Польовий

Я йшов по сонячних вулицях міста Брана назустріч смерті.

Та звісно не моєї, я просто мав розслідувати імовірне вбивство, яке сталося аж два дні назад. Все почалося з мертвого тіла яке знайшли за містом. Після встановлення особи виявилося, що це член однієї невеликої бандитської групи, що орудувала в припортовому районі Брана. Сама по собі смерть такого суб’єкта не була чимось дивним і причин для неї могло бути безліч, від п’яної бійки до кримінальних воєн. Такі справи вважалися мало перспективними, тож її скинули на мене, стажера, який ще навіть не став молодшим польовим. Польовий – це від слова полювання, а не поле, хоча люди немісцеві часто думали навпаки.

Тож я прийшов до моргу, щоб самому оглянути тіло.

—    Доброго дня, докторе. Я слідець Еріман Кулан, мене відправили розслідувати смерть пана Дібада.

—    Вітаю, нарешті хтось прийшов. Ви вже читали звіт, який я відправив у бюро?

—    Здається я розминувся з вашим посильним. Розповісте в двох словах?

—    Ходімо поглянемо на нього, а по дорозі я розповім, — ми вийшли з кабінету й пішли до кімнати зберігання, — На померлому кілька старих шрамів і тюремне татуювання на правому вказівному пальці, свіжих слідів побиття немає. Проте на зап’ястях є сліди від мотузки, тож  його імовірно зв’язаним привезли в лісосмугу і вже тоді вбили.

—    Його катували?

—    Ні. Крім того в його крові є значні залишки алкоголю, можливо він був настільки п’яний, що втратив свідомість.

—    Навіщо ж його зв’язували?

—    Можливо, вбивця просто перестрахувався.

—    Можливо, можливо… що ж, якби це буле все, то й справу просто б закинули до нерозритих. Мені щось наговорили про голову в кущах. Що це означає?

Доктор здивовано глянув на мене.

—    Це  означає, що ті люди які забирали тіло, вибачте на слові, ідіоти.

—    Тобто?

—    Вам краще самому це побачити.

Ми зайшли до кімнати, в якій зберігалися тіла і по спині одразу пройшовся морозець. Не тому що я такий чутливий, а через магічне коло на підлозі і амулети на стінах, які утримували низьку температуру, запобігаючи швидкому гниттю. Піднявши покривало, я побачив звичайне тіло сорокарічного чоловіка, проте його голову обплітала тонка лоза яка здавалось проростала з його лівої очиці.

—    Що це таке?

—    Мало що можу сказати. Це невідома мені рослина, поки що не знайшов згадок про щось подібне.

—    Її засунули в нього після вбивства?

—    Точно сказати зможу тільки після розтину, але мені здається ні.

—    Зрозуміло. Дайте мені хвилинку, докторе.

—    Звичайно. — він вийшов і закрив за собою двері.

—    Що ж, поглянемо. – я торкнувся двома пальцями до захисних знаків які наніс батько на нагрудну кишеню жилетки. Крім захисту нашої сімейної реліквії вони ще й обмежували її силу, бо як каже мій старий – поки я ще стажер нерозумний то мені й цього вистачить. Від дотику вони розступились, розпечатали кишеньку і я дістав монокль на срібному ланцюжку з білою кістяною оправою.

Одну справу ця дрібничка вже допомогла мені розкрити. Нічого серйозного, хуліганство. До однієї сім’ї почав навідуватись привид померлого сусіда. Як виявилось це помстились наймані робітники, що займались ремонтом, за поганий розрахунок. Вони викрали один цвях з труни померлого, наклали на нього зліпок душі, і забили в непримітному місці в домі потерпілого. Монокль допоміг своєю здатністю бачити магію знайти цвях, а логіка допомогла вичислити хто його прокляв.

Я закрив скельцем ліве око і заплющив праве. Це дозволило роздивитись кожен міліметр тіла, проте нічого серйознішого за те що розповів доктор я не знайшов. Здивувало те, що в цій рослині я не знайшов жодного сліду чогось надприродного, більше того на ній вже теж почали з’являтись сліди відмирання, схоже її життєвий цикл теж приходив до кінця. Якби я побачив хоч якісь сліди магії, то потім було б простіше перевіряти можливих підозрюваних, оскільки на них теж були б аналогічні сліди. Сховавши назад монокль я накрив тіло і пішов попрощатись з доктором.

Вся наступна частина дня пройшла на ногах. Спочатку я розпитав хлопців які забрали тіло, потім взяв одного з них на місце вбивства і ретельно його оглянув. Як виявилось це було запізно і навіть монокль не допоміг знайти хоч якісь сліди чи зачіпки. Тож я повернувся до штаб-квартири бюро досить пізно для того, щоб доктор прислав свій другий звіт з результатами розтину. В першому було детально розписано те, що я і так вже знав, а ось другий виявився цікавішим.

Розтин показав що мозок жертви перетворився в сіру кашоподібну масу і втратив приблизно три чверті свого об’єму. Майже всю черепну порожнину займали корінці цієї лози, вона проросла там витягаючи всі соки з мозку. Те, що тіло було мертве не довше двох днів, свідчило про неймовірно швидкий ріст лози. Проте око було пошкоджене не рослиною, на думку доктора саме в око і був нанесений смертельний удар. І потім через цю рану вже було так би мовити “посаджено” цю лозу. Також в одному місці серед листочків доктор знайшов залишки суцвіття з якого зірвали якийсь плід, швидше за все ягоду.

Що ж, інформація корисна, проте що це за рослина і навіщо хтось використав голову людини замість горщика доктор не знав. Тому наступного дня я вирушив у портовий район міста де жив Дібад. Родини в нього не було, як і постійного житла, зазвичай він ночував у своїх дружків, а в ті рідкісні моменти коли в нього заводились лишні гроші то знімав кімнати в тавернах. Таким його останнім притулком був “Самотній моряк” де його й бачили востаннє.

Хазяїн таверни тільки хмикнув коли я повідомив йому про смерть його постояльця. На прохання оглянути кімнату покійника він просто відвів мене туди і навіть сам вийшов геть, тож я без проблем оглянув все через монокль, та це вкотре не дало жодних результатів. Схоже сімейна реліквія трохи таки переоцінена.

Після цього розпитав власника про померлого, той знав його давно, тож розповів достатньо.

—    Наскільки я знаю, він немісцевий, переїхав сюди мабуть трохи більше ніж два роки тому. Здається якраз після епідемії, а він тоді був при грошах і жив на широку ногу. Він в мого брата знімав найкращу кімнату. Ледь не щодня гуляв і веселився.

—    Звідки в нього були гроші?

—    Не знаю звідки, але довго вони в нього не затримались. Розтринькав все десь за півроку, брат його виселив і той почав перебиватись дрібними підробітками.

—    Ходять чутки він вступив до однієї з банд?

—    Ти акуратніше з питаннями хлопче, а то хтось інший на них тобі відповість. Десь у провулку.

—    Але ж він мав проблеми з законом, це ніяка не таємниця.

—    Це були його особисті проблеми і він їх вирішував сам. Проте хочу тобі сказати — він нахилився до мене й перейшов на шепіт — що б він не натворив – ніколи довше тижня не затримувався в буцегарні.

—    Хтось його прикривав? З варти?

—    Можливо. Міська варта його не чіпала, хіба що він зовсім уже якусь дурню робив. Але це не всім подобалось, я сам бачив як одного разу капітан варти особисто побив його посеред ринку за крадіжку. Та я думаю тут замішаний суддя Домну. Після кожного виходу з тюрми, першу чарку він підіймав за нього.

—    Зрозуміло. Можете пригадати, що він робив у день свої смерті?

—    Сидів тут, пиячив. Як завжди коли вдавалося уникнути покарання.

—    Сам?

—    Та чому ж? Тут вечорами іноді людно буває. Він крутився біля різних людей, бо довго його ніхто не витримував.

—    Коли він покинув таверну, був сам чи з кимось?

—    Ну до півночі він точно ще був тут. А чи він з кимось вийшов я не замітив.

Проговоривши з ним ще кілька питань я вийшов з таверни. Кораблів в порту сьогодні було небагато, а отже й було не дуже людно, проте припортовий ринок працював і саме туди я вирушив. Серед торговців з усіх кінців світу було також багато травників, знахарів, шептунів, аптекарів і просто продавців рослин. З надією на успіх я пішов розпитувати чи не чув хтось про рослину що росте в людській голові.

Через кілька годин розмов мої надії розбилися в прах, а надії крамарів продати мені амулети від порчі, талісмани для грошей чи засіб для ерекції тільки міцнішали. Обійшовши всі торгові лавки, власники яких на мій погляд могли розбиратись в рослинах я пішов продовжувати розпитувати на другий великий ринок в центрі міста. Після базарних торговців в плані були й інші розкидані по всьому місту, а також бібліотеки.

Взявши на обід дві палички лососевого шашлика і рушив до центральної площі. Тут більшість торговців була місцевими, на відмінну від портового ринку. Саме тому я починав з нього, ця рослина точно не є місцевою.

На площі вже було досить людно, багато відвідувачів Брана приходили дивитись на його головну пам’ятку. Посеред площі була криниця біля якої ріс молодий клен. А навколо них була зведена циліндричної форми залізна клітка, в кожній клітинці якої були ковані захисні знаки. Всередину клітки можна було потрапити тільки через двері на яких висіла зачарована колодка. Над цим захистом працювали найкращі ковалі, чаклуни і інші спеціалісти. Наче всього цього було недостатньо навколо постійно патрулювала озброєна варта.

Коли я проходив мимо, один міщанин за дрібну монетку саме розповідав кільком подорожнім про пам’ятку:

—    Ще за часів епідемії тут була тільки криниця з зараженою водою. Тоді творилося справжнє жахіття, пекло на землі. Дуже багато життів забрала пошесть і ніякі ліки не могли цьому зарадити. Втікати вже було запізно нікого не випускали за міські мури, спроба втечі каралася смертю. Хтозна, може це й на краще що ніхто не втік, а то пішла б хвороба далі. Але тоді прийшов мандрівник з кленовою палицею яку він ввіткнув в землю біля криниці. Палиця одразу ж пустила коріння і за кілька годин вже зазеленів молодий клен. Знаючі люди одразу зрозуміли що це таке і кинулися до криниці. І справді – вода стала цілющою. Так дерево й вода перемогли хворобу.

—    То що ж це таке?

—    Це – Віковічне Дерево. Ніхто точно не знає скільки їх на світі, але разом з цим вже відомо про десять.

—    Дев’ять? — перепитала якась глуха бабка.

—    Десять!

Залишивши подальші викрики позаду я рушив вздовж торгових лавок. Таких дерев зараз і справді було відомо тільки десять. Вони освячували будь яке місце де росли, вода ставала цілющою, земля родючою і так далі, проте часте користування цими благами ослаблювало ефект і дерево довше відновлювалось. Але це була не єдина причина його охорони. Якщо відламати від такого дерева маленьку гілочку і посадити будь де то вона обов’язково виростала новим деревом. Проте старе дерево в той же час висихало й помирало. Віковічний Клен і справді врятував наше місто, і мене зокрема, за що я дуже був вдячний тому невідомому мандрівнику. От тільки мою маму врятувати він не встиг.

Відкинувши ці думки я продовжив розпитувати людей та ніхто нічого не знав. Аж поки молодий помічник травника, що слухав мою розмову з його майстром раптом не сказав:

—    Вона називається оґма, пане.

Ми з крамарем поглянули на нього, та він не знітився:

—    Я багато не знаю, тільки легенду яку мені розповідав дідусь.

—    Він зараз якусь казку вам розкаже, — почав було крамар та я жестом зупинив його.

—    Дозвольте я ненадовго заберу вашого помічника для розмови.

Ми з хлопцем відійшли у більш тихе і менш людне місце де він почав свою історію.

—    В далеких земля жило лісове плем’я, яке славилося своїми могутніми воїнами. Промислом для них було ходити в набіги на сусідні племена, а їхні жінки билися нарівні з чоловіками. Але серед усіх воїнів найбільше своєю силою і люттю виділявся вождь Оґма. Одного разу полюючи він натрапив на величезне старе дерево обліплене лозами. Таких рослин він більше не зустрічав ніде в лісі. Вони не давали жодних плодів, тільки коли відцвітали то залишали по собі маленькі круглі насінини, які навіть не проростали в землі. Ці лози вже багато сотень років повільно вбивали дерево, п’ючи його соки, а вождь племені любив сидіти і спостерігати за цим найповільнішим у світі вбивством. Він відчував спорідненість до рослини, що як і він забирала життя в інших для свого процвітання, не даючи натомість нічого цінного. Одного разу він навіть задрімав біля цього дерева і у сні йому явились духи лісу, які сказали, що його смерть прийде від власного сина. Тож коли його вагітна дружина народила первістка, він відніс його в хащі і залишив на поталу звірам.

І ось через багато років коли він сидів під тим деревом, з лісу до нього вийшов молодий юнак одягнутий у шкіри. На спроби з ним заговорити той відповів тільки риком й накинувся на вождя. Зав’язався двобій, на боці хлопця була молодість і дика юна сила, проте Оґма був значно досвідченіший. Коли вони обоє були вже повністю покриті кров’ю і ранами, старий завдав останнього удару сокирою, розкроїв молодому череп і той впав мертвим під дерево. Старий впав від знемоги і втрати крові секундою пізніше і не побачив, як з лози впала насінина прямо в розколотий череп.

Прокинувшись через якийсь час вождь відчував страшну слабкість, а також сильний голод і спрагу. Тож коли він побачив біля себе велику ягоду то зірвав її і з’їв. В ту ж мить чужі спогади почали носитись в його голові. Він побачив уривки з життя юнака, як його немовлям підібрали звірі і духи, ростили його, піклувались. І тренували, готуючи до цього дня. Переживши мить смерті свого сина, вождь знову втратив свідомість.

Коли його знайшли піддані він вже був на порозі смерті, проте встиг розповісти про властивості дивної рослини. Тому лозу й назвали на його честь – оґма.

—    То ця рослина дозволяє бачити спогади інших?

—    Дідусь казав, що це лоза яка зв’язує спогади померлих з спогадами живих.

—    Дякую, ти мені дуже допоміг. — я дав хлопцю монету. — ти не знаєш звідки твій дідусь дізнався цю легенду?

—    Не знаю, можливо з свого краю. Він сам переїхав сюди коли був молодий і вже тут завів сім’ю проте ніколи не казав звідки він родом.

Зі здобутою інформацією я повернувся до штабу. Всі там щось шумно обговорювали, а один з молодших польових підійшов до мене.

—    Чув що сталося в обід?

—    Ні, а що таке?

—    Суддя Домну був знайдений вбитим прямо в будівлі суду.

Я присвиснув. В нашому місті було тільки три судді, відповідно всі вони були відомі і багаті, а Домну навіть занадто. Він буквально оточив себе слугами і охороною, майже не залишався наодинці.

—    Його тіло знайшли в туалеті. І ніхто не помітив нікого стороннього. Але найдивніше те, що вбивця відтяв йому голову і забрав з собою.

Наговорившись він пішов, а я занотував усе, що дізнався про свою справу. Тож коли я повернувся додому, то був надто стомлений, щоб ще щось аналізувати.

А на ранок все місто сколихнула звістка про знайдену голову судді. Вона була на сходах будівлі міської варти, а через відсутнє око її обплітала лоза.

По дорозі до моргу куди я йшов, щоб оглянути голову, мене перехопив посильний і повідомив, що мене запросив до себе мер Форгус. Причин запрошення хлопець не знав, але сказав, що мер наполягав на терміновості. Тож довелося поміняти маршрут і найняти бричку до мерії. Піднімаючись сходами на другий поверх я почув приглушені крики, звучала лайка. Я підійшов до дверей, постукав і, дочекавшись дозволу, ввійшов. В кабінеті крім мера був чоловік у формі міської варти. Поки він зміряв мене розлюченим поглядом я помітив на його грудях приколоту відзнаку капітанського рангу. Ходили чутки, що вона була ще й магічним оберегом.

Мер чемно привітався а тоді спитав:

—    Я перепрошую, а ви хто?

—    Я Еріман Кулан, стажер в бюро розслідувань. Мені сказали що ви…

—    Аа, так-так, звісно. Це на рахунок трагічної смерті судді Домну. Я дізнався, що ви займаєтесь справою з деякими схожими обставинами. Як думаєте ці вбивства пов’язані?

—    Не можу сказати напевне, я ще навіть не встиг оглянути тіло судді.

—    Зрозуміло. Ну це нічого, все одно вашу справу передано більш кваліфікованим спеціалістам. Про вбивцю подбає варта, капітан Улад пообіцяв особисто знайти вбивцю — побачивши як змінилося моє лице він поблажливо посміхнувся — здається ваше керівництво ще не повідомило вас. Не переживайте, це може виявитись складна справа, а ви всього лише стажер.

—    Для чого тоді мене покликали?

—    Розумієте, перш за все Домну був моїм другом і я б хотів знати все, що може бути зв’язано з його смертю. Заодно капітан Улад дізнається деталі справи.

—    На жаль знаю я не так багато, якщо вас цікавить рослина то про неї я тільки дізнався одну легенду.

—    Ну хай буде легенда.

Я переказав мерові й капітану легенду про лозу оґма, а також про інші деталі вбивства Дібада. Закінчуючи розповідь я згадав, що хазяїн “Самотнього моряка” згадував про суддю.

—    Скажіть, а суддя Домну і пан Дібад були знайомі?

—    Якщо враховувати роботу Домну і так би мовити ремесло Дібада, то цілком можливо. Дякую за розмову, пане Кулан, бувайте.

Попрощавшись я покинув мерію. Здається закінчення стажування відкладається. Та все таки я вирішив перевірити деяку свою здогадку, тому завітав до нашого штабного архіву. Тут можна було зокрема дізнатися інформацію про людей які мали хоч якусь вагу в суспільстві нашого міста. Про Дібада тут були тільки справи про його порушення закону. Знайшовши справу Домну я почав читати і перший збіг одразу впадав в око. Він почав працювати суддею трохи більше двох років назад, після епідемії. Сам суддя вказав що до того він жив і працював в далекому місті Калта. Звісно, після епідемії кількість жителів міста скоротилося майже на третину і робочих місць бракувало. Проте більшість людей, що сюди переїхало зробили це близько на півроку пізніше після посадки Клена, бо багато хто боявся нового спалаху хвороби. А по записах виходило, що суддя з’явився якраз перед лікуванням.

Потім я перевірив капітана Улада. Про нього даних було ще менше. Були тільки капітанські списки, з датою присвоєння звання. Перший тиждень після саджання Клена. Інформації про попередню службу немає.

Мер Форгус отримав свою посаду теж після епідемії, проте це було не дуже дивно оскільки його попередник якраз і помер від хвороби. Проте даних про нього до його діяльності в Брані теж не було. Він раптово з’явився, отримав нечувану підтримку від еліти міста, був тим хто налагодив лікування і під його рукою місто відновилося.

Якщо це не просто мої здогади, то виходило, що ці четверо з’явились в місті майже одночасно, проте перша жертва виділялася. Дібад не отримав значного статусу на відміну від інших, якби не слова хазяїна таверни, то він зовсім би не поєднувався з іншими.

Я залишив шефові звіт про свої підозри і вирішив поговорити з капітаном Уладом.

Неподалік будівлі варти я побачив як звідти виходить капітан і зникає в провулку, тому швидко вирушив за ним, вирішивши простежити. Ми прийшли до порту де капітан вийшов до корабельного доку і став на щось чекати. Зараз тут було безлюдно проте було багато місць щоб сховатись. Стараючись не шуміти я підібрався ближче. Пройшло небагато часу й почулись кроки. До капітана рухався чоловік, його фігуру приховував плащ, а лице прикривала намотана тканина. Я одразу ж натягнув монокль  і ледь стримав здивований вигук. Капітанська відзнака й справді випромінювала магію оберегу, але це було наче маленька зірка поруч з сонцем яким був незнайомець. Здавалося магія текла в нього навіть по венах. Капітан при його появі дістав з свій кортик і пістоль. Коли вони порівнялись, Улад направив на нього пістоль і сптав:

—    Ти хто?

—    Ти мене не знаєш, але я знаю тебе дуже добре.

—    Що ти верзеш?

—    Я все пам’ятаю, тож прийшов віддати борг.

З цими словами він блискавичним рухом зірвав свій плащ і накинув на пістоль капітана, пролунав постріл, але куля пройшла мимо. Під плащем був сірий одяг на поясі з одного боку висіла кобура а з іншого нападник витягнув серп. Зав’язався бій на холодній зброї.

Капітан Улад був чудовим фехтувальником і кортик набагато краще підходив для бою, проте його спроба перехопити ініціативу швидко згасла під силою і швидкістю супротивника. Капітанський оберіг виявився марним, кілька коротких ударів розсікли зап’ястя капітана, а вбивця вихопив з кобури зброю і майже беззвучно вистрілив йому в око.

Все це відбувалося буквально кілька секунд за які я навіть не встиг покинути укриття. Раптом з усіх боків почулися свистки варти і пролунало кілька пострілів з рушниць. Схоже капітан вирішив влаштувати засідку.

Значна магічна сила вбивці тепер грала не на його користь. Через монокль я відстежував його рух і кинувся навперейми. Коли я раптово з’явився перед ним його магічне випромінювання почало дуже швидко згасати. Він спробував звернути у ще один провулок, та це виявився глухий кут.

Коли він помітив, що виходу немає, було вже пізно. Я зупинився за десяток кроків від нього, переводячи подих. Втікач повільно повернувся до мене, його погляд зупинився на чорному отворі пістоля, що дивився йому в груди.

—    Стій де стоїш! І маску знімай.

Хустка повільно сповзла з обличчя. Це був чоловік років тридцяти, блідий і спітнілий. На білому лиці одразу виділялись очі з полопаними капілярами.

—    Скоро патрульні будуть тут, — я помітив ще дещо, — повільно витягни і передай мені зброю.

Лівою рукою він кинув мені під ноги серп, а правою плавно розстібнув кобуру на поясі і дістав незнайомої мені форми пістоль. Так само плавно він його почав піднімати, а потім за долю секунди за яку я не встиг навіть зреагувати він націлив його собі в око.

—    Ти що робиш?

—    Я все одно помираю. Зроби мені послугу, з’їж ягоду.

Раптом з його носу витекла тоненька цівка крові. Після цього пролунав на диво тихий звук пострілу і вбивця повалився на спину.

—    Ідіот! — я стукнув себе по чолі. Треба було не панькатись і прострелити йому руку чи ногу.

Підійшовши до тіла я обшукав його. Перед появою вартових саме встиг сховати монокль в кишеню.

Наступні кілька годин пройшло в з’ясуванні деталей вбивства і причин моєї присутності біля вбитих. Та їм довелося мене відпустити, зокрема через заступництво шефа. Вже була майже ніч, тож пообіцявши керівництву, що я напишу про все пояснення, я вийшов із бюро.

Насамперед я повернувся до місця самогубства і з допомогою монокля знайшов викинуту торбинку з насінням. На відміну від самої лози, насінини явно несли в собі щось надприродне. Потім я вирушив до моргу.

Будівлю охороняв тільки один чоловік який займався тим, що дрімав на прохідній. Тож вже через кілька хвилин я був біля потрібного мені тіла і відкинув покривало. Лоза вже достатньо виросла і серед листя була одна чорна ягода завбільшки як невелика полуниця. В монокль було помітно що це не звичайний плід. Я не знав чи зможе ягода надовго зберігатись якщо її зірвати тому заплющив очі і одразу закинув до рота.

Коли через деякий час я їх розплющив, в роті стояв присмак чужих спогадів.

Наступного дня я попросився на розмову з мером і, отримавши згоду, прийшов.

—    Про що ви хочете поговорити?

—    Про справу яку я розслідував раніше.

—    Я думав її вже закрили. Капітан Улад допоміг розібратися з вбивцею, шкода тільки, що такою ціною.

—    Справді шкода. Але чи ви знаєте хто був вбивця, які були його мотиви?

—    На жаль ні.

—    А от я зміг дещо з’ясувати. Якщо ви не будете перебивати, то я можу поділитись з вами.

Від такої наглості Форгус аж примружив очі, проте просто кивнув на знак згоди. А я почав переказувати те, що дізнався із спогадів вбивці.

Ойсін і його сестра Енна жили в хатині серед лісу. До найближчого поселення людей було не менше цілого дня в дорозі. Та для них це не було проблемою, останні живі нащадки родини друїдів любили бути на самоті з природою. Частіше їхніми гостями були лісові звірі і духи ніж люди. Ойсін вважав, що це й на краще, бо багато поколінь їхніх предків зібрали в цій хатині багато такого, що в суспільстві людей вважали б скарбами.

Часто хлопець ходив на кілька днів у ліс, слухаючи дерева, спостерігаючи за тваринами і шукаючи нові незнайомі місцини. І коли він одного разу повернувся після тривалої відсутності, то його вдома чекав кошмар.

Перше що він побачив це відрубана гілка Віковічного Клена, що ріс неподалік їхнього дому. Зрозумівши що щось сталося, він забіг в будинок і побачив, що його сестру лежить на бурій від засохлої крові підлозі. В квартирі панував хаос, все що нападники вважали цінним було вкрадене. Дивлячись в мертве обличчя дівчини, хлопець відчував як щось обривається всередині нього. Через деякий час він рішуче встав і обшукав домівку у пошуках конкретної речі.  І він знайшов її, мішечок з круглими насінинами. Ця торбинка – ще один сімейний скарб, хлопець не знав де знаходиться дерево вкрите лозами, може воно вже й висохло разом з ними, та хтось з його предків відшукав його. Він підійшов до сестри, і хоч як би важко це не було, змусив себе посадити насіння.

Після всього пережитого він приляг біля неї і заснув, а як прокинувся, то побачив, що на лозі вже висіла ягода. Коли він її з’їв, то йому відкрились останні спогади Енни. Вона працювала у їхньому невеличкому саду, коли хтось підкрався до неї і звалив на землю. Потім приєднався ще хтось і ці люди завели її до дому. У всіх нападників лиця були закриті тканиною. Дівчину посадили на крісло, і почали розпитувати про цінні речі і хоч вона й казала що нічого цінного немає, та один з них був досить обізнаний щоб самому знайти найбільш варті уваги трофеї. Коли вони обшукали хатину, то стали розпитувати чи є ще якісь скарби заховані біля неї. Тут один з них що читав їхню сімейну книгу раптом сказав:

—    Хлопці, ви не повірите. Тут написано, що її прапрапрадід посадив в себе на подвір’ї Віковічне Дерево.

—    Не може бути!

—    Ну дерево та й дерево, що нам з нього? Хіба його продаси?

—    Заткнися. — чоловік з кортиком на поясі підійшов, взяв її за підборіддя і глянув у очі, — Ну, дівчино, яке з дерев Віковічне?

—    Його немає, це ж просто казка.

—    Облиш її, тут пише, що це має бути клен. Ходім просто знайдем, він має бути недалеко від дому.

—    Ідіть, а я нашу пані постережу.

Коли решта розбійників вийшли, останній підсунувся до неї і зняв маску. Рот розплився в гидкій посмішці і він прошепотів:

—    Розважимось поки нам ніхто не мішатиме?

Після цього він схопив її і спробував поцілувати. Енна відбиваючись натрапила рукою на ніж у нього на поясі, вихопила, та він це помітив. І вирвавши його з її рук полоснув лезом по шиї.

Останнім що вхопила її згасаюча свідомість це звук дверей і вигук:

—    Ти що накоїв, Дібад?!

Розплющивши очі хлопець витер мокрі очі і почав готувати сестру до поховального обряду. Тепер Ойсін знав ім’я і вигляд одного з нападників і, поховавши Енну і зібравши необхідні речі, вирушив в погоню. Він заходив у різні міста і села, розпитував людей, потім зрозумів, що краще опитувати торговців. То тут то там можна було зустріти продані речі з його дому. Та все ж світ поза межами його лісу виявився надто великим і він безнадійно відстав і втратив слід, тому він повернувся до дому проте не втратив надію помститись. І він дочекався дня, коли Віковічний Клен почав всихати.

Тоді хлопець вирушив у нову подорож. Він ходив по населених пунктах і збирав інформацію про появу нового Віковічного Дерева. Поки йому не розповіли про дерево, що зупинило епідемію в портовому місті Брані.

Діставшись міста він кілька ночей підряд пробирався в різні установи де могли бути зібрані дані про потрібну йому людину. Хоч архіви й були під захистом, в тому числі й магічним, та його здібності допомагали обходити його. Відчуваючи, що він вже наблизився до своєї мети, хлопець використовував настоянки і еліксири, рецепти яких були в його сімейній книзі. Задля зміцнення свого тіла він приносив жертви духам і замовляв свою зброю. Все це разом давало йому надлюдську силу і спритність, дозволяло ховатись в тінях і проникати будь куди. Та розплачувався за це він терміном свого життя. Так він вийшов на слід Дібада. Знайти його в припортовій таверні не становило великих зусиль, тож він під виглядом товариша забрав п’яного чоловіка і на орендованому возі вивіз за місто. Поговорити з ним так і не вийшло, той через п’яне марення говорив тільки про якогось суддю. Тож хлопцю урвався терпець і він використав насіння оґма. Майстри в одному з міст, які він відвідав у своїй подорож, зробили йому пістоль, що стріляв за допомогою стиснутого газу. Сили пострілу не вистачало щоб вбити людину. Хіба що пострілом прямо в око. Замість кулі він використав насінину, оболонка якого була надзвичайно міцною, що й дозволяло це робити. Пневматичний пістоль спрацював ідеально і почекавши кілька годин він отримав результат.

Коли він переглянув спогади Дібада то зрозумів свою помилку. Ще з спогадів своєї сестри він мав би зрозуміти, що відкривається не все життя, а уривки спогадів. Та все ж з затуманених алкоголем думок вбивці його сестри він дізнався про ім’я ще одного спільника. Суддя Домну.

Знайти його було значно легше, та добратися тяжче. Але з допомогою його настоянок він зміг підловити потрібний момент і дістатись до нього. Після вистрілу в око часу було небагато, а огрядне тіло судді надто велике щоб забрати його з собою. Тож довелося обмежитись головою.

Ось з тверезих спогадів судді він дізнався набагато більше. Він навіть тепер знав основні риси характеру капітана Улада. Той був достатньо запальний, щоб відреагувати на записку яку він залишив разом з головою судді. І в призначений термін прибув в призначене місце. Звісно Ойсін передбачав, що він приведе з собою своїх підлеглих, та його це мало непокоїло. Він поспішав покінчити з своєю помстою.

Коли я закінчив мер задумливо помовчав і тоді спитав:

—    Виглядає так наче він дуже поспішав.

—    Так і було. Еліксири якими він користувався витягували всі ресурси його тіла, а магія випалювала його з середини. Тож часу в нього й справді не було.

—    І звідки ви все це дізнались?

—    Я переглянув спогади Ойсіна.

—    Ну навряд чи це тепер ще має значення.

—    Має. Тому що, його помста не завершена, адже нападників було чотири.

—    Що ви маєте на увазі?

Я підійшов до дверей і відчинив їх. В кабінет в той же час зайшли озброєні працівники бюро розслідувань яких я вже про все повідомив.

—    Що це означає?

—    Що ви обвинувачені в розбійному пограбуванні яке призвело до вбивства людини, незаконний збут цінних магічних речей і захоплення влади в місті шляхом підкупу, шантажу й маніпуляцій. Саме ви прийшли в Бран під час епідемії і посадили тут Віковічний Клен…

—    І цим я врятував це місто.

—    Так, ви цього не знаєте, але ви врятували ще й мене особисто. А ще ви одразу встановили контроль над цілющою водою і шантажуючи еліту здобули владу. Правда ви, Домну і Улад мали достатньо навичок, щоб зайняти підходящі вам високі посади, але Дібад як був так і залишився простим грабіжником і вбивцею.

—    Це все ще треба доказати.

—    Звісно, матеріали для суду я підготую. Та й думаю суддя не відмовиться скуштувати ягоду оґма, яка виросла зі спогадів капітана Улада.

Слідці вивели мера Форгуса. Шеф підійшов до мене й сказав:

—    Дивний цей Ойсін. Він роками виношував свою помсту, проте подарував їм досить  легку смерть.

—    Все таки він був друїд. Він не був жорстокий, проте був справедливий. Принаймні так як він це розумів.

—    Це через спогади про смерть сестри друїда ти вирішив довести його справу до кінця?

—    Я розумію, що я та й ціле місто живі тільки завдяки цим чотирьом. Але це не знімає з них провину за минулі злочини.

—    Зрозуміло. Що ж, чудова робота. Вітаю з закінченням стажування, молодший польовий Еріман Кулан.

Побачивши моє здивоване лице, мій шеф Енгус Кулан розсміявся:

—    Ех ти, нерозумний польовий.