Бандермудрський прямокутник або куди зникають огірки

– Привіт, мам! До тебе не додзвонитися.

– Алло, Таню, шо там у вас?

– Та все нормально, як завжди. Слухай, мам, у мене до тебе справа.

– Ну що ж, зразу до діла… – Олена засмучено зітхнула.

– Ой, мам… а в тебе як здоров’я, що нового?

– Та що нового? Дім-город, город-дім, от і всі новини. Ніби сама не знаєш, що в селі влітку роботи від рання і до смеркання. Як станеш раком до прополювання, то розгинаєшся лише на гул вгорі, і то не завжди. Ми вже звикли, що над нами тут частенько пролітає.

– Добре, що не по вам… – зітхнула Тетяна.

– Та добре то воно добре, але добра в тому мало, адже кудись воно таки долетить.

– Мам, можна привезу малих до тебе десь на два тижні? Приглянеш?

– А коли ж за ними глядіти, як роботи повно?! – Олену аж в холодний піт кинуло, як згадала минулорічну вилазку онуків до бездонного озера.

– Мам, ну будьласочка! Нам із Тарасом запропонували непоганий підробіток. Зробимо ремонт в одній квартирі – заплатять гарно.

*****

– Бабусю, ми приїхали! – чотирирічна Поліна вибігла з машини і радісно кинулась назустріч Олені. За нею повагом ішов семирічний Назар, зосереджено дивлячись в екран смартфона і притримуючи під боком білосніжну морську свинку, яка роззиралася навколо і метляла задніми лапами, готова в будь-який момент пуститися навтьоки. За Назаром ішла Тетяна, несучи дві клітки. В одній із них була така ж білосніжна тваринка, як у Назара. Замикав процесію зять Тарас із торбами.

Склавши всі речі в кімнаті, яку малим гостям виділили на два тижні, сім’я вийшла обідати до літньої кухні.

– Що ж ви лише на бутербродах? – турбувалася Олена, пропонуючи дітям домашні смаколики, приготовані нашвидкоруч. – Беріть їжте, бабуся не мала коли вам марципани робити, бо щойно з городу прийшла.

– Та все добре, мам! – заспокоїла Тетяна, спіймавши на собі збентежений погляд матері, яка відчувала, що на ці два тижні має стати не лише вправною нянькою, але й мішленівським шеф-кухарем.

– Що ж я їм виготовлювати маю? – Олена таки сказала, що мала на думці, коли діти пішли надвір гратися.

– Не хвилюйся, за цей час з ними нічого не станеться, якщо вони навіть щодня снідатимуть бутербродами – заспокоювала донька.

Тут повернувся Назар і запитав, де можна води попити.

– Он на поличці візьми чисту чашку, а вода у відрі біля вікна, – сказала Олена.

Набравши води, хлопчик вийшов із кухні.

– Не знаю, Таню, щось мені на душі неспокійно.

– Та чого, мамо? Все буде добре!

– Ми з ними вдома про все поговорили, – приєднався до розмови Тарас. – Малі обіцяли слухатися, за це подарунки від нас отримають. Ми їм наказали, щоб завжди запитували у вас дозволу, перш ніж кудись іти і щось робити. Заодно і знатимете, чого від них чекати.

– Знатиму, чого від них чекати!? Дуже сумніваюся! – скептично посміхнулась Олена. – Але добре, якось воно буде.

І тут до кухні повернулися Назар із Поліною, несучи поперед себе пухнастих і колись білосніжних улюбленців.

– Ви би що іще не придумали?! – обурилась Тетяна, навіть боячись глянути на матір. Оце так номер! А канікули ж іще не почались!

– Ми малювали, – гордо відповів Назар, розуміючи мамину реакцію як захват.

– Ну що ж, молодці, – розвів руками Тарас.

– Можете починати обдаровувати, – Олена глянула на зятя, а тоді спокійно запитала в дітей. – І що ж ви понамальовували?

Назар на правах старшого почав першим:

– Я Байрактару на спинці намалював прапор України і на ніжках теж, це такі в нього браслети будуть.

– А я Джавелінці бантики намалювала, вона ж дівчинка, – спішила поділитися своєю творчістю Поліна. – І ще намисто хотіла намалювати, але вода в чашці вже була брудна, а Назар не хотів іти міняти, – насупилася, а брат сердито глянув на неї.

Олена зрозуміла, що даремно так хвилювалася на зборах з приводу назви новоутвореного села, адже після Байрактара і Джавеліни дітям не важко буде запам’ятати й адресу тимчасового перебування. Позаминулого року під час зборів сільських громад щодо об’єднання сіл ні бандерівчани, ні мудриківчани не хотіли поступитися назвою, тому в результаті нове село стало називатися Бандермудрці. Олена була з когорти тих, хто вважав краще поступитися, ніж така от важка для сприйняття назва. Але якщо діти освоїли назви новітньої зброї, то й село запам’ятають.

*****

Якогось дня, смачно поснідавши оладками з какао, діти вийшли на двір, де вже яскраво світило літнє сонечко. Світанкові співи пташок губилися в безлічі звуків села, що прокинулося і взялося до праці. Бабуся Олена поралась біля свиней.

– З них хоч користь буде, – бубніла собі під ніс, не розуміючи сенсу в триманні морських свинок, які в першу ж ніч пищали на всю хату і спати не давали. За що й були переквартировані до кухні, попри протести малих господарів.

Ніяких справ Олена дітям не доручала, пам’ятаючи минулорічне годування кроликів. Тоді малим здалося, що на околицях бабусиного господарства трави і люцерни малувато, тому подалися по зелені смаколики аж до озера. Спохватившись, Олена довго не могла їх догукатися, а коли хтось сказав, що бачив дітей біля водойми, прожогом кинулась туди, бо там часом дорослі зникають невідомо куди, що вже за дітей казати. Усі обходять те озеро десятою дорогою. До війни час від часу приїздили дослідники, казали, що те озеро не має дна.

Тепер, коли онуки знову і знову питали, чим допомогти, бабуся відсилала їх гратися.

А Поля і Назар, як і їхні пухнастики, були готові до сільських пригод. Недосліджених територій у бабусі багато, а в малих бешкетників — ще більше ентузіазму для досліджень.

– Йдемо зробимо собі хатину в кукурудзі! – запропонував хлопчик.

– А бабусі не скажемо?

– Не скажемо!

– А мама казала, щоб ми говорили бабусі, як кудись будемо йти.

– А ми кудись не йдемо, ми на городі! – Назар рішуче пішов до високої зеленої стіни. Поліна побігла за ним.

Пробираючись поміж стеблами кукурудзи, які були трохи більші його зросту, хлопчик щораз призупинявся і піднімав голову вгору.

-Ти на ту хмарку дивишся, яка як ведмедик? – поцікавилась Поля, зупиняючись поруч.

– Ні, не на хмарку, – буркнув Назар, сильніше притиснувши до себе Байрактара, який наполегливо виривався.

Поки хлопчик прикидав, як краще буде зробити дах у будиночку з кукурудзи, Поліна обігнала його і пішла вперед.

– О, а тут буде моя сцена! – радісно вигукнула, виходячи на грядки, які були з усіх боків обсаджені кукурудзою. І одразу ж затягнула: “Ой, у лу-у-узі червона кали-и-ина похили-илася” та почала пританцьовувати. Кукурудза якось дивно зашелестіла, і дітлахам на мить здалося, що рослини похитуються в такт пісні. Коли Поля зупинялася, то затихали і зелені стіни навколо. “Мабуть, вітер», – подумали діти і, забувши про дивовижу, почали досліджувати грядки.

– Знайшов! – хлопчик присів. Розгорнувши листя, він побачив рівненького зелененького огірочка, величиною трохи більшого за його долоню.

Ще одного знайшла Поля, але брат наказав віддати йому і цього. Поки Назар діставав зі своєї барсетки, яку завжди носив через плече, розкладного ножика, Поля почала шукати собі інші забавки. Кружляючи і наспівуючи пісеньки, дівчинка побачила, що в кутку цієї зеленої галявини щось червоніє.

– Квіточка! – зраділа Поля, плеснувши в долоні. – Калинка!

Квіточка мала ґроно дрібних суцвіть, чим дійсно нагадувала калину. А ще була дуже гарна і яскрава. Не задумуючись, Поля її зірвала і намагалася закласти у волосся. Та раптом в іншому куті помітила таку ж квіточку. І її дівчинка зірвала. Обійшовши краї грядки, Поліна і в інших двох кутах знайшла по квіточці. Здивуванню її не було меж, коли повернувшись до місця, де вона зірвала першу “калинку”, побачила нову, якої перед тим точно не було. Поки Назар, зосереджено сопучи, щось ретельно вирізав із огірків, сестричка вже вкотре обходила прямокутну галявину, зриваючи квіточки, які по одній з’являлися на місці попередніх. Назбиравши вдосталь, дівчинка присіла плести вінок. Стебла квіточок добре гнулися і не ламалися. В мами, звичайно, віночки виходили кращими, але і своїм Поля була задоволена.

Прилаштувавши на голову плетиво, яке не дуже й трималося купи, вона знову заспівала. А Назар вже упорався з огірками і заявив сестричці, що зробив літачки, відходи  ж, літакобудування з апетитом прибрав Байрактар. Над головою чувся гул. Здалека долинало завивання сирени. А діти були захоплені грою.

– Дивись, який літачок, як справжній! – похвалився Назар, підкидаючи вгору свій виріб з огірка з прилаштованими крилами з листків кукурудзи.

Поля глянула, не зупиняючи “гастролі”, проте, коли зелений літак завис у повітрі, дівчинка здивовано затихла. Обоє побачили, що прямо над ними, високо в небі летить щось довгасте і сіре, схоже на олівець. Коли літак Назара почав падати, то й “олівець”, який вже трохи минув їх, теж пішов униз, аж кукурудза злегка пригнулася, але не настільки, щоб діти могли побачити приземлення “олівця”. А от приземлення огірка таки привернуло увагу. Зелений літак, якого хлопчик так старанно різьбив і який дивним чином завис в повітрі, з хрускотом упавши, розламався надвоє. Байрактар одразу кинувся їсти його, а Назар заплакав. Йому стало так шкода літачка, який в нього вийшов найкраще.

Почувши, що їх гукає бабуся, діти поспішили залишити свій ігровий майданчик, Назар перед тим заховав другого літачка в кукурудзі і позначив те місце, надломивши одну стеблину.

– Бабусю, дивись, який в мене гарний віночок! – залепетала Поля, підбігши і обійнявши Олену.

– Де? – здивувалася жінка.

– Ой, загубила мабуть! – дівчинка не намацувала віночка на голові.

– А де ти там кульбабу взяла? – уточнила бабуся. – Чи ви може ходили десь далеко?

– Та ні, бабусь! – заспокоювала онучка. – То там в кукурудзі червоненькі квіточки.

– Ну добре! – Олена знала, що Поліна фантазерка, але якщо діти дійсно далеко не ходили без дозволу, то нехай вигадує про якісь там квіточки.

Коли жінка годувала дітей вечерею, в гості завітала сусідка.

– Привіт, Олено! О, бачу тобі тут не сумно, – підморгнула, кивнувши на дітей.

– Сумувати не доводиться, – усміхнулася жінка, з радістю спостерігаючи, як діти з апетитом наминають вечерю.

– Я от чого до тебе прийшла, – перейшла до справи Галина. – Хочеться якоїсь зеленинки до вечері, а своє ще зовсім не достигло. Не даси чогось на салатик?

– Помідори і в мене ще зелені. Капустинка рання, бачила, є, до борщу лишила. І огірків пару, пізній сорт, бо ранні посохли. Сідай, я зараз.

Повернувшись із капустою і пучком кропу, Олена сердито глянула на внуків:

– Ви їли огірки на городі?

Назар заперечно похитав головою, за ним так само впевнено повторила Поліна. Про те, що їли, але не вони, діти уточнювати не стали.

– Ну, тоді нічого не розумію! – знизала плечима жінка, вручивши сусідці, що було.

– От день сьогодні! – бідкалася Галина, виходячи з кухні. – Пішла до Степана молока купити, а він каже: «Не дала нині Зірка надою».

«Як не дала?» – питаю, а сама віри не йму. То ж такий дід, що ще спробуй зрозумій, жартує він чи правду каже. «Та містика якась», – відповідає, а сам же не забобонний. Скільки йому казали біля озера корову не припинати, а йому там як медом намазано! Та ще й не спішить розказувати. Але закурив і почав: «Пішов я в обід на пасовище доїти корову, а моя Зірка стоїть вся мокра, в калабані води, стоїть як вкопана, навіть не поворухнеться. Очі перелякані, молока ні краплі не вдоїв».

– Га-а-алька, ти де ходиш, трясця твоїй матері?! – почулось із сусіднього обійстя.

Від басистого чоловічого голосу обидві жінки здригнулися. Галину як вітром звіяло. Олена ж пішла вкладати онуків спати.

*****

Минали дні, діти гралися собі і при тому не шукали пригод ні на свої гузиці, ні на голову бабусі. Олені почало трохи відлягати від серця. Таки подорослішали онуки, не завдають мороки, як раніше.

Одного дня, сидячи в літній кухні, Назар залип в телефоні і закидав Гугл голосовими запитами: “Як робити літачки”. І дуже нервувався, коли пошуковик видавав зовсім не те. “Як робити літачки з огірків”, – нишком уточняв питання Назар, коли бабуся виходила з кухні. Відповідь знов його не влаштовувала, але щоб запитати ще й про ножик, потрібно було знову дочекатися конспіративних обставин. Коли Олена вкотре намірилася вийти з кухні, Поліна зіскочила з лави, на якій нудилася, погладжуючи Джавеліну.

– Бабусь, ти куди?

– На город.

– Я з тобою!

Нарвавши поміж картоплею зелені до супу, Олена зазирнула ще на грядки. Помічниця ні на крок від неї не відставала.

– Глянь, Полю, скільки тут малесеньких огірочків! – вказала на пуп’янки, які ще не розпрощалися з жовтеньким цвітом на кінчиках.

– Це огірочки? – здивувалась Поліна. Їй здавалося, що то просто квіточки на потовщених стеблах. – “Огірочки-огірки поливаю залюбки! Ну а завтра зранку з’їм їх до сніданку!”- дівчинка весело продекламувала завчений віршик з Абетки для дошкільнят.

– О, так! Завтра до сніданку буде гарний урожай! – усміхнулася Олена – Бабуся ще й закриє маленьких зеленців, будуть приїздити до мене мої онучата-зайченята зимою і хрумтітимуть огірочками, – поплескала онучку по пухкенькій щічці.

Повертаючись із городу, побачили, що назустріч їм біжить Назар.

– Що сталося? – стривожено запитала бабуся, коли хлопчик зупинився біля них, віддихуючись.

Він одразу ж простягнув їй телефон зі словами “мама дзвонила”.

– Алло, Таню, що там? – схвильовано запитала Олена.

– Мам!!! – почулося знервоване. – Ну як так, вже від ранку не можу до тебе додзвонитися! Тільки прийшло повідомлення, що ти вже є в мережі – і знов немає. Що там у вас, все добре?

-Та добре! Вибач, доню, зв’язок такий, а есемески, що ти дзвонила, не приходили.

-Трясця! І що, нічого не можна зробити з тим вашим зв’язком?

Тетяна потроху заспокоювалася, почувши, що  з мамою і малими все добре. Вона знала, що біля хати місцями телефон не ловить, а якщо Олена на городі, то взагалі не додзвонитися, але в теперішні неспокійні часи хвилювалася за рідних, коли вони не виходили на зв’язок.

– Хто буде допомагати бабусі пиріжки робити? – запитала Олена, попрощавшись з донькою.

Діти наввипередки пропонували свою допомогу і раділи, бо замащувати руки тістом мама їм не дозволяла, а з бабусею це була їхня улюблена забава. Та й пиріжки чи вареники, зліплені власноруч, потім ой як смакували. Минулого разу, коли у них був пиріжковий день, то бабуся всім, кого потім пригощала, розповідала, що то Назар із Поліною допомагали пекти, інакше ті пиріжки не вдалися б такими смачними.

Наступного ранку, близько шостої, Олену потривожив дзвінок. «Хто це в таку рань?» – подумала, беручи в руку телефон.

«Тітка Маруся» – висвітлив дисплей.

– Алло, доцю, – почувся кволий голос.

– Що сталося!?

– Та щось мені дуже погано, – після тривалої паузи почала тітка. – Ще десь о третій почалось, але не хотіла тебе будити.

– Ну, скільки просила ж, зразу дзвоніть! Тиск який, міряли?

– Не міряла, встати не можу, щось мене сильно нудить, голова крутиться і серце гупає.

– О, Боже, та що ж це? – розтривожилася Олена. Бігти треба було на інший кінець їхнього новооб’єднаного села. «А діти ж, як їх залишити?» – думала, поспіхом збираючись.

– Назарчику! – покликала тихенько Олена, торкнувши онукове плече.

Хлопчик потягнувся, сопучи, трішки розплющив очі і знову змружив повіки.

– Назарчику!

Хлопчик сів, але повіки все ще були змружені. Жінка притулила дитину до себе і продовжила. – Бабусі треба зараз піти, але я не на довго, скоро повернуся. Лишаєшся за старшого. Там в кухні на столі пиріжки, в холодильнику йогурт, бабуся зробила, а ще є сир і ковбаска, якщо захочете, будете їсти. Добре?

– Добре, бабусю, – відповів сонний Назар.

– Тільки, Назарчику, я тебе дуже прошу, ти вже в мене хлопчик дорослий, грайтеся гарно! Будете на кухні або на подвір’ї, то телефон із собою носи, я буду дзвонити. Тільки на город не йди, бо там зв’язку нема.

– Добре, бабусю! – Назар влігся і накрився ковдрою під саму шию.

*****

За старшого – то й за старшого.

Хлопчик діловито зняв рушничок, яким були прикриті пиріжки, скомандував, щоби сестричка поклала на стіл їхні іменні чашки, сам же дістав баночку з йогуртом із холодильника.

– Поль, тобі бутерброд зробити?.

– Не хочу, я пиріжок буду їсти.

Залишившись удвох на господарстві, діти відчули себе достатньо дорослими і самостійними. Поснідавши, вийшли на подвір’я.

– Може, курочкам їсти дамо? – запропонувала Поліна.

Назар заглянув за огорожу.

– Ні, в них ще є. Бабуся казала, що треба їсти давати, коли вони вже все чисто з’їдять.

– А що ж тоді будемо робити? – запитала дівчинка.

– Йдемо в кукурудзу гратися! – запропонував хлопчик.

Джавеліну і Байрактара залишили в клітках-переносках, щоб стерегли літню кухню. Взявши з собою барсетку і замкнувши хату на ключ, діти рушили на город. Щойно ввійшовши до зеленої “кімнати”, Поліна пішла збирати “калинки”. Назар же одразу присів біля грядки з огірками. Вирішив зробити свіжого літачка, бо назбирав по інтернету нових знань. Зірвавши, хлопчик крутив пухирчастого зеленця, оцінюючи, чи добрий літачок з нього вийде.

– Цей не годиться. І цей занадто маленький! – примовляв собі під носа, зриваючи і оглядаючи кожен огірочок.

Після ретельного відбору назбиралося дві купки дрібних і геть негодящих і зо п’ять штук таких, із яких могло щось вийти. Назар зосереджено засопів коло овочевого авіамоделювання, поглядаючи на дисплей смартфона, куди заскрінив картинку для взірця.

– Я піду водички поп’ю – відволікла сестричка. Не так спрага її мучила, як вона хотіла зробити приємне для бабусі. Назбиравши букет “калинок”, дівчинка поспішила прикрасити ним кухню. За мить повернулася і схвильовано кинулась до брата.

– Назаре, Калинки зникли!

– Які калинки? – Назар не відривався від роботи.

– Квіточки-и-и… я лише вийшла з кукурудзи, а їх раз — і нема! – заплакала Поля.

– А де ти їх взяла?

– Он по кутках ростуть! – дівчинка показала де, але брат і не глянув

– Ну то йди, ще назбирай, нема чого рюмсати.

– Не хочу! – насуплена Поліна всілася поруч з братом, охопивши коліна руками.

Коли останній літачок був готовий, Назар гордо похвалився сестричці своєю роботою. Поліні літачки сподобалися.

– Як на картинці! – захоплено вигукнула.

І тут завила сирена, яку цього разу діти почули. Коли тривога заставала їх удома у місті, Поліні було дуже страшно. На початку, коли діти з мамою і татом сиділи по укриттях, дівчинка завжди плакала, але згодом почала заспокоювати себе під час тривог тим, що співала. Українські пісні, які були популярними в той час, стали їй розрадою, вона вірила, що піснею можна подолати і страх, і ворога. Назар же захопився грою, тому, майже не звернувши уваги на повітряну тривогу, взявся запускати літачки. Коли перший із них завис у повітрі, хлопчик вирішив підкинути ще одного. І поки Поліна доспівала “Буде тобі враже, так як відьма скаже”, у повітрі зависли вже три літаки – два з огірків і один справжній. Поліна співала, не помічаючи цієї дивини. Назар же теж “завис” і від подиву навіть не рухався. Це тривало якусь мить, поки Поля, скінчивши пісню, не підняла погляд вгору. Дівчинка тільки й побачила, як падають два крилатих огірки, при цьому і плямистий літак почав швидко знижуватися, але зник у далині. Туди ж ще раніше полетів і «олівець».

Того дня сирена завивала довго. Поліна ж із Назаром зазбиралися з городу лише тоді, коли в білявого хлопчика почали сильно пекти обличчя і шия. А до тих пір літачки не раз падали і псувалися, тому Назар вирішив, що завтра зробить нові. Разом з уламками літачків відніс далеко в кукурудзу і купки малих та зів’ялих огірочків. Поліна допомагала брату. Ледве встигли все прибрати, як почули сердитий бабусин голос:

– Ви де поділися?! Не додзвонитися, не догукатися! – бабуся наче знала, де їх шукати. – Назаре! – сплеснула в долоні, роздивляючись червоного, як напівстиглий помідор, хлопця. – Ану бігом до кухні! – скомандувала, ледь не плачучи.

Оскільки діти топталися саме біля грядки з огірками, то погляд Олени мимоволі вихопив, що чогось бракує. – А де огірки?! – жінка на мить забула, що потрібно йти рятувати дитину від сонячних опіків. – Де? – сердито наполягала.

– Не знаю! – Назар опустив голову.

– Ми не бачили. – винувато видала Поліна, коли бабуся глянула й на неї.

– Нічого не розумію…! – розгублено мовила Олена і пішла рятувати онука.

***

Вечір і ніч видалися важкими. Зняти біль і збити температуру вдалося лише до ранку. До часу Олена навіть забула, що й не напоумила малих до пуття.

– Ну, що я тепер скажу мамі? – не дуже суворо сварила хлопця, коли той пожвавішав.

Він мовчав, опустивши голову.

– Бабусь, дай телефон! – просив майже зі сльозами.

– Ніяких телефонів! Досить уже! Ти коли міг в телефоні погратися, то в кукурудзі сидів. Ідіть он у садочок! Там грайтеся, і щоб з холодочку ні ногою!

– О, зробимо пікнік! – радісно озвалась Поліна, але від суворого бабусиного погляду плани малої тут же помінялися. Онуки понесли до саду лише клітки з морськими свинками – нехай і вони побудуть на свіжому повітрі.

В саду дітям було нудно. Ранні черешні вже переспіли, якщо де-не-де на гілці зостались поодинокі ягідки, то їх вже поклювали пташки. Пізні ж тільки ледь почали червоніти. Спробувавши одну, Назар скривився, але зірвав наступну. З’ївши по жменьці зелепухів, брат із сестрою вийшли з крислатого старого саду в молодий яблуневий, де деревцята були в ріст з Назаром. Поміж ними бабуся посіяла гарбузи і кабачки.

– О, літачки можна робити! – вигукнула радісно Поліна, помітивши ціле ґроно жовтеньких кабачків.

Хлопчик, з-під лоба глянувши на знахідку сестри, якусь мить постояв, а потім присів на грядці. Зірвав лише одного і мовчки пішов до кукурудзи. Дівчинка подалася за ним. Коли Назар так само мовчки взявся майструвати літачка, Поліна присіла біля нього і уважно спостерігала, як брат вирізає віконечка, робить крила, але згодом їй стало нудно і дівчинка пішла оглядати грядки, наспівуючи пісеньку.

«Нарвати б якогось бур’янчику для Джавелінки», – подумала дівчинка, згадавши докірливий погляд своєї улюблениці. Адже вдома, у квартирі, вони були нерозлучні, а тут, у бабусі, дівчинка все частіше вибирається на прогулянки без пухнастої подружки. Але уважно роззирнувшись, Поля не помітила жодної стеблинки, яка б виросла тут випадково. Бабуся сполола все чисто. Отож план нагодувати улюбленицю смачненьким провалився, і Поліна за звичкою пішла збирати “калинки” по кутках. Одна, друга, третя, четверта… дівчинка здивувалася, коли на місці першої нова не з’явилася. Обійшовши всі кути і не знайшовши квіточок, які завжди виростали на місці зірваних, дівчинка засмутилася.

Нарешті Назар встав і підкинув у повітря свого кабачка-літачка. Той відразу ж упав на землю, але не розбився. Назар повторив спробу. Але кабачковий літак не хотів триматися в повітрі. Співчуваючи дівчинка з букетом підійшла до брата. Підкинутий утретє, літак завис, а раптовий вітерець підхопив квіти, які тримала дівчинка, і вони закружляли біля літачка, за якусь мить той упав, а квіти зникли. Назар спробував знову запустити літак, але він уже не летів.

– А що то за квіточки були? – Назар зрозумів, що вони якось впливають на політ.

– Я зараз, – Поліна швиденько побігла, щоби нарвати для брата “калинок”, зовсім забувши, що їх більше нема.

– Вони ось тут по кутах росли!

– І що, багато їх там було? – недовірливо перепитав брат.

– Та не багато… – Поля замислилася, – росли чотири квіточки, але коли я зривала, то з’являлися нові, тому збирала стільки, скільки мені хотілося.

– І як довго чекати, щоб з’явилися?

– Не знаю, – дівчинка розвела руками.

– Так ти ж збирала букети і вінок плела, то через скільки з’являлися нові?

– Майже одразу. Поки я скрізь обійшла, нові вже були.

Назар сів на землю, обійняв коліна руками і замислився.

– Згадав! – раптом вигукнув і звівся на рівні. Поліна аж підскочила з несподіванки. – Я знаю, де ростуть такі квіточки! Принесемо посадимо тут!

*****

Поліна бігла за Назаром, сторожко оглядаючись.

– Давай бабусі скажемо, що ми підемо по квіточки!

– Ага, якраз вона нам дозволить! – сердито відповів хлопчик, не сповільнюючи кроку.

До озера було хвилин десять ходи через поля, які починалися за їхнім городом і заростали травою і чагарниками. Хлопчик крокував вперед, а дівчинка, йдучи слідом, роззиралася навсібіч, сподіваючись побачити “калинки” не так далеко від дому.

Коли діти були вже зовсім близько, почулося завивання сирени. Назару стало трохи лячно, Поля розвіювала свій страх, співаючи. За декілька кроків від них червоніли гарні квіти, які росли по одній, на певній відстані одна від одної. Хлопчик, діставши з барсетки ножика, спробував підколупнути квіточку з корінням, але земля виявилася сухою і твердою. Підколупнув іншу – і знов у руках залишилося червоне «гроно» на стеблі, а коріння в землі. Назар починав дратуватися, але впертість хлопчика цього разу пішла йому на користь. Третя квіточка, до якої він узявся, росла в ямці, де була вода. І та подалася, Назар зміг її витягнути.

– Треба їх водичкою підлити, щоб можна було з корінням дістати, – рятівна думка осяяла Назара.

– А як же ми підлиємо, як вода далеко?

– Ось, візьми! – Брат подав Поліні великий листок лопуха, згорнутий в конус. Таке ж горнятко зробив і собі.

Звук сирени не стихав. Поліна, продовжуючи наспівувати «…і буде весна…», пішла за братом до озера. Як тільки діти прилаштувалися, щоб зачерпнути води, почули над головами сильний шум, і одразу ж їх накрила велика хвиля. Назар позадкував, а Поліна впала і ледь не скотилась у воду. Подавши сестрі руку, хлопчик встиг помітити велетенський плавець над водою. Знову почувши шум угорі, діти прикрили вуха долонями і заплющили очі. Далі знов був плюскіт води, але хвиля вже до них не дісталася. Налякані і промоклі до нитки діти вже й не думали про квіточки. У тій метушні вони й так загубили єдину “калинку”, яку вдалося вирвати з корінням.

*****

Вийшовши кликати дітей, Олена пристала перекинутися словом із сусідкою, яка саме поралася на городі. Мовляв, селом пішла чутка про величезних риб, які зо два тижні метушаться в бездонному озері. Хтось навіть чув, як вони сильно плюскаються, коли виють сирени. Самих риб ніхто не бачив, але калабані, які з’являлися навколо озера в суху погоду, свідчили, що водилося у воді неабищо.

А до всього в околицях бачили військових, які пильно щось або когось шукали. І один молоденький за кавою в коперації проговорився, що в їхньому селі якась аномалія — ворожі літаки та ракети зникають із радарів. А судячи з результатів пошуків, не лише з радарів.

І саме Олена згадала, що вийшла шукати онуків, як побачила їх на стежці, що виднілася за городом. Діти щодуху побігли до бабусі, кинулися в обійми, втулившись їй у фартух.

– А чого це ви геть мокрі? – здивувалась жінка, поклавши долоні на голівки онучат.
– Бабусю, ми більше так не будемо! – заплакала спочатку Поліна, а за нею не втримався й Назар.

Побачивши, що діти добре налякані, Олена змовчала. Ясно, що знову ходили на озеро, бо де ж іще могли так змокнути? Але про це вона випитає якось згодом, коли вони заспокояться. А зараз малих неслухів треба забавити і чимось добрим пригостити.

*****

Нарешті двотижневі канікули дітей і двотижневі не канікули бабусі добігали кінця.

– Алло, мам, їдемо вже, може чогось купити? Ми взяли м’яса замаринувати, шашлики посмажимо. Що там з овочів іще брати? Перець, помідори?

– Та огірків візьми… зо три кілограми!

– Для чого так багато?

– Бери-бери! Зайвими не будуть, бо в мене цього року якась містика з тими огірками. Рости ростуть, а куди той урожай зникає, дідько його знає.