Дерево без плодів

Зараз я вже стара шкапа, яка щосили намагається вистояти на цій тяжкій Землі. Моя шкіра лущиться здоровенними шматками. Мої коси спадають додолу, а талія вже не така струнка як замолоду… Але це зробило мене тільки міцнішою – я все ще тримаюсь при сильних вітрах, мої гнучкі гілки здаються незламними, а стовбур вбився в землю наглухо. Мене звати Абрикоска, і, так, я – дерево.

Сьогодні  розповім вам свою історію. Все почалося з того, як мене юним паростком посадили в садку на обрії села сонячного півдня України. Як воно називається, не скажу, вже не та крона, аби про це мізкувати. Пам’ятаю лиш сонячні зайчики, які відбивались на моїх листочках від стрімкої річки, округлі личка соняхів, що тягнулись до неба десь далеко у полі та запах свіжоскошеної трави, що заповзав у ніздрі солодкими кроками.

Коли я була ще стрункою і невинною, навколо мене росли такі ж самі мої сестри. Майже всі вони були абрикосами теж, десь проглядались яблуні, в іншому кутку садка хтось казав, що навіть бачив сливки. Ми пишалися собою, як тільки могли: зелені стрункі гілочки, пахуча кора і яскраве сонце, до якого ми так тягнулись. Перед нами був цілий світ. Усе живе навколо обожнювало нас. Постійно прилітали різнокольорові жучки, бігали шершаві ящірки у ніг, сідали на гілки жайворонки та виспівували нам соло. А ці мурахи, як вони веселили нас: «ой ні, тільки не під цією гіллячкою, лоскотно, лоскотно» – заливались ми по черзі зі сміху. Іноді забігали дивні чотирилапі та мохнаті створіння, трохи більші за інших. З ними ми не розмовляли, бо вони мочили нам ноги й тікали. А як же їх хотілось наздогнати чимдуж. Аби мала крила, летіла б у навздогін. Натицяти в морди, общипати хвости, а може й лапи їхні намочила, так само як вони наші.

Іноді думала про те, чому і в нас не має ніг. Такі, як у цих тваринок. Чи тих створінь, що бачила колись здалеку: теж стрункі, у когось крона маленька, а у когось довга, заплетена у косу і прикрита хусткою. Колір не був зелений. Хтось мав світлу, білу крону,  у когось вона була кольору чорнозему.  В них не було листя, чи шубки як у тих чотирилапих. Десь в іншому кутку саду шепотілись, що їх називають «люди». Я бачила, як вони могли вільно ходити по м’якій травичці, ніжитись у обіймах ріки, відчувати на дотик світ. Вони могли бачити, що коїться з найвищого пагорба, дійти до того краю, де поле зливається з небом. Вони можуть рости де хочуть і як хочуть. Робити те, що завгодно їхній душі.

Я настільки поникла в ці думки, що здавалось це стало причиною відсутності мого першого цвіту. Мабуть, я почала хворіти. Мої гілки зсихались, зелені листочки жовтішали раніше за інших. Мені важко було тримати їх на собі. Хотілось скинути якомога швидше. Бджоли не прилітали до мене в гості наїстись запашного пилку і всю зиму ж я просто спала, влаштувавшись на спочин раніше за інших.

Коли почалась наступна весна, мої сусідки знову запалали білими вогниками, вкрились запашним цвітом. Пташки все частіше оминали мою крону, сідаючи до сестер, і жучків більше приваблювали вони, ніж моя зелена зачіска.

– Ти б знала як це чудово відчувати пробудження плодів. – казали мені то тут, то там.
– Я б хотіла, але…
– Ну що “але”? Ти ж призначена для цього. Маєш родити плоди. Звичайно, ми рясніємо не кожного сезону, але ти вже скільки років гола стоїш?
– Ти через оті свої чудернацькі думки досі хворієш. А воно нам треба, ще заразиш нас?
– Мені особисто не потрібні проблеми. – хтось викрикував здалеку.
– І що це за дерево, що і деревом назвати не можна?
– А ти впевнена, що ти абрикос?
– Яка користь з тебе? Яблунька з того кінця хоч і молодша, а вже три плоди дозріло.

Ці слова я постійно чула у свою адресу. Я намагалась, я віддавала всі свої соки на цвітіння, але бруньки так і не з’являлись. З такими докорами я провела всю весну, спостерігаючи, як мої товаришки обростають зеленими довгастими плодами. Коли сонце почало прокидатись ще раніше, ці початки перефарбувались у колір променів, а тоді вже стали як вогонь. Стиглі та соковиті, деякі з них падали додолу, хтось прилітав підживитись ними. Гамірним звуком покривався увесь садок, лиш я стояла мовчазна.

Останніми днями, коли мої подруги почали частіше жалілись про тяжкість від фруктів, і ще більше колоти мене болючими фразами, до нас частіше стали сходитись оті, люди. Висмикнувши стиглий плід, терли його об рукав своєї кофтинки. Вони повільно впивались в нього гострими білими зубами. Помаранчевий сік стікав по руках, ховаючись десь за ліктем. Часточки пилу, що літали у повітрі, осідали на вогкій шкірі, створюючи свої абстрактні узори. А вони все наповнювали свої шлунки, що не їли, клали до кошиків, обскубуючи крони моїх сестер. Хтось таки поводився делікатно, а інші виривали неначе з корінням. Мої очі з жахом дивилася на цих “люди”. Хотілось їм кричати “ні, не чіпайте, не рвіть, не скубіть”. Хотілось розмахувати гілками так сильно, щоб кожного з них позвалювати на землю, а мурахи б залоскотали їх до безсилля.

Один з менших на зріст серед тих “люди” почав лізти по моєму стовбуру, кора лущилась, віткам стало тяжче, несамовито боліла голова .

– Святославе, дивись обережно, не впади – почула я з натовпу.

Це невеличке створіння чимдуж пробиралось крізь мої гілки, на саму маківку. “Ну куди ж ти лізеш – кричала я йому, – там волоссячко моє тоненьке, не витримає. Не треба.”

Але він не чув мого голосу, лиш шепіт листочків перебігав у його голові. Забравшись майже на самісінький верх, тримаючись за найтоншу мої вітку, маленький, навшпиньках, підкрався до іншої абрикоси, плоди якої почали пробиратись до моєї крони ще на початку весни. Його тоненькі ніжки ледь тримались на мені, а від руки ставало все важче верхній волосині. Я відчуваю як вона зараз…
– О ні, ні, тримайся, маленький. – з жахом закричала я.
Моя найтонкіша гілляка не витримала, його тіло втратило баланс і почало летіти додолу. Я щосили намагалась трусити своєю кроною, даючи йому можливість захопитись у польоті хоч за щось. Листочки шаруділи, тряслись як навіжені. Старі шматочки віток попадали додолу. Але він встиг вихватити мою найнижчу гілочку, яку я подала йому з усіх сил. Він трохи сповільнив свій стрімкий рух додолу і впав на землю тільки здерши коліна.

– Синочку, як ти? Ти живий? Покажи ранку, ну не плач, не плач маленький. – Той жіночий знайомий мені голос пригортав малого “люди” до себе.
– Мамо, це вона, вона мене врятувала, та гілка, – і маленькі рученята тикнули пальцем на мене, – це дерево мене підхопило. А воно ж попереджало мене. – нахиливши голову, маленькими рученятами витирав сльози зі своїх пухких щічок.
– Здавалось та жіночка його не чує, все бубоніла, перебираючи його тіло пальцями: “так тут наче ціле, а так не болить? голова ціленька наче.”
Здивовані подіями, мої сусідки почали аплодувати:
– Так, молодець. Ти врятувала його.
Я не мала ніг, не мала рук, не мала плодів, я не була поворотка, але я змогла бути корисною, я змогла допомогти.
– Все, досить прогулянок. Йдемо до дому.
– Дякую тобі, Абрикоско. – похнюплений маленький “люди” повернувся до мене, підбіг і обхопив вогкими руками від сліз стовбур.
– Звертайся, любий. – прошепотіла йому листочками. І ще довго спостерігала у слід, як він чимчикує за своєю мамою назад, у село.

Після випадку з малечею, сусідки перестали дражнити мене, не нагадуючи про відсутність цвіту на початку кожного сезону. Всі довкола змирились з моєю вадою. Бджоли все ж прилітали у гості, відпочити від тяжкої праці на моєму гіллі. Відсутність аромату від квітів заповняли ромашки, що мерехтіли у моїх ніг. Все це спонукало до того, що недаремно існую у цьому просторі. Я могла бути корисною для малого “люди”. Я все чекала коли він прийде до мене знову. Я б хотіла ще раз з ним поговорити, послухати про життя, яке вирує там, за обрієм, спитати, куди ховається Сонце. Якби мені хоча б на хвилиночку його побачити, зробити моїми ногами й очима, які розповідали б про Всесвіт, а я б знову повірила, що живу недаремно. Але він не з’являвся ні восени, ні наступного сезону. Інші приходили, так само обсмикували товаришок, насолоджуючись соковитим плодом, з моїх же порожніх гілок – сміялись. Хтось іноді ховався у затінку моєї крони він південного сухого сонця, чи від мокрого неба, яке здіймалось плачем прохолодною осінню. Бо саме я не могла скинути на них плід, що розчавився б на їх улюбленій одежині. Тільки це давало наснагу розпустити листочки й жити.

Пройшла незліченна кількість часу. Ті люди здалеку все ближче будували свої хатки до нашого саду, а на місці старих з’являлися височенні будівлі зі скляними вікнами у весь зріст. Навіть нас у висоті переганяли. Ми все хвилювались, щоб я і мої подруги лишились живі, бо з іншого краю передали: “ люди так близько побудували будинок, що викорчували деяких з наших сестер”. Кожен раз, коли бачили цих маневрових створінь, ми тремтіли як ягнятка перед бійнею. Звідусіль чулось:
– Та вони вже старі.
– Он та взагалі суха, треба вирубувати.
– А та не родить.
Ми боялись спати навіть взимку.

Одного такого дня, коли напруга у повітрі літала на найвищому рівні, ми побачили як крокує до нас парочка людей. Дівчина увібрана в легеньку сукню, яка зливається з нашими ромашками, а він мав просторі шорти, голубу футболку і кепку, що прикривала голову (здається так це вони називають, за скільки часу ми багато чого в них навчились). Парочка щебетала, мов ті соловейки, заливаючись сміхом і тримаючись за руки.

– Дивись який затінок, може присядемо? – інтригуюче казала дівчина, тикаючи пальцем на мене.
– Ох, в мене багато історій з цим лісом.
– Справді? Ти ж не виріс тут? – вони вдвох присіли мені на ноги.
– Так, з села ми переїхали до міста коли я ще був малим, але я добре пам’ятаю, як саджали цей сад, як з тоненьких паростків виросли ось такі здоровила, і як я плакав, коли бабуся розповідала, що ці дерева хочуть зрубати повністю, аби розбудувати село, перетворивши його у містечко.
– Плакав?! – піднявши одну брову, дівчина озирнулась на нього. – Це ж дерево.
– Дерева живі, так само як і ми.
Цей голос мені був знайомий, так я чула його.
– Привіт Абрикоско, – почула я від маленького “люди”:
– Як довго я тебе не бачила, так виріс, змінився. Але пам’ятаєш?! – зраділа я.
– Я тебе впізнаю серед тисячі дерев, моя спасителька. – І вже великий “люди” погладив мене по стовбуру, неначе відповідав на моє запитання.
– Спасителька? – кинула дівчина, яка здивовано спостерігала, як хлопчина – розмовляє з деревом.
– Так, вона мене врятувала. – І він розповів їй все в деталях про той день, неначе бачив, відчував, як я кожною віткою намагалась його врятувати. – Бачиш ось цей шрам, це від того падіння лишився. – зігнув він перед нею коліно.
– Не мели дурниць. Як дерева можуть рухати гілляками? Це ж рослина.
– І мати не повірила. Подумала, що я сильно вдарився головою.
– І що, досі не пройшло? – намагалась пожартувати дівчина.
Але мій “люди” не звертав на це уваги. Він знав, він вірив, він відчував мене.
– Я хочу купити землю саме з цієї сторони саду. Хочу побудувати тут дім, щоб ця Абрикоска росла у моєму дворі. А я палкими літніми вечорами сідав би за стіл під її кронами й наминав вареники разом із сім’єю. – розповідав він так наче водночас звертався до мене і до тієї дівчини. Та ж дивилась дивакувато на нього. Мені його плани були до вподоби.
– Ти серйозно? Кажуть, це найбезглуздіше дерево у цьому саду. Вона вже скільки років не родить, не знаю чому її досі не зрубали.
– Тобто її треба вбити лиш тому, що вона не дає плодів?
Я бачила, як це питання поставило дівчину у глухий кут. Вона не відчувала в мені нічого живого, лиш те, що я дерево, я маю тільки давати плоди, а такі, як вона – люди – з усієї сили роздирати нас на шматки під час збирання фруктів.

Здається, такі розмови були не до душі цій милій пані, бо будинок він закладав вже не з нею. Я бачила, як та інша, все метушилась, допомагаючи “люди” в його планах. А теплими вечорами, заморені, вони брали ковдру і падали до мене у підніжжя.

– Я все чекала, коли ж зроблю маленькому Костусю варення з цих абрикос, а вона все не родить. Хотіла, щоб ти її зрубав, зі стовбура можна зробити полички у вітальню, чи ж стільці. В неї диви який він широкий. Тільки в тебе особлива приязнь до Абрикоски, навіть ім’я дав їй.

– Люди чомусь одразу хочуть прибрати з життя те, що не виконує ту функцію, яку вони вважають за потрібне. Якщо це фруктове дерево, воно обов’язково має давати плоди, бо тоді воно безкорисливе, зайве. Але ж де б ми зараз сиділи, якби не вона? В цього дерева є функція, просто не така, як в інших.

Великими гілляками я намагалась все дужче затуляти їм сонечко. Щоб їхні очі не мружились від палких променів, тіло не покривалось бісеринками поту, а повітря здавалось ще свіжішим.

– Іноді мені здається, що в тебе з нею особлива мова, комбінована – продовжував жіночий голос. – Ти їй говориш нашою, людською, українською, вона тобі відповідає шелестом листочків. Ти звертав увагу? Вітру немає, а вона шелестить.

– Ти перша, хто вірить мені, розуміє важливість цієї рослини, навіть без плодів.

– Звичайно я її розумію, ти ж знаєш.

– Знаю, але це не завадило зробити тобі пропозицію. – і “люди” ніжно поцілував свою жінку у щоку, на якій виднілась ямочка від посмішки.

Що ж, ось ми й прийшли до того, коли я стала старою шкапою. Так, я ні разу не дала їм посмакувати смачні плоди. Але я завжди була поруч із сім’єю, а великий “люди” розповідав мені про Всесвіт.

Хоч і маленького Костуся вперше я побачила, коли той вже бігав, як скажений, завжди допомагала йому вишкребтись на мою маківку, як колись його татко. Постійно підтримувала його, і слідкувала за його рівновагою. Пізніше у нього з’явилась сестричка, років мала відразу стільки ж, як і йому. Не знаю, де раніше вона пропадала. Вони у двох будували халабуди на моїх гілках, запрошували друзів до будиночка на дереві, і вже старшими, здійснили свої перші юнацькі поцілунки під моїм затінком. Ми постаріли з моїм “люди” разом. Онуки до них приїжджали рідко, але коли вся сім’я була у зборі, вони сідали за стіл їсти вареники у затінку під моєю кроною. Хоч так і ні разу не вродила, все ж я мала місце у цьому світі.