Imperium omnia meminit! (Імперія пам’ятає все!)

Imperium omnia meminit!

(Імперія пам’ятає все!)

Вихідний інформаційний шлюз вистрілив зашифрований звіт про експедицію тонким променем лазера. Червоногарячий струмінь світла, немов кинутий спис, зник у просторі. Грі Уорр, фахівець із багаторівневого кодування сигналів, зафіксував у програмі факт відправки звіту. За давньою, земною звичкою таких, як він, фахівців називали шифрувальниками. Усі, хто контактував з ним по роботі, знали Грі лише на його бойове псевдо – «Фезер».

За бортовим часом на великому ударному лікомі – лінійному космічному модулі «Імператор Адріан» – був ранок понеділка. Через три хвилини лазерний спис поцілить в інформаційний хаб на Марсі. Ще через 10 хвилин повідомлення від «Імператора Адріана» буде частково дешифроване і переправлене до Центру на Землі, плюс ще хвилин 15 на остаточне дешифрування.

Основні завдання місії виконані. У списку залишився останній пункт із найнижчим пріоритетом. У плані кожної місії цей пункт мав умовну назву «Повернення блудних синів». Відтоді, як посланці космічної імперії досягли планет із умовами, подібними на земні, в імперії з’явилися легіонери-втікачі. Вони заволодівали невеликими космічними апаратами і зникали десь на планетах, придатних для виживання.

Фезер дешифрував відповідь, отриману з Центру і переправив її внутрішнім зв’язком за призначенням. «Адріану» дозволили розпочати виконання останнього додаткового пункту місії.

«Адрі» – так скорочено називали великий ударний ліком всередині екіпажу – втратив три із п’яти «мрапів» – малих розвідувальних апаратів, які можуть висадитися на планету.

– Кожен мрап може взяти на борт два десятки легіонерів зі спорядженням, – міркував Фезер. – Одного мрапа для висадки десанту недостатньо. Якщо ж послати обидва апарати, тоді на борту «Адрі» не залишиться жодного резервного мрапа для підтримки чи евакуації десанту. Я би такий план не затвердив, – дійшов остаточного висновку Фезер, готуючись до міжгалактичного стрибку.

Він вже вмостився напівлежачи у зручному кріслі, щоб перечекати навантаження від прискорення, аж раптом озвався тепед – термінал персональних даних – мініатюрний індивідуальний пристрій зв’язку та реєстрації основних параметрів організму:

– Легіонере Фезер! Легіонере Фезер!

– Фезер! – відповів він, натиснувши на випуклу кнопку.

– Говорить черговий головного залу Коул. Фезере, вас терміново викликає цеком!

– Зрозумів, терміново викликає цеком! – повторив суть повідомлення Фезер.

*          *          *

Вперше він побував у головному залі майже три роки тому. Це був перший день експедиції. «Адрі» ще дрейфував на земній орбіті. Цеком тоді побажав особисто познайомитися з новим шифрувальником. Фезер на той час якраз впритул наблизився до свого тридцятиріччя.

Згадуючи події трирічної давнини, Фезер підійшов до входу в головний зал. Двоє вартових зупинили його. Ідентифікація особи тривала кілька секунд. Охоронці розступилися. Він увійшов до головного залу управління «Адріаном», рушив, огинаючи зал по колу і зупинився перед входом до робочого приміщення центуріона-командора.

Цеком – високий, худорлявий чоловік був років на десять-дванадцять старший за Фезера. У його поставі, у спокійних, виважених рухах відчувалася упевненість і прихована сила. Із усього було видно, що цю посаду він обіймає не випадково. Довгим уважним поглядом цеком зісканував Фезера і запропонував йому сісти навпроти.

– Мова піде не про роботу, легіонере. По роботі до тебе нема зауважень.

Цеком зробив паузу.

– Чи погодишся ти відповісти на запитання про «Верґілію» або «Верґі»?

– Чим обумовлений ваш інтерес до «Верґі»? – запитанням на запитання відповів Фезер.

– Галактична безпека отримала достовірні дані про те, де саме вона переховується. – Цеком уважно спостерігав за Фезером. – Ми зараз готуємося «стрибнути» до галактики, в якій знаходиться ця планета. «Адрі» отримав наказ Центру спланувати і здійснити операцію з пошуку та затримання дезертирки.

Цеком зробив паузу, вивчаючи реакцію Фезера на останнє слово, і додав:

– Якщо Верґі справді там… То яке твоє рішення, легіонере?

– Я згоден на розмову, – промовив Фезер.

– А чому у неї таке псевдо – Верґілія? – раптом запитав цеком. – Вергілій – давньоримський поет. Вона писала вірші?

– Ні, вона не віршувала, – усміхнувся Фезер. – Я якось запитав у неї про це і вона відповіла мені, що у «Божественній комедії» Данте його провідником через пекло та чистилище був Верґілій. А вона – сама собі Верґілія. Щоправда, легіонери її псевдо не сприйняли і вже наступного дня її почали називати скорочено – Верґі.

Цеком натис кнопку на пульті, двері відчинилися і до приміщення увійшли четверо: заступник цекома із бойових операцій центуріон Краб, десятник аналітиків, десятник галактичної безпеки та психолог Атенті. Усі зайняли свої місця і пристебнулися, готуючись до фази прискорення, яка мала застати їх під час розмови. Краб сів навпроти. Фезер зустрівся з ним поглядом і відзначив, як Крабові очі одразу потемніли, а повіки звузилися. Краб ненавидів його ще з другої місії.

– Інтерв’ю відбувається за згодою сторін, – промовив цеком. – Запитання можна ставити у довільній формі. Усі запитання повинні стосуватися особи розшукуваної легіонерки Верґі, яка була підлеглою легіонера Фезера. Нагадаю присутнім, що вищий трибунал космічної імперії, досліджуючи факт втечі Верґі, не знайшов вини у діях легіонера Фезера і повністю його виправдав. Прошу усіх присутніх поважати людську гідність один одного. Хто має перше запитання?

– Скажіть, легіонере, – розпочав Краб, – ви досі вважаєте Верґі своєю бойовою подругою?

Запитання було відверто провокаційним. Цеком повернув голову в бік Краба і подивився на нього. Краб зробив вигляд, що не помітив цієї уваги.

– Центуріоне, застосування в даному випадку терміну «подруга» некоректне. Вона була бойовою посестрою мені та іншим легіонерам моєї десятки. Ніяких інших стосунків з Верґі не мав ні я, ні будь-хто із легіонерів моєї десятки.

– Що дає вам право дотепер вважати її своєю бойовою посестрою? – Краб пер в атаку, як бик на червоне.

– Центуріоне, я не знайомився з матеріалами справи, за якою Верґі обвинувачена у зраді, і не маю жодної інформації для особистих висновків.

– На вас лежить вина за загибель легіонера Дорна – мого брата, – Краб гнув своє. – Коли ці потвори напали на нього, ви нічого не зробили, щоб врятували його. Ви, натомість, рятували Верґі, майбутню дезертирку!

– Центуріоне, – голос Фезера звучав на диво спокійно. – Співчуваю вам з приводу цієї втрати. Але…

Фезер витримав паузу і продовжив.

– На планеті 2052-SG-14 легіонер Дорн поводився зухвало. Він відхилявся від маршруту і не реагував на зауваження. Я вирішив відкласти усі з’ясування щодо його поведінки на той час, коли ми повернемося до модуля. Завдання було не складне. Нам належало пройти визначеним маршрутом довкола «Зони видінь» і перезарядити акумуляторами та блоками пам’яті пристрої спостереження, замасковані під великі валуни. До нас це робили вже з десяток разів. Уздовж маршруту були встановлені ультразвукові випромінювачі, які відганяли гірських павуків. Ми вже поверталися до мрапа із блоками з пристроїв спостереження, коли легіонер Дорн без видимої потреби віддалився від групи приблизно на 80 метрів. Він мав на озброєнні найновіший на той час променестріл АРБі-3 і постійно ним хизувався – прицілювався у віддалені предмети, поводився як підліток. АРБі-3 був єдиним зразком новітньої експериментальної зброї у нашому підрозділі. Решта легіонерів були озброєні штатними армійськими «пращами» із вогнепальними, імпульсними та термобаричними блоками. Неочікувано для усіх Дорн почав стріляти. Він стріляв з пагорба у долину в протилежний від нас бік. Ніхто з нас не бачив в кого саме він стріляє. Як згодом з’ясувалося, він помітив оддалік трьох гірських павуків. Це – люті і злопам’ятні створіння, але я впевнений, що вони не напали б на нас, якби Дорн не почав їх атакувати. Дорн зробив три постріли. Поцілив лише в одного павука і двічі схибив. Переважно павуки тікали від наших пострілів, якщо ми убивали хоча б одного з них, але цього разу вони відповіли миттєвою атакою. Дорн продовжив стріляти з того ж місця. Некритично поранив ще одного павука, а у третього не поцілив. Неушкоджений павук доповз до Дорна і миттєво розірвав його тіло навпіл. Усе – від першого пострілу Дорна до його загибелі – тривало 21 секунду. Далі був нерівний бій. Наша штатна зброя, яка раніше убивала павуків з відстані до 500 метрів, виявилася абсолютно неефективною. Влучання в голову навіть не зупиняли павуків. Верґі тим часом помітила на пагорбі розщелину і гукнула усім, що там ймовірно можна сховатися. У наступні дев’ять хвилин загинули ще семеро легіонерів з мого підрозділу. Ми з Верґі встигли дістатися цієї розщелини і впхалися до середини. Не діставши нас у глибокому вузькому проході, павуки повернулися до загиблих легіонерів, пошматували їхні тіла і забралися геть. Усе, що я розповів, підтверджене персональними реєстраторами загиблих та нашими із Верґі пристроями. Когорта галактичної безпеки подала найвищому трибуналу свій висновок, за яким легіонер Дорн визнаний винуватцем і своєї загибелі, і смертей сімох легіонерів.

Цеком глянув на сегала – десятника підрозділу галактичної безпеки, той ледь нахилив голову на підтвердження почутого від Фезера.

– За висновками експертів, – додав Фезер, – павук, який нас атакував, ймовірно не є істотою з цієї планети, а бойовим роботом, замаскованим під павука. Походження його – невідоме.

Сегал знову ледь хитнув головою, підтверджуючи цекому правдивість сказаного.

– Від себе додам, – продовжив Фезер, – що з першого дня перебування Верґі у моїй десятці легіонер Дорн ставився до неї зверхньо, не втрачав нагоди поглузувати з неї. Я тричі робив йому зауваження, аж поки одного дня за моєї відсутності четверо легіонерів схопили Дорна і востаннє попередили його: якщо він не припинить, то на першому ж виході на поверхню вони вчинять над ним самосуд. Я дізнався про це пізніше.

– Верґі скаржилася вам на Дорна? – запитав цеком.

– Ні, жодного разу. І заперечувала проти того, щоб я дав фактам його порушень офіційний хід.

Краб сидів мовчки зганьблений, червоніючи чи то від сорому, чи від люті.

– А що було далі, легіонере? – запитав цеком.

– Отже, ми втекли до глибокої розщелини поміж двома пластами виходу кам’яної породи, – продовжив Фезер. – Нам важко було впхатися до розщелини у бойовому спорядженні. Першою протиснулася Верґі, бо вона була тонша, я – за нею. Розщелина була глибока, ми пропхалися десь метрів на п’ять від краю. Павук вовтузився знадвору, встромляв у розщелину клешні, але дістати нас не міг. Врешті він забрався і назовні стало тихо. Ми рушили до виходу і тоді щось раптово й дуже міцно вхопило Верґі за стопу лівої ноги і потягло її вглиб розщелини. Верґі уперлася руками в стіну, намагаючись загальмувати свій рух, але це щось смикнуло її так, що вона упала, а воно продовжувало тягти Верґі вглиб розщелини.

Фезер глибоко зітхнув і замовк, пригадавши відчайдушний крик Верґі: «Фезе, зроби щось, бо воно відірве мені ногу!»

– Моя свідомість палала від докорів сумління. Менше, ніж півгодини тому я втратив вісьмох моїх побратимів і тепер дев’ята, остання легіонерка, перебувала у смертельній небезпеці і я не знав як їй допомогти, – Фезер говорив, опустивши голову. – Але навіть у найтяжчій ситуації Верґі мислила цілком раціонально. Вона відстебнула сумку із блоками пам’яті та живлення пристроїв спостереження і відкинула її до мене. Після цього Верґі ще глибше загрузла в розщелині. Назовні залишалися лише її голова, руки і плечі. Я розумів, що, затягаючи Верґі далі вглиб, воно її задушить, бо пройма звужувалася і чим глибше, тим більше стіни стискатимуть аж поки вона зовсім не зможе дихати.

У цю мить мене прострілила рятівна думка. Я мав у боєкомплекті сім «бенгальців». Вибухаючи, вони не лише засліплювали, але й активно горіли, завдаючи значних опіків. Я витяг «бенгальця», виставив на ньому найдовшу паузу до вибуху. Верґі з жахом дивилася на мене, не розуміючи що я замислив. Я пояснив Верґі, що вона повинна проштовхнути «бенгальця» вниз у розщелину повз своє тіло. Ми обидвоє розуміли: якщо їй це не вдасться, Верґі загине від опіків. Я акуратно кинув їй першого «бенгальця», вона упіймала його правицею і, перехопивши в ліву руку, проштовхнула кудись вниз. Ми почули, як «бенгалець» упав десь неглибоко. За першим полетів другий «бенгалець». Секунди минали дуже повільно, ми вже почали сумніватися, коли раптом внизу під Верґі сильно рвонуло. Одразу після вибуху я почув незвичайний звук – тонке, високе, багатоголосе вищання. Цей моторошний багатоголосий вереск наростав і гучність його переходила через межу чутливості людського вуха.

Після вибуху воно відпустило її ногу. Я не діставав своєю рукою до її руки. Довелося порізати на паски сумку і зв’язати з них шнур. Це була довга, пекельна праця. Ще двічі воно хапало Верґі знизу за ноги і знову стягувало її вниз, вона починала задихатися і я найбільше боявся, щоб Верґі не втратила свідомість, бо тоді я точно не зміг би її витягти. «Бенгальці» врешті зробили свою справу – або вбили, або остаточно відігнали вглиб цю тварюку. Вийшовши із розщелини, ми розшукали і зібрали усю зброю. Далі позносили шматки тіл загиблих в одне місце і прикрили їх камінням, щоб згодом повернутися за ними із підмогою.

– Це все, що з вами сталося того дня? – запитав цеком.

– На зворотному шляху нас вдруге атакував гірський павук. Ймовірно той самий. Він напав у місці, де стежка перетинала невелике скупчення невисоких скель. Я вгатив по ньому з променестрілу і пошкодив йому дві кінцівки. Це його пригальмувало. Тікаючи від павука, ми потрапили в ситуацію із очевидними ознаками викривленої реальності. На підставі пункту 8 статті 139 Великого Зібрання законів Космічного простору, я скористаюся правом не розповідати детально про цей випадок із двох причин: по-перше, він не мав жодних наслідків для подальшого перебігу місії, і, по-друге, я не певен, що усе побачене і почуте відбувалося саме так, як це мені запам’яталося.

– Ви обоє потрапили в цю ситуацію? – запитав сегал.

– Так.

– Ця ситуація змінила вас? – запитала психолог Атенті.

– Якщо говорити про поведінку, то мабуть – на краще, – відповів Фезер.

– Це правда, що після цього у Верґі з’явилися здібності, яких у неї не було раніше? – запитав десятник аналітиків.

– Певним чином так, – промовив Фезер, обдумуючи свою відповідь.

– Це правда, що вона могла читати думки інших людей? – запитав сегал.

– Думаю, що ні, – відповів Фезер, – але вона глибоко відчувала стан співрозмовника і точно розпізнавала коли він щирий, а коли говорить неправду.

– Вона могла впливати на людей, торкаючись руками до їхніх голів? – запитав цеком.

– Вона не торкалася нікого руками. Якщо хтось мав якийсь клопіт і не знав як його вирішити, вона садовила його на стілець, ставала на крок-два позаду і пильно вдивлялася в якусь точку на задній частині голови. Хвилину-дві, не більше. Далі ніби нічого не змінювалося, але за короткий час – протягом доби – той, хто мав проблему, раптом отримував подумки шлях до її вирішення. Вона називала це стабілізацією внутрішніх коливань.

– Так само, як ти зараз розповідаєш, легіонере, вона стала позаду у мрапі, – дивлячись на Фезера, розповідав цеком, – і після цього троє здорових, не схильних до психологічних впливів чоловіків – пілот-навігатор, штурман та центуріон – посадили апарат на поверхню планети і випустили її з мрапа. А далі злетіли, прибули на модуль і доповіли, що завдання завершене і весь екіпаж мрапа повернувся. І лише коли модуль розпочав стрибок до іншої галактики, з’ясувалося, що Верґі нема на борту.

– А тепед? – запитав Фезер. – Він же підтверджує ідентифікацію при вході в модуль.

– Вона запхала його в особисте спорядження центуріона і він успішно пройшов ідентифікацію за себе і за неї.

Обличчя Краба зробилося червоно-бурим. Здавалося, що в нього навіть руки почервоніли. Фезер здогадався, що цим центуріоном був саме він, Краб.

– Я правильно зрозумів? – запитав Фезер, – Верґі нічого не вкрала, нічого не пошкодила, не завдала космічній імперії ніяких збитків?

– Нічого, окрім того, що вчинила дезертирство, – відповів цеком.

– Чому ж тоді ми сьогодні займаємося нею, а не групою «Звіздаря» –відвертими убивцями і садистами? Вони убили половину екіпажу, заволоділи фантастично дорогим вантажем із «Планети червоних цунамі» і, судячи з усього, продали його альтернативникам?

– Усе просто, Фезере, – відповіла психолог Атенті. – Якби Верґі убила десяток легіонерів і вкрала мрап, було б зрозуміло, що вона із цього ж «товариства». Натомість Верґі не просто втерла усім носа, вона продемонструвала свою вищість над чоловіками, які вважаються основним мобілізаційним ресурсом космічної імперії.

– Це ваша особиста думка, Атенті! – обірвав її цеком. – І давайте завершимо цю дискусію.

*          *          *

Сповільнюючись, «Адріан» увійшов до сонячної системи і ліг у космічний дрейф.

– Ми на орбіті. Вирівнюємося за лінією екватора, – цеком слухав повідомлення пілота-навігатора та штурмана і розглядав планету на великому екрані. – Дев’яносто сім відсотків площі – типовий пустельний ландшафт. На екваторі одне невелике море або швидше дуже велике озеро і поряд невеликий лісовий масив із двома «лисинами».

–«Кондор» і «Жайвір» готові увійти в атмосферу, – озвався позаду цекома Краб.

– Два «Кондори». – прийняв рішення цеком. – Висота чотири і десять кілометрів. Якщо нижній «Кондор» буде атакований, верхній встигне передати точні дані – чим і звідки. Тримайте «Жайвір» напоготові. Застосуємо його за результатами від «Кондорів».

Дві невеликі капсули випали з черева «Адріана» і почали стрімко знижуватися до планети.

Фезер повернувся у свій робочий простір. Одразу ж до нього прийшла Атенті. Вона була схвильована і їй треба було виговоритися.

– Людство збудувало демократичну цивілізацію із єдиним урядом та єдиними правилами співіснування для усіх землян, але не зуміло позбутися агресії. І вирішило виштовхати її в космос, вигадавши усі оці імперські витребеньки. Космічні експедиції перестали бути цариною мудрих, відважних, і високоморальних чоловіків та жінок. Понад півстоліття тому до навчальних космічних центрів посунули шукачі пригод і найманці, звихнені на війнах. Їх прийняли і навчили найпростішого: завойовувати простір та утримувати периметр. Нині основна дійова особа космічної імперії –  не обтяжений інтелектом та поняттями про честь легіонер, щомиті готовий до бою.

Фезер сумно зітхнув:

– Уже в першій місії я переконався, що в космосі часто чиняться відверті злочини, які цекоми потім виправдовують міфічною крайньою необхідністю. Ми рухаємося космічними просторами не як легіони, які колись давно окрім збройного насильства несли зі собою цивілізаційні цінності: порядок, закон та величні ідеї, що змінювали тодішній світ. Ми швидше скидаємося на озброєні банди загарбників, грабіжників і мародерів.

*          *          *

Через вісім годин Фезера знову викликали до головного залу управління «Адрі». Тут були усі, окрім Атенті. Центуріон Краб доповідав деталі плану.

– На одній із двох «лисин» посеред лісу знаходиться темно-коричневий будинок. Неподалік будинку «Жайвір» зісканував присутність єдиної живої людської істоти. На планеті не зафіксовано виробів із металу і працюючих механізмів. Не виключаю, що вона могла добряче здичавіти. Висаджуємося двома мрапами на сусідній «лисині» – де нема споруди. Уточнюємо її місцезнаходження, знерухомлюємо найслабшим імпульсним зарядом. Під час першого контакту блокуємо очі, рот, руки та ноги. Після цього обшукуємо будинок і забираємо усе, що може становити інтерес для слідства. І на завершення, – Краб зробив паузу і глянув на Фезера, – для ідентифікації затриманої мені потрібен легіонер Фезер.

– Я відмовляюся брати в цьому участь, – рішуче промовив Фезер.

– Тоді вищий трибунал космічної імперії висуне тобі звинувачення, – вступив у розмову цеком. – Це наказ, Фезере.

*          *          *

Сонце сховалося за горизонт, сутінки стрімко завоювали простір і на ліс зійшла ніч. Перший мрап завис над поверхнею і повільно опустився на ґрунт величезної галявини посеред лісу. Другий мрап приземлився неподалік. Пілоти одразу вимкнули двигуни і завершували сеанс зв’язку, доповідаючи на «Адріан» про успішне приземлення.

– Ми навмисне прибули вночі і зробили це максимально тихо. Цю ніч ми проведемо на борту! –звернувся до легіонерів Краб. – Ночі тут короткі – п’ять годин. За дві години до світанку запустимо «Жайвір», щоб визначити де знаходиться об’єкт. Далі усе за планом – група пошуку, група захоплення, група прикриття – усі знають свої завдання. А зараз можна відпочивати.

Погляд Краба блукав салоном, аж поки не зустрівся із поглядом Фезера.

– А може обійдемося без «Жайвора»?! – раптом удавано весело вигукнув Краб. – Серед нас є спритник, який, можливо, був із цією сучкою на коротшій, ніж нам здається, нозі.

Краб зупинився біля Фезера і продовжив голосно на весь салон мрапа:

– Може він знає, де і як вона любить спати? В якій позі зустрічає схід сонця? – кілька легіонерів веселе гигикнули.

– Фезере, не допоможеш нам? Чи тебе ревнощі заїдають?

Двадцять пар очей дивилися на Фезера і чекали чи спроможеться він на гідну відсіч центуріону.

Фезер схилив голову набік і зміряв Краба скептичним поглядом:

– Але ж і плющить тебе, центуріоне… Ну не захотіла вона з тобою спати. А ти почав тупо наполягати. І врешті дістав коліном по яйцях. Але й після цього ти не вгамувався. Ти і брата свого встромив у мою десятку лише тому, щоб він приглядав за нею і допікав їй. І променестріл ти йому дав, щоб був найкрутішим. От тільки досвіду і розуму для нього у тебе не знайшлося.

Не тямлячи себе від люті, Краб закричав:

– Барні! Роні! Семе! Викиньте цього засранця з мрапа! Йому тут не місце! А усім присутнім я обіцяю, що завтра, коли ми упіймаємо цю кобилу, кожен з вас, зможе її трахнути! І якщо вона раптом не витримає нашої гостинності, то у нас нема вказівки доставити її тільки живою!

Опинившись надворі, Фезер глянув угору. Небо було всіяне незнайомими сузір’ями і нагадувало книгу, написану незнайомою мовою. Він обійшов мрапи, і вмостився на траві, спершись спиною до передньої стійки мрапа. Ніч була тепліша, ніж на Землі, але в повітрі не лунали звуки ночі, нічних комах. Усе довкола було якимсь дивним і трохи штучним.

Був легкий острах, але поступово Фезер заспокоївся і незчувся, як почав засинати. Раптом чи то уві сні, чи наяву він почув жіночий спів:

– Чому така коротка ця весна?

Струмує час у далеч без упину.

Фезер відкрив очі, але спів не припинився:

– Над вічною рікою чайка лине,

Закохана у воду і … одна.

Він упізнав цю пісню. Верґі, бувало, стиха наспівувала її, коли на неї сходив журливий настрій.

– Верґі?! – вигукнув Фезер.

– Не волай, Фезере, ліс спить, – її голос звучав майже поряд.

Фезер озирнувся довкола, але нікого не побачив.

– Це справді ти, Верґі? – тихо, майже пошепки запитав Фезер.

– Сумніваєшся? – тим самим іронічним тоном запитала Верґі.

– Сумніваюся, – відповів Фезер, – бо я не бачив тебе стільки років.

– Вірити чи сумніватися це – твій клопіт, – байдуже відповіла Верґі.

Фезер внутрішньо здригнувся, голос Верґі звучав аж надто реально.

– Гаразд, – знайшовся Фезер, – мені буде достатньо однієї твоєї відповіді на моє запитання. Ти подарувала мені дещо незвичне. Скажи, що саме?

– Хочеш, Фезере, цей подарунок ворухнеться? – Верґі іронічно хмикнула і в цю мить Фезер відчув дрібне вібрування під шкірою на шиї за лівим вухом.

– Це був маленький листок, Фезере, який я розрізала навпіл своїм чорним ножем, і віддала тобі половинку. Цей листочок на планеті 2052-SG-14 мені виліпила з якоїсь тамтешньої речовини і подарувала істота, котра постала переді мною у вигляді маленької дівчинки. Це сталося в тому будинку. Нас вдруге переслідував павук. Ми побігли від нього. І тоді перед нами метрів за тридцять виник той будинок. Я добігла швидше і вскочила у відчинені двері, а ти був навантажений зброєю і впав на порозі. Тоді весь будинок посунувся тобі назустріч і сховав тебе в собі.

– Пам’ятаю. – додав Фезер. – Ти наполягла, щоб я простерилізував свій ніж над вогнем, зробила мені невеликий надріз на шиї за вухом і запхала під шкіру цю річ. Рана зажила дуже швидко. Ми почали бачити однакові сни. Мали можливість спілкуватися. Я так і не наважився пустити тебе у свої думки. І у твої не бажав заходити. А потім раптом усе припинилося і я дізнався, що ти, Верґі, не повернулася з експедиції.

Помовчавши, Фезер додав:

– Давай побачимося, Верґі. Покажися, де ти, яка ти?

– Жодних побачень, Фезере. – Тон Верґі раптом став холодним і безжалісним. – Ти забув, Фезере, навіщо ти тут.

– Годі, Верґі! – Фезер почав нервувати. – Я тут не з власної волі. Мене запроторили в цю експедицію тому, що ми колись зналися із тобою. Але вони не вірять мені так само, як і ти. Бо я не засудив твого вчинку.

– І що, Фезере, ти станеш зі мною проти усіх, з ким ти сюди прибув? Перейдеш на мій бік?

Фезер не чекав цих запитань. І не знайшовся на відповідь.

– Не чую чіткої відповіді, легіонере! – іронічно констатувала Верґі. – Ось тому, Фезере, не варто мені з тобою зустрічатися. Бо сьогодні ми вперше не в одній команді і ти прийшов сюди не для того, щоб побачитися, а щоб зруйнувати моє життя. А я нікому не дозволю це зробити.

Вислухай мене, Верґі! – гарячково заговорив Фезер. – Твою справу слухав найвищий трибунал космічної імперії. Вирок не оголошено. Трибунал лише зажадав твоєї присутності. Якщо ти погодишся повернутися, то, присягаюся, я піду з тобою, як свідок, до кінця! Ми їх переконаємо!

Фезер говорив і відчував, що сам собі не вірить, бо на борту мрапа був оскаженілий Краб із тупуватими однодумцями, і Фезер не бачив, як він зможе захистити Верґі від них.

– Який трибунал!? Що ти верзеш, Фезере!? – голос Верґі звучав глузливо. – Трибунал відбудеться завтра! Тут! На цій планеті! І у вас усіх тут – жодного шансу!

– То що ж робити, Верґі? – розгублено запитав Фезер.

– До ранку вас ніхто не зачепить. А вранці, як побачиш Краба, передай йому вітання від мене і скажи, що забратися звідси вранці ще не пізно. Далі цієї можливості вже не буде.

*          *          *

Фезер не заснув тієї ночі. Через кілька годин почало розвиднятися. Невдовзі ранкове сонце осяяло верхівки дерев. Сонячні промені торкнулися мрапів. Фезер сидів, склавши ноги по-турецьки і дивився на сонце, що сходило над лісом. Він увесь час ловив себе на думці, що цей ліс якийсь штучний. Він не такий, як земні ліси. Тут не співали птахи. Не дзижчали мухи, не сюрчали у траві коники. А ліс, тим часом, уважно вдивлявся зусібіч у два сірі металеві чужоземні витвори, які торкалися одного з ним ґрунту.

Люки обох мрапів відчинилися. Назовні почали виходити штурмовики і з ними Краб. Він занепокоєно озирався довкола, розшукуючи когось і, побачивши Фезера, здавалося, заспокоївся.

Краб підійшов до Фезера і, наче нічого не сталося, запитав:

– Ти з нею зустрівся?

– Вона передала тобі вітання, Крабе.

Краб криво посміхнувся.

– І сказала, що сьогодні вранці ще не пізно забратися з цієї планети. – відповів Фезер. – А далі буде пізно.

Краб не зважав на почуте:

– Ти тут із нею розмовляв? Чи кудись відходив? –

Фезер заперечно похитав головою.

– Звідки вона сюди прийшла? З якого боку? – запитував Краб. – Як вона тепер виглядає?

– Я з нею не бачився, – відповів Фезер, усміхаючись в напружене обличчя Краба. – Лише розмовляв.

– Як це – не бачився? А як же ви розмовляли, не побачившись?! – нервово запитав Краб, підвищуючи голос.

– А отак, – відповів Фезер у тон Крабові. – Вона запитувала – я відповідав. Я запитував – вона відповідала…

– Легіонере Фезер! – раптом заревів Краб. – Десятихвилинна готовність! Ви вирушаєте у складі пошукової групи! Це – наказ! Отримайте зброю на борту мрапа!

– Дякую, я вже призвичаївся без зброї, – відверто глузуючи з Краба, відповів Фезер.

– Іди й отримай зброю, засранцю! – ревнув Краб, упритул наблизившись до Фезера.

– Навіть не поворухнуся, – крижаним тоном відповів Фезер. – Я тут як експерт. Для упізнання та підтвердження особи розшукуваної. І я сам, – Фезер зробив наголос на цьому слові, – сам вирішую чи потрібна мені зброя!

Три десятки штурмовиків похмуро спостерігали за розмовою їхнього центуріона з легіонером, який наважився йому заперечити.

Краб рушив уздовж шеренги штурмовиків, перевірив спорядження та зброю. Потім гукнув:

– Оператори «малого вуха», до мене!.

– Здоров, Каторжнику, – стиха мовив Фезер, стаючи поряд із бувалим у бувальцях штурмовиком.

– Здоров, Фезере.

– Що таке «мале вухо»? – запитав Фезер.

– Інша назва – «Колібрі», – відповів Каторжник. – Надчутливий пристрій. Вузький діапазон. Фіксує ритмічні імпульси м’язів серця і за ними знаходить живу істоту. Кожне живе серце має свій унікальний набір звуків, так званий «персональний акорд». За цим «акордом» можна знайти конкретну людину. Тебе, наприклад, якщо надумаєш втекти, – Каторжник хижо посміхнувся.

– А чому це вухо мале? – продовжив Фезер.

– Радіус сканування до одного кілометра.

– А відшукали її «великим вухом»?

– Трьома. – так само хижо посміхнувся Каторжник. – Двома «Кондорами» і локалізували «Жайвором». Дивно: на усій планеті – єдиний персональний акорд і належить він людині, – Каторжник знову хижо посміхнувся, – схоже, що місія буде неважка.

Фезер раптом зауважив, що довкола спохмурніло. Він глянув угору. Замість безмежної сонячної височини, над ними низько-низько нависли темно-свинцеві хмари.

– Центуріоне, ми втратили зв’язок із «Адрі»! – вигукнув пілот першого мрапа.

– Оце й називається «вже пізно повертатися», – подумки сказав собі Фезер.

Штурмовики застебнули одяг та спорядження, узяли в руки зброю і рушили до лісу, перегруповуючись на ходу у три групи. Фезер пішов позаду, не приєднавшись до жодної із груп. Похмуре, важке небо, здавалося, спиралось на верхівки дерев. Увійшовши до лісу, Фезер помітив, що вгорі між кронами дерев нема просвіту. Ці дерева були не такі, які йому доводилося бачити на Землі. Непривітні, суворі, вони росли незвично близько одне від одного і стовбури їхні чомусь були приблизно однакової товщини.

Озирнувшись, Фезер не побачив краю лісу, хоча вони щойно увійшли до нього. Легкий острах, що народився у свідомості, почав переростати в упевненість, що далі йти не варто. Але штурмовики, немов зачаровані, обережно просувалися вперед. Стовбурів ставало дедалі більше. Фезер зупинився і озирнувся. Він ще раз уважно подивився на дерева позаду. І йому знову здалося, що вони повільно зближуються і шикуються позаду нього у тісні ряди, крізь які годі буде пройти.

– Агов! – гукнув Фезер до кількох штурмовиків, яких ще бачив. – Озирніться довкола! Зверніть увагу на дерева! Вони зсуваються докупи! Нам не варто йти далі!

Фезер поспішив назад, прискорюючи крок. Дерева вже стояли настільки щільно, що майже утворювали непролазну стіну.

Він щодуху поспішав, протискуючись у вузькі проходи між стовбурами, простір між якими меншав щохвилини.

Побачивши просвіт між деревами на околиці лісу, Фезер почув неподалік позаду відчайдушні крики. Кілька разів пролунало тяжке бухкання гранатокида «Таран», який здатен проламувати товсті стіни. Пролунало чотири-п’ять вибухів і усе стихло.

Фезер озирнувся на мрапи і раптом помітив, що величезна галявина різко зменшилася. Дерева підступили до мрапів майже впритул. Ліс грізною стіною стояв довкола і аж тепер Фезер остаточно зрозумів, що для кожного з них цей ліс є судним лісом. І день цей є судним днем.

Наблизившись до мрапів, він побачив, що опорні стійки шасі глибоко вгрузли в ґрунт і по них, звиваючись, немов гаддя, повзли вгору вузлуваті, як міцні лапи хижих звірів, стовбури молодих дерев. Дерева вросли у сопла двигунів, деформували їхні округлі отвори і виламали обшивку двигунів, вирвавшись на свободу із переможеного металу. Сусідній мрап вже був повністю упійманий товстими вузлуватими стовбурами, що вистрілили в його фюзеляж зі землі. Гілки знайшли в корпусі найменші отвори і вгризлися в них, розламуючи метал. Численні стовбури обхопили стрімке тіло мрапа. Площини крил були зігнуті й надломлені стовбурами, які повільно і безжалісно, немов величезні удави, стискали тіло мрапа у своїх смертельних обіймах.

Зісередини мрапа через відчинений люк лунали відчайдушні крики. Фезер застрибнув до мрапа. Салон був пустий. Крики лунали з кабіни пілотів. Обидва пілоти сиділи у своїх кріслах. Їхні руки вросли у штурвали. Панель приладів, штурвали і руки пілотів до плечей вже вкрилися грубою деревною корою. Пілот-навігатор і штурман ще були живі і благали про допомогу. Мрап нахилився вперед настільки, що його гострий ніс увійшов кінцем у ґрунт. Мрап заходив у останнє піке.

Фезер знайшов Краба позаду другого мрапа. Краб приріс обома руками до стовбура дерева, яке обійняло одне з двох задніх шасі. Поряд із Крабом лежав гранатокид і зламана дискова пила, якою він, мабуть, намагався перепиляти стовбур. Краб відчайдушно смикався усім тілом, але груба деревна кора вже заповзла по його руках вище від ліктів і, рухаючись знизу по ногах, досягла колін.

– Крабе! – гукнув до центуріона Фезер. – У тебе більше нема жодного легіонера! Це ти убив їх усіх, Крабе!

Краб повернув обличчя до Фезера і глянув на нього збаранілими від жаху очима. У його погляді на мить промайнув відблиск усвідомлення почутого. А в наступну мить Краб підняв обличчя до темно-свинцевого неба і заревів диким голосом, сповненим жаху.

Фезер сів на землю і від безсилля сховав обличчя в долонях. Він чув як гупає серце і як скриплять та тріскають фюзеляжі мрапів у жорстоких обіймах дерев-убивць.

Дерева підступили ще ближче. Фезер відчув, як товсте коріння, що відходило від стовбура вглиб землі, торкнулося його ноги. Він не знав як вчинити, але увесь його дотеперішній досвід, усе його єство протестувало проти пасивного очікування загибелі і вимагало дії. Фезер озирнувся. Краб уже по пояс вріс у землю разом зі стійкою шасі мрапа. Він уже не кричав, а лишень хрипів.

Погляд упав на гранатокид. Фезер підняв «Таран». Оглянув його. Переконався, що «Таран» придатний для пострілу. Зняв захист із панелі керування. Увімкнув живлення. Виставив відстань і максимальну потужність пострілу. Поклав корпус бойового пристрою на плече. Права долоня звично увійшла в муфту керування. Великий палець ліг на кнопку блокування, а решта чотири – на пусковий важіль. Фезер глибоко вдихнув і рвучко розвернувся до стіни дерев, які стояли вже за кілька кроків від нього. Він розумів, що це буде його останній постріл, але такий кінець видавався йому більш прийнятним, ніж безпорадне очікування. Великий палець правої руки натиснув на кнопку, розблоковуючи пусковий важіль. У цю мить земля під ним хитнулася і, тримаючи рівновагу, він переставив праву ногу далі назад. Власне хотів переставити, але вона міцно приросла до землі. Падаючи назад, Фезер, вистрілив і побачив, як червона куля заряду з гранатокида шугнула в небо. Він закричав від обурення, широко розкривши рота. У цю мить щось велике і чорне поцілило йому в обличчя.

*     *     *

Фезер перестав бачити і чути. Він упав на поверхню чужої планети і пізнав у цю мить як це боляче – програвати навіть в останньому бажанні. Як це важко, страшно і безнадійно – програвати у чужому світі. Боляче було від усвідомлення, що він тут самотній, далеко від Землі. Так далеко, що повернутися назад у цьому житті неможливо. Щока відчула прохолоду чужої трави і Фезер здогадався, що через кілька годин ця трава безжалісно проросте крізь нього. Ґрунт цієї планети повільно ковтне його ще живе тіло. І ось тут, неглибоко під поверхнею, він захлинеться чужою землею. І у цій неземній землі пролунає останній удар його серця, який більше ніколи не зафіксують ні мале, ні «Велике вухо». «Адріан» чекатиме ще два-три тижні. Коли усі терміни фізичного виживання десанту минуть, видовжений, схожий на черепаху корпус лікому «Імператор Адріан» повільно розвернеться у просторі і щезне в тумані міжгалактичного стрибка.

Фезер нічого не бачив, нічого не чув і не міг нічого сказати. Товстий сук устромився йому до рота і кінець його виглядав ззаду – з потилиці. Він міг ще тільки дихати і думати.

Чиїсь руки торкнулися його обличчя, підхопили під пахви і посадили. Зліва за вухом дрібно завібрував врослий у його тіло шматок металу.

– Вітаю, Фезере, – це був голос Верґі. – Я знаю, що ти чуєш мене. Чуєш кожне моє слово. Пам’ятаєш, Фезере, як невимовно тяжко ти витягав мене з тієї клятої розщелини? Я не могла вдихнути на повні груди. Адреналін катував моє тіло і мозок кисневим голодом. Я не жила і не вмирала. Для мене це випробування було настільки страшним, що я часом втрачала надію: чи тобі це вдасться? Але сантиметр за сантиметром ти вперто тягнув мене вгору, незважаючи на мої дурні прохання застрелити мене, щоб нарешті припинилася ця люта мука. І коли я нарешті стала на рівні ноги, і безсила повисла на тобі, і ми впали на долівку біля виходу на білий світ, тоді вперше я упіймала себе на думці, що хотіла б від тебе дитину, Фезере. Тоді вперше в житті я відчула, що я таки жінка, а не легіонер Верґілія. А далі я знову притлумила в собі це відчуття, бо космос – це не мандрівка через житнє поле. Тому, не дрейф, Фезере! Сьогодні моя черга тягти тебе з прірви. І я тебе не покину. Повір мені, прірва, в якій ти опинився, не така страшна, як та, в якій побувала я. Цей ліс і все, що ти бачив довкола, створений мною, моєю думкою, моїм наміром, моїм бажанням. Це – не просто ліс, це – більша частина мене. Цей ліс такий же живий, як і ми з тобою. Він відчуває усе, що ти про нього думаєш і відгукується на твої думки. Якщо ти його ненавидиш, він оточує тебе і пропонує здатися або померти. І чим більше ненависті ти відчуваєш до нього, тим швидше він тебе уб’є. Тому з цієї миті, Фезере, ти почнеш у своїх думках ставитися до нього привітно. Згадай, яким ти його побачив. Уяви собі, що ти йдеш цим лісом і лагідно, ніжно торкаєшся кожного стовбура, кожної гілочки, кожного листка. І все довкола теж бажає торкнутися тебе і відчути теплий дотик твоєї долоні. Здивуй цей ліс своїми думками і він неодмінно захоче почути твій голос. Він любить вслухатися у привітну людську мову. Він почне поступово звільняти тебе від глухоти, від мороку, від безмовності, аби ще більше дивуватися усьому, що ти йому скажеш. Тоді, Фезере, до тебе повернеться усе, що ти втратив. І одного дня ти виплюнеш із рота рештки сукуватої палиці, яка зараз стирчить у твоїй голові. Вона не прохромила твій череп. Вона вросла в нього. Якщо ліс побажає, вона забереться із твоєї плоті так само, як і увійшла. Так само, як колись забралася з мого тіла. Колись давно я, як і ти, лежала на цій землі безсила, сліпа, безмовна і не хотіла вмирати. А довкола мене росли поодинокі дерева, прислухаючись до моїх думок. І коли мені стало байдуже чи буду я жити, чи помру, я почала розмовляти з деревами, з травою, із цим світом. Спочатку несміливо, а далі рішучіше. І раптом я відчула, що вони мене уважно слухають. А через деякий час я змогла відкрити очі і знову побачити це небо. Мої повіки вже були не з грубої шорсткої кори, а зі шкіри, з моєї чистої і білої шкіри. Дуже швидко усе змінилося. Я стрибала у цьому лісі, верещала від щастя і дерева танцювали зі мною. Коли я засинала, вони обступали мене зусібіч і слухали, як я дихаю і разом зі мною бачили мої сни про Землю і про тебе, Фезере. А вранці, скупавшись у росах, я ішла до своєї грядки і ласувала усім, що подарувала мені ця земля. І так тривало доти, доки одного дня цей ліс раптом стривожився і застеріг мене, нагадавши, що імперія пам’ятає все…

І я почала готуватися до їхнього прибуття. Я начарувала і вдосталь лісу, і цей будинок без вікон та дверей, схожий на той, до якого ми втекли від павука. І Краб не міг не «клюнути» на будинок. Я приготувала їм для посадки цю величезну галявину і закрила небо, коли зрозуміла, що вони так просто звідси не заберуться. Імперія не забереться доти, доки не зазнає нищівної поразки. І тому усі ви були приречені з тієї миті, як ваші мрапи торкнулися цієї планети.

Але, Фезере, я не хочу тебе втрачати. Мені весь час бракувало твого спокійного, холодного розуму, твого уміння передбачати наміри ворога, знаходити виходи із найскрутніших ситуацій і, мабуть, твого міцного зграбного тіла, до якого я бажала притиснутися, але не наважилася.

Сьогодні я дала імперії болісного щигля. Пройде якийсь час і вони знову поткнуться сюди, сподіваючись покарати непокірну лярву. Бо ця клята імперія пам’ятає все.

Але наступного разу проти них я буду вже не сама. І вони люто пожалкують, що припхалися сюди.