Коли дозріває пшениця

Липке і густе помираюче літо серпня не дає Петру спати. Петро відкриває вікна, щоб впустити нічну прохолоду, п’є пігулки для сну, довго слухає скрипуче настінне радіо та відчуває, як крізь нічну темряву до нього простягає руки кипляче повітря з нестерпним присмаком металу. Петро прокинеться ще до перших півнів, його старечі кістки болітимуть, очі пектимуть від сліз.

Кожного року те саме. Вже майже півстоліття пройшло, а нічого не змінилося – в кінці літа золоте море розливається схилами, хвилюється під натиском вітру, вечорами блищіть та сяє у розжарених променях сонця, які де-не-де пробиваються крізь густі хмари. В ці дні, коли небо все частіше наливається свинцем, коли обрій наповнюються темним кольором грозових хмар, Петро поглядає в сторону поля, знає, що скоро, як тільки перша блискавка розколись темно-сине небо, настане час збирати колосся. І не знати йому спокою аж допоки останній сніп не буде зітнути.

Замолоду ще можна було це терпіти. Жахи приходили рідше, денні клопоти молодого життя втомлювали та відволікали, м’які обійми дружини захищали від нічного смороду. Тепер самотня старість не лишала нічого, окрім споминів і відчуттів, які навалюються на тебе щосили й немає куди тікати, бо де б ти не був у кожному подмуху вітру чаїться теплий запах зерна та солодкого металу, на зубах скрипить чорна земля, а у вухах стоїть шелест збіжжя та клекотіння гострих серпів.

Як подивитися на поле в будь-яку іншу пору року – чи то просто пуста земля після збору урожаю глибокою осінню, чи засніжені пагорби взимку, чи зелені пагінця сходять на весні, – близнюк тисячі полів, розкинутих країною. Тільки колючий дріт по периметру – ось і вся незвичність. Часом біля постійних явлень ставили знаки, чи навіть цілі таблички з поясненням, а небезпечні ділянки взагалі закривалися. Та довкола поля був лише старий дріт, натягнутий для годиться багато років тому. З пізньої осені до середини літа місцеві на той дріт не зважали, і як комусь треба було скоротити шлях, то без вагань користувалися полем. Звісно, воно значилося в реєстрах, та навряд мало окрему назву – лише порядковий номер і короткий опис в один рядок.

Казали, що в містах з кожним десятиліттям явлень стає все більше – у стінах багатоповерхівок заводяться злидні і їх важче витруїти, ніж тарганів; що до дитячих майданчиків часом приходять страдчата і треба весь час пильнувати з ким грається твоя дитина; що блуд почав оселятися в занедбаних кварталах і вечорами краще не швендяти на самоті. А тут все лишилося як завжди, ніби поле зайняло весь ліміт, відведений на явлення в цій місцині.

Кілька разів поле вивчали. Вперше ще у п’ятдесятих, за кілька років від початку явлень. Світ тоді ще не оговтався від змін, все було шкереберть, люди боялися і не розуміли нового життя. Не розуміють і зараз, проте вже не бояться. Петро ніколи не вважав себе зарозумним – лише вечірня школа була за його плечима, та за свій вік чоловік зрозумів, що й найбільше чудо стане буденністю, якщо бачити його кожного дня. У п’ятдесятих чудо ще не приїлося. Після паніки першого року чимало людей спробували село покинути, та майже всі повернулися ще до наступного літа. Кого пригнали військові, що в той рік отримали наказ заспокоювати населення, хто повернувся, бо зрозумів, що явлення відбуваються скрізь і краще вже звикати до них в рідному краї, хтось не зміг прижитися на новому місці. Та навіть ті, кому вдалося піти рано чи пізно все одно повернулися – поле не відпускало. Воно не мало влади над дітьми, які народилися після його пробудження, байдуже ставилося до чужинців, які перекопували та палили його намагаючись дослідити. Проте жодного разу не відпустило того, хто був з ним пов’язаний. Як хижий звір у засідці поле роками чекало допоки остання вівця повернеться до його лона.

Петро і сам пробував поїхати. Якраз у той рік, коли на поле вперше пригнали РГВЯСТів – Робочу Грубу Вивчення Явлень Сільського Типу. Близько шістдесяти робочих серед яких були й військові, кілька агрономів та фізиків два роки порпалися на полі виконуючи наказ партії згідно з розпорядженням ХІХ з’їзду КПРС – відкрити суть нового явища, пояснити його природу, класифікувати, дослідити вплив та наслідків від явлення, розробки шляхи його можливого використання на благо сільського господарства.

Тоді поле перекопали вздовж і поперед, брали пробу ґрунту, переміщали на поле іншу землю, весною підпалювали молоде колосся. Та пуття з цього було мало. Більшу частину року земля лишала просто землею, в якій не було нічого незвичного, а влітку пшениця що б з нею не чинили вже через кілька днів знов стояла як нова. Коли ж доходило до жнив, то жодна зброя не могла зашкодити косарям. Вогонь оминав їх, потрощені кулями кістки знову зросталися, а заздалегідь розкинуті міни безслідно розчинялися в підземній чорноті. Косарі не займали нікого за межами поля лише серпи продовжували злітати над стиглим колоссям під громову канонаду.

На поле в розпал жнива РГВЯСТівці заходити не любили. Коли хтось з командирів гнав солдата поміж косарів, той ступав повільно і невпевнено. Косарі його й не помічали, але необачного чоловіка могло задіти серпом і рана така довго гноїлася та не заживала. Пробували й витягти обробників поля за межі колосся, та марно. Щойно тонка постать ступала на голу землю, розчинялася у повітрі і вже через кілька хвилин знову стояла серед бурхливого золота пшениці з серпом у руці.

За два роки награвшись у дослідників РГВЯСТівці обнесли поле огорожею та поїхали геть, забравши з собою кількох хлопців, які вступили робочими до їхньої лави. Петро теж вступив. А що йому було витрачати? Молодий – ще й тридцяти немає, неодружений, батьки на війні померли. І так хотілося бути подалі від того ядучого запаху та задушливих літніх ночей, коли косарі виходили в поле. Затоваришувавши з РГВЯСТівцями Петро наслухався про примарних красунь, що блукають вогкими гірськими лісами, про дивні квіти під якими таяться незліченні скарби, про пустки на яких кожної опівночі сходять ворожі армії, щоб знищити один одного ще до світанку. Все те було наче з казок, якими колись заколисувала його бабця і ночами йому снилося, що він йде довгим шляхом поміж високих дерев і нестерпна спека із металевим смаком більше не турбує його.

Та то були лише сни. Дуже швидко Петро зрозумів, що від поля йому не сховатися. Час в складі РГВЯСТ пройшов наче повільне згасання вогню. Зараз, багато років по тому Петро не пам’ятав ні обличчя тих, з ким їздив з села до села, ні нудну тяжку працю, якою був наповнений кожен їх день, ні безліч дрібних одноманітних викривлень, що поступово наповнювали світ. Пам’ятав лише, як з кожним ранком далеко від поля світ втрачав барви, тьмянів та висихав, наче саме його життя було зашите в золотому колоссі.

І він повернувся. Став простим комбайнером, одружився з місцевою вчителькою. І життя стало наче щасливим. Тільки дітей Петро з дружиною не спішили заводити, адже обом серпень клав під очі темні кола, які не можна було приховати, і обоє боялися, що їхні діти теж належатимуть полю. Та дружина все ж народила. Спочатку хлопчика, а через кілька років і дівчинку. Звичайні це були діти, коли бешкетні, коли слухняні. Літніми ночами вони спокійно засинали й ніколи не відчували металу в повітрі. Обоє давно покинули село, живуть собі в великих містах, зараз мають свої родини та час від часу привозять старому батькові поняньчити внуків. Син кілька разів кликав Петра переїхати в місто, але той не погодився – після смерті дружини напевне знак де має завершитися його шлях.

То був 1984 рік, коли Петро остаточно переконався – минуле ніколи не проходить безслідно. Жінка довгий час тяжко хворіла. Вже не вчителювала, і останні місяці майже не виходила з дому, бо болючий кашель безжально спустошував їй груди з середини. Діти возили її до лікарів, дочка домовилася про зустріч з іменитим професором з Каєва, та жоден із запропонованих методів лікування так і не допоміг.

Приходячи з роботи він годинами читав жінці наукові журнали, які та виписувала на останні гроші, показував чорно-білі світлини явлень з інших країн. Жінка слухала Петра і дивилася крізь вікно на горизонт, де вже починали збиратися громові хмари. Літо вже набирало обертів, днів були довгими і липкими він полуденного жару. Всі в селі знали, що старі люди помирають ближче до жнив та Петро не хотів про те думати.

– Нагостри мені серпа, – одного вечора сказала вона несподівано і глянула на чоловіка потьмянілими очима. – І сукню дістань. Ту, блакитну, що я на весілля доньки одягала. Ну й сміху ж було, як тоді Грицько перепив і сплутав мене в ній з водяником, – хрипкий сміх дружини заповнив кімнату, а потім перетворився на кашель і вже звичним рухом жінка витерла рожеву слину, що виступила їй на губи.

– А тоді ти лютувала – посміхнувся Петро і вийшов на двір.

За годину у ніг дружини лежало небесного кольору вбрання, біля ліжка стояли маленькі черевички такого самого кольору. Вона вбралася, розпустила поріділе волосся. Коли одягалася рухалася повільно та важко, проте допомоги Петра не прийняла. Лише попросила донести їй серп аж до діри у колючому дроті.

Йшли до поля мовчки та неквапливо, часто зупинялися перепочити, дружина все дужче кашляла кров’ю. У неспокійну першу ніч жнив чимало народу не спало, у багатьох хатах мерехтіло світло, та на дворі людей не було. За німою домовленістю ніхто не заважав тим, хто цієї пори збиралися повернути полю свій борг.

– Мені тоді й 5 років не було… – промовила дружина вже на межі з колоссям, – Але я й досі все пам’ятаю. Думала, що з роками забула, тільки той запах зі жнивами нагадував, але ні. Ночами все сниться мені знову і знову, Петре! Сниться, що живіт розбухає від голоду, сниться, як жую пожухле листя, як молодший брат затихає у люльці, – і густі сльози котяться запалими від хвороби щоками. – Нащо вони зробили це з нами тоді?

Петро хотів обійняти дружину, та вона відкинула його руки. Забрала серп, витерла сльози. Вже хотіла зробити перший крок, та раптом обернулася:

– Мені не страшно, – сказала вона. Наче життя не кінчиться, наче воно – колосся пшениці, – і небо розпалося друзками від гіллястої блискавки. Блакить тканини потонула в серед густого колосся.

В ту ніч Петро вперше побачив як це відбувається, хоч вже й давно знав, що всі, хто вижив в тридцятих завдяки полю, так полишають своє життя. Його очі назавжди закарбували у пам’яті появу кістлявих, обтягнутих тонкою шкірою людських примар з запалими очима серед пшеничного золота, що вибухнуло сяйвом під яскравою блискавкою, і потім ще багато ночей під ряд він бачив, як серпи косарів шматують блакитну сукню та сіре тіло його дружини, і як золотаві зерна стають ще більшими, коли на них потрапляє солодка кров.

Тіло дружини, як і тіла її попередників, на ранок знайшли біля поля. Спокійна усмішка застигла на її обличчі й від того Петру сталося трохи легше.

З кожним роком село порожніло. Молоді їхали в міста і вже ніколи не поверталися, а старі йшли до поля. Лишалися тільки несправжні, ті, хто оселився тут вже після перших жнив. Звичайно, несправжні знали що, поле забирає тих, хто належав його землі. Та жодному з них не було відомо, що колись давно, на місці, яке огороджене колючим дротом стояла глибока яма, куди скидували тіла дітей та дорослих, що померли, бо не було чого їсти. Бо все зерно із людських комор насильно забрали, бо стріляли у серце кожному, хто вночі намагався поцупити з посохлих полів хоч п’ять колосочків.

Те що, люди робили тоді було не людським. Жахливим було і про нього ніколи не згадувала. Не каялися один одному, не розповідали своїм дітям чи тим, байдужим, хто приходив вивчати поле. Та Господи Боже, жоден з тих, хто тоді уцілів не зможе забути металевий запах людського м’яса, яке треба було ночами діставати з глибокої ями, щоб вижити.

Голод минув. Яму поступово засипали. Та місце те оминали. Почалася й завершилася війна, а та земля і досі стояла жахливою пусткою. Аж поки однієї літньої ночі світ не викривився і з людських кісток збудилися вічні збирачі золотавих зерен пшениці, які кликали до себе кожну людина, що колись виміняла своє життя на їхнє.

Помираюче літо серпня вже який рік не дає Петру спати. Завжди будить його задухою, солодким смородом і нічними жахами. Та це літо має стати останнім. Петро не зна, що буде з полем, коли воно збере всіх, хто винен йому, не знає, чи отримає поле щось більше за довгий номер в реєстрі, та він дуже втомився і вже нагострив свого серпа. І якби в нього спитали, як виглядає життя, він відповів би словами дружини: «Життя – це колосся пшениці».