Хмара

Щітки очисника гидко скрипіли, змахуючи сніг з кабіни орнітоптера.

Я смикнув важіль, здіймаючи машину над черговою трубою, що кіптявила небо чорним димом. Коли ми залишали місто – труби радували око соковитим помаранчем новенької цегли. Минуло лише чотири роки, а їх закіптявило так, ніби труби навмисно щодня мастять товченим вугіллям. Або що місто бомбили літуни големів, хоча сюди вони точно не дісталися. І вже не дістануться ніколи, не даремно ж ми з коханою та купою інших механіків країни чотири роки в умовах цілковитої таємності працювали в КБ «Січеславське», створюючи «Штормозубець». розрахунок на новітні розробки спрацював: легкий та маневрений орнітоптер майже самотужки спалив Васкому. Разом з тираном. Добре, що ставка тирана не големи – бо капітуляції б не відбулося, големи – створіння дикі, безвільні, позбавлені інтелекту, емпатії, інстинкту самозбереження. Ішли б в наступ, гинули, а по їх трупам приходили нові – такі самі бездуми. В поплічників тирана стало розуму скласти зброю й підписати капітуляцію.

Від роздумів відволік голос дружини:

– Дивися! – Ната радше констатувала, ніж питала, вказуючи пальцем на дві маленькі фігури внизу, що жваво катали снігові кульки.

Я зиркнув на землю і дійсно розгледів дві постаті біля будинку, в якому ми раніше мешкали. Ніби в іншому житті то було.

– Як же вони виросли, – захоплено відгукнувся я і крутонув штурвал, завалюючи орнітоптер набік.

– Обережніше! – зойкнула Ната.

– Вибач, онде помітив годящий майданчик для посадки.

– Міг би зробити ще одне коло, – всміхнулася дружина, – най би хмара ще покружляла.

Мабуть, з боку піруети хмари у формі оленя Санти виглядали дивно. Прикрасити орнітоптер наполягла Наталка, тож ми не шкодували монтажної піни та вати. Результат цілком вдовольнив. Звісно, діти виросли і навряд повірять у диво, але таке повернення мало виглядати казково на нашу думку.

Нас помітили, діти зачаровано спостерігали за хмарою. Я вимкнув снігогенератор перед самісіньким приземленням. Лижі торкнулися снігу, двигун трохи повурчав і заглух.

– Ходімо? – я торкнувся Натиної руки. Її пальці тремтіли. Мої теж. Що й не дивно, адже не знаєш, що сказати дітям, яких не бачив чотири роки.

Прочинився шлюз і ми ступили на лапатий сніг.

– Вибачте, рідні, – одночасно мовили ми тремтячими голосами, – ми більше ніколи вас не залишимо.

– Мама, тато? – перезирнулися сестра з братом, кинулися до нас. Впали в обійми.

– Це найкраще Різдво у житті, – почув я Натин голос.

Звісно, я погодився з твердженням.