АЕС

Микита чхнув і прокинувся.

– Гм… Невже і у мене почалось? – спитав себе спросоння.

Глибоко вдихнув… Видихнув… Ще подихав всякими способами.

– Ні. Мабуть, то таки просте, звичайне, незбагненне чхання. – заспокоївся.

Отже, збиратися на роботу, на АЕС, тепер треба складнішим способом. Люди нині всюди такі підозріливі…

– А може не піти? Хай варяться у своєму соку? – задумався Микита. – Чи таки треба? Бо якось надто вже божевільні чутки лунають у світі…

Микита закапав трошечки сльозогінного газу в очі, в носа, в рота… Потім трохи покорчився, відлежався, і взяв дзеркало – оцінювати вигляд. Червоні очиська, розпухлий ніс і губи – от хто скаже, що не “comme il faut”?

– Може бути. Навіть аж занадто. Але ж минеться з часом… Може варто таки макіяжитись? Але ж тоді, мабуть, легко помітять фальш, при близькому огляді. Трясця. Що ж робити…

Але таки пощастило успішно минути прохідну.

І навіть на нараду в операційному залі запросили.

– Як безпечніше підірвати АЕС і встигнути евакуюватись, от у чому питання…? – почав директор, так само червоноокий і захриплий, як і решта присутніх. Почав без прелюдій. Перед і без того німотним натовпом.

*

Ліс нині був незвично тихий і спокійний.

Не чути ні пилки, ні шашличного музла, ні дитячих криків. Не видно навіть самих дітей, які би катували якесь велике дерево вирізаючи надпис, або, якщо ще дрібні, то намагались, підтримувані гордими, щасливими поглядами старших, висмикнути якесь маленьке деревце, дивуючись його незрозумілій, нахабній опірності.

Ліс насолоджується спокоєм – гріється під сонцем, ледь чи не мурчить, і приємно, хоч і незвично, пахтить. Медом, мабуть…

*

А от на АЕС тим часом кипіло. Буквально.

Інженери довго радились, і, нарешті вирішили зламати систему аварійного захисту, потім – лише частково вийняти графітні стрижні, й, насамкінець, перекрити воду на охолодження. Потім її залишки в системі мають перетворитись у пар, підірвати реактор, а далі вже все піде “comme il faut”.

Микита вчасно схвально хитав головою, давав цінні поради, але подумки був далеко…:

«Як же ж зупинити це безумство!? Напроситись волонтером на роль “руки мерця”? Але ж мене, мабуть, і без цього підозрюють… Нацькуюють лікаря, той одразу викриє – і повезуть досліджувати. А може…»

– Можна я залишу тут своє боооаааааа… – виблював він біля робочого місця капосного колеги. От давно хотілось, а тут така нагода…

– Микито, свинюко…!!! – заверещав той озираючись величезними, червонющими очиськами.

– Панове, вгамуйтесь! – за годину це все-все випарується. – додав і свого крику директор. – А ви, Микито, таки підіть опорядіться. Нам всім ще далеко їхати в евакуаційному автобусі.

Микита ствердно кивнув і пошкандибав до вбиральні, намагаючись заточуватись якомога переконливіше. Біля стіни це стало ще простіше – бо хто ж зна як сильно він насправді на неї спирається.

Він відійшов подалі, сховався, а коли завила евакуаційна сирена – то й зовсім заспокоївся. Тепер вже не шукатимуть. Мабуть вирішили, що десь тихо вмер. А в такі часи – це шанована чеснота.

Микита трохи зачекав, але то було занадто нестерпно – уявляти як закипає охолоджувальна рідина. І він побіг… Система ще працювала й, на щастя, прийняла команду на введення стрижнів. Але щось було не так… Численні повідомлення про помилки одне за іншим вистрибували на екран. Микита схопився за голову, завмер в жаху, а потім схаменувся і помчав в реакторний відсік, так ніби від цього залежало його життя. А… Й справді.

Руки затрусились вже аж коли забивав кувалдою останній стрижень. Пощастило.

Микита змучено пошкандибав до виходу. І аж там замислився – а раптом вони повернуться?
Вирішив зачинити всі замки. Всі системи безпеки. На щастя ще подавали зовнішню електрику…

АЕС затихла.

Микита сховався далеко в глибині.

А ще трохи згодом АЕС почали обстрілювати ракетами, артилерією… Мабуть всім, що знайшли далекобійного.

*

Вся військова частина вже другу добу була на ногах.

І всі в протигазах.

І це в спеку.

Командиру дістався модніший протигаз. З мікрофоном і з гучномовцем.

– Не ми почали цю війну! – повідомляв він присутнім. – Але ми зобов’язані її закінчити!! Задля наших родин, задля всього людства, наш обов’язок – підірвати ту кляту АЕС!!! Її працівники протупили. Двічі протупили, фазани тупорилі – і командир злісно глянув на групку ботанів, які ледь повпихали свої голови у стандартні військові протигази. – І тепер нам треба ще й розбирати завали, аби дістатись до реакторного блоку. Бо ці довбні нам сказали, що бомби все вирішать, що процесу, бачте, “треба лише легенький поштовх…” – і втупився у них важким поглядом. Ті нервово зашамотіли. – Ви всі підете з нами… – зрештою вгатив рубаними словами. – І як треба буде – то голими руками підірвете той реактор.

*

Місто ніби вимерло.

Навіть поодинокі тіла на вулицях лежали – ніби для підтвердження. Всі, як це вже було звично останні дні – з видимими ознаками задухи. Вирячені очі, розпухлий язик, подряпане горло…

Єдине що здавалось незвичним для справжнього апокаліпсису – занадто цілі будинки й вікна. А джерелами задимлення чомусь були не хати, авто, заводи й пароплави… – а лише парки, садки, і поодинокі дерева. Хтось їх всіх спиляв, і якимось дивом підпалив сирі. Диво лежало поруч дерев, вкутане в чорний, масний, смердючий дим – каністри, численні каністри, здогадно з під бензину…

*

– Я так більше не можу… – нерозбірливо прохарчав головний інженер атомної станції, а потім і взагалі зірвав з себе протигаз. – Чому я розбираю ці завали! У вас що солдатів для цього нема!?

Солдати, що якраз навантажували уламки на тачку, випрямились і злісно втупились у нього.

А командир задумливо погладив пістолет на поясі…

– Чи дуже ви потрібні для підриву АЕС? – нарешті спитав на диво спокійним голосом.

– Що? Ви про що? Я головний інженер! Я тут командую! – лютився той.

– Гм… Чи зможете підірвати без нього? – задумливо поцікавився командир у решти працівників АЕС. Але ті зам’ялись і замурмотіли з під протигазів щось незрозуміле.

Командир вихопив пістолет і прострелив головному інженеру ногу.

– Накладіть йому джгут. Може він ще згодиться… – наказав він військовому медику. – Може ще хтось хоче оскаржити мої накази? – і обвів всіх важким поглядом.

– Він задихається! – вигукнув один з ботанів, вказуючи на підстреленого.

– Бо дурень. Просто натягніть йому протигаз.

Солдати поспішно виконали наказ. Але напад задухи чомусь не вщухав.

– Ми всі тут помрем! – забулькали ще кілька ботанів.

– Та запросто. – нудився командир.

– Потрібна важка техніка, для розбирання!

– Нема. Нема у нас такої техніки. І фізична праця корисна для здоров’я. От і працюйте…

*

Переважна більшість АЕС у світі так і не вибухнула. Тотальна більшість балістичних ядерних ракет навіть не злетіла. Ядерна зима так і не настала.

А у глибокому урядовому бункері, з його багатократними фільтраціями повітря, тривали палкі суперечки.

– Супутники показують, що пилові й димові хмари не затягнули Землю навіть на половину! Чому, чому військові не впорались з таким простим, легким завданням – випалити найбільші скупчення ворога, і зробити простеньку, недовгу, наприклад, однорічну ядерну зиму для його остаточного винищення. Хіба ж це так складно було… – лютував президент.

– Пане президенте! – відповів крізь зуби начальник штабів – Ви ж добре знаєте, що всі ядерні системи розроблювались з єдиним головним міркуванням – не допустити випадкових, незапланованих вибухів. То що ми могли зробити, якщо на кожному кроці наші плани про ядерну зиму, ймовірний масовий голод, і навіть заплановане нами необхідне масове вимирання… – все це саботувалось. Численними зрадниками. Передусім – імунними.

– То чого ж не підкупили тих імунних падлюк?

– Як? Чим ми могли купити всіх тих клятих неофітних  “грін пісівців”? Якщо ми вже оголосили свій план винищення всього “грін” на світі. Чомусь жоден з них не відгукнувся на таку спокусливу пропозицію – допомогти нам, а потім жити в бункері білою вороною, чекаючи коли ж вся Земля стане пустелею…

– Дідько… То що ж ще ми можемо зробити? Чи є надія на вакцинацію, на переговори, на хоч щось?

– Дозвольте мені прокоментувати, пане президенте. – втрутився головний науковий радник. – Ми дослідили кількох здорових. Спочатку розпитали, а потім ще й на молекулярному рівні. Всі вони мали лише одну спільну ознаку – жили згідно букви, і, головне, духу такого речення зі Швейцарської Конституції, навіть якщо його не знали: «контактуючи з тваринами, рослинами й іншими організмами, треба поважати їхню гідність». Або, як пояснював це Петер Воллебер: “приміром, на краю дороги без вагомих причин не дозволено відривати голівки квітів.” А ці люди взагалі чомусь не знаходили для такого вагомих причин. І ми наразі припускаємо, що рослини поступово вбудовували їм імунітет до отруйного газу. Багатоступінчатий. На клітиннному рівні. Можливо навіть, що робили це впродовж десятиліть! Ніяка вакцина на таке не здатна, на жаль. А щодо переговорів – їх час, схоже, вже давно скінчився…

– То що ж тепер? Що ще ми можемо зробити? Бо навіщо такий світ, де не буде нас…? І чому, чому все відбулось саме так? Чому не як у фільмі, забув його назву, де дерева вбивали людей звуком? Чому вони зробили це через отруєне повітря!? У нас не було ніяких шансів…

*

Микита нагнув гілку, тягнучись по яблуко. А гілка взяла й хрустнула…

– Ойой… – заціпенів на мить хлопець. А потім гарячково видерся на дерево, підрізав кору перед надламом, доламав гілку вкінець і відпустив. Вона неохоче полізла донизу, чіпляючись за сусідні.

Микита поповз слідом, але ближче до стовбура.

Внизу обійняв дерево, поцілував, погладив, потім схаменувся і побіг до гілки – відганяти кіз.

– Яблука мої, скотиняки ви такі! – волав і щедро роздавав ляпаси.

Але вони любили масаж, і ще більше любили яблука, і тому, мабуть, навіть вухом не повели. А може не помітили неповаги до своєї гідності. Хто зна?

– Ага! – переможно затанцював Микита, спромігшись підняти гілку вгору. А потім ще й почав обривати вцілілі яблука.

Кози несхвально споглядали це неподобство. Але миттю забули всі образи щойно отримали на поталу навіть і обскубану гілку.

Микита скористався цим забуттям, аби непомітно вислизнути від тих завидющих істот – пора було йти працювати. На новій АЕС. На щастя, далеко не всі були розбомблені. І у цьому новому, прекрасному, зеленому світі – люди, хай хоч як мало їх лишилось, і досі любили електрику. Не дрова ж палити, ойойой.