Шипшина за склом

Степан Маркович зазирнув до їдальні та побачив, що вечерю вже майже накрито і слуги закінчують розкладати прибори. Тож був час кликати вихованця додому – вмиватися і перевдягатися після ігор у дворі. Коли Степан з Мишком уже підходили до будинку, вони почули галас, наче перед ґанком зібралися всі мешканці маєтку. Степан розчув слова, сказані найголосніше:

– Знайшли! Жива!

Коли ж він зміг протиснутися між людей, що стояли тісним колом, то побачив струнку дівчину з довгим світлим волоссям у коротенькій подертій сорочці, що ледь прикривала її стегна.

– Поліно! Доню! – Софія Михайлівна, господиня маєтку, кинулася до дівчини, обійняла її, але та стояла дивлячись просто перед себе і ніяк не реагуючи на сльози матері та загальне хвилювання. Кирило Петрович, господар маєтку та місцевий поміщик, теж підійшов до доньки, взяв її за руку, поцілував у чоло, але Поліна і далі стояла нерухома та байдужа.

Степан тим часом пригадав портрет дівчинки років семи, який він бачив у вітальні. Йому розповідали, що Поліна загубилася під час прогулянки чи то в лісі, чи то біля річки років десять тому. Пошуки були марними, жодного сліду не виявили, скидалося не те, що дівчинка потонула чи зайшла далеко в ліс і там провалилася у вовчу яму. Проте батьки не вірили у  її смерть і сподівалися знайти доньку. І от, виявляється, не помилялися.

Поліна і далі стояла нерухомо, нікого не впізнаючи. Сподівання на те, що шок мине і дівчина отямиться, не справджувалися. Поступово вигуки радості стихли, загальне піднесення схлинуло та змінилося напруженим очікуванням. Софія Михайлівна та її покоївка повели Поліну в дім під руки. Дівчина підкорялася мовчки, її погляд ковзав по обличчях та обстановці, ні на чому не зупиняючись.

Степан Маркович відчув, що хтось смикає його за рукав, і тут тільки згадав про Мишка. Хлопчик був розгублений  і наляканий. Він не захотів вечеряти, погодився лише випити склянку молока і без звичних прохань дозволити ще погратися ліг спати.

***

Проходячи повз оранжерею, Степан Маркович мимоволі зазирнув усередину. Поліна, як зазвичай, сиділа поряд з кущем шипшини, дивлячись просто себе та склавши руки на колінах. Степана одразу здивував цей кущ за склом оранжереї, повної екзотичних теплолюбних рослин. Та згодом він дізнався, що цей кущ – пам’ять про старшу дочку господарів. Нібито це дівчинка увіткнула відросток у землю, а він прийнявся і розрісся. Із часу повернення Поліна мало змінилася: вона не розмовляла, не реагувала на слова та дії рідних. Дівчину доводилося годувати, вдягати, виводити на прогулянку, як мале дитя. Найбільше Поліна любила саме сидіти в оранжереї, біля куща шипшини, тут вона трохи зосереджувалася, розглядала квіти, іноді навіть щось мугикала. Мабуть, усе-таки пригадувала дещо з дитинства. Степан придивився до дівчини уважніше, йому здалося, що вона ледь посміхнулася. А незабаром до оранжереї забігла Оленка – трирічна сестра Поліни.

– Полю, дивися, яка у мене лялька. У неї є три сукні, капелюшок і торбинка.

Поліна взяла ляльку в руки, поправила на ній сукню і погладила по голові. Оленка сіла поряд із сестрою, притулилася до неї та стала далі розповідати про іграшки, прогулянку в парку, майбутній день народження… Поліна ледь кивала у відповідь, наче їй було цікаво слухати.

«Вона сама як дитя, ніби їй і досі сім років», – подумав Степан, навшпиньки відходячи від оранжереї.

***

Покоївка поставила на столик тацю з молоком і печивом.

– Спасибі, Марічко, – сказав Мишко, перед тим як узяти склянку.

– На здоров’я, паничу, – відповіла Марися.

Степанові здалося, що її голос тремтить. Він уважніше придивився до дівчини. Обличчя в неї було бліде, а очі почервонілі. Зазвичай усміхнена і рум’яна Марися зараз стояла з опущеними плечима, смикаючи фартушок. Дівчина забрала тацю та вийшла з кімнати, Степан, упевшившись, що його вихованець зайнятий підвечірком, вийшов слідом за нею.

– Марічко, що сталося? Ти плакала?

– Та ні, все гаразд, я піду, – пробурмотіла дівчина, але за мить очі її наповнилися слізьми і вона призналася: – Тепер пані мене звільнять. А ганьба-то яка, люди ж говорити будуть…

– Зачекай, Марічко, чому звільнять? Про що говоритимуть?

– За те, за те… що вкрала ланцюжок пані з кулоном. І сережки пропали. Але я не брала. Не торкалася навіть. Та я чула – пані на мене думає, сказала господареві, що в поліцію не піде, але злодійку вижене.

– А чому ж ти думаєш, що це саме про тебе? Софія Михайлівна назвала ім’я?

Марічка деякий час мовчала, пригадуючи, потім відповіла:

– Ні, імені не казала, та я ж тут недавно працюю, у пані в покоях прибираюся, тож вирішать, що я злодійка.

– Тихо-тихо, чому саме ти? Няня у малої теж нещодавно нова з’явилася, і я тут усього пів року працюю. Ми теж у кімнати до Софії Михайлівни заходили з дітьми…

– Та ви що, Степане Марковичу, хіба можна так про людей думати?

– От і про тебе не можна! Не переймайся, усе з’ясується.

***

Степан неспішно йшов стежкою через ліс, повертаючись із поштової станції. Якраз випала вільна годинка, поки діти були з батьками у гостях. Погода була по-травневому тепла, обабіч дороги розквітли кущі шипшини. Увагу Степана привернув жіночий голос:

– Не чіпай, Ганю! Облиш цю квітку!

Степан обернувся та побачив, що говорить літня жінка, звертаючись до дівчинки років шести. Дитина відсмикнула руку від квітки та підбігла жінки:

– Чому? Хіба вона отруйна, бабусю?

– Ні, але ця квітка належить Хазяйці лісу, вона її улюблена. А тих, хто зриває її, Хазяйка може покарати.

– Як?

– Завести в ліс і примусити там блукати, може і зовсім не випустити.

– Навіщо ж їй люди?

– У їхні тіла Хазяйка поселяє лісових духів, щоб могли ходити по землі та гратися з людьми. А в гарну дівчинку Лісова хазяйка може вселитися і сама.

– А люди тоді помирають?

– Ні, кажуть, душі людей Хазяйка переселяє у рослини, ті, за які карає. І душа зберігається у квітці…

Дівчинка спідлоба глянула на кущ шипшини і притислася до бабусі:

– Я не хочу бути у квітці. Ходімо звідси.

«Цікава оповідка, треба записати, як повернуся, – подумав Степан, ідучи до маєтку. – Може, у журнал надішлю».

***

Коли Степан Маркович і Мишко увійшли до оранжереї , Соня одразу покликала  брата:

– Мишку, йди до нас, дивися, яка у нас є конячка.

Хлопчик пів хвилини постояв, а потім неквапливо підійшов до сестер:

– Ну гаразд, показуйте, що тут у вас.

Степан переконався, що діти зайняті грою, та підійшов до Софії Михайлівни. Пані Софія у цей час пересаджувала орхідеї. Степан подумав, що під час улюбленого заняття пані прихильніше поставиться до його слів.

– Софіє Михайлівно, можна до вас звернутися з проханням? Це не забере багато часу.

– Так, звісно, Степане Марковичу. Охоче вас вислухаю. Щось із Мишком?

– Ні, з Мишком усе добре. Це стосується Марії, покоївки.

Софія Михайлівна трохи стисла губи та повільно підняла голову.

– Я вас слухаю, але… Втім, кажіть, будь ласка.

Степан швидко заговорив:

– Це стосується крадіжки, як ви, певно, вже зрозуміли. Марія стверджує, що вона нічого не брала. Їй здається, що ви її підозрюєте і…

Степан на мить зупинився, щоб перевести подих, і Софія Михайлівна перехопила ініціативу:

– Я ні в чому не звинувачую Марію, не звертаюся до поліції, а кого зі слуг тримати у своєму домі, маю право сама вирішувати. Мені здається, я вчиняю цілком гуманно.

– Перепрошую, пані, але навіть просто звільнення саме зараз зіпсує репутацію цієї дівчини. Усі вважатимуть Марічку злодійкою, їй буде важко десь прилаштуватися.

– Репутацію? – перепитала пані Софія. – Мені, звісно, шкода дівчину. Але ж не можу я потурати… І чого це ви, Степане Марковичу, її захищаєте? Які у вас стосунки?

– У мене з Маріч… Марією? Звичайні, як з усіма служниками. Але я розумію її переживання, бо на всіх нас могла б упасти підозра.

– Ну що ви, Степане Марковичу! Це надто дрібна… Тобто я хочу сказати, що ми вам цілком довіряємо. А щодо Марії я уже все вирішила, досить того, що я не звертаюся до поліції.

Цієї миті від дверей оранжереї почувся схлип і дзвін посуду. Озирнувшись, Степан побачив, що Марічка стоїть біля входу і таця з молоком та печивом для дітей у її руках труситься. Хлопець кинувся до служниці та забрав у неї посуд. Оленка та Мишко відірвалися від гри і широко розкритими очима дивилися на покоївку. Поліна ж, як завжди, сиділа байдужа, проте Степан помітив, що вона стискає в руці стебло шипшини так, що на пальцях виступила кров від уколів шипами. Хлопець поставив тацю перед дітьми на столик та хотів відібрати в Поліни стебло шипшини, як побачив, що воно рухається наче саме по собі. Хлопець мовчки спостерігав, як гілка вигнулася, поповзла вниз і зачепила сумочку, у якій Оленка ховала ляльчині речі. Сумочка розкрилася, і з неї випали якісь блискучі предмети. Степан нахилився і підібрав кулон і сережки.

– Це ж вони? – Степан питав, ні до кого окремо не звертаючись, та побачив, як до нього поспіхом підходить господиня, роздивляється речі у нього в руках, як її щоки червоніють і вона майже вибігає з оранжереї. Хлопець спостерігав, як Марічка, роздивившись знахідку, зітхнула і перехрестилася, чув, як Оленка сказала:  «Правда гарні цяці для лялі?» Та весь час Степан поглядав на Поліну, і йому здавалося, що дівчина зітхнула з полегкістю.

***

Знахарка кинула у ступку жменю квіток і стала розтирати їх. Вона кілька разів глянула на Степана, але мовчала, не кваплячи гостя. Зрештою хлопець сам наважився висловити своє бажання:

– Допоможіть, шановна Катерино Опанасівно, повернути душу дівчині.

– Що-що? – знахарка повернулася до Степана боком та приклала руку до вуха, ніби недочуваючи.

Хлопець заговорив голосніше, хоча пам’ятав, що онуку свою Катерина Опанасівна чула добре.

– Як повернути дівчині душу, яка опинилася у квітці?

– Не знаю, паничу, про що ви говорите. Мо’, приворожити дівчину хочете? Є в мене для цього зілля. Або звільнити вас від чиїхось чарів?

– Ні, я чув, як ви розповідали онуці про Хазяйку лісу. І от, дівчина повернулася, але вона… наче порожня оболонка. Наче душа її так і залишилася у квітці. Що ж робити, може, ви знаєте?

Катерина Опанасівна відставила ступку та повернулася до Степана обличчям. Хлопцю здалося, що очі знахарки стали ясніші, а рухи – швидші.

– Так, знаю, Поліна знайшлася. Вірю, що ви, паничу, хочете допомогти дівчині. Ну що ж, кажуть, можна зарадити біді, але…

***

«Що я роблю?» – думав Степан, коли спускався в оранжерею пізно ввечері. Діти вже спали, мешканці маєтку розійшлися по своїх кімнатах. Тільки Поліна задрімала на своєму улюбленому місці, і її вирішили поки не турбувати. Про це Степанові повідомилаМарічка, як він напередодні попросив. Хлопець не хотів упустити нагоду, проте його гризли сумніви.

«Легенди, народні перекази – добре для етнографів, а я збираюся їх утілити в життя на практиці. Добре, хоч ніхто не бачить…» Степан підійшов до куща шипшини та відрізав від нього два живці. Поліна одразу розплющила очі та скривилася, наче від болю. «Ну от, налякав панянку, – далі переймався Степан. – Поліна стала такою через переживання, їй потрібний спокій, як сказав лікар, а не зняття чарів». Степан узяв дівчину за руку:

– Ходімо до саду, посадимо квітку.

Поліна руку не відібрала, встала і пішла за Степаном.

– Ну от, все добре, прогуляємося. А що ми втрачаємо? Посадимо шипшину, і, може, тобі стане краще.

Вони дійшли до дальньої частини саду, де Степан підготував лунки для рослин.

– Треба, щоб ти сама її посадила. Так знахарка сказала. Тільки як же тобі це пояснити? – Степан дав дівчині один із живців. – Роби як я.

Хлопець опустився на коліна, поставив живець у ямку, полив і став загортати землею.

– А коли шипшина виросте, тут можна поставити лавочки або альтанку збудувати. Буде гарно!

«Хто тут? – перелякався Степан. – Завадить же!» Але поряд була лише Поліна. Степан подумав, що ніколи раніше не чув її голосу. Дівчина вже посадила свій живець і тепер зацікавлено озиралася навкруги, наче просто повернулася додому з довгої подорожі.