Велетенський муругий кіт обтрушується від дощу, хвацько стрибає бабі в пелену.
– Мур!
– Ага, Петю, ся погода нас доконає. Колі воно вже на лад пойдє*?
Стара Марусина вісімдесят дев’ять літ живе на Овруччині в селі Журба. Ніхто не подужав жінку покинути батьківщину, ані окупанти у війну, ані аварія на ЧАЕС, ані бандюки, що орудували чорнобильською зоною, тим паче «чінуші якісь».
– Дівісь, Петю, як мі пойдемо з тобой до храму в Роздво, шоб ти мені баб не лякав, – повчає кота, а сама лупить бульбу на вінегрет до свого новорічного столу. Піст нині, нутром має пройти шлях до великого «празніка», а потім пішки зо двадцять кілометрів у сусідній район на службу. Кіт це знає, бо ось вже п’яте життя поспіль не зраджує свою Марусю і проживає з нею всі моменти самотності. А було ж…
– Муронько, вийдеш за мене?
– Куді ж мені од тебе діваца? – круглолиця юнка сором’язливо опускала очі, намотувала косу на палець, і незмінно кидалася з поцілунком – ритуал. Їхній ритуал, що проіснував без малого три роки.
Відвоювавши на фронті, Петро, пишно вбраний нагородами, повернувся в рідне село. Завидний жених не одній журбівці в душу запав, а сам вподобав Марію – доньку ветеринара. Гарною парою були, мріяли про щастя десь у «большом городє».
Петро не зволікав – освідчився, поїхав за довгим рублем, аби весілля доладне справити. Хтілося, та не судилося. Вапняна-Ургал лінія БАМу забрала у Марії кохання. «Зник безвісти» – повідомили, а вона не вірила, лишилася у своїй хаті чекати.
Повесні, в акурат року з моменту зникнення Петра, до обійстя кошеня попелясте прибилося. Миршаве, кволе – виходила, викохала, Петьою назвала, бо очима сірими на нього скидалося. Кіт слідував за хазяйкою скрізь, люди вже й не дивувалися. Ріс, старів, йшов кудись геть, як наставав час, а весною повертався малим.
– Петю, на Роздво п’євня заб’ємо, юшки холодной з груздами наваримо. Ото обжеремося! – Маруся сміється, а Петя стає лапами на плечі, тикає мордою в щоку.
– І я люблю тебе, Петю.
– Мур, – відказує, в очі дивиться і Марусина заприсяглася б, що чула: «Муронько».
– Гадаю, цей рік стане останнім для них, – розважливо мовив Чорний, зазираючи крізь шибку.
– Як Бог дасть, – з надією одказав Білий.
Лупнули крила над хатою.
– Ич, Петю, не дає вороннє спокою. Знов весною курчат винєсе.
* в тексті використовується овруцький діалект.
Авторе, дякую за душевну історію!
Сумне, але чудове й зворушливе оповідання! Авторе, бажаю Вам успіхів у цьому конкурсі і – написати ще багато й багато творів!)))))
Дякую Вам щиро. Щасти в усьому.
Дуже гарна оповідка, трохи сумна, проте життєстверджуюча. І про кота.
Удачі Вам!
Дякую Вам щиро. Без котів гарні оповідки не пишуться. Удачі.
Надзвичайно гарно! Стільки емоцій, що бракує слів. От якби люди, котрих вже немає, й справді могли повертатися до нас – бодай у тваринній подобі… І діалект використаний чудово. Дякую, і успіху на конкурсі! )))
Дякую Вам. Хай будуть гаразди і трохи суму, що закінчуються гарні оповідки, але не більше. Перемог і кохання!
Плакав. Дуже зворушливо. Затишно у них там в Петра з Марусею.
Дякую за відгук. Щасти Вам у затишку.
Гарно, дякую!
Думаю, хтось має виділити, що село називається Журба )
Дякую щиро за увагу до деталей та відгук. Приємно. Хай будуть Вам гаразди.
Оповідання сумне, життєве й про любов, гарна історія. Коти вони такі, дивні істоти, хто зна, чия душа там під хутром))) Я у таке можу повірити.
Дякую з віру та відгук. Коти – провідники між світами, бо їм дозволено бачити значно більше, ніж нам. Щасти.
Нехай живуть далі.
Удачі на конкурсі!
Щиро дякую. Житимуть! І Вам гараздів та перемог.
Дуже зворушлива оповідка! Дякую, Авторе!
Не вірю в переселення душ, але сама ідея такої вірності, якій не може стати на перешкоді ні смерть, ні життя та його труднощі (у випадку з Марією), – дуже гарна.
Успіху на конкурсі!
Дякую за увагу. Порою відданість Землі та Любові – все, що тримає справжню Людину в світі. І Вам удачі, більше – перемог.
Оповідка добра, викликає співчуття до старої людини! Переселення душі в кота – чудова думка, я трохи вірю в таке) Успіхів на конкурсі!
Дякую щиро. Хай і Вам щастить.
Речення «Погода нас ся доконає» не має сенсу. Займенник «ся» показує приналежність дії: «Я ся стомив від такої погоди».
Але оповідання гарне й миле. Щасти на конкурсі.
Пане Орачу, варто зважити на порядок слів у реченні. Авторський “ся погода нас доконає”, де “ся” означає “ця”. У Вашій інтерпретації воно звучить інакше.
О, точно. Це я щось тупонув. Прошу вибачення.
Йой, за мене заступилися…. така приємність. Щиро дякую, Helga. Хай Вам добре буде. Успіхів.
Спасибі за увагу. Хай щастить кожному, хто є тут. Гараздів Вам.
Може, й дійсно то останній рік для них, а потім зрештою воз’єднаються людьми. А може, Чорний просто песиміст, і у них попереду довге життя 🙂 Гарне оповідання, дякую.
І окреме спасибі за діалект, завжди приємно читати твори, де дбайливо відтворюються різні говори.
Дякую щиро за відгук. Приємність неабияка від Вашої уваги до діалекту. Літерами говірку передати не можна, це треба чути і “бачити” мову старих людей цього регіону. Вона м’яка, буцім масло проти полум’я печі, вона пахтить конвалією та мокрим мохом і смакує гарбузовою кашею. Гараздів Вам, пані Маріє, та перемог.
Ще чотири котячі життя. Маруся може ще всіх нас пережити.
Насправді, сумне оповідання. Коли на старості років у людини не залишається нікого ближче за кота.
Дякую Вам за увагу. Ото б наші бажання та вжиття втілити, бо оповідка писана з реальної людини. Щасти.
Хай живуть!
Дяка Вам за милосердя. Житимуть! Бог добрий до чистих Душ.
Зворушливо. Успіхів!