Різдвяна зміна

– Хочу снігу!

Я зітхнула, скуйовдила чуприну братика. Сама би хотіла, проте в нашому місті то марні сподівання.

Кортіло зліпити сніговика, якого ліпила ще бабуся. Щоби ніс-морквина, очі із закіптявлених шестерень і миска на голові. Пофарбована чорним, щоби нагадувати котелок. А коли до справи долучався прадідо – сніговик починав крокувати подвір’ям на механічних ногах. Певно, бабусине дитинство було щасливішим за наше. Навіть не через сніговика. Авжеж, вона мала батьків. Формально, ми їх досі маємо, просто вони рахуються зниклими безвісти з початку війни. І хоч ми перемогли – батьки не знайшлися.

– Хочу снігу! – вперто повторив малий.

– Ти ж написав листа Санті?

– Авжеж! Тільки сенсу? Ксеню, ти така доросла, а досі віриш в нього? То вигадка!

Доросла, еге ж – нещасних сімнадцять! Забагато він знає, як на восьмирічку, в його віці ще варто вірити в казку.

– Неправда, я його бачила!

– Коли і де? – скривився Захар.

– Минулоріч. Там, – я тицьнула пальцем вгору, – на справжнісіньких санях, запряжених оленями. Не механічними – живими.

 Малий задумався, кумедно зморщив чоло. Мабуть, хотів вірити, що в небі дійсно можна стрітити Санту.

– Чому тоді?.. – схлипнув брат.

– Бо він теж не всесильний. Але колись обов’язково принесе добру звістку про батьків. Головне сильно-сильно цього хотіти.

Звісно, брехала. Наверталися сльози, дедалі важче вдавалося стримувати їх. Щоби не помітив, не зневірився.

Схилилася, чмокнула Захара в щоку.

– Вибач, мушу бігти. Слухайся бабусю. Щасливого Різдва!

– Ти повернешся на вечерю?

– На жаль, ні. Нічна зміна.

 ***

 З гондоли метеоцепеліну місто здавалося іграшковим. Здіймало колись червоні, а нині всуціль закіптявлені цегляні труби численних мануфактур. Плювало стовпами чорного диму, пихкало парою, слабко виблискувало газовими ліхтарями.

Звичайно, Санту в небі не помітиш: аби навіть він й існував – крізь промисловий смог не розгледиш. Він же не хмара, врешті.

Я схилилася над приладами. Навіщо муніципалітет витрачає шалені гроші, контролюючи погоду? Авжеж, дешевше розгорнути сніг, якщо він і випаде. Втім, завдяки їхній забаганці я маю сяку-таку роботу. Не надто клопітну – повідомляти про помічені хмари, щоби гармаші вчасно розстріляли хімічними бомбами.

Я дивилася на хмару, що нагадувала оленячу голову. Рука потягнулася до перемовника, та я не квапилася. Найпевніше, це коштуватиме мені роботи, та чи варта вона казки для Захара? Світ надто похмурий, тож йому не завадить трохи білого.

Хмара наповзала, найближча труба спорола їй живіт і з нього посипалися перші сніжинки.

– Щасливого Різдва!