Код Двісті на “Святому Миколаю”

— Капітане, вас терміново викликають до трюму! — розбудив мене комунікатор.
— Що? Що там сталося? — спросоння спитав я.
— Код двісті! Повторюю — код двісті! — прокричали у відповідь.
Сон як рукою зняло. Код двісті на космофлоті означав смерть людини — члена екіпажа чи пасажира.
Мене наче пружиною підняло з ліжка і я похапцем накинув форму та кинувся до ліфта, що вів у трюм, по дорозі застібаючи кітель.
Я спустився та підбіг до натовпу, що скупчився в секторі Б. Побачивши капітана, люди швидко звільняли мені шлях, тож через секунду я вже міг спостерігати шокуючу сцену.
Тут стояв білий пластиковий контейнер десь чотири на чотири метри та висотою з метр. В ньому, немовби джунглі прорвалися звідкись на космічний корабель, буяв зелений хаос. Якесь листя, шипи, переплетіння стебел. Над цим усім височив, майже на чотири метри вгору, товстий, наче у якоїсь сосни, але гнучкий як у гороху, стовбур. Він закінчувався двома великими “тарілками”, обрамленими довгими бордовими “віями”. Ці “тарілки” утворювали таку собі пащу, що наразі була захлопнута. Але не це було самим приголомшливим. Шок викликало те, що з пащі цього рослинного чудовиська стирчали чиїсь ноги у штанях та модних шкіряних туфлях.
Навколо велетенської рослини літав на реактивному ранці, дивом не врізаючись у перекриття стелі трюму, помічник механіка і тикав її пащу якимось металічним дрином. Чи то хотів змусити тварюку розкрити щелепи, чи то відвертав увагу від суперкарго, який піднявся на драбині до ніг бідолаги й намагався просунути в щілину рота зеленого монстра пневмодомкрат. Натовп навкруги голосив та викрикував якісь поради, але виловити щось з загального шуму було неможливо, виділялися тільки істеричні ридання якоїсь жінки.
— Трясця! Що це таке? — зміг нарешті видавити з себе я.
— Венеріанська мухоловка. — почулося праворуч.
Я обернувся і побачив керівника венеріанської експедиції Пилипа Ліпатько. Його продовгувате обличчя з великим носом було біле, як крейда. В очах можна було побачити паніку. Але розпитати його більше про те, що діється, я не встиг.
— Розійдіться, зараз я пальну! — почувся за моєю спиною голос керівника служби безпеки “Святого Миколая”.
Він тримав у руках важкий плазмоган, хижий розтруб якого наразі дивився практично мені в обличчя.
Я схопив рукою за дуло та направив його в підлогу.
— Ви з глузду з’їхали використовувати плазмоган всередині космічного корабля, Іване Петровичу? — закричав я безпеківцю прямо в обличчя.
— Але ж там людина! — засперечався зі своїм капітаном він.
Я не встиг поставити його на місце, бо тим часом суперкарго таки зумів якось просунути в пащу домкрат та запустити його. Монстр, чи пак, мухоловка, нарешті перестала бути нерухомою, відкрила пащу і смикнула своєю головою, чи як то воно називається у таких рослин. Цей рух збив драбину на якій стояв суперкарго, той схопився за ноги бідолахи, який був у пащі, і разом з ним полетів униз.
Я нарешті взяв керування на себе. Разом з безпеківцем, під прикриттям з повітря помічника механіка, ми відтягнули суперкарго та жертву мухоловки подалі від монстра. До них одразу підбігла корабельна лікарка. Намагалися посунутися ближче і люди з натовпу, але безпеківець швидко зупинив їх. Якась істерична жіночка все одно спробувала прорватися і мені довелося її схопити та потім передати Петровичу. Я викликав по комунікатору шість роботів з відсіку А і наказав їм прихопити не менше трьох центнерів парамантової суміші, воду та реакційник.
На щастя, мухоловка весь цей час не пробувала нападати й лише нервовий рух вій навколо пащі говорило, що вона і справді жива істота та може рухатися.
Лікарка оглянула спершу жертву хижої рослини й засмучено похитала головою. Без її приладів було видно, що той вже не живий: відсутня чи не половина голови, груди наче ошпарені кислотою — шкіри практично нема і назовні стирчать ребра, кисті, так само без шкіри й м’яса. Жахлива картина. Суперкарго лежав поруч, постогнував та тримався за руку.
В цей час нарешті прибули роботи та почали будувати стіну навкруги венеріанської мухоловки. Парамантова суміш за допомогою води та реакційника утворювала дуже міцний матеріал, який використовували навіть при пошкоджені корпуса корабля, як тимчасову латку, яка відновлювала герметичність в Космосі. За ті пару хвилин, поки матеріал був пластичним, з нього можна було зробити латку будь-якої форми. Наразі роботи швидко робили стіни до самої стелі, залишивши тільки один вузький вхід, де могла б пройти людина.

* * * * *

Я задумливо дивився на суперкарго. Той знервовано потирав фіксатор на лівій руці та старанно уникав дивитися мені в очі. До цього я запросив до капітанської рубки помічника механіка, керівника служби безпеки та суперкарго. Спочатку подякував їм за самовіддані дії під час надзвичайної ситуації. А потім викликав по одному і вже кожен отримав справедливу догану: один за реактивний ранець — тут до пожежі один крок, та й шию звернути раз плюнути, другий за плазмоган — нам тільки дірок в обшивці корабля не вистачало та розгерметизації трюму. А от з суперкарго зараз намічалася найжорсткіша розмова і той це розумів.
— Вікторе Павловичу, ви розумієте, що нас з вами очікує дисциплінарна комісія, а може й кримінальна справа. — нарешті сказав я.
Той нічого не відповів, тільки насупився.
— Загинула людина. І хтось за це відповість! — я не витримав і підвищив голос. — Як? Ну як так вийшло, що небезпечну рослину іншопланетного походження розмістили не в захищеному секторі А, а в секторі Б? Ви краще за мене знаєте всі інструкції щодо розміщення вантажів.
— В секторі А вже не було місця, а мені не роз’яснили, що та тварюка людину може з’їсти. На момент завантаження в тому контейнері була лише невелика поросль. Хто ж знав, що за два тижні виросте ота фігня з пащею! Той чортовий Ліпатько повинен був мене попередити! — гаряче заговорив суперкарго.
— Вікторе Павловичу, ну ви ж самі розумієте, що будь-яку іншопланетну рослину мали помістити в захищеному секторі. Для комісії, яка нас буде чекати в космопорту Миколаєва, придумайте більше адекватні виправдання. — перебив його я.
Ми ще трохи обговорили, як так вийшло, що та клята мухоловка опинилася в секторі Б та чому там не було жодної охорони чи хоча б перегородки, але жодних обставин, що могли б відбілити нас перед комісією, не знайшли.
Коли я врешті-решт відпустив суперкарго, то задумався про свою гірку долю. Хай вантажем та його розміщенням займається суперкарго, але за все на кораблі відповідає капітан. До кримінальної справи для мене може не дійде, але відставка з “вовчим білетом” світить аж ну. І після цього, якщо ще зможу влаштуватися капітаном чи помічником на якусь напівавтоматичну баржу в поясі астероїдів — то буде мені за щастя. Закортілося розкупорити пляшку дорогого коньяку, що зберігав у сейфі. Але ж ні — чи не всьому екіпажу тепер доведеться здати по прильоту тест на алкоголь та наркотики. Я скривився наче від зубного болю. І без того поганий настрій опустився, як то кажуть, нижче ватерлінії.
Та щоб там не було, а в мене ще є обов’язки. Як капітан, я маю провести своє розслідування інциденту, ще до комісії. Тож я запросив керівництво венеріанської експедиції до кают-компанії для розмови.

* * * * *

Ця чортова експедиція з Венери-7 мені не сподобалась з самого початку. Невдачі переслідували їх весь час і от вони принесли нещастя і нам.
Спочатку у них там щось не склалося на тій Венері-7 і експедицію завершили на два тижні раніше запланованого. Потім їх корабель отримав пошкодження від метеоритного рою, який виник невідомо звідки, при виході з гіперджампу поблизу від транспортного хабу на Невеї.
Саме тому керівництво експедиції звернулося до власників “Святого Миколая”, щоб не чекати місяць-два на ремонт свого корабля, а зафрахтувати наш і пошвидше повернутися на Землю. Я був абсолютно проти цієї ідеї. Вантажно-пасажирський корабель типу “Мартин”, яким є “Святий Миколай” жодного разу не підходив для перевезення біологічного матеріалу та мінералів з малодослідженної планети. І як в воду дивився, зважаючі на те, що сталося. Але власники корабля вирішили по-іншому. Нам довелося не тільки прийняли на борт експедицію та її вантаж, але й переобладнали одне з приміщень під біологічну лабораторію, щоб вчені могли продовжувати дослідження матеріалів експедиції під час польоту.
З гріхом пополам нам це вдалося і ми так-сяк завантажили як матеріали експедиції так і вчених. Роботи та разноробочі залишилися чекати ремонту корабля експедиції. Я вже змирився з фактом наявності цього безладу на борту, коли, ось на тобі, така от надзвичайна подія.
Коли я зайшов до кают-компанії, там на мене вже чекали всі ті, кого ми прихопили з Невеї. Як капітан, я звичайно познайомився з ними, коли експедиція сідала на борт “Святого Миколая” два тижні тому, але наразі пам’ятав по імені тільки їх керівника — Ліпатько, з яким коли-ніколи зустрічався в їдальні та перекидувався дежурними фразами.
Він і зараз першим підхопився та простягнув мені свою вузьку, з довгими наче у піаніста пальцями, руку.
— Добрий … , хоча який там добрий, день. — невдало поздоровався я.
Ліпатько розгублено кивнув. Його шнобель зробив рух разом з головою, наче тукан-переросток клюнув клювом.
Всі інші залишалися сидіти та вперили у мене свої зенки.
— Що ж, панове … і панянки. — поправився я угледівши невисоку пухкеньку брюнетку. — Як капітан вантажно-пасажирського корабля “Святий Миколай”, я повинен провести розслідування смерті пасажира Мазура Едуарда Костянтиновича …
Мене перебили гучні ридання брюнетки. Я тут же впізнав її — це вона істерила на місці події. Здається, асистентка покійного.
— Тобто, професор загинув? — розгублено перепитав невисокий худенький чоловік, якого можна було б прийняти за підлітка, якби не сиве волосся та мережа зморшок біля очей. Якесь у нього було смішне прізвище … Щось там Почуй …. Я скористався моментом та нишком глянув у свій коммунікатор-помічник. Ага, старший науковий співробітник Іван Олександрович Почуйвітер. А асистентку звали Каріна Бузерашвілі. Останній член експедиції, що був на борту, — Швидько Семен Семенович — заступник керівника експедиції з питань постачання.
Саме на його обличчі виникла зараз абсолютно невідповідна моменту крива посмішка і він хрипло сказав Почуйвітру:
— Ну як ще могло бути? Ваша рослина-монстр його схавала!
— Чого це вона моя? — як горобець, що купається в калюжі, стрепенувся вчений. — вона такак ж моя, як і професора Мазура чи Пилипа Володимировича!
— Кхм-кхм — гучно прокашлявся я, щоб нагадати, що мене перебили і я, власне, ще не закінчив.
Це спрацювало. Ридання асистентки затихли, сварка припинилася. Швидько потер ніс двома пальцями і замовчав. Почуйвітер теж прикрив рота і з очікуванням подивився на мене.
— Так, на жаль, професор отримав травми не сумісні з життям. І зараз нам треба зрозуміти обставини інценденту. Чи ви знали, що рослина могла напасти на людину, і якщо так— чому не довели цього факту до керівництва корабля? Перш ніж ви відповісте, маю вас попередити, що я веду аудіо та відео запис цієї розмови для протоколу розслідування.
Присутні почали оглядатися один на одного та по сторонам, певне шукаючи камери.
— Наші дані не дозволяли зробити таких висновків.  — нарешті дещо невпевненно відповів Ліпатько. — Наскільки ми бачили на Венері-7, венерианська мухоловка є монофагом та харчується виключно цапами Кремера.
— Чого ж вона називається мухоловкою? — здивувався я.
— Ну … Вона дуже схожа на земну рослину з назвою венерина мухоловка, тільки значно більша. — допоміг з відповіддю Почуйвітер.
— Гаразд, і як так могло вийти, що замість цапа ця мухоловка атакувала професора? Переплутала?
— Важко сказати, як таке могло вийти. І я і професор часто заходили до мухоловки і ніколи не було жодних проблем. Щодо того, яким чином рослина визначає жертву ми ще не прийшли до спільного висновку. Я маю теорію, що мухоловка відчуває цапа за специфічним запахом секрету їх сідникових залоз. Професор наполягає … кхм … наполягав, що за вибрацією повітря.
— Схоже професор був таки правий. — реготнув Швидько. Всі засуджуючі подивилися на нього. Він відвернувся та знову потер пальцямі ніс. Якийсь знайомий жест, десь я його бачив. Чи у того Швидко часом не нежить? Нам, ще не вистачає епідемії грипу на борту.
— Бідолашний Едуард Костянтинович. А його сім’я! У них за тиждень до експедиції народилася дочка. — пригніченно похитав головою Ліпатько. Присутні чомусь скоса глянули на Карину. Та стиснула пухкі губи, перетворивши їх у вузьку смужку. Ага, щось тут, схоже, не просто так було між професором та нею. Недарма вона так істерила та ридала через його смерть.
Подальша розмова дала небагато інформації. Дещо можна було використати для власного виправдання перед комісією, правда, навряд вийде зняти з себе відповідальність. Коли ємність з мухоловкою принесли на борт, там були тільки паростки, але за два тижні вимахала ось такий велетнь. І це на одній воді, добривах та ультрафіолетових лампах, встановлених над ємністю. Дорослій рослині вже потрібна білкова їжа. Вчені не розраховували на таке швидке зростання і якраз обдумували, як далі кормити мухоловку. Дуже їм не хотілося скормлювати рослині двох цапів, яких експедиція прихопила на борт “Святого Миколая”. Божечки! У нас тут ще й цапи! Клятий цирк чи зоопарк, а не космічний корабель. Була у вчених версія, що мухоловка не потребує багато білкової їжі і може протриматися ще тиждень, який залишився до прибуття все ще не витрачаючи цапів. Як інший варіант розглядали спробувати скормити монстру синтезоване м’ясо яке вироблялося на борту для споживання екіпажом та пасажирами. Але тут була заковика — вважалося, що мухоловка їла тільки цапів. І от, виявилося, що не тільки.
Я закінчив розмову з членами експедиції, чи, навіть, можна назвати її допитом. Забрав запис, попрощався та пішов до своєї каюти. Мій настрій ані трохи не покращився. Треба буде передивитися ще раз цю розмову і ретельно продумати, що з цього можна використати на свій захист. А ще, мабуть, варто звернутися до мого старого друга Едіка. Він був досвідченим адвокатом, і, схоже, такий спеціаліст мені знадобиться.

* * * * *

З ранку мене знову розбудив комунікатор. Прийшло повідомлення від Ліпатько “Нам треба зустрітися. Я здогадуюся, хто вбивця. Приходьте через годину до нашої лабораторії”.
Я протер очі і ще раз перечитав текст на екрані. Що за маячня? Ми всі не просто здогадуємося, ми знаємо, хто вбивця — чортова іншопланетна хижа рослина. Що той Ліпатько хотів сказати своїм повідомленням, чого я не знаю?
Я спробував одразу передзвонити, але Пилип Карпович не приймав дзвінок від мене. Я подумав, що це якась маячня і викинув з голови та зайнявся своїми справами, яких у капітана космічного корабля чимало.
Згадав про це сповіщення лише, коли на обіді звернув увагу на відсутність в їдальні Ліпатько. Я спитав у членів експедиції, де він, але ніхто сьогодні його не бачив.
Занепокоївшись такою дивною поведінкою керівника експедиції, я спершу пішов до його каюти, але там Ліпатько не було. Мені нічого не залишалося, як шукати його в лабораторії, хоча, звичайно, час, на який він назначив зустріч, давно пройшов.
Коли я зайшов до приміщення, що ми виділили для лабораторії експедиції, то відразу побачив Ліпатько. Ноги стали ватними, по спині пробігла крижана хвиля. Пилип Карпович лежав обличчям додолу, широко розкинувши руки, наче обіймав підлогу. Під ним розпливлася темно-червона калюжа з крові. В спині стирчало щось металічне.
Я зупинився і не пішов далі, щоб не порушити місце злочину. Ще не вистачало залишити тут свої сліди чи затоптати ті, що залишив вбивця.
Викликав по комунікатору керівника служби безпеки та корабельну лікарку. Керівник служби безпеки обережно оглянув приміщення за допомогою дрона та зробив відео та фотофіксацію. Після огляду Ліпатько лікарка підтвердила його смерть та вивезла на вантажній платформі до моргу. Ми опечатали лабораторію та залишили одного з корабельних роботів охороняти. Будемо сподіватися, що не буде позаштатних ситуацій і до прибуття і нам не знадобляться всі ці роботи, яких я вже у двох місцях розставив для охорони, що насправді не передбачалося штатним розкладом.
Я повернувся до своєї каюти. Весь цей час я якось діловито та відсторонено вирішував питання щодо смерті Ліпатько, але, як тільки закрилися двері каюти, мене охопила хвиля паніки чи мандражу. В голові крутилися, перебивали одна одну та обривалися на середині мільйон думок. Я витер рукою холодний піт, що з’явився на лобі й помітив, що вона трохи тремтить.
Треба зібратися, я капітан космічного корабля, несу відповідальність за екіпаж та пасажирів. Мені не можна впадати у паніку.
Знову подумав про пляшку коньяку в сейфі. Спокуса заспокоїти алкоголем нерви була дуже великою. Я навіть ввів код та відкрив важкі двері сейфа, але пересилив таки себе і зачинив їх знову. Замість коньяку поліз до аптечки та знайшов заспокійливе. Я швидко заварив собі міцної кави, але запив пігулку водою і вже після цього присів і почав маленькими ковтками пити ароматний напій.
Чи то заспокійливе швидко подіяло, чи мене само собою трохи попустило, але в голові прояснилося.
За більше ніж двадцять років у Космофлоті я бачив всяке, бували різні непрості ситуації і людські смерті траплялися. Але то нещасні випадки, а це вбивство! Навіть гибель професора в пащі рослинного монстра не приголомшила мене так як мертвий Ліпатько. Бо шокувала не стільки смерть, а факт, що хтось встромив в нього ножа, чи що там за металічна штука стирчала з його спини.
Я потер скроні долонями, сперся підборіддям на руки та почав складати план дій. По-перше, треба узнати, що там скаже лікарка. Чи це справді вбивство? А може Пилип Карпович якось примудрився випадково на щось наштрикнутися. По-друге, треба, по можливості, уточнити час смерті Ліпатько. З самого ранку він прислав мені якесь ідіотське повідомлення про те, що здогадується, хто вбивця. Який вбивця? Його?! Якась дурня. Як він міг знати про своє вбивство і якщо знав, то чого не намагався його запобігти? Ні, я б ще зрозумів, якщо Ліпатько після того, як його вдарили, написав про вбивцю власною кров’ю на підлозі де лежав. Але послати повідомлення на комунікатор та ще й з пропозицією зустрітися через годину? Якщо вбивство не його, то кого? Значить, по-третє, треба терміново перевірити чи всі інші пасажири та екіпаж живі та здорові. Я тут же набрав службу безпеки та наказав перевірити наявність членів екіпажу на місцях та щоб пасажири, які складалися виключно з членів тої злощасної експедиції, через годину зібралися в кают-компанії.
Щоправда, повідомлення Ліпатько звучало так, наче я маю знати про яке вбивство йде мова. Ну поки нема інших даних приймемо за версію, що він має на увазі смерть професора Мазура. Ми всі бачили та й лікарка це підтвердила, що його вбила та клята венеріанська мухоловка. Але Пилип Карпович вважає це вбивством і здогадується, хто вбивця. Тоді виходить що? Виходить, що рослина-монстр — це просто інструмент в руках вбивці. Якимось чином її нацькували на Мазура. Ідея цікава. Треба буде проконсультуватися по цьому питанню з вченими експедиції. Щоправда, якщо хтось і є таким хитромудрим вбивцею, то це один із них. Така от заковика.

* * * * *

Коли я зайшов до кают-компанії, то вираз облич присутніх був не таким, як після смерті професора, бо цього разу вони не знали, що сталося і з ким.
Чи хтось знав? Перш ніж щось сказати я уважно придивився до членів експедиції, але нічого особливого не помітив. Асистентка сиділа з червоними очима, але то, мабуть ще плакала за своїм шефом. Почуйвітер виглядав дещо стривоженим, але не так щоб це виглядало підозрілим. А от Швидько наче не особливо був пригніченим ані смертю Мазура, ані раптовим зібранням сьогодні. Хіба що знову чухав свій ніс пальцями. Трясця, чим цей жест мені здається таким знайомим? Неважливо, зараз є більш важливі речі.
— Шановні, я знову змушений зібрати вас по геть кепському приводу. І знову попереджую, що веду аудіо та відео запис.
Всі насторожено втупили у мене очі.
— А ми не зачекаємо на Пилипа Карповича? — подала голос Каріна.
Я проігнорував це питання і продовжив.
— Чи ви знаєте, що це таке? — я продемонстрував голограму предмета, який лікарка витягла зі спини Ліпатько.
— Це … це схоже на скальпель. — після паузи нарешті сказав Почуйвітер.
— Мені теж так сказали. Чи це інструмент з вашої експедиції? Наша лікарка використовує виключно лазерний ніж. — спитав я.
— Так, експедиція використовує такі старовинні скальпелі, бо під час роботи “у полі” треба економити енергію та й час від часу працювати автономно, а лазерні ножі потребують постійного заряджання. А до чого ці всі питання? — втрутився Швидько
— Спершу скажіть, цей скальпель — це спільне обладнання експедиції чи чийсь особистий інструмент? — продовжував тиснути я.
Присутні загомоніли. Нарешті Почуйвітер висловив загальну думку:
— Такі інструменти є особистими, але сказати, що це чийсь скальпель ми не можемо. З цієї голограми не видно якихось особливостей за якими це можна визначити. Що таке з цим скальпелем? Чому ви нас розпитуєте? Скажіть нарешті.
— А якщо я вам покажу от таку деталь? — я не звертав увагу на питання Почуйвітра та повернув та збільшив голографічне зображення так, щоб було добре видно гравіювання “К. Б.” на ручці скальпеля.
Всі аж привстали. Я уважно слідкував за пухкенькою асистенткою. Її очі розширилися і вона видихнула відповідь:
— Це мій скальпель!
— Добре, що ви визнали цей факт. — задоволено сказав я, не спускаючи очей з Бузерашвілі.
— Чому ви показуєте цю голограму? Що тут відбувається? — скипіла молода жінка. Її щоки почервоніли, ніздрі розширилися і крізь них з силою виходило повітря, коли Каріна говорила, наче вона стримувала в собі крик.
— Добре, перейдемо до суті. Сьогодні цим самим скальпелем був вбитий Пилип Карпович Ліпатько. — сказав я і в кают-компанії запанувала мертва тиша.
Я уважно придивлявся, але шок всіх присутніх виглядав природнім. Більше за всіх переживала асистентка. До того червоне обличчя почало бліднути і червоними залишалися окремі плями. Її очі закотилися і, перш ніж хтось кинувся їй на допомогу, вона втратила свідомість та звалилася назад. На щастя позаду було м’яке крісло.
Коли ми привели її до тями, дали випити води та заспокійливого, я почав розпитувати щодо того звідки в спині бідолашного Ліпатько міг опинитися скальпель Каріни.
За словами Бузерашвілі скальпель, як і інші інструменти зберігався у лабораторії і доступ до них мав будь-хто, що мав доступ до цього приміщення. Хто вкрав цей небезпечний інструмент та коли — невідомо.
З іншого боку мене теж намагалися розпитати, але я видав мінімум інформації, щодо обставин смерті Ліпатько. Ну і, звичайно ж, не слова не сказав про його дивне ранкове повідомлення.
Я повідомив, що лабораторія опечатана і до неї не буде доступу до кінця нашої подорожі, чим викликав слабі протести Почуйвітра та Бузерашвілі, які ще й досі розраховували щось там продовжувати зі своїх досліджень матеріалів експедиції.

* * * * *

Тиждень, що був потрібен для закінчення гіперджампу, добігав кінця.
Я сотий раз переглядав записи з кают-компанії. В першу чергу нашу першу розмову, що відбулася після смерті професора Мазура. Щось тут не так з цим нещасним випадком. Ідея, що професора вбили за допомогою іншопланетної рослини виглядала дуже спокусливою. Якщо це вбивство, то це не те щоб повністю знімає відповідальність з мене та суперкарго за смерть Мазура, але сильно змінює фокус і ми вже будемо не головними винними у цій справі. Можливо, що вийде відбутися доганою. Тому, хоча я далеко не детектив, я не міг викинути цю справу з голови і витрачав на неї чи не весь вільний час.
Поки що головне питання — як вбивця зміг використати мухоловку, як свій інструмент? Чому до цього моменту той монстр не нападав на людей, хоча вони до нього регулярно приходили. Що могло змусити його атакувати професора? Це питання номер раз.
А питання номер два — який мотив вбивати Мазура?
Я одразу обмежив коло підозрюваних членами експедиції, які є на борту “Святого Миколая”. Тож маємо трьох підозрюваних: Каріну Бузерашвілі, Почуйвітер та Швидько. Ну, теоретично Мазура міг вбити й Ліпатько, але тоді йому б не було жодного сенсу слати мені повідомлення щодо вбивці. Та й основна версія мотиву вбивства самого Ліпатько – те що він викрив вбивцю Мазура. Тож бідолашного Пилипа Карповича виключаємо.
Що ж по цій трійці. Ну, найперше — асистентка професора. Неозброєним оком видно, що там були шури-мури. Я добре запам’ятав, як змінилося обличчя жінки, коли Ліпатько сказав про дитину, що народилася у сім’ї професора. Знаю як воно буває — морочить бідолашній голову, що давно з дружиною як чоловік з жінкою не живе і тому подібне, а тут раз — і дитина народжується. Тож жіноча образа легко може бути мотивом. Тим більше та Бузерашвілі дуже емоційна та темпераментна.
З іншого боку, для хитромудрого плану з використанням мухоловки треба як раз протилежні якості — холоднокровність та раціональне планування. Це тобі не ножа в стані афекту в спину встромити.
Другий кандидат — Почуйвітер. Який мотив міг мати він? Якісь там вчені сварки? Судячи з усього, він сперечався з Мазуром геть у всьому. В тому числі щодо того, як мухоловки визначають жертву, до речі. Чи таких суперечок достатньо для вбивства? Якийсь слабкий мотив, хоча ті вчені ще ти психи. Ну і на користь його кандидатури, те що він якраз розбирався в мухоловці та її поведінці, тож міг би придумати, як використати мухоловку в якості інструмента вбивства.
Нарешті, останній потенційний вбивця — Швидько. Який в нього може бути мотив? Він займається фінансами та постачанням експедиції. Міг красти або робити ще якісь брудні оборудки. Пика його не викликає в мене довіри та й не виглядало так, що він відчував якийсь жаль щодо смерті Мазура чи Ліпатько. Скоріше навпаки — невдало жартував під час наших розмов в кают-компанії. Мазур міг випадково викрити його темні справи й Швидько його вбив. А коли Ліпатько якось здогадався хто вбивця, можливо теж знайшовши розтрати коштів експедиції. То й вбив і Пилипа Карповича.
Ну таке, фактично я все придумав тільки, тому що Швидько неприємний тип та має доступ до грошей експедиції. Але й відкидати такий потенційний мотив не варто.

* * * * *

Я постукав у двері каюти Почуйвітра. Тричі. Чекати довелося довго. Нарешті, заспаний вчений відчинив. Трясця, з усім цим розслідуванням я зовсім не звернув увагу на час. А був вже початок першої ночі за корабельним часом. Той Почуйвітер, мабуть вже десятий сон дивився.
— Вибачте Іване Олександровичу, в мене є до вас декілька питань. Якщо ви не заперечуєте, то я хотів би їх обговорити. — сказав я.
Почуйвітер, мабуть, й заперечив би, але я не дав йому шансу, практично вштовхнувши його до каюти. Причинив за нами двері.
— Тож, в мене є підозри, що смерть Мазура була не нещасним випадком, а вбивством. — відразу приголомшив вченого я.
— Що? Чому? Як? — розгублено забелькотів Почуйвітер.
— Я думаю, що хтось зміг нацькувати мухоловку на професора, як на цапа. Тож хотів обговорити з вами таку можливість. Здається, ви казали, що є дві теорії, як та потвора відчуває жертву та вирішує напасти. Розглянемо їх трохи детальніше.
Вчений все ще розгублено дивився на мене.
— Не спить, Іване Олександровичу, це — важливо і, думаю, терміново. — поквапив його я.
Почуйвітер нарешті зібрався і відповів:
— Е-е-е, так я вважав, що мухоловка відчуває певні феромони з секрету сідникових залоз цапів. Мені здавалося, що є певні докази цього. Професор Мазур же мав теорію, що при контакті копит з землею, цапи генерують коливання повітря певного профілю. Таке коливання відчуває мухоловка та реагує на нього.
— Добре, якось можна підробити такі коливання? Якісь наліпки на підошву туфель? — спитав я.
— М-м-м, я не думав з цього приводу. Мабуть, можна зробити зліпок з копита цапа … — задумливо сказав Почуйвітер.
Я тут же зробив собі в голові замітку, що треба перевірити копита тих цапів, на них могли зберегтися сліди від зліпка. Ну і головне — туфлі Мазура, якщо там є наліпки — то це вже прямий доказ.
— Чудово, а секрет тих самих залоз — він сильно смердючий? Хтось міг його зібрати і нанести на одяг професора?
— Людина не відчуває їх запаху. Зібрати секрет не так просто, мені здається, це складніше ніж зробити зліпок. Та все це якась маячня. Що ми обговорюємо? Хтось хотів вбити професора Мазура та ще й вдався до таких методів? З чого ви вирішили, що це було вбивство, а не нещасний випадок? — обурився абсурдністю цих версій вчений.
— Я розглядаю ці версії, як цілком реальні. Щодо того, з чого я вирішив, що це вбивство — давайте я не буду розкривати цього, скажу тільки, що в мене є певні факти. Тож повернемося до секрету тих чортових цапів. Якщо я надам вам одяг Мазура, ви зможете визначити, чи є на ньому сліди того секрету?
— Ну я можу порівняти в апараті Креско-Петрова з тими зразками, що в мене є … — почав відповідати Почуйвітер.
— Стоп! У вас є зразки цього секрету? — перебив його я.
— Е-е-е. Так. Я збирався провести дослідження …
— Де вони? В лабораторії? — знову я не дав договорити.
— Ні. Тут в каюті. — відповів вчений.
— Ви хіба не знаєте, що не можна зберігати жодних біологічних зразків в каютах? — обурився такою безвідповідальністю я.
— М-м-м, я знаю, але … — знітився Почуйвітер.
Я вже хотів прочитати йому мораль, але вчасно згадав, що я тут не для цього. До того ж проступок вченого був нам на руку. Дістати зразки секрету з опечатаної лабораторії було б непросто.
— Гаразд, показуйте свої зразки. — заохотив Почуйвітра я.
Той підійшов до шафи, відкрив її та розгублено застиг. Я заглянув з-за його спини. На одній з поличок в контейнері стояли колби з прозорою рідиною, двох з них явно не вистачало, а одна — розбита. На одному з великих уламків були видні сліди крові.
— Не торкайтесь руками! — зупинив я вченого, який потягнувся до колб.

* * * * *

Не дивлячись на те, що я не спав чи не пів ночі, я був у піднесеному настрою. Мої підозри отримали реальні докази. Більше того, злочинець залишив свої сліди. Кров на колбі, певне, можна буде проаналізувати на ДНК, а потім порівняти його з ДНК підозрюваних. В мене такої можливості нема, але слідчі на Землі однозначно цим займуться.
На цьому я б міг завершити своє розслідування, бо мені було головне довести, що смерть Мазура, то не нещасний випадок у якому винен екіпаж “Святого Миколая”, а вбивство. Але мене охопив якийсь азарт, бажання розкрити це все до кінця. Чи це зазіхання на славу Шерлока Голмса чи так себе виявляє криза середнього віку? Хтозна. Але я продовжив діяти.
Ми стояли з Почуйвітром навпроти мухоловки.
— Цього точно має вистачити, Іване Олександровичу? — перепитав я.
— Так-так. За моїми розрахунками потрібна всього капля і запах зберігається дуже довго, може й місяці. — відповів вчений.
Я направив робота за стінку з прозорого параманта, яку ми збудували одразу після інциденту з Мазуром. Це був наш слідчий експеримент, бо на робота ми пов’язали хустинку, на яку капнули тим чортовим секретом з сідникових залоз цапів Кремера.
До того, в якості контрольної групи, ми запустили того ж робота без хустинки. Величезний рослинний монстр і вухом не повів. Хоча, звичайно, ніяких вух у нього нема. Але мухоловка не виявила жодного руху, наче звичайний собі фікус чи соняшник.
Зараз же, як тільки робот підібрався до рослини на пару метрів, як бордові “вії” на мухоловчій “голові” зарухалися. Наче вітер заколихав траву.
Ми затамували подих. Робот, не відчуваючи небезпеки, рушив далі.
Мить і велетенська паща стрімко впала донизу й охопила бідолаху. Я перейшов на ручне керування роботом і спробував витягти його з пащі, але де там — хижі зелені “тарілки” встигли захлопнутися.
Мухоловка підняла свою “голову” на звичну висоту. З пащі було чути якесь клацання, дзижчання, виривалися електричні іскри. Певне, це було не те на що очікував монстр, тому через хвилину він відкрив пащу і виплюнув розтрощеного робота на підлогу. Той жалісливо задзижчав, по його електроному нутру, що зараз стирчало в усі сторони, пройшла якась судома, остання іскра і робот застиг назавжди.
Отакої! З одного боку, я радів — черговий доказ, що саме таким засобом і вбили професора Мазура. З іншого боку, що тепер писати у бортовому журналі з приводу зламаного вщент робота? Чи не привищів я своїх посадових повноважень, коли послав його на “смерть”?
Але більше за мене радів Почуйвітер. Він скакав навколо мене з криками:
— Ви бачили?! Бачили?! Я був правий, саме феромони з секрету цапів викликають реакцію мухоловки!

* * * * *

Ми вже вийшли з гіперджампу і до приземлення в космопорту Миколаєва залишалися лічені години. Я передав дані про два вбивства і інформацію про моє розслідування на Землю. Тож нас там чекала тепла зустріч з представників поліції та прокуратури.
Можна було б зосередитися на корабельних справах, тим більше всякої бюрократії при приземленні вистачає, але я ніяк не міг викинути з голови своє розслідування. Я так далеко у ньому зайшов, що не визначити хто вбивця було якось навіть трохи образливо.
Я знову переглядав записи розмови у кают-компанії, цього разу особливо ретельно придивляючись до Ліпатько: куди він дивиться, що і з кому говорить. Нічого такого, що могло б сказати кого Пилип Карпович вважає вбивцею, знайти поки не вдавалося. Хіба що ось дивний момент: Ліпатько сидить у кріслі і гортає якісь документи, зупиняється, вираз його обличчя змінюється. Він придивляється наче знайшов якусь помилку чи не вірить своїм очам. Може це він знайшов якісь фінансові махінації Швидько? Я збільшив зображення документів. Що ж там таке? Хм, наче не фінансові папери, а щось по матеріалах експедиції… Я зробив фото і побіг з ним до Почуйвітра.
— Іване Олександровичу, я знову до вас. Вам цей документ, що от тут гортає Ліпатько, не знайомий?
Вчений деякий час ретельно оглядав фото і потім сказав:
— Здається це опис матеріалів з венеріанської колекції, що збирала група Мазура. Документи зберігаються в каюті Ліпатько.
Ми швидко пройшли до каюти покійного керівника експедиції. Вона була опечатана, але я все одно відкрив двері.
Почуйвітер швидко знайшов теку, яку гортав Ліпатько. Я придивився до фото і спробував відкрити приблизно на тому місці, яке так здивувало Пилипа Карповича. Хм, нічого такого. Якась гусінь, якесь яйце орлана Грауса, щось за восьмилапий гекон. Ну таке … Я погортав знову і цього вдивлявся більше в фото матеріалів. Щось знайоме було в одній фотографії. Придивився, намагаючись згадати. І згадав! Це ж … Але до чого воно тут? Перечитав як називається об’єкт. Та яке там яйце орлана?! Ви що знущаєтесь? Вдивився у розміри й обомлів. Пазли в моїй голові склалися у цілісну картину. Так от в чому був мотив вбивства!

* * * * *

— Шановні, наш корабель вже скоро збирається на приземлення в космопорту славетного українського міста Миклаєва. — розпочав промову я. — Але зібрав вас тут біля цієї злощасної венеріанської мухоловки з іншого приводу.
Обличчя присутніх членів експедиції напружилися.
— Так от, як капітан корабля я маю право, та що там право, я був зобов’язаний провести розслідування смертей, що трапилися на борту мого корабля. — продовжив я.
— Це була вкрай непроста справа, але мені вдалося з цим впоратися. Я знаю хто вбив Мазура та Ліпатько, чому і яким чином. — гордо сказав я. У відповідь тиша. Схоже я приголомшив своїх слухачів.
— Так от. Вся справа в цьому. — я підняв долоню і над нею неспішно закрутилася голограма одного з експонатів експедиції.
Тиша стала ще більш приголомшливою.
— І? І що ж воно таке? — нарешті розірвала мовчання асистентка Мазура.
— В матеріалах експедиції ця річ позначена як яйце орлана Грауса. Вона була знайдена у гнізді цього птаха роботом ЛК-748 і має форму яйця. Саме тому, певне, робот і позначив її як яйце орлана. А професора руки ще не дійшли до цього матеріалу, тож ніхто не виправив робота.
— Так, а що це, якщо не яйце? — здивовано спитав Почуйвітер.
— А на це нам би міг відповісти Семен Семенович Швидько. Він якось побачив чи документи з чим “яйцем”, чи безпосередньо його при завантаженні на корабель. І впізнав. — відповів я.
— Що? Що ви верзете, я нічого не знаю. Яйце як яйце. Це не моя справа, я матеріалами експедиції не займаюся. — відразу кинувся у захист Швидько. І почухав ніс пальцями. Знайомий жест, який я нарешті згадав, де бачив.
— Це не яйце. Це насіння замукарського дерева. Те саме, з якого роблять зірковий пил. Один з самих дорогих та популярних наркотиків. Я знаю, бо екіпаж корабля довго і ретельно вчать його впізнавати, щоб не дай Боже, він не потрапив на борт. За контрабанду цього насіння можна сісти за ґрати до кінця життя.
— Але … але ж насіння замукарського дерева зовсім мале — пару міліметрів завдовшки. А тут … — перебив мене Почуйвітер.
— В тому то і справа. Це велетенське насіння! На Венері-7 ви стикнулися з велетенською венериною мухоловкою. Тож чого б тут не бути й велетенського замукарського дерева?
— Це… це неймовірно. — все ще з сумнівами похитав головою Почуйвітер.
— Ви не вірите, а от Швидько одразу впізнав це насіння. Досвід з зірковим пилом у нього чималий. Чи не так, Семен Семеновичу? Я довго не міг згадати де я бачив схожий жест, з яким ви трете ніс пальцями. Але згадав, як мій товариш, який веде адвокатську практику, показав мені на одного такого “носочухача” в барі та роз’яснив, що так труть ніс наркомани, що міцно підсіли на зірковий пил. Той при вдиханні руйнує слизову всередині носу й у людей виникає звичка час від часу терти ніс пальцями.
Швидько якраз демонстрував цей жест оточуючим, різко відсмикнув руку від носа та зблід.
— Так от Семен Семенович зрозумів які величезні гроші можна заробити, якщо передати зацікавленим людям координати планети, де ростуть велетенські замукарські дерева. Але для цього треба, щоб ніхто більше не знав цього і потрібен був доказ — власне “яйце”. Я не здивуюсь, якщо саме через Швидько ваша експедиція була змушена завершити свою роботу на два тижні раніше.
Бузерашвілі та Почуйвітер з підозрою подивилися на Швидько.
— Але цього було замало, бо Мазур продовжив розбір та класифікацію матеріалів експедиції і міг добратися до “яйця”. Тож Швидько вирішив його прибрати. Він почув чергову суперечку вчених, щодо того, яким чином мухоловка визначає жертву і викрав секрет сідникових залоз цапів з каюти Почуйвітра. Потім покапав ним на одяг Мазура чим спровокував напад рослинного монстра на професора.
— Це все вигадки! Не слухайте його! — закричав Швидько.
— І все було б добре, але документи по матеріалах професора потрапили на очі Ліпатько. Він не тільки впізнав насіння, але й здогадався про вбивство Мазура. Тому Швидько вбив і керівника експедиції.
— Маячня! Наклеп! — вищирив зуби Швидько.
Я кивнув роботам, що вже стояли за спиною інтенданта і ті міцно схопили його за руки.
— Пустіть мене! Ви не маєте права! Я вас засуджу! Теж мені Шерлок Голмс доморощений знайшовся! — заверещав той та наче муха в павутинні почав крутитися, намагаючись вирвати свої руки.
— Ви праві, доказів у мене не багато. Хоча ви залишили кров на колбі, що розбилася, тому, я думаю, поліція легко доведе вашу вину. Але є ще дещо. Пан Почуйвітер каже, що запах феромонів секрету тих цапів зберігається дуже довго. Ви розбили одну колбу й очевидно частина того секрету попала й на вас. Тож для мухоловки зараз ви така ж ціль, як був свого часу професор Мазур. Ось це ми зараз й перевіримо. — я зробив драматичну паузу.
— Для чистоти експерименту першим зайду до мухоловки я.
Я зібрався з духом і рушив до мухоловки. Перед очима то стирчали туфлі бідолахи Мазура то остання іскра з понівеченого тіла робота. Ноги були наче ватні і я дуже сподівався, що вони не тряслися. Менш за тим, я дійшов до самої мухоловки. Вона так і не поворушилася. Я змусив себе встати прямо під її пащею та повернувся до присутніх. Вимучив посмішку та помахав рукою. Стримуючись, щоб не побігти, так само неспішно повернувся назад.
— Ну а тепер ваша черга, шановний. — криво посміхнувся я Швидько.
— Я … я не піду! Ви мене не змусите! — закричав той.
Я мовчки направив роботів, що тримали злодія, в сторону мухоловки. Коли вони ще навіть не дійшли до входу, рослинний монстр повернув свою “голову”, по бордовим віям пройшла хижа хвиля.
— Ні! Не дозволяйте йому це зробити! Ні! — забився в руках роботів Швидько. Але ті йшли далі.
— Стійте! Я зізнаюсь! Все так і було. Я вбив Мазура і Ліпатько. Зізнаюсь! — заридав Швидько.
Я зупинив роботів. Зізнання злочинця записане на відео та аудіо. Справа розкрита.