Шлях Миколая

Малий вибіг на вулицю, зупинився й висунув язика, щоб впіймати побільше сніжинок. Сипало рясно, ніби всі вони, накопичені за безсніжжя, хотіли звільнитися з розірваного небесного мішка. Чув, як бабуся кричала про шапку, та побіг за паркан, підбиваючи свіжий сніг ногами. Раптом під снігом наштовхнувся на гілляку, забив ногу. Хотів висмикнути й поламати палицю, розкидав сніг, та вона міцно трималася грунту. Гілка вмерзла в землю товстим стовбуром, з якого стирчали кілька покручених чорних відростків. “Наче пальці”, – Миколка схопив обома руками задубілі гілки, потяг на себе. Чорні пальці натомість й собі обхопили миколкини руки. Вони обпікали долоні кригою, тримали міцно, а тоді потягли. Хлопець хотів закричати, відчув, що ковтає замість повітря крижану рідину, яка швидко розливається всередині, заповнюючи все тіло.

– Чуєш, Миколо! Не спи на варті!
– Я задумався просто, – втома й недосипання були постійними супутниками бійців. Вони звикли до шаленого навантаження, постійних обстрілів і щоденного ризику. Петро прийшов змінити його на посту, та Микола відмовився.
– В мене знову бессоння, однаково не спатиму, краще ти йди.
Петро здивовано кліпнув, але погодився. Повернувся за чотири години.
– Миколо, ти не спиш, не мерзнеш, ти робот?
– Та ні, – засміявся, мружачись від сонця, що зблискувало на снігу, – я заступника маю. Колись малим майже не замерз в селі, гуляв і заблукав.

Миколка бачив, як з під снігу виринає кудлата голова, розплющує жовті баранячі очі, що зазирають просто в душу. В тих вирячених очиськах віють завірюхи, вихор затягує до себе, тіло вже не пручається. Зненацька марення зникає, те, що тримало за ноги, послаблює хватку. Задубіла гілка тріскає, гучний голос наказує пустити малого. Потвора борсається в снігу, чорна вовна обліплена брудними бруньками, паща викривляється й виє, вона не хоче відпускати здобич. Тоді з сосни падає купа снігу, а сама сосна хитається, чимсь вдарена.

– Відпусти, – гримить голос, – він буде мисливцем. Він дасть тобі інших.
Потвора знову виє, вона вимагає багато інших, якнайменше сто.

– Буде тобі сто й більше, – гуркоче голос, – почекай, як він звільнятиме мені шлях.

Бойовий товарищ радий послухати дотепну вигадку.

– Миколо, розкажи, як не замерз?
– Тезка мене заступив.
– Ти про кого? – Петро не розуміє жарту.
– Він скоро тут проїзжатиме, треба пильнувати, щоб ніхто не заважав. – В очах Миколи мерехтять сніжинки. Він всміхається чорним стовбурам, покрученим розчепіреним пальцям, готовим забирати тих, хто стане на шляху.