Шедевр…

Шедевр…

(Оповідання)

1

Вороже плем’я

Дивні події сколихнули українську землю! Колись про це розповідатимуть у легендах, а поки що послухайте…

Вороже плем’я вторглося у невеличке українське містечко, сплюндрувало все довкола, залишивши за  собою густий дим, куряву від кінських копит, плач дітей та голосіння жінок. Чоловіки не вистояли, жінок забрали у невідому сторону. Стали вони полонянками, що не мали права на голос, думку та вчинки. Посадали їх у в’язницю, а самі зібралися на раду за круглим столом.

Приміщення виглядало доволі просторно. На стінах зображені епізоди битв. Висока стеля мала заглибину, наче купол у храмі. Посеред розкішної зали – дубовий продовгуватий стіл круглої форми. За тим столом зібралося шістнадцять дужих, бородатих мужів, хоч серед них і молоді були. В тому племені високо цінувалися воїни та будь-який прояв слабкості не те, що висміювався, а жорстоко карався. Боягузів навіть страчували. Їхня територія називалася Земля Воїнів. Основна функція жіноцтва: народити сина. Тих, які народжували тільки дочок – виганяли за межі землі.

Отже, промову почав жорстокий імперетор Землі Воїнів – Гіррей, красивий з обличчя, сорокарічний чоловік, з грізним поглядом.

– Воїни! Ви загартовані в боях і не знаєте жалю! Сьогодні ми зібралися тут з однієї причини: жінки-полонянки, яких ми привезли з останньої битви. Чим вони можуть послугувати нашій Батьківщині?

Чоловіки загуділи, як джмелі. Були серед полонянок вродливі! Навіть холодні серця воїнів зачепила краса українок. Декілька гукнуло: «Стратити, щоб харч не переводили», а інші говорили, що від таких жінок можуть народитися хоробрі сини. Імператор замислився.

– Нехай побудуть в темниці, побачимо, яка кров тече в їхніх жилах, щоб зрозуміти, чи не опоганить рід наших славних воїнів.

Серед полонянок була й Катруся, так її ніжно називала сім’я та родина. Мала вона двадцять дев’ять літ, кучеряве русяве волосся по плечі та виразні сині очі, наче волошки. Попри ніжну зовнішність, мала бунтівний характер, що додавало їй неабиякого шарму. Принесли воїни харчі, кинули, як собаці, а в її душі вже поселився бунт. Не їла вона тієї стряпні, від одного вигляду нудило. Чотири доби відмовлялася від їжі, поки всі покірно споживали гидоту, яку подавали в алюмінієвих мисках. Імператор цікавився, як полонянки. Воїни розповіли й про ту, яка голодує.

– Примусьте! Я ще не вирішив, що з ними робити, може знадобляться на нашій землі.

І прийшов у в’язницю воїн Ібо, який з імператором розмовляв.

– Їж, істото! Імператор наказує!

– Не буду я їсти вашої гидоти! На ці страви дивитися огидно, краще вже з голоду померти!

– Ти! Породження пекла! Як ти смієш противитися наказам імператора Землі Воїнів? Я силою тебе нагодую!

І було б Катрі не до проявів характеру, якби воїна не покликали.

– Я з тобою ще не закінчив! – погрозився Ібо.

Катруся затремтіла від страху. Там, на своїй українській землі, вона мала право голосу, могла робити, що заманеться, а тут – неволя. Тут і за людину не рахували. В той же день Гіррей дізнався про непокірну полонянку. Імператор не звик до такої непокори, а ще для зміцнення свого авторитету, вирішив самостійно розібратися із бунтом.

В оточенні двох десятків озброєних воїнів, спустися в темницю, де в одинарній камері, забившись в кутку, сиділа Катря. З маленького віконечка в центр в’язниці падав промінчик сонця. Підлога вкрита сіном. В кутку стояв стільчик. Камера нагадувала хлів. Імператор зупинився.

– Це ти, істото, посміла ослухатися?! Думаєш бавитися з тобою будемо? Стратити її!

Гіррей направився до виходу.

– Стратити?! За те, що не їм страв, від яких смердить? Від вигляду яких не хочеться жити?!

Воїни здивовано перезирнулися.

– Ви – Земля Воїнів! Що ви маєте, окрім своїх нікчемних битв? Хто ви без свого загарбництва? Що ви вмієте, окрім того, щоб махати зброєю та робити нещасними цілі народи?

Гіррей оскаженів.

– Як ти смієш, мерзото, говорити?! Відкрийте камеру, я власноручно вирішу її долю.

Ключники наближалися. Кожен дзенькіт ключів та відлуння кроків відгукувалися пришвидшеним биттям Катрусиного серця.

Тук-тук-тук! Стукотіло серце, мало не вириваючись із грудей. Спітніли долоні. Стеля камери почала рухатися. Нудило. Страшенно нудило. Дзенькіт ключів. Брязь-брязь! Кроки. І ще безліч кроків! Гудіння джмелів. Ні, це чоловічі голоси. Різко відчинилася залізна клітка. Кроки наближалися. Катря притиснулася до стіни. Імператор йшов. Залізні каблуки його тяжких чобіт стукали. Тук-тук-тук! – стукало серце Катрі.

Гіррей протягував руку до її горла.

– Нехай! Робіть, що хочете, але вам ніколи не досягти світової слави! Вам ніколи не стати міцним народом! У вас немає ні культури, ні традицій, а значить ви – порох, який розвіє вітер! Ви навіть готувати не вмієте! – відчайдушно горланила Катря, сподіваючись відтягнути час, щоб порятуватися, –  ви не знаєте, що таке справжня насолода, навіть від простої вечері. Ба, ви не знаєте, що приготування їжі – мистецтво. Я не дивуюся, чому ви, чоловіки, такі озлоблені!

Вона заплющила очі, чекаючи жорстокої розправи. Тук-тук-тук! – барабанило серце. Та замість розправи, почула гучний чоловічий сміх, який вдарявся об стінки камери. Катря відкрила очі, дивилася розгублено, не могла нічого второпати. Чоловіки ще трималися за животи.

– Ти проявила хоробрість! – сказав імператор, – слабаків ми не любимо. Та не спіши радіти! Час відповідати за свої слова! Призначаю тебе шеф-поваром імператорського двору! Та попереджаю: якщо твої страви мені не сподобаються, тобі не жити! Виведіть її!

Гіррей вийшов, вісімнадцять воїнів пішло за ним. Ібо та Лім супроводжували ув’язнену до її нового помешкання.

Сутеніло, коли Катря дісталася до місця призначення. В дворі імператора – відведений окремий будинок для прислуги, куди й потрапила дівчина.  Білий мармурний будинок Гіррея вражав багатством. Двері та вікна оздоблені дорогоцінним камінням. У дворі –  срібні та золоті скульптури воїнів. Ібо представив кухаркам нового шеф-повара. Жінки різних національностей зміряли Катрю з ніг до голови, скривилися. Однак, українська дівчина вирішила не зважати, робити свою роботу, а все стане на свої місця. Тим більше, що свою роботу знала. Ще школяркою проводила багато часу на кухні. Випікала булочки з корицею, смачні бісквіти, запікала картоплю з м’ясом, а що вже червоний борщ з пампушками, натертими пахучим часничком! А вареники з картоплею, з додаванням у пюре підсмаженої золотистої цибульки! А вмокати їх у смажені рум’яні шкварочки! Катря могла годинами виготовляти кулінарні шедеври, було б тільки для кого.

Отже, відвели їй у невеличку кімнату. На  стінах – епізоди з битв. У кімнатці – ліжко і стільчик.  Лягла й відразу сон її зморив. І снилися їй червоні яблука з батьківського саду, які очищала, терла на терці, посипала корицею і висипала на тісто пирога, який ставила в духовку. Він рум’янився. Поверхня виблискувала золотом. Витав райський аромат, розносився просторою кухнею. Кипів чайник. Катря насипала нерозчинну каву в білу невеличку чашечку і заливала окропом. Виймала свіжовипечений пиріг й чекала, поки він охолоне. Кава парувала! Крізь сон долинуло бурчання в животі, але Катря не прокинулася. Вона дожидала, поки яблучний пиріг із пахучою корицею охолоне.

Вранці її збудили гучним грюкотом в двері, вона схопилася й почала одягатися. Кухарка Лада завела її на святая святих – кухню. Простора, світла, все необхідне – під рукою! Мрія будь-якого шеф-кухаря. Невдовзі з’явилося десять кухарок, які допитливо дивилися на нову начальницю. Були серед них і старші жінки, різних національностей: африканки, іспанки, полячки, звісно, українки. Дивно, що розуміли мову. Виявляється – тут знати мову було обов’язковою умовою перебування. Чому саме українська? Достеменно невідомо. Однак, Катря вирішила, що таки докопається до істини.

– Якщо так склалося, що я – ваша начальниця, ми маємо вживатися на одній кухні. Мене звати Катерина. Можете звертатися на ім’я, однак, що готувати – вирішую я, сподіваюся на  вашу швидку реакцію. Сьогодні головна страва – українські вареники з картоплею.

Кухарки все ще стояли в одній купці, не розуміючи, що відбувається.

– Чому стоїте? По місцях! Чи ми маємо подавати імператору сніданок на обід?

Жінки, наче прокинулися, швидко зайняли свої місця.

– Отже, скільки осіб ми обслуговуємо?

– Імператорську сім’ю, пані! – здивовано відповіла одна з кухарок.

– Якби я знала, скільки осіб налічує імператорська сім’я, то не запитувала б! –  роздратувалася Катря.

Вона, понад усе, боялася спізнитися зі сніданком, адже це могло коштувати їй життя!

– Імператор Гіррей та його молодший брат, батько та дід.

– Для чотирьох осіб стільки кухарок? – здивувалася. – Хто відповідає за доставку продуктів?

– Наш менеджер по закупках – Лій!

– Швидко покличте!

Невдовзі на порозі виріс менеджер. Катря подала йому список. Лій швидко обернувся, як у солдатській шерензі та помчав до виходу. Дівчина завмерла в очікуванні. Кухарки про щось шепотілися, а дівчина згадувала українське містечко, будиночок на околиці та суцільне згарище, яке зосталося натомість. Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як Лій повернувся з покупками. Катря полегшено зітхнула.

– На сніданок готуємо вареники з картоплею, салат із зелені, яблучний пиріг та вишневий кисіль.

Забрязкотів посуд. Справжнє мистецтво створення кулінарних шедеврів. Вимішувалося тісто для вареничків, варилася картопля з найкращих сортів. На сковорідці смажилася цибулька, яку пізніше додали в ніжне пюре. В духовці рум’янився яблучний пиріг, прикрашений зверху тістом, у вигляді ромбиків. Кришився салат з крабових паличок, твердого сиру та зелені. Парував запашний вишневий кисіль.

О дев’ятій ранку на столі в імператорській вітальні красувалися страви, викладені в дорогоцінному посуді, в центрі столу – цінна родинна статуетка вершника-воїна, оздоблена діамантами.

За столом зібралися головні гурмани. Гіррей сів першим, а за ним – його батько, дід та молодший брат.

– Що ж, приступимо! За наших воїнів! Чоловіки вийняли символічні золоті мечі й торкнулися ними, вигукуючи «Земля Воїнів – наймогутніша!» Після цього вони взялися за столові прибори. Першим наколов вареника з картоплею Гіррей. Всі терпеливо очікували. Він підніс досі невідому страву до своїх вуст і скуштував. Ніжне тісто, м’яка картопля із золотистою цибулькою з присмаком добре підсмажених шкварок. Чоловік занімів. Всі допитливо дивилися, поки він жував. Імператор мовчки кивнув. Чоловіки взялися за виделки і спробували ту ж страву. Німа сцена.

– Що це? Хто це зробив? Не їв нічого подібного, відколи живу на цій землі! – не витерпів батько Гіррея.

Імператор усміхнувся в бороду, ніхто цього не помітив.

– Новий шеф-кухар з українських невільниць.

– Це найкращий здобуток зі всіх битв! – сказав дід, голосно прицмокуючи губами.

2

Переворот в кулінарії

І тривали нові битви. Гіррей завойовував нові землі, брав полонених, плюндрував культуру націй, грабував їхнє добро й повертався, виголошував горді промови. І завжди після таких битв влаштовував святкову вечерю із сім’єю та найближчими воїнами. На одну з таких вечерь запросив родичів із сусідньої землі.

Катря із самого ранку порядкувала на кухні. Готували пельмені, пекли хліб та картоплю в печі, пиріжки з маком, готували червоний український борщ, торти зі сметанним та заварним кремом, фарширували рибу та смажили карасі на сковорідці. А чого тільки варта домашня ковбаска та запечене м’ясо!

І почали носити ті страви на стіл у простору вітальню, на стінах якої висіли бра, зроблені під старовинні ліхтарики. Вони відсвічували вирізьблені на дереві фігурки мужніх воїнів-вершників. А також на стінах виднілися малюнки грецьких богів. Плитка на підлозі складалася в один візерунок, що нагадував браму паралельного світу, як в легенді цього народу. Мешканці були переконані, що здобудуть владу над паралельним світом, де панувало вічне життя, якщо підкорять собі реальний світ. Для того вони боролися та йшли впевнено до своїх цілей.

Жінки ставили страви на стіл так, щоб вони склалися у герб Землі Воїнів (меч). На таких вечерях жінка не мала право перебувати.

У вітальню зайшов імператор, за ним – його сім’я, далі – шановні гості. Вони, як побачили стіл, то зойкнули. Таких страв ніде не було на їхній землі. Серед гостей – лицар Сенір та його помічники: Люк та Тор, а також дядько із сусідньої землі – Остін зі своїми воїнами.

Імператор жестом вказав на стільці біля столу та сів. Після цього присіли близькі люди із сім’ї, потім – родичі, а далі – гості.

Гіррей мовив:

– Шановна родино, гості! В цей вечір хочу відзначити чергову перемогу наших воїнів! Ми здобули нову славу! Отож, за нас!

Всі підвелися і торкнулися символічними золотими мечами кінцівки мечів інших, зробивши посередині столу символіку, властиву тільки цьому народу, а тоді імператор відрізав шматочок запеченого м’яса та кинув жовтогарячої картоплі в золоту тарілку. Підніс до вуст. Всі очікували. Спробував. Усміхнувся про себе в бороду. Ніхто цього не помітив. А далі почувся брязкіт виделок. Чоловіки-офіціанти підносили нові страви, пізніше подали червоний борщ насиченого кольору. Тонко нарізана капуста, зелена цибулька, окріп та петрушечка на поверхні! На окремій тарілці – рум’яні свіжовипечені пампушки з часничком, пухкі, ніжні на дотик. В горнятку – домашня білосніжна густа сметанка, що робить борщ помаранчевим і малює візерунки на гладкій поверхні.

Дядько Гіррея – Остін, як спробував тієї чудернацької страви, то відразу схопився.

– Хто це приготував?

Імператор підняв підборіддя.

– Шеф-кухар із українських земель!

– Шеф-кухар? Так це чоловік? – поник Остін.

– Та ні, чому ж? Дівчина!

– О, боги! – зрадів дядечко, – познайом з нею, нарешті, знайшов наречену. Мені байдуже, як вона виглядає. Якщо вона так готовить, я згідний одружитися, навіть, на відьмі!

Гіррей невдоволено скривився.

– Сядьте, дядьку! По перше, це мій шеф-повар, вона мені потрібна тут! А по-друге, у Вашому віці вже онуків колихати годиться, а не одружуватися.

Остін оскаженів від люті!

– Що?! Це мені онуків колисати? Та я за свого часу завоював стільки земель, про які ти й не мріяв!

Всі приголомшено дивилися то на імператора, то на Остіна, не знаючи, як в такій ситуації діяти.

– Оголошую тобі війну! Побачимо, кому тут на пенсію потрібно! – лютував дядечко. – Дякую за гостинність, племінничку!

Несподівано зайшли офіціанти з тортами на срібних тарелях.  Остін замовк, роззирнувся довкола. Всі сиділи за столом, наче вкопані. Занесли ще ароматну каву.

– Спочатку десерт, а потім – війна! – сказав Гіррей.

Цікавість таки брала верх, дядечко сів. М’який медовий торт з маком, волоськими горіхами та часточками лимону на шоколадній глазурі, кольору молочного какао, розклали кожному у маленькі тарілочки, біля яких поставили божественну нерозчинну каву.

Остін спробував досі незнанну страву. Торт просто танув у роті. В міру солодкий, а дольки лимону додавали досі незвіданого смаку.

– Господи! Де ти ховаєш цю діву, цього митця, богиню довершеного смаку? – зійшов дядечко на лірику, не прийнятну в тих краях.

Учасники вечері, наче показилися, всі хотіли бачити шеф-повара. Гіррей, при своїй жорстокості та авторитеті, не міг їх втихомирити й був змушений послати за Катрею. На сам кінець принесли кокосовий коктейль.

Катря тільки присіла на кухні, як один з воїнів забіг всередину.

– Імператор просить до вітальні!

Жінки зашепотіли.

– До вітальні? Туди ж не можна жінкам!

– Еге ж! Що чекає на Катерину?

Попри те, що начальниця – сувора, її невдовзі стали поважати. Тим більше, що приготовані страви їм  теж діставалися. На Землі Воїнів наступив переворот у кулінарії. Багато пропозицій поступало імператору щодо відкриття академій харчової промисловості. Африканка Таміла здружилася з Катрею й розповіла про секрети африканської кухні. Катря планувала створити власні фірмові рецепти і досвід кухарок різних національностей міг допомогти. Однак, вона прагнула бути оригінальною і вигадати свій особливий рецепт.

3

Перша жінка на святковій вечері імператора

Катря як почула таку новину, відразу заметушилася.

– Я мушу перевдягнутися!

Воїн терпеливо кивнув. Дівчина побігла сходами в свою кімнату. Хоча й вибір невеликий, однак, вона взяла тонку блакитну сукню, яку подарував Ібо за шматок торту, який таємно винесли з імператорського двору перевірені люди. Принаймні, колір пасував до виразних волошкових очей. Швидко одягнулася, причесалася та підвела губи темно-рожевою помадою. Воїн розширив зіниці, побачивши перед собою таку красу. Гупнули двері будиночка при імператорському дворі й вони зайшли у розкішну велетенську споруду, в якій, перебуваючи на території майже рік, їй ще не доводилося жодного разу бути. Воїн провів дівчину до вітальні, де за круглим столом зібралися головні чоловіки Землі Воїнів та сусідніх територій.

Запала тиша. Гіррей озирнувся. Він ще не бачив Катрі після останніх відвідин у в’язниці, а там вона так не виглядала. Розкішна україночка, витончена, скромна, але водночас хоробра, з характером.

Імператор здивувався.

– Присядь до нас, Катрю! – сказав незвичним лагідним голосом, що аж гості покосилися одне на одного.

А дядько Остін, взагалі, поник і ні пари з вуст. Чоловіки вмить стали, немов хлопчики-підлітки, не могли підібрати потрібних слів.

Тільки імператор тримався, не гідно ж високопоставленим особам поводити себе нікчемно. Катря сиділа білі діда імператора. Молодший брат Гіррея – Дерік, помітно оживився. Зазвичай він мовчав, нічого його не дивувало й  не розраджувало. Як раптом ця дівчина з очима, кольору волошки.

– А де ти навчилася так готувати? – запитав Дерік і його очі засвітилися.

Катря розправила сукню на колінах.

– Мати навчила. Говорила, якщо не вмітиму смачно готувати, то заміж не візьмуть.

– І що взяли? – оживився лицар Сенір, поки його помічники пили кокосовий коктейль.

Катруся опустила голову, а потім випалила сміливо:

– Коли захочу, тоді й вийду! Нічого про це говорити!

Чоловіки зиркнули на імператора, не звикли, щоб  жінки так з ними розмовляли.

На диво Гіррей сказав:

– Нічого тут розпитувати! Їжте та пийте, славні воїни!

4

Подарунки

Катря прокинулася у своїй тісній кімнатці від гучного стукоту у двері.

– Чому так тарабанити?! – невдоволено відрізала, відкрила штори.

Навіть не розвиднілося.

У піжамі, сонна, відчинила двері.

– Вас переселяють! – повідомив один з воїнів, – збирайте свої речі.

– Та тут нічого збирати! – бовкнула Катя, а потім прикрила вуста рукою, згадавши, що немає свободи слова. – А куди?

Воїни мовчали, чекали.

– Ну, добре! – Катря розуміла, що варіантів у неї небагато. Отже, кинула кілька речей в торбину, застелила ліжко й пішла. Її переводили у будинок імператора.

Дівчина заніміла… Чому?

Завели на другий поверх у простору розкішну кімнату. На стінах, на диво, не було звичайних малюнків, натомість – намальовані червоні яблука, як у її саду. Як він дізнався? Невже я комусь про це розповідала? Або ж говорила вві сні й голосно зойкнула, прикрила вуста рукою. Воїни ще й досі залишалися з нею.

– Я можу залишитися одна?

– Так, пані, – воїни віддалилися.

Катря залишилася сама. Отже, вона розглядала червонобокі яблука! В кімнаті ще знаходилася шафа, забита красивим одягом її розміру, ліжко, тумбочка, дзеркало, кавоварка, умивальник, а в таємній непомітній кімнатці – вбиральня та душ.

Дівчина не мала сили думати, сонна, стомлена, вона лягла на широке ліжко й прокинулася об 11 ранку. Ніхто її не розбудив. Вона вибігла з кімнати і ледь не збила воїнів, що стояли біля дверей, охороняючи її спокій.

– Що це має означати?

Воїни мовчали. Катря збігла сходами вниз, там вже на неї чекав імператор.

– Ходімо! Сніданок готовий!

Катря здивовано роззиралася довкола, але нікого, окрім Гіррея, не побачила.

– Що все це означає?! – дівчина не знала, як себе поводити.

– А ти не знаєш? – говорив імператор з невластивою йому лагідністю.

Катря здогадувалася, але ці здогадки їй зовсім не подобалися.

– Мої слуги підготовлять все для розкішного весілля, достойного тебе, якщо ти тільки погодишся.

Серце Катрі пришвидшено билося. Ні! Цього вона, аж ніяк не бажала, попри красу, владу та матеріальний статок імператора.

– Ти можеш подумати. Даю тобі добу на роздуми! – сказав Гіррей, різко обернувся і вийшов.

Дівчина залишилася посеред коридору на одинці з тяжкими думками. Знаючи про вдачу імператора, не відала, яка доля чекатиме, якщо відмовиться. Так, симпатичний, багатий, владний, але жорстокий! Ким я буду себе вважати, якщо так легко проміняю рідну батьківщину на чужину? Втекти? Як і куди? Наздоженуть ще на виході з двору. Знаючи про воєнну підготовку мешканців цієї землі, вона дуже сумнівалася, що вибереться живою. А як добре було на тій просторій кухні. Улюблена справа, кухарки їй підкорялися. Все, як потрібно, а тут ці зміни. Як вчинити? Імператор погубив тисячі життів, зруйнував безліч сімей, родин та культур! Вона не могла уявити себе дружиною монстра. А дітей від такого чоловіка зовсім не хотілося. Краще б згнила у тій смердючій в’язниці, схожій на хлів. Клята блакитна сукня! Імператор ніколи не помітив би її у задрипаному кухонному фартусі!

Як на зло, години йшли швидко. Дівчина не знаходила собі місця. За день, ні різки в рот не брала, ані води, наче із життям прощалася. Як вийти за того, хто сплюндрував батьківську хату, яблуневий садок, міста, мрії? Як? Вона подумки молила Бога про допомогу.

Минула доба. Катря все ще не знала, що говорити, як вчинити. Гіррея не було. Не прийшов імператор і наступного дня, ні навіть через тиждень. Поповзли чутки. Одні говорили – загинув, інші – потрапив у полон до дядька Остіна. До Катрі нікому ніякого діла. Ходила в палатах, їсти подавали, а потім перестали кликати й воїнів біля дверей не стало. Вийшла дівчина за ворота імператорського двору, ніхто за нею не гнався. Довго йшла. Наступного дня карета з кіньми наздогнала, а там сімейна пара, підвезли до українського кордону.

Сіро, задимлено. Деякі міста збереглися цілі та неушкоджені. Дівчина зійшла й поселилася.

Ніяк не могла збагнути швидких поворотів своєї долі. То вона полонянка, то начальниця, слово –  і дружина імператора, а тут – знову звичайна українська дівчина у новому місті. Вона досі не знала, чи зосталися живими батьки, але вірила. Щоб потрапити у рідне місто, потрібно було переїхати всю країну, а грошей – обмаль. Влаштувалася у ресторан кухарем, а там і до шеф-кухаря доросла.

Постійні покупці обожнювали її мафіни із вареним згущеним молоком, виготовленим власноруч. А ще її фірмовий м’ятний коктейль, який відносив гурманів далеко за межі цього світу, кокосові кульки, печена картопля з м’ясом, банановий хліб!

Катря поїхала у рідне місто, заставши одну розруху, нікого й запитати про батьків. Чи живі? Здорові? Достеменно невідомо. Поверталася із тяжкими думками в місто, яке вже рахувала рідним. Працювала у ресторані, аж поки вирішила відкрити власний.

5

Шедевр

Минуло кілька років після втечі, якщо це можна так назвати. Вона іноді згадувала життя в Землі Воїнів, так нічого й не зрозумівши до кінця. Що ж насправді трапилося? Бізнес процвітав. У один із суботніх вечорів, коли відвідувачів залишалося зовсім небагато в двері ресторану зайшов чоловік, який здався досить знайомим.

«Де я могла його бачити?» –  замислилася дівчина. Однак, пізніше впізнала в ньому Деріка.

– Коли я дізнався про цей ресторан, то вирішив, що ти – його власниця. Назвати свій ресторан «Шедевр» може тільки самовпевнена людина, або ж геній кулінарії. Я скрізь тебе шукав!

Катря остовпіла.

– Навіщо?

– Невже тобі не цікаво, що трапилося із твоїм… – Дерік підбирав слова, – майже чоловіком?

Ще й як цікавило, але жінка тримала себе в руках.

– Стільки шляху пройшов, щоб повідомити мені цю радісну звістку?

– Я не для цього йшов, але… А можна меню, якщо я вже в твоєму ресторані?

Катерина зробила жест офіціантці, та підійшла. Дерік замовив кокосовий коктейль, Катря взяла м’ятного чаю з лаймом. Отже, сіли вони за столик.

– Я слухаю, – нетерпеливо почала Катря.

– А мені нікуди попішати! – грав на нервах молодший брат Гіррея.

Задоволені відвідувачі розходилися. На стінах ресторану висіли бра у вигляді старовинних ліхтариків, білі частинки розмальовані, зображені червонобокі яблука, такі, як у її рідному саду.

6

Зустріч

Дерік пив кокосовий коктейль, визираючи у вікно, де світ оповила густа темрява. Катря завмерла в очікуванні.

– Отже, Гіррей… – ледаче протягнув Дерік, думки якого блукали далеко.

– Так, Гіррей, вирішила пришвидшити події Катря.

– А чому саме він? Статки? Краса? – з його вуст це прозвучало глузливо. – Чим я тобі не пара? Брат самого імператора Землі Воїнів! – продовжував свій монолог, поки Катря здивовано його розглядала. – І що це за кулінарні секрети? Жителі нашої землі, мало не показилися, тільки й що мови про червоний ураїнський борщ з пампушками! – перевів мову на іншу тему Дерік.

– Вирішив виговоритися? – роздратувалася Катря. – Коли прийшов, то розкажи бодай щось.

Жінка нервово стукотіла по порцеляні.

– А що розповідати? Живий-здоровий твій суджений! Дядечко збожеволів, у темницю посадив на пів року.

– Ось тобі й грізний завойовник! На будь-кого управа знайдеться!

Дерік широко відкрив очі, гадав, що Катря швидко повернеться, зачувши таку звістку. Десь глибоко в душі йому стало тепло від тих слів, нехай і звернених на рідного брата, який калічив долі не однієї людини. Молодший давно обурювався політикою та веденням справ, що склалися багато років назад. Однак, тримав імператор народ у дужих залізних рукавицях.

– Мені вже час! – увірвала думи Катря. – Ресторан зачиняється! Маю ще дещо зробити.

Дерік поспішно схопився та пішов до виходу. Однак, зупинився, озирнувся.

– А як щодо чашки шедевральної кави завтра?

Катря зміряла його гострим поглядом.

– Маю багато справ.

Обличчя Деріка застигло у німій задумі.

А потім підійшла ближче і навіщось протягнула візитку з номером.

– Можливо! – коротко сказала із суворим виразом обличчя.

А потім задала зовсім несподіване запитання:

– А чому на вашій землі – обов’язково українську знати?

Дерік всміхнувся.

– Дідусь був закоханий в українку і в часи свого правління ввів такий закон. У нас, виявляється, потрапляти у такі ситуації – традиція.

Катря усміхнулася.

Візитку Дерік засунув у кишеню шкіряної куртки та вийшов на вулицю. Сутеніло. Він постояв поблизу ресторану «Шедевр», закурив цигарку. Навіть з вулиці доносився аромат свіжовипечених булочок з корицею…Чоловік поглянув на вивіску ресторану і попрямував, повз жовтогарячі вечірні ліхтарі.