Почвара

Щоранку до школи під’їжджають шкільні автобуси та привозять цих істот. Я не розумію, навіщо ці потворні каліки ходять до школи зі звичайними дітьми. Їх одягають як дітей, з ними граються як з дітьми. Але ж це чудовиська! Без розуму та почуттів!

Ось хоча б ця – ніби дівчинка, навіть он бантика їй вчепили на голову. Обличчя в неї таке, ніби хтось вдарив у носа і вся пика прогнулася всередину та так і застигла.

Або цей, у зелених штанях. Коли він посміхається, стає страшно! Його зуби стирчать на кілометр з пащі!

Але найнебезпечніша почвара – ось те невідомо що. Воно не розмовляє, лише видає звуки, схожі на мавпячі крики, та іноді плаче. Яка з нього користь? Навіщо його тягають до школи?

Найгірше те, що за кожною потворою ходить вихователь. Тут і так людей тьма. А з ними взагалі дихати нема чим.

Я люблю приходити на роботу раніше за всіх, коли школа ще порожня. Виганяю з комірки моїх помічників – роботів-прибиральників, сідаю за пульт і керую тим, як прекрасна школа стає ідеальною! Сходи сяють чистотою, скло на вікнах стає таким прозорим, що крізь нього видно, як сяє сніг на вершині гір за містечком! Повітря стає морозяним та свіжим, тому що вентиляція працює безперебійно. Це моє царство!

А потім приходить директорка. За нею – перші вчителі. І моя казка зникає. Згодом набігають учні і псують мій ідеальний світ: сліди брудних підошов на щойно вимитих кахлях підлоги залишають глибокі рани в моїй душі. Кожен викинутий папірець чи впала крихта від сніданку вбивають найкращі мої почуття. І ближче до початку уроків мій світ руйнується остаточно: чутно звуки гальм та як відчиняються дверцята автобусів. Приїхали чудовиська.

***

Няньки пішли забирати потвор. Я вийшов з-за пульту, розпрямив спину та визирнув у коридор. Не знаю, що саме спонукало мене так вчинити – зазвичай я намагаюся не виходити зайвий раз зі свого приміщення. Ну от, знову обгортка валяється! А день лише розпочався… Роботи прибирають лише вранці. Вдень мушу горбатитись я.

Я взяв ручний пилосос і рушив до кольорової обгортки від льодяника. Цієї миті оте потворне Мавпеня протупцяло повз мене. «os… sos… help… hilfe… допом…» – промайнуло в мене перед очима, ніби хтось писав слова всередині моїх кришталиків. Від несподіванки я закляк на місці, мені аж памороки забило. Бракувало лише, щоб я збожеволів через цих виродків! Я засмоктав липкого папірця пилососом та швидко повернувся на своє робоче місце, де все пахло стерильною чистотою та свіжістю.

***

Під час другого уроку обходжу туалети. Це так огидно! Чому не можна, щоб роботи працювали весь день?! А, ну звісно. Почвари перелякаються. То мушу я корячитися. Одна радість – якщо перед туалетом стоїть нянька, отже, всередині дитина. Тож я не мушу заходити. Іду собі далі, ніби в мене інші справи є.

Цього разу біля туалету для дівчат стояла невисока білявка з довгим хвостом. Це нянька Мавпеняти. Я вирішив не наближатися, тож прискорив крок, намагаючись обійти її здалеку. Гупнули двері туалету і перед моїми очима знову побігли слова: «то-небудь?.. Прийом?! Тут є хто-небудь?.. Допомо…» Я на ходу врізався у колону і боляче вдарився носом. Дякую, дуже дякую! Мало мені клопоту було!

Білява нянька кинулася було до мене, але я зупинив її жестом. Мавпеня почало щось варнякати, і вона переключила свою увагу на підопічного.

Я повернувся до себе злий, як собака. Мені тепер що, зовсім не виходити? Власне, якби не робота, я би й не виходив. Сидів би тут весь день, поки додому не йти. Трясця, що воно таке, те Мавпеня? З’явилося тут кілька днів тому. Раніше я його лише здалеку бачив, наближатися не було ні причин, ні бажання. А тепер от маєш! Ніс роз’юшений, голова болить! Я підійшов до аптечної шафки. Дверцята відчинилися і спрацював сканер.

– У вас невеличкі пошкодження на обличчі, – сказав металевий голос. – Не рухайтеся, зараз усе буде добре.

Мені просто в очі бризнула якась рідина, я скрикнув і ледь не впав. Що за день сьогодні? Ретроградний Меркурій в дії? Спочатку в носі запекло, а потім я зрозумів, що біль зник.

– Дякую, – пробурмотів я і пішов за свій пульт. Сів у крісло та заплющив очі. До моїх обов’язків не входить шпигувати за іншими, це прерогатива охоронців. Тож монітори, що підключені до внутрішніх камер спостереження, у мене завжди вимкнені.

Кожен монітор підписано. Ось класи, ось коридори, ось ігрові кімнати, спортзал. Може, подивитися, де зараз Мавпеня, щоб випадково не натрапити на нього? Досить з мене пригод на сьогодні. Я натиснув кнопку на пульті. Всі монітори враз ожили. Добре, що без звуку, інакше моя голова луснула б! Діти!!! Хіба це школа? Там по класу бігають, там сіли на підлозі гуртом і грають у щось із вчителькою. Ці взагалі кіно дивляться! Хто тут чому навчається?

Я відволікся лише на мить на цей безлад. Відтак почав шукати поглядом Мавпеня. У класах його нема. В ігрових теж. Може, на вулиці? Там нема камери, тож я не можу його бачити. Ну і нехай. Так навіть краще.

Кнопкою я вимкнув усі монітори, відкинувся на спинку крісла, заплющив очі і…

«езнадійно… нам ніхто не допоможе… ми старалися, але ми тут самі… нас ніхто не чує… це безнадійно»

За дверима почулося тупотіння та мавпячі скрикування. Трясця твоєї матері, ти даси мені сьогодні спокій?

Я зіскочив з крісла й кинувся до дверей, розчахнув їх і носом до носа зіткнувся з Мавпеням. Ця подоба людської дитини стояла не ворушачись, погляд спрямований невідомо в які глибини Космосу. Я схопив її за плечі та хотів жбурнути якнайдалі від себе, але тут підбігла її нянька.

– Як ти втекла? Іди сюди негайно! – білявка схопила Мавпеня за руки та потягла геть. – Вибачте, будь ласка. Я лише на хвильку відвернулася, а вона втекла. Перепрошую! – чулися здалеку тупі вибачення.

Виявляється, Мавпеня – це дівча. Що це для мене змінює? Нічого. Воно мене все одно дратує. А тепер ще більше, відколи я почав бачити ці слова в його… її присутності. Я гупнув дверима та подумки прокричав: «Я вас чую! Відчепіться від мене!» Цієї ж миті в голові наче кульова блискавка вибухнула, я впав і відключився.

***

Блакитним густим туманом безсистемно блукали маленькі золоті кульки. Їх було безліч. І кожна кулька мала голос та всі вони бурмотіли гуртом. «Нарешті ми маємо шанс на звільнення! Ми будемо вільні! Тисячорічне покарання добігає кінця!»

«Ви хто? – подумав я. – Чого ви до мене причепилися? Я звичайна людина, нікому я нічим не зобов’язаний допомагати». Спробував підняти руку і побачив, як вона повільно проходить крізь блакитний туман. Крізь пальці ніби просипається золотий пил. Здавалося, що я підвішаний у цьому тумані і це єдина реальність, яка існує. Маленькі кульки вдарялися об мене, відскакували, відлітали на певну відстань і поверталися. Ніби молекули якісь. Я хотів крикнути, щоб забиралися геть, але рот лише беззвучно хапав бридкий туман. Я злякався, що наковтаюся цих кульок, стулив рота і почав «відбиватися» від них подумки.

«Не лізьте до мене! Я звичайний прибиральник, не науковець, не вчений! Вам потрібен хтось інший! Відпустіть мене негайно!»

«Ми в полоні. Ми ув’язнені. Ми нікому не зашкодимо. Все, що нам потрібно, просто звільнитися та повернутися додому. Всі хочуть додому. І ми також. Ми там не були тисячу років. Ми хочемо додому! Нам потрібна допомога!»

А щоб ви луснули! Я спробував змінити положення тіла і відчув, що мене нудить. Може, я вдарився головою, коли падав, і в мене струс мозку? Певно, в мене галюцинації. Я спробував зробити глибокий вдих та вщипнути себе за ногу. Нічого не вийшло. Руки я бачив, але тіло ніби розчинилося – я не відчував нічого. Те саме з диханням: рот розкривається, але вдих-видих не спрацьовує.

Треба заспокоїтися. Як казала моя мама, у безвихідних ситуаціях вихід там, де вхід.

«Гаразд. Що вам треба, щоб звільнитися? Якщо я допоможу, ви відчепитеся?» – подумав я.

«Ми хочемо додому. Ми зникнемо і нікого не турбуватимемо».

«Що я маю зробити?» – продовжив я спроби звільнити себе від цього жаху.

«Нас покарано. Нас замкнено в істоті на цій планеті, яка є нашою в’язницею. Нам просто потрібно відкрити шлях назад».

Які ж вони нудні…

«Як цей шлях відкрити? Кажіть уже, ну?!»

«Треба зробити ось що…»

***

Наступного ранку я прийшов на роботу ще раніше, випустив роботів і проконтролював, щоб вони все прибрали. Задовго до початку занять загнав їх до комори та замкнув там.

Коли почали з’являтися діти та вчителі, я взяв пилосос і почав обходити коридори, ніби вишукуючи якесь сміття. Нарешті приїхали автобуси з виродками. Няньки розбирали їх та відводили до класів. Ось і білявка з Мавпеням. Я став обличчям до стіни та опустив голову, щоб мене не помітили. Спиною відчув, як повз мене пропливла маса блакитного туману з золотим вкрапленням. Мене знову почало нудити.

Коли коридори спорожніли, я прокрався сліпими зонами до дівчачого туалету так, щоб камери спостереження мене не помітили. Зайшов до останньої кабінки та причаївся там. Золоті кульки сказали, що під час уроку змусять Мавпеня прийти сюди. Тож я мусив чекати.

Сидіти довелося довго, я вже злякався, що скоро почнеться перерва. Двічі заходили інші дівчата, але я сидів нерухомо.

Нарешті я почув мавпячі вигуки та відчув холодний подих блакитного туману. Білявка має бути в коридорі, тож у мене є лише кілька секунд. Я тихесенько відчинив двері та вийшов з кабінки. Мавпеня завмерло, як це іноді бувало і раніше, втупивши порожній погляд крізь мене невідомо куди. Блакитний туман з золотими кульками скупчився в голові Мавпеняти. Час діяти за інструкцією.

«Спершу знайти найтонше місце, що є найближчим до каналу переходу». Цілком очевидно, що це шия, хоча вона і не настільки тонка, як я думав.

«Потім відокремити канал переходу від в’язниці». Це може бути важче, ніж я уявляв. Я обхопив шию Мавпеняти пальцями та стиснув настільки сильно, наскільки зміг.

Раптом це дівча видало такий гучний звук, що в мене розболілися вуха. Я ледь не випустив з рук його шию. Ми вдвох упали на підлогу, і я побачив, як розчахнулися двері туалету і до нас влетіла білявка. Вона почала верещати та кликати на допомогу. «Почвара! Чудовисько!» – кричала вона. Я подумав: «Ну нарешті хтось ще помітив, що це не людина. Тепер нас двоє». Але тут сталося те, чого я ніяк не міг передбачити: білявка схопила пластикове відро для брудного паперу і почала бити ним мене по спині. В якийсь момент вона влучила гострим кутом у плечовий суглоб, жахливий біль блискавкою пронісся по руці і я мусив випустити Мавпеня. Наступний удар прийшовся в голову. Я згорнувся калачиком і заскавучав.

За мить до туалету влетіли охоронці. Двоє кинулися до мене, заломили мені руки за спину й поставили на ноги. Третій кинувся до Мавпеняти, з голови якої піднімався до стелі блакитний туман з жовтими кульками. Я зрозумів, що впорався.

Охоронець спитав:

– Що тут сталося?

– Ця почвара, – мовила білявка, ридаючи та тицяючи в мене пальцем, – щойно вбила дитину!

Охоронець натиснув пальцями на шию Мавпеняти і сказав:

– Пульс слабкий, але є, – і викликав по рації «швидку».

Я стояв мов громом прибитий. Почвара? Я???  Я – єдина нормальна людина в усій школі! За що?