Схилена зоря

Спочатку не було нічого: тільки непроглядна пітьма і безмежна хитрість ящера Тетраграматона, який відхрестився від решти безмежного світу. Він був не найпершим, не найкращим, не найстарішим. Не він усе винайшов, не він тьму впорядкував за седмицю, але саме він зміг втекти від інших, чи не більш розвинених створінь та провернути безумний експеримент: створити недосконалих людей.

Бозна-який рік від дня, коли Він почав переписувати історію

Чоловік здригнувся: аж ніяк не хотілось уже вкотре роз’ятрювати зболілі рани, які наче тільки-тільки почали затягуватись. Попри це, він не мав наміру кривити душею перед нею:

– Волів би забути, але щоразу, як тільки-но до мене підкрадається сон, переді мною миготять вогні снарядів і кривава посмішка нашого нищителя.

Соня не очікувала такої відповіді й отетеріло глянула на все ще знесиленого підопічного. Певно, вирішила, що все ж таки дах у її побратима почав трохи протікати після поранення, тож перевірила, чи не має він, бува, гарячки. Може, так на нього впливала тільки-но зупинена кровотеча на передпліччі?

– Зачекай, – замахала руками співрозмовниця, якій було б достатньо відповіді «так» або «ні». – Це ж ти про наших сусідів-виродків, так? Хвала небесам, що їм до нас тепер – зась! Купол, що нам поставили характерники, працює безперебійно. Отеперечки й жити зможемо спокійно, не хвилюйся так.

– Ет, не тільки у них справа, – на її торохтіння він зітхнув і поволі почав розкручувати тугий клубок важких думок, який висів десь під склепінням черепа та глухо вдарявся об його стінки ще з самого початку, з дня, коли перші постріли оглушили Донеччину і він став на захист держави: – Нехай вже вони за нас вчепились, як реп’яхи, зі своїми маніакальними ідеями, але не усе ж так просто! Бог, отой самий Бог, у якого й досі вірять, став для нашого народу катом. Мучителем, що видає себе за мученика; кривдником мільйонів, якому уже ніщо не може стати на заваді. Він міг усе: лікувати, дарувати любов, відбирати життя… Куди це все пішло, якою стежиною?

– Стривай-но, Коте. Відбирати життя – це ж заняття пані Смерть, ні? Принаймні, я у це вірю…

– Атож, але чи не відібрав Він ось цю її можливість, коли геть втратив розум? Чи судилось насправді світлим головам дітей вмирати, конати заради примарної любові Всевишнього? Він же чхати на нас хотів!

Кожен задумався про щось своє, але в цілому дотичне до розмови. Соня, або гордий Сонях, як її називали у бригаді, була мобілізована під час повномасштабного вторгнення і не могла свідчити про будь-які події минулих років. Не те щоб її пожирала цікавість: вона могла й не чіпати «пухнастика» із питаннями. Справа була радше у тім, що як емпатка, вона гостро відчувала його потребу поділитись, вилити свій біль через розмову. Та чи була сама готова почути усе?

Він зараз сидів на галявині на поваленому дереві у своїй дещо пошарпаній піксельній формі, але думки блукали страшенно далеко. Насправді туманні балачки чоловіка не були навіяні атеїзмом, чиїмсь впливом на нього або роздумами й встановленням паралелей між подіями. О, ні. Він мав спогади, страшні й криваві тіні минулого часто гризли його душу, від якої дотепер мало що лишилось.

Спересердя від різкого руху в його жилавих руках хруснула галузка з ліщини, яку тільки-но несвідомо підняв із землі. Хрусь! – полетіла долу й решта друзок. Лагідна вдача чолов’яги з позивним «Кіт» подобалась усім, але інколи тонкою мережкою крізь усе полотно його душевної доброти проходила лють і він геть не міг себе контролювати. Гнів той був аж ніяк не спонтанним, ні! Він з’являвся у моменти, коли не можна було виправдати ситуацію чимсь звичним і звичайним, а на поміч приходило лише безглузде: «На те воля Божа». О, його це змушувало неабияк мучитись, здригатись, наче від немислимих, хоч і невидимих ран. Принаймні, тут, на фронті, він мав, куди виливати свої почуття, не завдаючи шкоди своїм знайомим. Дотепер.

Усе вкотре вже полетіло коту під хвіст саме у розпал битви під Сімферополем, коли вівся двосторонній артилерійський обстріл. Можливо, він би й проігнорував уже знайомий пекучий біль на передпліччі, до якого за декілька тисячоліть навіть звик, та навіть не звернув би увагу на дивне передчуття, але ігнорувати чиїсь намагання витрясти з нього душу було вкрай важко. Як би не опиралось цим чужинським діям тіло уже геть немолодого вояки, однак втримати гортанний крик не зміг. На фоні чималого шуму довкруги його ніхто й не почув, не звернув й уваги ніхто на його швидке зникнення.

Тоді він біг. Біг щодуху подалі від побратимів і посестер углиб лісової хащі Кеслерського лісу, не інакше, ніж на поклик… Серця? Ні, навряд чи. Його тягнуло туди велінням прадавньої сили, рівних якій на цій планеті точно не було. Легені уже горіли вогнем й не хватало тих крапель повітря, що якимсь дивом встигали проникнути углиб. Задихався, але не міг спинитись. Не можна, поки не знайшов свою ціль. Його. І лише коли неподалік від нього замайоріла лиса галявина із кількома протоптаними доріжками, тіло втомлено впало на коліна.

– Радий тебе бачити, дитя моє.

– Ти! ТИ! – чи був узагалі сенс волати із такою силою і ненавистю на того, хто й так усе відчував? – Забирайся геть із цих земель, досить уже сотати життя невинних! Чи ж тобі крові мало? Аби ти нею й вдавився!

Той, Хто є причиною буття (і страждань, атож), лише гірко всміхнувся. Для нього уже не вперше було чути емоційні промови, вигуки й навіть прокльони у свій бік. Цього ж разу дещо зламалось. Чи не він сам, бува?

– Убий та й по всьому, – заявив простодушно. – Мечі нині не в моді, але перед тобою лежить мисливський ніж. Не здригнеться рука, Каїне?

***

Не здригнулась. На щастя, на той момент, коли його знесиленого і пораненого (як здалося Соні) знайшли, уже все скінчилось. Це трапилось якось дивно і неправомірно швидко, не встиг він ні усвідомити тріумфу над кровожерливим божеством, ні відчуття довгоочікуваної свободи від прокляття, яке випалило шкіру до кістки. Ніхто, певно, й не помітив змін, окрім бойового загону характерників; земля від того не здригнулась, але він знав: Бога більше немає, – і цього було достатньо. Минуло чимало часу від початку війни, немало душ було знищено, до щему в серці багато крові пролито, але тепер він міг бути спокійним. Усе скінчилось. Достоту усе. Не буде ні мук, ні страждань, ні братовбивств на цих територіях. Круг замкнувся, а ушкоджена ланка, яка призвела до усього цього, знищена.

Після завершення своєрідної місії, яка поклала край тиранії, напевне він знав ще одну річ, дещо інтимнішу: нарешті і його душа зможе покинути цю землю по закінченню життя, адже разом із першими краплями божої крові, що зросили ґрунт, впали й кайдани з його оболонки, зникло те перше у світі прокляття, яке мало його утримувати тут попри будь-які спроби померти чи бути вбитим. Зараз він лише сидів і прокручував у голові картину убивства, шукаючи собі виправдання.

Врешті, він знайшов пояснення, яке ховав від себе ж. Коли на початку віків убив брата, не відчув нічого, окрім відчаю і якоїсь нестримної люті. І зараз, після тисяч років воєн та епідемій, за якими вдалось спостерігати й дивом лишитись неушкодженим, прийшло усвідомлення. Він був тим Змієм, що «знищив» Божу довіру до батьків в Едемі, а пізніше і його вмовив піти проти братньої поваги та любови. Кому, як не Йому, потрібна була лиш кров і те, що залишив Авель, здалось йому надто мізерним жертвоприношенням? Хто підштовхнув до братовбивства і поставив пізніше на ньому клеймо вічних страждань, хоча сам упивався кров’ю його брата?

Бога сприймали як абсолютну і єдино можливу силу, яка може катувати, відхиляти своїх створінь і вимагати щораз більше, але нікому й на думку не спадало, щоб батьки мучили свою дитину, випробовували, насилали прокляття чи епідемії. От і проявлялась це ніяк не любов, а садизм Творця-маразматика. Коли ж Авель приніс йому у дар плоть і кров, замість чистих плодів землі, присмак болю і передсмертних страждань тварин міцно закарбувався у його пам’яті. Хотілось більшого, хотілось кращого. Йому вдалось зіграти свою роль перед Каїном і переконати піти на страшний вчинок, аби випити ще більше. Далі – гірше: він вигадав небачені у попередніх світах, де він був, хвороби, знайшов сотні способів кинути своїх творінь у вир воєн, які ніяк не можуть закінчитись. Лише коли земля не витримувала і починала зі своїх надр стогнати від кількості крові, усе зупинялось на якийсь час.

 Трохи пізніше, після повернення до Києва, коли усі перед демобілізацією востаннє разом пішли на молебень за українське військо, за державу і народ, він стояв осторонь. Не вмовляв його ніхто: навіть Соня на прощання потиснула його руку та відпустила, адже відчувала, що йому це не потрібно.

– Ти ж не підеш із нами? – перепитала знаючи відповідь.

– Ні, – похитав головою і чи не вперше щиро всміхнувся, хоча рана й досі жахливо пульсувала та нила на погоду. – Молімося собі, молімося за себе. І нехай це буде останнім разом, коли зорі богам скорились. Відтепер схилятимуть їх тільки люди та, зокрема, ми – ні від кого не залежні українці.