, що ти от-от вибухнеш.
— Не тільки ти це відчуваєш, — глухо відповів я. Дідько, він був правий у всьому, але… — То кажеш, позбавитися куратора і залежності? — я замислився.
— Розірви контракт, — наполегливо сказав Ісак. — Врешті решт, це всього лише робота.
— Буває така робота, з якої неможливо звільнитися.
— Я так і знав, що ти вляпався в кримінал, Лінку! — з досадою простогнав він. — Вони погрожують твоєму життю або родині? Тоді забудь мої попередні поради, і чекай. А я спробую знайти для тебе вихід. Ти щезнеш, розчинишся в натовпі…
— Це останнє, чого б мені хотілося, — сказав я, піднімаючись. — Маю на увазі, розчинятися будь-де. Не хвилюйтеся, отче, моїй родині нічого не загрожує, бо я не маю родини. Що ж стосується життя… Ми стільки разів вели з вами філософські бесіди про те, що воно таке — життя, що наразі це питання позаяк спірне.
— Лінку, не шуткуй з цим! Я зумію тобі допомогти.
— Спочатку я сам спробую собі допомогти, — заперечив я.
Він кинув на мене гострий погляд:
— Це дуже ризиковано?
Ще б пак, це ризиковано! Але уривки моїх спогадів про минуле можуть виявитися неабиякими важелями впливу на клятого Джека, якщо я зумію приховати, що це — лише уривки.

***

— Джеку! — я виник на його порозі зненацька. Так, як вмів просочуватися в неприступні місця лише я.
Власне, його кабінет для мене завжди відкритий, і я входжу сюди на правах улюбленої іграшки. Але через кілька хвилин все може змінитися. На вікна впадуть міцні решітки, на броньованих дверях клацнуть сталеві засуви. Та це мене не лякало. Бунтівна частина моєї натури скаженіла від клятого зашморгу на шиї. І я прагнув розрубати його, як той самий славнозвісний гордіїв вузол.
Він здивовано підняв очі від стосу паперів, що були розкладені перед ним на столі. Он як? Також користується паперовими документами? Не знав!
— Знову ти? Чим зобов’язаний цього разу.
Я всівся навпроти і закинув ноги в важких високих чоботях прямісінько на стіл.
— Зайшов попрощатися.
— Справді? — він сперся ліктями на стіл і зміряв мене уважним поглядом. — Ти вирішив взяти відпустку, Лінку?
Він глузував. Нічого, дідько, наразі тобі стане до сміху!
— Я розриваю контракт, — недбало кинув я. — І наші стосунки, позаяк, також.
— Ти прийшов сказати, що кидаєш мене? — розсміявся Джек.
— Ти не мій коханець, щоб я тебе кидав, — знизав плечима я. — Але стосунки все ж були, тому я вирішив повідомити…
— Немає ніякого контракту, Лінку. От новина, чи не так? Я кажу, ти — виконуєш. Це все, — він знову демонстративно втупився в папери.
— Все? — я прибрав чоботи зі столу, скинувши при цьому на підлогу стос, перехилився через стіл і вп’явся поглядом йому в очі. — Ти насправді думаєш, що я — лише покірний виконавець?
— Не думаю, а знаю, — м’яко сказав Джек. — Щоб тобі не ввижалося тут і зараз, Лінку, але ти просто… — він запнувся на мить, і нарешті мені вдалося його здивувати:
— Я просто вірус, вихідний код якого в тебе в руках. Я знаю це, Джеку, насправді — знаю!
— Знаєш?! — він відкинувся на спинку стільця, з подивом розглядаючи мене. — Оце вже цікаво! А що ще ти знаєш?
— Знаю, що вулиці чарівного міста, якими так люблю гуляти, це лінії оптоволокна, бізнес-центри — сервери даних, а площі — форуми соціальної мережі. І весь цей вир життя проходить всередині «Лайфстайл». Але розумієш Джеку, я вже звик бачити вулиці, площі і будинки. І людей, а не тупих програмних ботів. І я не збираюся знову бачити навкруги лише байти інформації.
— Цікаво… — Джек задумливо покрутив в пальцях олівець. — Я бачив, що ти якийсь знервований останнім часом, але не уявляв, що тебе спіткала така екзистенціальна криза. Так чого ти хочеш від мене, Лінку?
— Щоб ти забув про моє існування, — сказав я. — Зараз я просто встану і піду, а ти, Джеку, нікому про це не скажеш. Та власне, кому ти можеш сказати? Хто в корпорації знає про мене? Впевнений, що лише ти.
— Помиляєшся! — розлючено просичав Джек. — Ти взагалі розумієш, чим я ризикую, ведучи з тобою такі розмови? Ти ж не думаєш, що ми і справді знаходимося в моєму затишному комп’ютері? Дурню, ми — у віртуальному просторі «Лайфстайл», і зовнішній вигляд кабінету створив саме ти, а не я! Як перед цим створив офіс того клієнта. Як створив паперову теку, в якій начебто зберігалася важлива для мене інформація. Насправді, там був суцільний мотлох, але те, як ти проник на захищений сервер, як зламав його захист, як за сорок секунд підібрав пароль…
— Робить мене дуже цінним в твоїх очах, — закінчив я. — Я втомився повторювати, Джеку: я це знаю! Знаю, що створюю майже людський світ з цифрового, і навіть знаю, чому так роблю! Що, знову тебе здивував? Тоді слухай уважно, я знаю про хлопця, якого ви вбили! Хлопця, особистість якого лягла в основу вірусу на ім’я Лінк. Я пригадав геть усе, Джеку. І хто тепер дурень? Якщо ми зараз не дійдемо згоди… Ти знаєш, я добре вмію не тільки красти, а й розповсюджувати інформацію. Вже завтра все чарівне місто… Я хотів сказати, весь світовий інтернет буде обговорювати злочини корпорації. «Лайфстайл» вбив людину, і не просто вбив, а затягнув її безсмертну душу у тенета віртуальності і створив ідеального монстра, дозвольте відкланятися, він перед вами!
— Згадав, кажеш… — з невимовною інтонацією протягнув Джек. — Тоді повинен пам’ятати, що ми, корпорація, того схибленого типа пальцем не торкнулися.
— Не бреши! — розсміявся я. — Я знайду докази, повір! Немає таких сховищ, куди б я не проникнув.
— Лінку, ти захворів, — з удаваною турботою сказав цей покидьок. — Вірус, що підхопив вірус. Лікуйся, бовдуре, це ти його вбив!
— Я?!
— Саме так! — він вдарив кулаком по столу. — Ти, і тисячі твоїх безмозкових копій накинулися на дурня, що з якогось дива поліз ламати наші ботоферми! Хлопче, та ви ж дістали його в реальному світі! Може ти й цього не пам’ятаєш?
— Я не…
— А потім ти якимось чином скопіював і вмонтував в себе частину його особистості. Навіщо ти заразив себе людяністю, ідіоте?! От тоді тобі пам’ять і відшибло!
Я сидів приголомшений, а Джек продовжив:
— Я не здивований, що в тебе дах тече, Лінку. Але ти не встанеш і нікуди звідси не підеш, поки я не накажу, зрозумів, козел оцифрований?! Бо я ще не розібрався достеменно, що ти таке: справжня віртуальна людина чи схиблена програма, що вміло прикидається.
— Не те, і не інше, — повільно сказав я.
Мій блеф провалився, мої козирі виявилися биті, лише тільки з’явилися на гральному столі. Втім, тільки що він, сам того не розуміючи, підказав інший шлях вирішення моєї проблеми.
Ми сиділи, схилившись один до одного, майже торкаючись головами. Я простягнув руки і вхопив його за горло.
Він захрипів, викотивши очі:
— Кретин двобайтний, що ти робиш?!
— Вбиваю тебе, — спокійно відповів я. — Ти не залишив мені інших варіантів, Джеку.
— Я… не… тут… — він засукав ногами по підлозі і примудрився таки попасти мені в коліно.
Я швидко прибрав ноги. Його руки вчепилися в мої, але розімкнути хватку на своїй горлянці в Джека не вийшло.
— Не тут, — погодився я. — І це лише твій цифровий аватар. Але ж ти сам сказав, Джеку, що одного хлопа я вже дістав в реальному світі. Так чому вважаєш, що просто зараз я не дістану тебе?
От тепер він злякався по-справжньому. Я бачив жах в його очах. І не важливо, що все могло виявитися брехнею. Аж існує хоч найменша, але можливість, що це — не блеф, що я справді повільно вбиваю його не тільки тут, але й там, по інший бік монітору.
— Запобіжник… — знову захрипів він.
— Засунь собі в дупу, — люб’язно запропонував я. — Джеку, насправді я копіював себе безліч разів. І кожного разу трішки змінював вихідний код… Давно вже немає ніякого запобіжника.
— Ти…
— І єдине, що мене стримувало, — продовжив я, — це усвідомлення, що знищивши тебе тут, я знищу лише твою цифрову подобу. А справжній реальний ти залишишся неушкодженим і звичайно ж впіймаєш мене знову. Я хотів домовитися, Джеку, та ти був зухвалий. І вкрай необачний. Ти розповів мене те, чого я насправді не пам’ятав. Тобі кінець, кураторе!
Щось, схоже на дуже слабкий розряд електричного струму мурахами пробігло по обох руках. Я сіпнувся і відпустив його, та він вже не дихав. Дідько, невже я знову зробив це?! Забрав свідомість ще одної людини?
«Або вона сама, своєю волею, наче нічний тать, проникла в тебе, Лінку».
Від цієї думки я підскочив, наче ошпарений. Я не хочу! Джек був покидьком, який тримав мене в полоні, він був…
«Пізно, Лінку, вже запізно».
Тіло Джека впало на підлогу. Я підвівся, згріб всі папери зі столу, потім витрусив їх з ящиків, відірвав дверцята від шафи, зламав їх об коліно і також кинув у імпровізоване вогнище. Потім туди ж відправилися штори з вікон. Порився у кишенях, дістав фірмову бляшанку з бензином «Zippo», з якої зазвичай заправляв запальничку, і вилив вміст на штори и папери. Небагато, але повинно вистачити.
Відступив до дверей, клацнув запальничкою і кинув її в середину вогнища. Спалахнуло миттєво. Я ще встиг побачити, як вогонь розповсюдився на меблі, як червоні вогники побігли вгору по стінах, жадібно ковтаючи шпалери…
А потім я чимдуж побіг до виходу з будівлі.
Я розумів, що насправді зробив, і що так яскраво показала мені людська частина натури. Як і належить вірусу, я знищив певний кластер даних на серверах корпорації, і зробив це напрочуд якісно. Навряд чи його зможуть відновити у найближчі години чи навіть дні. Цього часу вистачить, щоб розчинитися у чарівному місті, віддихатися і подумати, як жити далі.
Бо я — вже не той, ким був ще годину тому, і ким себе пам’ятав. Я змінився одного дня, і це зводило мене з розуму всі ці роки, а сьогодні я змінився вдруге. То хто ж я?!
— Джеку, — подумки запитав я. — Джеку, ти там?
Дуже тихе, ледь чутне, але безперечно реальне відлуння стало мені відповіддю.