Позивний “Кактус”

   Колишнього однокласника Жору я не бачив років двадцять. Та Фейсбук має свої плюси. Він сам на мене вийшов, коли я запостив прохання про збір на авто для ЗСУ.
– Класна тачка, скажи?
– Прикольна. Де намутив?
– Я зараз хоч і в Міноборони працюю, та держава ще не готова купувати пікапи на євробляхах. Тому продав свою «тойоту» і взяв оце доробало.
Я опустив очі. Камуфляжні штани не сильно маскували Жорині протези. Мені було трохи соромно і незручно. Він ще кілька років тому пережив те все, що зараз переживає вся країна.
– Гарне корито, – якнайщиріше посміхнувся я.
– То тобі.
– Це за які такі заслуги?
– Поки авансом. От коли тобі орден дадуть, то згадай мене у пості.
– Ну, в моєму випадку можу хіба в заповіті згадати. Не ображайся. Маєтків немає. А от свого кактуса я на тебе перепишу.
– А собаки немає? Чи кота?
– Нічого ти не розумієш. Тим дай шматок ковбаси – і вони тебе зрадять, а мій кактус – ніколи! Він навіть воду сприймає з недовірою. Якщо ти йому сподобаєшся – він зацвіте. От я йому не подобався. Він мене лише колов.
– Дуже смішно, – не зрозумів Жора моєї філософії. – Заїдь ще зранку до волонтерів. Адресу дам. Вони тобі машину ніштяками завантажать. І про свого нового лейтенанта не забудь. Він хоч і «піджак», але такий само дурний, як і ти.
– Ну дякую. Придурком мене ще ніхто не називав.
– То ти ще на передовій просто не був. Там далі будуть лише матюки, і якщо твої ніжні вуха до цього не готові, то купи собі беруші.
– Врятують від лайки?
– Ні. Але коли у бліндажі хтось хропе, то дуже помічне!
***
«Нісан Наварра» пер по трасі, що дурний. Класна тачка. Після війни куплю собі таку ж, якщо грошей вистачить. Лейтенант дрімав на пасажирському сидінні, на задньому лежали наші наплічники і закутаний про всяк випадок у ковдру дорогоцінний «Мавік-3». У вантажному відсіку трусилося з десяток маскувальних сіток, каністра солярки, кілька ящиків з тушонкою і домашніми закрутками, пару мішків картоплі і тридцять відерець меду. Що робити з останніми, я не знав. Сам я не дуже до солодкого. Сподіваюсь, що то я один такий, а хлопцям до чаю буде саме те.
Лейтенант періодично прокидався, коли я у темряві невчасно помічав ямку на асфальті, але остаточно прокинувся кілометрів за п’ятдесят до розташування. Людських заправок тут уже не було. Мирне життя, хот-доги і модна кава лишилися далеко позаду.
– Їсти хочеться.
– Ще години дві й нагодують. Якщо встигнемо, то картоплею з м’ясом, а як нє, то кацапи точно щось вигадають.
– Тобі це здається смішним?
– Мені вже кілька місяців нічого не здається смішним. Хоча колись здавалося, що в мене офігенне почуття гумору.
– Так. Життя до і після.
– Хотілося б дожити до «після».
– Що так песимістично?
– Так ворожу арту ніхто не відміняв. На одну нашу гармату – п’ять їхніх. Були вже під обстрілом?
– Майже. На початку війни вивіз родину в село, що опинилося на шляху окупантів. Три доби у погребі, бо хату розвалило першим снарядом.
– А потім?
– Потім прилетіла авіація. Сусіди відкопали. Через добу. Тільки мене.
– Пробачте. Не знав.
– Мало хто знає. Мене в Києві хотіли лишити. При Генштабі кимось там. Ледь не побився, щоб мене призначили у бойову бригаду.
Лейтенант замовк. Я вимкнув радіо, що вже більше шипіло, ніж грало, і дістав цигарку. Лізти в душу ледь знайомій людині не хотілося. У кожного з нас були свої причини вдягти однострій. Так мовчки і їхали далі, думаючи кожен про своє.
Дорога на схід. Мені не потрібен був GPS-навігатор. Усі стежки знайомі ще з 2014 року, коли переважна більшість країни лежала на подушках і курила кальян. Хоч і гріх таке казати, та певною мірою я був вдячний москалям за їхнє вторгнення і ракетні обстріли. Нація прокинулася. Відійшла від першого шоку і почала повільно набирати оберти, єдналася, струшувала совкове минуле, розминала м’язи, відхаркувала кров’ю пам’ятники Пушкіну і Катерині другій. Так. Завелика ціна за свободу. У лютому 2014-го здавалося, що Небесна сотня заплатила за всіх нас. Не так сталося, як гадалося. Рахунок за волю прийшов 24 лютого 2022 року. І без оплати нікому з нас утекти з-за цього столика не вийде.
Кажуть, що до тридцяти життя повільне, а потім пришвидшується. Дуже схоже на правду. Вчора стукнуло сорок п’ять, а в душі років на двадцять менше. Тільки тіло з цим не згодне. Цукор підвищений, тиск скаче, пузо росте. Та то все фігня.
Перший ракетний обстріл і танкові колони ворога, що сунули з усіх боків, скинули років десять. Лікарська комісія у військкоматі закрила очі на все інше. Коли ворог стоїть за два десятки кілометрів від твого будинку, то почуваєшся здоровим, як бик. Спочатку вагу автомату не відчуваєш. Потім тобі дають бронік. Уже важче. Розгрузка. Три магазини. На поясі ще підсумки, де розсипом сотня патронів. У душі розумієш, що вони навряд чи знадобляться, бо ледь навчився правильно пересмикувати затвор. Та байдуже. Якийсь бородатий дядько в камуфляжі показав, як швидко скидати порожній магазин і вставляти новий. У мене один в автоматі і три на розгрузці. Тоді всі думки були про те, якщо встигну використати всі і при цьому хоч одне падло вбити з того боку, то вважатиму, що життя прожив недарма.
Давно це було. Здається, років сто тому, хоча насправді ще й року не минуло. «Калашмат» уже приріс до мене, наче я з ним народився. І бронік уже не такий важкий, а шолом на голові відчувається наче бейсболка. А на душі все так само тяжко. Жодного москаля ще не вбив. Не дай Бог загинути, поки хоч кільком на концерт Кобзона квитки не видам. Так і сказав командиру, коли переводився з ТрО до ЗСУ. Та у частині подивилися на мене, сказали, що я не Рембо і посадили за кермо. Нічого. Я терплячий. Москалів багато. На мене вистачить.
***
Штабом батальйону слугувала покинута ферма. А ще тут була кухня, пральня і, головне, душ! Останнє важко переоцінити після тижнів в окопах. І хоч було трохи стрьомно митися коли розумієш, що двадцять кілометрів – то не відстань для реактивної арти, і в разі чого доведеться голяка бігти до найближчої траншеї, та гаряча вода з бойлера перемагала страх. В окопах, в принципі, те саме, тільки вода холодна і хлюпає під ногами.
Я людина маленька. Висадив лейтенанта на КСП і поїхав до своїх. Зустріли як рідного. Не так мене, як «нісана» і «Мавіка». Вантажний відсік спорожнів за хвилину. Ще за мить я уже сидів за столом і наминав плов. Хлопці сиділи поруч і уважно стежили за моїми щелепами. Всім було цікаво не те, як вони пережовують рис із тушняком, а те, що я розповім про нового ротного.
– Норм мужик, – кивнув я. – Досвіду небагато, але нерви міцні. А ще в нього особисті рахунки з москалями.
Хлопці видихнули. Хто б там що не казав, а від командира залежить дуже багато. Якщо нормальний, не самодур і не сцикун, то у бійців одразу +10 до бойового духу.
У роті машин не вистачало, особливо справних, тому мене з моїм «нісаном» автоматично було призначено водієм новенького лейтенанта, а заодно головним «куди пошлють». Я не був у захваті від такої посади «ад’ютанта», але в армії накази не обговорюються. То в цивільному житті можна крутити носом «хочу-не-хочу». Та за два тижні я звик. Ротний виявився дійсно непоганим хлопцем. На вигляд йому було не більше тридцяти. Ще недавно абсолютно цивільна людина, як і більшість із нас, та війна – ще та чаклунка. Йому дуже личили піксель, бронік і автомат. Я намагався уявити його в діловому костюмі і краватці, але не міг. Цікаво, чи я так само круто виглядаю зі сторони? Навряд чи. Кляте пузо, незважаючи ні на що, не зменшувалося, та й бороду не завадило б підстригти.
Лейтенант швидко входив у курс справ. Познайомився з хлопцями, задружився з сусідніми підрозділами, вийшов на аеророзвідку, завіз коньяк артилеристам. У мене двигун не встигав охолонути від поїздок. Єдиним підрозділом, куди він ще не їздив, були «Відьми». Хоч їхати туди було і необов’язково. Від нас до них – хвилин десять-п’ятнадцять пішки.
– А що то за «Відьми»? – наче байдуже спитав мене лейтенант наприкінці другого тижня.
– Спецпідрозділ. Кажуть, що ССО. Формально наче у нашому батальйоні, але я не певен, бо, здається, їм сам батя – не наказ. Там самі дівчата. Але лізти до них під камуфляж я б не рекомендував. Їм все одно, на кого порчу або приціл навести. Ми тут дякуємо всім святим, що вони на нашому боці.
– Ааа… Я думав, що то просто снайпери.
– Ми теж. Поки один придурок не поліз до них у бліндаж. Був аватаром, а тепер навернувся до Бога, капеланом у третьому баті служить.
– Більше схоже на монашок з якогось ордену.
– Ви багато бачили послушниць з «ремінгтонами» в руках?
– Та я і відьом із рушницями не бачив. Так, одна бабка колись яйцем викачувала. Ото й увесь мій досвід.
– То ваше щастя. Бо, кажуть, що вони не просто так по приколу себе відьмами називають. І саме тут вони теж не дарма. Гнила місцина. Хтось з хлопців чув, що десь недалеко сильна чаклунка похована, а ці дівчата її охороняють. От тільки не зрозуміло чи то її від нас, чи то нас від неї. То що? Поїхали знайомитися?
– Я в капелани не хочу.
***
Умовно спокійне життя закінчилося після Нового року. Наш батальйон отримав наказ, зібрав манатки і за день опинився у повній сраці неподалік Бахмута.
Розбита оранжерея у приватному секторі неподалік наших позицій навіювала тугу і спогади. Тут теж вижили лише кактуси. На диво, але тропічним рослинам не завадив українській мороз. Чи це так здавалося? Все навколо посохло і замерзло, тільки десяток горщиків із колючими рослинами трималися. Я обережно взяв один. Рослина нагадувала дім. На балконі у мене ріс такий самий. Без тепличних умов, часто без води і сонця. Іноді він мене боляче колов своїми дрібними колючками, коли я необережно струшував цигарковий попіл у його горщик. Так він мені мстився. За десять років так і не зацвів. Я навіть не знав його назви. «Хаагеоцерус», – прочитав я на горщику. Та нє. Я таке не вимовлю. Кактус – чудове ім’я для нас обох. Я теж навчився виживати у холоді без води і сонця і за можливості буду боляче колоти мудаків калібром 5,45.
– То ти як примудрився з «піджопника» перетворитися на піхотинця? Звільнився за власним бажанням? – спитав мене сусід по бліндажу, розпалюючи фітиль окопної свічки, зробленої з банки зеленого горошку.
«Свисток» – дивний позивний для дядька за п’ятдесят. Ми майже однолітки. Різниця у кілька років тут не відчувається. Нам було комфортніше удвох у малесенькому бліндажі, ніж з тридцятилітньою молоддю. Музичні вподобання один одного не дратували, сивина на голові однакова, в обох дорослі діти, який-не-який життєвий досвід за плечима. Ні він, ні я раніше до армії жодного відношення не мали, та наразі обидва виглядали термінаторами на пенсії. Тільки «Свисток» вмів варити борщ і класно стріляв із РПГ-7. Я ж у свої сорок п’ять міг хіба посмажити картоплю і більш-менш влучно стрельнути з АК. Та москалі не давали нам часу й можливості проявити свої кулінарні здібності. На окопній свічці борщ не звариш. Доводилося обмежуватися сухпаєм.
– Та пігдоги мого «нісана» заптурили, мудаки. У медевака помпа навернулася, весь тосол витік. А в першому взводі двоє трьохсотих. Ну я і ломанувся за ними. Та позицій не знав до ладу. Машину невдало поставив. Добре, що хоч не встигли їх завантажити. Ми тих хлопців потім кілька кілометрів на ношах несли. Лейтенант трохи психував, то я й попросився сюди. Який я водій без машини?
– Ти не хворий часом? Якось дивно бачити людину, що з доброї волі лізе у пекло. Може, для сім’ї компенсацію заробляєш?
– Йди до дупи! Я вас всіх переживу. У мене на «після війни» грандіозні плани. Ремонт на кухні зробити, дах на дачі перекрити, подвір’я плиткою викласти. А тут я зараз тому, що, сидячи за кермом, важко вбити москаля. А мені то конче необхідно!
– Ню-ню. Розумію. Не завалив кацапа – не мужик! Що? Якась із «відьом» у душу запала? Ті дівки тилових щурів на сто метрів не підпускають до себе.
– До чого тут вони? Я давно і безнадійно одружений. У мене вдома дружина, син і кактус!
– Не зрозумів? – «Свисток» подивився на маленький горщик у мене біля ніг. – Ти що, з дому його тягаєш із собою?
– Це інший. Але у мене є велика підозра, що вони якось між собою спілкуються, бо цей мене вже двічі вколов.
– Ану дихни! – «Свисток» присунувся ближче. – Точно не бухав сьогодні?
***
Копати мерзлу землю важко. Лопата не бере. І коріння дерев заважає. Потрібна сокира чи бензопилка. Маленький кактус у горщику на бруствері байдуже спостерігав за моїми потугами.
– Не те місце вибрав, хлопче, – пролунало чи то у мене в голові, чи то десь зверху.
Я був певен, що нікого з ворогів поряд не було. Та й не балакають вони українською жіночим голосом. Кактуси теж мовчазні істоти наче. Колючки – не листя. Не пошелестиш від вітру.
– Та саме те, – відповів я невидимій жінці. – Звідси чудовий огляд.
– Ще два удари заступом і ти дійдеш до межі, – не вгамовувався голос.
– Якщо я їх не зроблю, то 120-й міномет зробить у мені забагато дірок.
– Хочеш жити?
– Не в тому справа. Хочу, щоб дехто здох з того боку.
– Допомогти?
– Що з мене? Душа?
– Віддай мені рослину.
– Кактуса? Я друзями не торгую.
– Це ж лише колючка в горщику.
– Так, а ти лише голос у моїй голові.
– Бережися! Знаєш чию могилу копаєш?
– Можливо, свою. При всій повазі, пані, я рию собі окоп, бо на мою землю прийшли окупанти, і мені конче потрібно вирити тут укриття і поставити кулемет. Вас тут монахи прикопали? І я так розумію, що давно? Тому трохи дивне прохання. Цими полями пройшла не одна війна. Вам мало крові? Навіщо вам кактус?
– Кров мертвих слабка. А от ця рослина має силу. І ти теж.
– Тільки не розраховуйте, що я вам дам свіжої крові.
– Мені дуже потрібно. Ти ж бачиш, що це осики навколо? Їхнє коріння проросло крізь мене і не відпускає ні на той світ, ні на цей повернутися.
– Пробачте, пані, та поки я живий і рию цю мерзлу землю, то ніхто не отримає й краплі. До того ж я не певен чи можна тебе звідси кудись відпускати.
– Не віриш у відьом?
– Ну чому? У нас у баті цілий підрозділ таких. Як почнуть якесь зілля варити, то ховайся. Вони його борщем називають, та я точно знаю – якщо там немає квасолі й сметани, то суп якийсь, а не борщ! Кажуть, що твої послідовниці чи охоронниці, чи наглядачі. Може я їх покличу?
– Вони нічого не вдіють. Осики зачаровані. Не пустять. Ти не бійся. Я не зла і закопали мене не монахи. Ще за навали монголів боронила ці землі як уміла. За те вони мене тут і поховали. Боялись навіть мертву.
– А дівчата?
– Продовжують мою справу. Та вони ще слабкі. Тому я й хочу допомогти. Я їм потрібна. А вони – вам. Віддай рослину, козаче. Натомість дам добі силу десятьох. Навчу, як кров зупиняти.
– Так я ж не штурмовик і не медик, нащо мені то все? Я – водій, хоч і тимчасово без машини, бо мого «нісана» заптурив якийсь мудак.
– А як щодо куль, що минатимуть?
Я не встиг відповісти. Заступ вдарився у якесь гниляччя і провалився всередину. Я втратив рівновагу і гепнувся. А за мить прилетіла міна. Певно, безпілотник змалював, як я тут копирсаюся. Ляпка впала метрів за тридцять. Горщик із кактусом здуло з бруствера вибуховою хвилею, і він упав просто у дірку, яку випадково зробила моя лопата.
– Дякую, козаче! Плата прийнятна.
– Та немає за що, – пробуркотів я і чомусь вирішив вирити новий окоп. Метрів так за п’ять від цього.
***
Сержант з позивним «Козир» прийшов на нашу зі «Свистком» позицію як до себе додому.
– Тут розвідка перехват дала. Схоже, що ми перші під роздачу.
Ані «здрастє», ані «до побачення». Отак одразу в лоб, що ми «в сраці». Наче це якась новина світового масштабу.
– Ну і добре. Не доведеться стояти у черзі.
– Що з БК?
– Та наскирдували трохи.
– Плюс. Арта з 44-ї підтримає. Але якщо прорвуться і коли все вистріляємо, то відходимо до «Рамзеса». Мінометники напоготові, прикриють відхід. Наказали не чіплятися за цю посадку.
– То ми ще побачимо. Якщо від кожної посадки відходити, то так і до Києва можна відступати. Хто від 44-ї?
– «Полтава».
– Ха! Свояк. Я зараз його жінку наберу. Вона йому таких вставить, що «вагнери» до нас не дійдуть.
– Яка жінка, «Кактусе»? Зовсім здурів?
– То його жінка, а моя сеструха рідна! Пи..а москалям! Аби тільки зв’язок був. Він на «Крабі» працює.
– А чого сам не набереш його?
– Та… На останніх виборах посрались трохи. Я йому ніс зламав, а він мені два зуби вибив. І якось не було часу помиритися.
– Два придурки. Війна вже рік. А ви все за політику сваритеся?
– Та вже ні, звісно. Як все закінчиться, то візьму пляшку і попруся до нього вибачатися. Але до того зв’язок лише через сестру!
«Козир» дістав цигарку.
– Давно хотів спитати. Чому «Кактус»? Бо колючий?
– Бо живучий. У мене на балконі один росте. Я його по кілька місяців не поливав, а з добрив він бачив лише попіл від цигарок.
– І що?
– Вижив. Як і я. Тут же з добрив лише тютюновий дим і розчинна кава.
– Погані добрива.
– Так і я – не орхідея.
«Козир» нарешті підпалив цигарку.
– Тут Мережі немає. Йди он туди на горбок до розваленого клубу чи що там раніше було. Там можна зловити. Тільки обережно, бо кулю від снайпера там теж можна упіймати.

               ***
Крити почали о шостій. Спочатку відпрацювали «Гради», потім долучився 152-й калібр. А не збрехала розвідка. Нашу посадку знищували методично і швидко. Схоже, що з того боку працювало кілька дивізіонів. Можливо, вони не знали, що нас тут не повна рота, бо витратити більше тонни снарядів на два десятки вояків… Потім пішла піхота за підтримки чотирьох БМП-2. Я аж на мить запишався, що нас штурмують наче залитий бетоном укріпрайон із повноцінною ротою усередині. Але нас було лише двадцять. А після обстрілу навіть менше, бо кілька ворожих снарядів лягло в ціль.
Віддача автомата била у плече, гільзи засипали окоп. Свояк не підвів. Вибухи 155-міліметрових снарядів значно сповільнили темп наступу пігдогів. Десь високо у небі ледь видимими цятками висіли безпілотники. Протитанкові міни спрацювали. Дві ворожі «бехи» підірвалися і зупинилися посеред поля. А потім одна з цяток у небі трохи знизилася і скинула на них гранати. Обидві нерухомі «бехи» одна за одною загорілися і вибухнули феєрверком боєкомплекту. Ще одну підпалив «Козир» із ПТУРа. Та, попри все, купа піхоти перла ледь не в повний зріст на нашу посадку. Остання вціліла БМП-2 вирвалася вперед і лупила по нас із 30 мм гармати.
– Давай РПГ! – гаркнув я «Свистку», – бігом!
«Свисток» не зволікав ані секунди. Заряджений гранатомет опинився у мене в руках так швидко, наче я його тримав з початку бою. Другий вже був у руках побратима і стирчав з-за бруствера, видивляючись ціль.
Взагалі, РПГ-7 – не вельми точна зброя, але з двохсот метрів важко «промазати». Тільки це на навчаннях, коли руки не трусяться від адреналіну. Та дарма. Дві гранати майже одночасно влупили по найближчій БМП.
– Єее! – загорлав «Свисток».
Я лише на мить відволікся від феєричного факела, на який перетворилася ворожа «беха», і знову схопився за автомат. Порожній магазин впав на мерзлу землю окопу. Новий із характерним клацанням став на місце.
– Йдіть до пекла, суки! – прохрипів я, пересмикнув затвор і натиснув на гашетку.
Мрії часто збуваються. Просто треба чітко озвучувати провидінню, чого саме ти хочеш. Прохання про мільйон доларів і яхту ігнорується, а от про те, щоб виміняти власне життя на декілька ворожих можуть почути. Я прийняв ціну і просто останню годину намагався її підняти.
Рація заглохла. Ворожий РЕБ працює. Та по фігу. Ми теж працюємо. Вся країна дивиться, як ми тут. А, може, і весь світ. Три магазини… Як колись на початку війни. Я не знаю, скільки нас тут лишилося. «Свисток» загинув. «Козира» затягнули до бліндажа і наклали бандажі на ноги. Курва! От не думав я, що доведеться самому вирулювати. Я ж водій-піджопник, а не спецура. Всяке у мене в житті було, але так, щоб тримати кількасот метрів чистого поля з одним автоматом…
Дивно, що взагалі живий. Невже чаклунка не збрехала? Кактуса, звісно, було шкода, та якщо така ціна, то нехай. У мене вдома на балконі ще один є. Тепер я його точно поливатиму. І навіть якесь модне добриво куплю замість попелу з цигарок.
– «Кактусе»! – почув я жіночий голос позаду. – Якщо підстрелиш, я тобі яйця відірву!
Відповісти я не встиг. До мене в окоп стрибнув привид із «ремінгтоном» у руках. Краєм ока я побачив, що такі ж привиди в кікіморах займали позиції у сусідніх траншеях.
Я не чув пострілів. Я взагалі майже нічого не чув після обстрілу і бою. Але бачив, як падали пігдоги. Один за одним. Я либився, що дурний, і готовий був пробачити цим дівчатам усе, навіть борщ без квасолі й сметани!
А потім почалася контратака. Хтось далеко позаду дав команду «триста тридцять три» – і в небі над моєю головою засвистіли десятки важких снарядів. Вони ще не долетіли до своїх цілей, а десяток БТРів і БМП із білими хрестами на бортах обійшли зліва нашу посадку і посунули далі. А за ними танки. Ще ніколи в житті мені так не подобалося гарчання двигунів, запах згорілої солярки і звуки пострілу танкових гармат. Старію, мабуть.

***
Ви знаєте чим відрізняється військовий госпіталь від звичайної лікарні? Нічим! Такі самі залізні ліжка і пофарбовані у синій колір стіни. Чаклунка не збрехала. Дірок від куль у мені не було. А от про різну хрінь типу важких контузій вона, певно, не знала. Та то нічого. Щойно повернеться слух і перестану затинатися, повернуся назад до хлопців.
Я не пам’ятав, як мене вивезли з позиції. Не пам’ятав того вибуху, що вирубив мене. Отямився, лежачи серед синіх пофарбованих стін на продавленому матраці. Розплющив очі. Живий. Повернув голову. На стільчику біля ліжка дрімала моя дружина, а на тумбочці стояв маленький горщик із кактусом, на якому рожевіла маленька тендітна квіточка.