28 Жовтня, 2021

Повний цикл “Протея”

– Тридять сьомому геть зле. Мій прогноз невтішний: до бази Протей він не дотягне.

Бортлікар Улян тримав обличчя, попри те, що 37-й був його другом. Бійців Кордону рідко називали за іменами чи прізвищами чи позивними. Номер за номером, вони йшли до зірок.

– Сподіватимемося на двигуни, – буркнув керманич та натиcнув на кнопку на екрані, запускаючи обрахунки курсу. – на Протеї будемо за сто дві одиниці. Якщо нічого не завадить.

Катер барахлив після сутички, але тримався рівно. На радарі траплялися поодинокі уламки космічного сміття, що не стали б на заваді просуванню. Капітан Анкір замислився: на базу “Протей” не радили зайвий раз потикатися, окрім критичної ситуації.

“Зараз якраз така.”

– Якщо… я можу дати йому сто одиниць часу щонайбільше. Вколов все, що в мене було, але організм майже не бореться. Потрібне медобладнання, яке є на базах.

Капітан зітхнув, дивлячись на екран зоряного неба перед собою. Прикордонні сутички в секторі Зета нікого не хвилювали вже багато тисяч над-одиниць. Ще один розстріляний катер Співбагатійства, троє загиблих стрільців від втрапляння торпеди, двоє поранено під час абордажу, один з яких важкий.

Але як дістатися бази вчасно, все буде добре, і зберемося всі знов в харчоблоку на смачну й поживну оптимасу.

Керманич зойкнув, лягаючи на фізичний штурвал.

Удар в лівий борт викликав відчуття, що катер пішов шкереберть.

– Уламки… – роздратовано прохрипів керманич. – Цей був дуже великий, взявся нізвідки. Ми втрачаємо прискорення.

– Ушкодижено енергетичний канал, – буркнув капітан та натиснув на кнопку «Призначити ремонт». В рубці всі розуміли, що це й було те саме “кщо”. Керманич зціпив зуби, спостерігаючи, як вимикається один з десяти двигунів. Лише один, але це 10% потужності.

Катер пришвартувався до магнітного шлюзу за сто п‘ятнадцять одиниць від удару. Парамедички з бази “Протей” вже чекали на ледве живе тіло 37-го, щоб розпочати реанімацію в капсулі Ф-2501. Ходили чутки, що Ф означає Франкенштейн, бо стимульовані електрикою тіла мало відрізнялися від зомбі. То були лише чутки, направду.

Офіцериня охорони бази простягнула планшет на підпис капітана.

– Ви передаєте турботам бази свого підлеглого. Співбагатійство чекатиме на звіт.

– Мало хто хоче йти на кордон, та ще й звіти ці, – буркнув капітан Анкір.

– Деякі ставлять запитання та висувають позови в разі невдалого лікування.

Напруження зависло в штучній атмосфері під куполом бази.

– Ніколи не був у вас, – спробував змінити вектор розмови капітан. – Як ви тут виживаєте?

– База повного циклу. Проєкт “Протей”, не чули? Не зважайте тоді. Немає можливості надсилати щось на переробку, тож використовуємо всі матеріали багаторазово. Метал для ремонту збираємо після сутичок. Не доводиться чекати вантажні баржі Співбагатійства.

Повз них продзичав діловитий механізм, що віз в клешнях залишки одного з енерговузлів катера.

– Хитро влаштувалися. Мені подобається, – кивнув капітан.

– Дякую. Відремонтуємо вам катер шматками іншопланетних, буде краще за новий.

Офіцериня сховала планшета та жестом запросила команду пройти до будівлі зоряного порту.

– Врятуйте мені бійця, прошу, навіть якщо доведеться йому переливати іншопланетну кров.

– Процедура буде близькою до того. Збережіть емоції на потім. Можливо, ще не пізно.

Та марні були сподівання. Тридцять сьомий не дотягнув до операції. Комендантка бази Маві сповістила про це особисто.

Екіпаж вишикувався на прощання з ним та іншими в поховальному блоку. Капсули з тілами стояли в черзі до пічки крематорію, спокійні обличчя загиблих, здавалося, світилися у віконцях в обрамленні сіро-синього металу.

– Космос дає багато, космос віднімає багато. Сьогодні ми проводжаємо до зірок духи тих, хто віддав останню шану людському бажанню жити за межами рідної планети. Нам на згадку лишаються ментальні портрети в системі даних – та жива пам’ять, як казали древні, в серцях. Десантник номер тридцять сім, Лам Навір, був хорошим другом…

Капітан замовк, не знаючи, як висловити те, що постало перед очима. Як Навір відстрілювався від навали розбійників на астероїді, попри те, що з його плеча стирчав шматок конструкції, пожбурений вибухом, а потім жартував, що він же не в червоному скафандрі, щоб просто так померти? Як він буденно виходив наперед, підкидаючи важку ручну гармату, закриваючи собою легко вкомплектованих бійців, не маючи броні. А потім, лікуючи черговий опік, розповідав історії з життя рідного містечка на Марсі. Аж ось, одного разу, історії увірвалися, бо розряд кустарного бластера вцілив воїну в зону легенів.

“Я так і не вибив для нього резистивний обладунок. На Кордон посилають помирати.”

– Вибачте, я не можу відобразити життя загиблих цими штампами. Все все й так знаєте. Вони всі жили, поза низьким чином з точки зору Співбагатійства, як люди видатні, енергійні, неповторні для кожного з нас. Ризикуючи життям, продовжували сміятися, ось, наприклад… ні, я не можу цього переповісти. Я офіційна особа, суха та механізована в думках, а от Лам міг якось так порівняти гварка з фольклорними елементами – я не можу так, скажіть хтось за мене.

– Він казав “ну ось, ще один не встиг на засідання таємного уряду рептилоїдів”, – сумно буркнув лікар Улян. Команда невесело розсміялася. Земноводних гварків довгий час направду вважали “ляльководами земної політики”, зловивши випадкого їхнього розвідника. Потім виявилося, що вони є звичайні космічні пірати, але це не зменшило потреби від них відбиватися. Таємними можна було назвати хіба що їх численні бази в поясі астероїдів.

– А п’ятдесят дев’ятий? Барум Винк його звали… Його прикомандирували до нас із стаціонарного посту, то він такий “ого тут у вас пожвавлення!”

Знов невеселий сміх. Комендантка бази розправила плечі, трохи напруживши обличчя.

– Так, час прощального салюту, – зітхнув Анкір.

Вартові бази підняли сигнальні ракетниці…

Капітан ще довго дивився на сумну послідовність капсул, які одна за одною відправлялися до печі.

“Двадцять хрінадцяте століття на дворі, а воюємо в космосі, як в середньовіччі на Землі.”

– Останній. Ходімо поминати? – повернувся від до команди, обравши з усіх слів, які хотів би сказати, ті, що міг вимовити. Команда розвернулася та зібралася на вихід.

– Буде поминання за протоколом бази завтра, – прокоментувала комендантка.

– Прошу?

– В протоколі бази занесений обід прощання із загиблими на Кордоні, за добу після церемонії, щоб все підготувати.

Анкір знизав плечима: він звик, що до поминання готуються одразу.

– Нічого не знаю про ваші протоколи, але йой, най буде. Запрошую до нас, а потім ми до вас.

– З таким ставленням до всього, я не знаю, як ви виживаєте.

– Що ви маєте на увазі?

– Ви несерйозно сприймаєте космос. Кордон – це не прогулянка з друзями. Тут інший цикл життя, якому піддане усе.

Капітан спинився та примружив очі. В ньому закипала злість, несумісна з правилами поведінки в гостях. Тим більше, що катер стояв на ремонті в цих людей.

– Я втратив кількох своїх, а ви хочете сказати, що це через те, що ми любимо жартувати?

– Стисло кажучи, це одна з причин.

Комендантка Маві була непохитною, на її обличчі не було злості чи бажання дошкулити, тон її, досить спокійний, навіть трохи містив турботи.

– Ви тут не жартуєте взагалі? Чим ви живете? Виживанням?

– В нас є місія, мета в ній. Ми в курсі, що десь там далеко є планети, сповнені розваг, які ми захищаємо, щоб нібито туди могли відправитися, якісь культурні цінності, величні й традиційні, які на нас чекають після відставки. Та ми не думаємо про відставку деінде. В нас все тут.

– Повний цикл життя і смерті?

– Повний цикл.

– Гадаю, я можу це зрозуміти. Та у вас тут хоча б є база. В нас є лише катер, на якому неможливо зробити маленький повний цикл. Тому ми жартуємо. І сподіваємося хоча б колись повернутися до світу, який захищаємо. Кожному своє.

– Ви праві. Я порушую межі стандартного земного протоколу, чого не варто робити. На знак співчуття відвідаю ваш поминальний обід.

– Дякую. Ми будемо на вашому, в свою чергу.

Команда катера сиділа колом у вітальні, на голографічному проекторі в центрі якої посміхалися ті, кого більше немає. Пакети оптимаси поглиналися під переказ спогадів. Комендантка Маві кивала іноді, наче намагаючись зрозуміти переживання патрульних.

– Сміливі були люди, – промовила вона нарешті та підняла тост разом з усіма. – Я вже й забула, яким є життя за межами бази. Дякую.

– До речі, про базу. Чому така назва?

– Протей був давнім земним божеством перетворень. Так назвали проект переробки відходів, який випробовували на Марсі та місяці Землі в шахтних поселеннях, а відтак еколог Сейг Хмиль з Української Метареспубліки запропонував створити мережу баз ремонту для Кордону. Мережу розвинути не вдалося, ця база була першою і лишилася останньою.

– Так, більшість прикордонних баз – це невеликі аванпости. Їх часто атакують, розбивають, відновлюють з типових блоків, вербують новий персонал замість вбитих.

– На “Протеї” все інакше, все має багаторазове застосування. В цьому з’являється відчуття додаткового сенсу. Вся наша культура побудована навколо машин переробки.

– Цікаво, чому не хочуть дати розвиток цьому проєкту. Справді вважають, що одноразові аванпости дешевші?

– Не всі можуть прийняти філософію повного циклу, – урочисто мовила Маві. – Добре, що взагалі відчепилися від нас та не закрили. Ми самі себе забезпечуємо, втім, без бюджету Співбагатійства.

– Ніхто, крім вас, не збирає космічне сміття на переробку, дійсно. Чому ж тоді вас можуть закрити? – здивувався капітан, поглядаючи на свою команду, яка вже скінчила обід та розмови та засумувала.

– І справді, чому? – філософськи промовила комендантка, уважно дивлячись на нього.

Умовний день, всі його сто одиниць, сплив. Особливих пам’яток на базі “Протей” не було, тому хтось гаяв час у спортзалі, хтось в бібліотеці. Капітан протягом дванадцяти одиниць дивився на меморіальну стіну загиблих воїнів Кордону, похованих на цій базі.

– “Вони дали нам своє життя”, – прочитав він напис над рельєфами облич, виконаними з перероблених обшивок зорельотів. – А ось і наші хлопці. Вони їх додали теж.

Анкір згадував, як писав рапорти про забезпечення бронею особового складу, дивлячись раз по раз в стінку та усвідомлюючи, що це марна робота. Він вже уявив, як буде писати їх знов, наче він в довбаному ХХ чи ХХІ столітті, і так само, як тоді, не отримає нічого.

“Бо на Кордоні нас просто забувають.”

Поступово, в цих та інших похмурих думках, він дочекався офіційної церемонії вшанування, що мала відбутися теж в цій залі. Офіцери та офіцерині з чорними відзнаками роздали всім частування, схоже на сирні пироги.

– Хай повернуться до нас ті, хто пішов від нас, – урочисто проголосила комендантка Маві та подала знак, за яким всі одразу вкусили свої наїдки. Капітан помітив, що лікар Улян робить над собою зусилля, розжовує, ковтає, робить великі очі, і продовжує.

– Що сталося? – пошепки спитав Анкір в Уляна, коли віж “пирогів” не лишилося ані крихти.

– Я просто дещо читав про цю базу раніше. Сподіваюся, те, що я дізнався, малося на увазі в переносному сенсі. Не знайшов підтвердження в місцевих книжках, але не наважився спитати, щоб не образити.

– Розкажи мені.

– Те місце, де ми є, це не зовсім кладовище. І навіть не колумбарій. Я не надав цьому значення, доки не вкусив цю штуку, яку нам дали. А відтак переривати церемонію вже було б негарно.

Анкір підняв погляд на Маві, яка прямувала до них.

– Комендантко, – повернувся до неї Улян. – Це ж у вас не печі для спалення тіл там, у крематорії?

– Звісно, ні, і це не крематорій. Я розумію, що не прийнято розповідати багато про базу “Протей” ззовні, але гадала, що ви прочитали документи, які підписали по прибутті.

В капітана підступив до горла церемоніальний наїдок. Він починав розуміти. Комендантка дістала планшет та показала на ньому схему, в одному кутку якої було зображення померлого, а в іншому – якісь піктограми.

– Це біологічний апарат комплекса “Прометей”. Ви підписали згоду на переробку своїх померлих за нашим повним циклом.

Ці піктограми нагадували позначки харчів.

– О ні. Тобто, ми їх щойно їли? – гикнув капітан.

– Частково. Ці поминальні пироги містять в собі екстракт з корисних та поживних речовин людського тіла. Тобто технічно це не людська плоть. Вже.

– Загиблі буквально повертають своє життя тим, хто лишився, – повільно вимовив капітан Анкір. Лікар Улян витер чоло долонею та забурмотів:

– Колись цю ідею викладали в творах наукової фантастики для рідин людського тіла.

– Проєкт “Протей” пішов далі.

– Все в назві. Перетворення протеїнів, – кивнув лікар, – з деякої точки зору це дуже екологічно. Незвично…

– Я не знала, що ви будете шоковані, – комендатнка дивилася в очі капітану із легким щирим каяттям.

– Так, але… У вас тут штучна атмосфера, куди б ви поділи дим. Я мав би здогадатися.

– Ви обурені?

– Ще не знаю. На бога, тридцять сьомий, ти завжди казав, щоб я тебе вкусив за дупу, якщо щось не влаштовує. І ось, – на очі Анкіра навернулися сльози, а сам він нервово розсміявся.

– Я так розумію, ви усвідомлюєте, що після смерті станете їжею для підлеглих, – обережно спитав лікар Улян.

– Так само, як і всі інші, – прохолодно кивнула Маві. – Наша культура – рух до смерті та єднання з живими.

– Ось чому ви не хочете нікуди летіти, і чому про вашу базу не розказують нічого, окрім того, що “намагайтеся туди не потрапити!” – капітан не знав, як реагувати.

Комендантка знизала плечима.

– Зате ми повернули вам щось дуже важливе, що ви заберете з собою, а не скинете в космосі до того, як його розмаже по корпусу гваркського десантного судна.

Капітан та лікар нічого не відповіли.

– Припускаю, ми вас більше не побачимо, тож я прошу не ускладнювати нам життя тут, і не розповідати страшних історій про базу “Протей”.

Лікар Улян подивився на свого капітана, потім на Маві та мовив:

– Навпаки. Не знаю, як щодо інших, а для себе я бачу сенс стати частиною вашого повного циклу та лишитися тут.

Анкір похитав головою, не знаючи, що сказати, і тільки машинально вибирав крихти язиком з-поміж зубів.