8 Листопада, 2021

Особливості вирощування лікарських рослин

Ярослав залишив телефон в спеціальній підставці на вчительському столі та сів за свою парту. Він розкрив зошит, покрутив між пальцями ручку. Потрібно повторити формули, бо Орест Григорович обіцяв влаштувати самостійну по вивченій темі, а отримувати погану оцінку Ярославові зовсім не хотілося. Та замість алгебри йому ввижалося поле з рівними рядками висохлого бадилля картоплі. Він похитав головою – ні, це вже занадто – наче йому на фермі мало сільського господарства. Добре, що врожай вже зібрали.

Продзвенів дзвінок і в клас залетіли хлопці, а вже за ними спокійно зайшли дівчата.

На стілець поряд впав червонощокий Василь:

-Хух, жах, ганяли по сходах, в квача грали – він випростав ногу, витяг з кишені джинсів хустинку та протер чоло. Потім вказав на сторінку, де акуратним почерком були виведені формули: – Вчиш?

– Так.

– А те, що Синус захворів ти не знав? – Вася відкинувся на спинку стільця і почав розхитуватися на ньому. – Ха! Менше зубрити треба!

– На краще, – видихнув Ярослав.

– Авжеж «на краще», Ярик, – Василь штурхонув його в плече – Зараз тихенько посидимо і звалимо …

– А шостий урок?

– Тьху… – Василь нахилився до Ярослава і зашепотів йому на вухо: – Я тобі повторюю: зараз ніхто не прийде і ми потихеньку звалимо звідси. Ми все з хлопцями обговорили. Буде так, ніби ми вирішили, що у нас уроки скінчилися. Йдемо всі. Весь клас не покарають, повір мені…

– Ну це… Е-е-е… Неправильно.

– Та задрав ти вже, Рудий! Будь нормальним! – він сів і підпер голову рукою. – Йдуть усі. Крапка. Навіть – ботани. У вас що, не так було?

– Всі, то всі, – сказав Ярослав, що ж поробиш, ось тільки…

Двері відчинилися і в клас зайшла Світлана Василівна. Учні невдоволено загомоніли, але піднялися та привіталися.

– Доброго дня, діти, сідайте, – вона обвела клас поглядом. – Так як Орест Григорович захворів, то зараз у вас буде два уроки біології.

– Твою ж… – прошепотів Василь.

Вчителька сіла:

– Отже, відкривайте зошити та записуйте тему уроку: “Пасльонові”.

За вікном вітер розхитував дерева: грався довгими золотими пасмами грайливих беріз заплітаючи їх в коси, збивав краплі вологи з кінчиків мокрих гілок-пальців зажурених калинових кущів, затихав біля них витріщаючись червоні ягідки; летів далі та роздавав запотиличники невисоким кленам і їх жовті, пожмакані вранішнім морозцем, перуки, падали на темно-зелену траву. Небо затягло сірими хмарами, вітер гайнув догори і звідти жбурнув жменю льодяних крапель на залізне підвіконня, і звук прокотився такий, наче хтось шваркнув з автомата. Ярослав здригнувся і враз повернувся із зачарованого дивосвіту до прісного, монотонного бурмотіння вчительки, під штучне світло ламп, в душний похмурий клас. Засвербів шрам на грудях, рука мимоволі потяглася до нього. Ярик озирнувся: всі займалися чим хотіли, але тільки не вивченням нової теми. На якийсь короткий проміжок часу він знову опинився поза будівлею, почув шелест крапель холодного дощу по бурому листу, що вкривав землю, заглибився в вологу та м’яку, масну чорну землю, повз мурах, хробаків, землерийок… і випірнув з неї в наростаючий гул навкруг.

– Включіть світло, – голосно сказала Світлана Василівна,- щось занадто темно стало.

Вона прогорнула кілька сторінок підручника, зняла окуляри та помасувала перенісся.

– Ну що ж, – промовила вона прикладаючи палець до телефону, – чи є у когось питання?

Ніхто їй не відповів – всі чекали закінчення уроку.

– Хм, ось тобі, синоптику, й дощ серед ясного неба, хоч би з вікна визирнули, – пробурмотіла Світлана Василівна вдивляючись в екран. – Гаразд, тоді дізнаємось, що ви засвоїли, – вона наділа окуляри і обвела поглядом дітей.

Усі смиренно поопускали голови, намагаючись стати невидимками; усі, навіть відмінники.

– Ну, що ж, – вчителька зупинила погляд на Ярославові, – Смага, скажи, будь ласка, які рослини з родини пасльонових вирощують у вас на фермі?

Ярослав почав повільно вставати водночас штовхаючи Василя, щоб той підказав, але товариш тільки розкривав підручник і розгублено гортав сторінки в пошуках відповідного розділу.

– Не поспішай, – заспокоїла Світлана Василівна, – три бали за рослину. Це занадто, але ж тема нова.

– Ну, цей, – почав Ярослав і роззирнувся в пошуках допомоги, бо не могли ж всі тільки вигляд вдавати, що слухали, а самі не чули нічого. Була-не була, чого там багацько росте: – Картопля…

– Звісно, що картопля! Не нервуйся – це ж просто!

– Ну, е-е-е… Помідори. І цей… е-е-е… Перець?

– Звичайно, перець. Ну, не схожий він на картоплею, але родина одна. Згадуй, Ярославе…

Він силувався пригадати ще щось. Почув підказку і не повірив, але у нього й так вже є дев’ять балів, то в крайньому випадку посміються всі та й потому.

– Мандрагора.

– Овва, коли ж це ми таку рослину їсти почали?

Ярослав почухав потилицю:

– Ну, не знаю я більше. А це так – для сміху, – він глянув на чорняву Настю, а та вказувала пальцем на рядок в книзі.

Світлана Василівна знизала плечима:

– Що ж тобі сказати? Хм… Так, мандрагора відноситься до родини пасльонових, а от про її вирощування для споживання я не знаю, – вона махнула рукою, – 10 поставлю. Сідай.

Ярик гепнувся на стілець.

– Хочу попередити вас, – Світлана Василівна відклала телефон в сторону,- що корінь мандрагори, скоріше за все ви про нього чули, та й бачили щось віддалено схоже у фільмах про Поттера….

– Не тільки, – буркнула Настя.

– … але це зовсім не те, що є насправді. Мандрагора, беладонна та дурман є вкрай небезпечними рослинами. Тютюн, до речі, теж, – вчителька обвела пильним поглядом клас. – Будьте обережні, – і знову взяла до рук телефон.

Ярослав картав себе – таке бовкнути.

– Ярославе, гей, чуєш?

Він оглянувся:

– Чого тобі?

Настя торкнулася пальцем до своїх губ. Ярослав помітив чорний лак і кільце в вигляді черепа якоїсь птиці на пальці.

– А правда, що у вас росте мандрагора?

Він постукав себе по скроні:

– Ти тупенька чи що? – чорне волосся Насті закривало майже все обличчя і вона дуже нагадувало дівчинку з суперсімейки. – Сама ж мені підказала про це.

– Може, але чом би й ні? Ви ж не так давно тут поселилися, може від старих господарів залишилось, – вона нахилилась ближче і прошепотіла: – Знаєш хто там жив?

Василь стукнув його в плече:

– Не слухай цю навіжену – вона ж схиблена! Ти б бачив її зошит з усіма закляттями з цих… е-е-е… Зачарованих.

– На кота перетворю, Васька, будеш собі все життя яйця й сраку вилизувати.

– Та пішла ти… – огризнувся Василь, але відвернувся.

Ярослав же вирішив закінчити цю безглузду розмову:

– Я спитаю у мами і якщо є, то скажу.

– Про мене – ані чирчик.

– Ой, така таємнича, що далі нікуди, – прошепотів Василь.

– Заткнись, – зашипіла Настя

– Та годі, годі вам – розберемось. Може й не має ніякої цієї…

Світлана Василівна постукала олівцем по столу привертаючи увагу учнів.:

– Гаразд, до перерви залишилось кілька хвилин, тож посидьте тихенько, щоб на наступному уроці не було самостійної.

Двері відчинилися, зайшла завуч і махнула рукою: сидіть, мовляв.

– Смагов, – звернулася вона до Ярослава. – по тебе приїхали. Можеш бути сьогодні вільним – я відпускаю тебе. Тетяні Сергіївні зателефонуй – голос у неї був стривожений.

Ярослав швидко кинув речі в рюкзак, вихватив з чарунки телефон і побіг до виходу.

Три пропущені – що ж сталося? Зранку все було чудово. Невже щось з батьком? Але ж він на передову повинен був лиш продукти відвезти. Невже з ним щось трапилось? Шрам засвербів і Ярослав почухав його.

Хлопець зупинився на ґанку, накинув каптур, бо рясний дощ хоч вже вщух, але мілкий сипав мов через сито, та й побіг до авто, на ходу смикаючи застібку-змійку куртки. Бігунок, як на зло, мов справжня змія, вчепилася в матерію і ніяк не хотів відпускати. А, ну й грець з ним!

Ярослав підніс слухавку до вуха – мама не відповідала. Він набрав іншого абонента – з татом не було зв’язку – напевне ще не повернувся, тому мама й викликала Ярослава.

Хлопець застрибнув в авто і хотів ще раз набрати матір, але побачив смс. “Почалося раніше. Поспішай”.

Хлопнули дверцята – Ярик здивовано обернувся – це була Настя. Він глянув на Петра – по скам’янілому обличчю водія не промайнуло жодної емоції, тільки заблищали очі з-під козирка бейсболки і рука вже потяглася до дівчини.

Хлопець зупинив його поклавши руку на плече:

– Вона зі мною.

Не кажучи ані слова чоловік відвернувся і завів авто – мотор басовито замурчав – наче велетенська кішка потягувалася перед стрибком.

– Що тобі?

– Нам по дорозі. Підвезете? Тут зовсім поряд?

Ярослав відразу відкинув силовий варіант, бо дівчина, яка лежить на асфальті і з її носа юшить кров, занадто б контрастувало з його поведінкою у школі. Йшла б краще пішки, якщо дійсно недалеко – не встигла б змокнути.

– Гаразд.

– Потім скажу, де зупинити.

– Поїхали, – сказав Ярослав і коли мотор заревів, а автомобіль кинувся вперед на максимальній швидкості, він пожалкував, що вдома залишився саме Петро, а не Адам. Бо цей кам’янолобий розумів все дослівно: швидко – значить, тієї ж миті.

– Шумахер, – процідила Настя, але Ярославові здалося, що вона проковтнула першу літеру. – Я про…

– Ти що, з уроку втекла? – перебив її Ярослав.

– Я б це так не назвала, – дівчина відкинула мокре волосся з обличчя. – Я про ферму хотіла запитати. Ти нічого дивного не помітив?

– Я б це так не назвав, але бур’яну мало, хоча землю давно не обробляли, – посміхнувся хлопець. Поклав долоню Петрові на плече: – Зменш швидкість, – знову глянув на Настю і помітив сережку у вигляді зміїної голови над чорною бровою, – В цілому нічого надзвичайного.

Дівчина підсунулася ближче і міцно схопилася за спинку Ярославового сидіння. Вона швидко глянула на Петра, але той, виглядав наче робот – уважно дивився на дорогу, майстерно маневрував по вузькій вулиці і не звертав уваги на пасажирів.

– До того, як ви облаштувалися на покинутому місці, там бачили привидів, – замогильним голосом сказала вона.

– Ой-ой-ой, вже злякався. Заспокойся, мене казочками не налякаєш, – посміхнувся Ярослав. – Кажи де висаджувати – ми поспішаємо.

– А до того там відьма жила, – Настя не зважала на запитання, – страшна така стара баба. Я хотіла одного разу пролізти до неї, але собак було забагато, щоб прокрастися тихо…

– Це все дуже цікаво. Але що ти від мене хочеш?

– Невже не ясно? Я ж кажу – подивиться на житло відьми…

– Ти точно схиблена – зітхнув Ярослав. – Євдокія Пилипівна померла рік тому, а захаращена садиба за кілька кеме від міста нікому не потрібна…

– А ви значить взяли будинок?

– А нам значить діватися нікуди було, бо наш дім зруйнували! – викрикнув Ярослав.

– Чого волаєш? – Настя зиркнула на Петра, той як і раніше не дивився в бік підлітків.

– Тому що пхаєш носа куди тебе не просять!

Дівчина відкинулась на спинку:

– То он ти який, а в школі гальмом прикидаєшся.

– Де тебе висадити? – через зуби процідив Ярослав. – Дощ вже скінчився.

– На наступному перехресті зупиніть, – попрохала водія Настя.

– Зупини, де дівчина…

Заскреготали гальма, авто вильнуло до узбіччя, втрапило колесом в калюжу і різко зупинилося: Ярослава врятував пасок безпеки, а от Настя добряче приклалася до спинки сидіння, а потім її відкинуло назад. Навкруг засигналили автомобілі, кілька перехожих відсахнулися від ненормального водія, одна бабця ледь не впала, але втрималась і пригорозила складеною парасолькою.

– Не зараз же, – прохрипів Ярослав, – на наступному перехресті.

Дівчина шмаркнула носом, голосно ковтнула, матюкнулась:

– Ти дебіл?! Я ж говорила!

Чоловік не звернув на неї ані найменшої уваги – мовчки сидів і дивився на дорогу.

– Вибач, – Ярослав відстібнув пасок, – що у тебе? – його злість зникла за мить.

Настя витягла серветку і витерла носа – на білому папері залишилось кілька червоних плям.

– Бувало й гірше, – вона зиркнула на Петра, хотіла щось додати, але промовчала.

– Може тебе підвезти до самого дому? – Ярослав доторкнувся до плеча Петра.

– Це вже ні, – відказала вона. Знову глянула на водія, приклала хустинку до носа: – Слухається мов слуга?

– Не слуга, він просто виконує мої накази, – швидко пояснив хлопець.

– Зрозуміло, – хмикнула Настя. – Ти мені винен.

– З якого дива?

Дівчина показала закривавлену хустинку:

– Я тобі зателефоную, як в гості надумаю прийти – хочу побачити привидів та квітку мандрагори.

– Вони вже відцвіли…

– Ось бачиш, а говорив, що не ростуть, – засміялася Настя, але враз скривилася від болю. – До зустрічі.

***

Все ще обдумуючи слова Насті про її вкрай небажаний візит, Ярослав пригадав розповідь Василя, з яким він потоваришував відразу після переведення в нову школу, про відморожену дівчину, яка і на дах будь який видереться, і при повному місяці на кладовище свічку запалену віднесе, а хлопцеві в пику зарядити – це їй запросто. Тепер Ярослав був впевнений, що та дівчина і є Настя.

Авто заскочило у двір ферми.

– Пильнуй, – наказав хлопець, а сам чимдуж побіг до старої теплиці по ледь помітній вузесенькій стежинці через мокрі бур’яни туди, де гавкали та скавуліли собаки.

Тут, за будинком, який ще й досі називали “конторою”, примостилася невеличка будівля, що за часів Нерушимого повинна була стати початком великого будівництва в радгоспі “Радянська Україна”. Але кошти на будівництво скінчилися навіть раніше ніж добропорядні громадяни встигли розтягти будівельні матеріали. В “конторі”, до самої своєї смерті, сторожем служила бабця Євдокія – якій податися було нікуди, бо ні рідних, ні житла свого вона не мала. А тут – яка-не-яка, а зарплатня, дах над головою та приблудні коти та собаки, та й охороняти нічого…

Стежка повела його через тьмяно-жовтий прямокутник дверей, через потовчені зарості, до відкритої місцини, де прямо на землі сиділа мама. Над нею ледь жевріли кілька голих лампочок, бо примарне сонячне світло, що ледь-ледь продиралося крізь щільні хмари, які нагромадив злий вітрюган і якимсь дивом пробивалося крізь замутнений скляний дах, не могло освітити темне приміщення. Дикий плющ вився догори по потрісканим цегляним стінам, пролазив у щілини і обвивав дерев’яні рами на даху. Де-не-де крізь розбиті шибки тягнулися, обвиті все тим же плющем, стріли ліщини.

По скляній покрівлі застукотів дрібний дощик…

Мамині очі були закриті, пальці рук встромлені в масну чорну землю. По мокрому, темному волоссі стікала вода і тоненькими цівками тяглася до закушених губ. На ній була яскрава червоно-жовта сорочка й військові штани хакі. Мама розгойдувалася зі сторони в сторону з тихим мовчазним співом. І Ярослав вловив журливу мелодію: тиху, заспокійливу; наче то була колискова, яку він колись чув, але пригадати ніяк не міг. Мама розтулила криваво-червоні вуста і прохрипіла:

– Я їх тримаю, але мені тяжко. Вони кричать, наче скажені. Присядь, синку, допоможи мені їх заспокоїти…

Ярослав зробив кілька кроків і сів, схрестивши ноги, навпроти неї – між ними була грядка, на якій розхитували своїми жовтогарячими плодами мандрагори. Хлопцеві здалося, що то міфічні гідри стукаються головами борсаючись у землі, силяться витягти свої зміцнілі тіла назовні.

Обабіч грядки, в залізних клітках гарчали змучені пси – для них сьогоднішній день може стати останнім.

Ярослав притулив долоні до землі і закрив очі.

Він відчув живу, теплу і лагідну мамину силу, яка м’якою, пухкою ковдрою розстелилася по усіх стривожених рослинах навіваючи їм, як немовлятам, спокій та сон. Йому самому захотілося розтягтися на сирій землі, підкласти руки під щоку і поринути в забуття. І тоді він, мов маленьке хлоп’ятко, мружачись від задоволення та тремтячи від нетерпіння, кинувся стрімголов під ту чарівну ковдру, і опинився у дивному світі. Зовсім, зовсім не дружньому дивному світі. Куди не глянь – скрізь сіра неозора долина, лиш вгадуються десь далеко-далеко по видноколу сині гори, що піднімають свої сивочолі вершини до безликого неба. Під ногами стелиться густий туман – бредеш і не видно куди ступає нога.

Він один. Іде, озирається, мовчить, чекає. Тихо так, не чутно нічого, мов вуха позакладало, лиш б’ється стривожене серце та пульсує шрам на грудях…

Ходять-бродять по долині клапті туману, обходять його стороною, віддаляються, підпливають ближче, розпадаються на дрібні шматочки, щезають… Стукотить серце, з’являється тупий настирливий біль. Він повзе по хребту тонкими виноградними лозами, намацує шлях вусиками, обплітає хребці, проповзає між ними вгору, вгору… Його міцна рука хапає Ярослава за потилицю, тонкі пальці простромлюють шкіру і, мов ті великі слизькі мацаки восьминога стискають мозок, та з силою калатають ним по стінках черепа….

Білі тіні встають з туману, вони підходять ближче і хлопець розрізняє людиноподібні фігури. Ось вони були далеко… Аж, шусть! І вони вже біля нього. Низенькі, маленькі, наче ті діти, обступили його, тягнуть до нього бліді рученята, хитають рудими голівками на тонких шиях, вдивляються в нього білими очима, шепочуть тонкогубими, риб’ячими ротами:

– Братику-братику, допоможи…, – вони обступають його, доторкаються, смикають за одяг.

– Чи же я вам допоможу? – здивовано запитує Ярослав. – Братики?

– Попрохай неньку не чіпати нас, – шурхотять голоси, – Ми не хочемо спати – ми хочемо жити…

– Я спробую, тільки відпустіть.

– Відпустимо, відпустимо, – шумлять голоси мов та річечка.

– А ви тим часом спати лягайте та сил набирайтеся, – заспокоює Ярослав малечу, а сам потихеньку задкує намагаючись відв’язатися від чіпких рученяток.

Малята розтягують губи в усмішках і між тонкими вустами блищать маленькі гострі зубки, жовточубі голови хитаються ніби від вітру, долоньки притуляються одна до одної в молитовному жесті. Вони віддаляться від Ярослава і зникають в імлистій каламуті і разом з ними щезає біль.

Хлопець чує тихе зітхання, то мама відчула полегшення, бо мандрагори відчепилися від неї. Але чи надовго? Вони ж бо навкруг нього, по своєму бажанню незримі в цьому світі. І вони чекають на його дії. А Ярославу лиш би затримати їх, не дати самим народитися, бо вилізе корінь із землі і вереском своїм вижене дух з будь якої істоти та враз займе пусте тіло. І най це буде тіло якоїсь тварини, аніж людини. Потрібно втримати їх під землею до того часу, поки коріння не віддасть свою надбану свідомість плодам, а ті зогниють та зникнуть навіки.

Туман піднімається вище, стає густим та пружнім; Ярослав торкається долонями до поверхні желеподібного варева.

– Тихше, хлоп’ятка, тихше, – говорить він, але щось діється в молочному киселі навкруг нього, хтось ворушиться, здригається, тремтить від напруги, перекочується в глибині, хвилюється… Здається, що туман дихає…

І несподівано Ярослав розуміє, що в маминому зітханні було не полегшення – в ньому чулося безсилля, бо ж він не втримався і попав під її чари, і ніскільки не допомагає, а навпаки, змушує послабити пута, щоб він сам міг звільнитися.

І на якусь коротку мить туман завмирає, а потім з його глибини, з самого нутра, на поверхню піднімаються людські фігури: напівзотлілі, пошматовані, в розірваній військовій формі. Вони повільно підходять і починають рости, наче гірські велети обступають його, а він злякано притискає руки до грудей, кривить губи, мов та мала плакса і хоче втекти, зникнути з цього проклятого місця. Фігури нависають вже над ним, шкірять зуби, нечутно регочуть і починають свій чудернацький танок. Ярослав опиняється в центрі урагану, мерці кружляють навколо нього. Їхній одяг міняє обриси і перетворюється на мантії чаклунів. Вони сміються наче біси, гарчать мов собаки, верещать як ті мандрагори… Ярослав присідає на землю, закриває долонями вуха, схиляє голову і ховає її між колінами. Він відчуває – ще трішки і вона лусне, і розлетиться шматками навсебіч. Потім вони зникають, але стає важко дихати. Ярослав піднімається, падає навзнак і дивиться на сіре небо, яке мало-по-малу закриває така ж сіра мряка. Він закриває очі і на шкіру опускаються дрібні крапельки… Ярослав відчуває, як його тіло починає затягувати трясовина. Він би й радий висмикнути руки з драговини, але де там…

Смикається одне лиш серце, стукотить, мов навіжене, гонить гарячу кров по жилах, пульсує наче нова зірка і…

О, диво – світає! Над ним блакитне небо, зліва сонце, по праву руку вгадується бліда пляма місяця. Біль морськими хвилями накочується на нього і він ось-ось захлинеться

Ярослав повертає голову на бік – харкає кров’ю. Ніжна рука торкається його щоки.

-Зараз, синку, потерпи трішки… – вона кладе на нього мандрагору, – це вилікує тебе, – і з силою вдавлює корінь в рану на грудях.

Ярослав хапається за землю, глибоко вдихає, різко піднімається – він в їхній теплиці. По скляному даху стукотить дощ, краплі сповзають по гілках ліщини та по листю дикого плюща, собаки скиглять в клітках, мандрагори поволі хитають головами, а під їхнім листям ворушиться земля.

– Допоможи, Ярославе, – просить мама, – тільки обережно. Додай мені сили і скоро все закінчиться.

Хлопець вирівнює дихання, помалу заспокоюється і уявляє як живий, сонячний промінь повільно тягнеться від нього до мами, торкається і огортає її. Знову дрімота прийшла до нього, пригорнулася, притулилася… Ярослав стрепенувся, випрямив спину, розправив плечі і залишився осторонь.

Збоку здавалося, що дві людини медитують: слухають передзвін крапель дощу, шелест листя, вітра сопілку. Похитуються в такт поштовхам сердець, наче те полум’я свічок.

Насправді ж, Тетяна тягнула з сина всю його силу, адже в самої залишилось занадто мало. Вона заспокоювала, утихомирювала, пестила непокірне коріння і незабаром мандрагори полишили свої намагання вирватися з полону землі і тихо-мирно поснули…

Через якийсь час Ярославу здалося, що корінн знов шепоче до нього: “Відпусти, відпусти…” Він знов здригнувся, бо відчув, що стоїть на самому краю провалля, яке зветься сон-забуття і відкрив очі.

– Відпусти собак, синку, – тихо промовила мама, – вони не знадобляться.

Ярослав піднявся на слабкі ноги і відчинив кліті – собаки дременули з теплиці – п’ятеро. Найда – найстарша – вийшла останньою, тернулася боком об його ногу і підійшла до жінки. Зупинилася, заглянула в очі, завиляла хвостом.

– Дякую тобі і вибач.

Найда щось прогарчала у відповідь – не грізно, без злоби – і пішла собі геть.

Ярослав сів біля матері, вона обняла його і пригорнула до себе.

– Чому тато не встиг? – запитав він. – Ви ж завжди знали час.

Мати знизала плечима:

– Сама не збагну. Голова ще зранку розболілася, та я значення не надала, думала – дощить, погода змінюється. Відвар випила, та й потому, – вона важко зітхнула. – Заклопоталася по господарству, аж тут собаки заскавуліли та вити почали. Біль знову повернувся. Я тоді прислухалась – верещать… Батькові подзвонила – зв’язку нема, тобі – слухавку не береш. Написала, щоб зрозумів, потім директорці зателефонувала і Петра відправила, а сама до теплиці – рано ще їм, най посидять в землі. Земля… Може тут земля краща, чорноземи і все таке… Добрива… Хм, добрива…Ті ж самі… Можливо щось інше, але навряд…

Ярослав відсунувся від матері, піднявся на ноги:

– Тато далеко?

Мати ніби прислухалась до чогось:

– Вже недалечко, – вона витерла мокре чоло сорочкою. – Добриво везе.

Ярослав поворушив черевиком листя мандрагори. Хотів було йди, але зупинився – щось муляло йому. Засвербіло в грудях, він почухав і зловив несхвальний погляд матері.

– Я в тебе колись запитував про цей шрам…

– Операцію тобі на серці робили, – швидко сказала мати і хотіла було встати, але ноги не втримали її і вона похитнулася.

Ярослав підскочив і підтримав, зазирнув в очі:

– Ма, я бачив. Ніби зі сторони дивився…

Мати показала на стільчик біля клітки:

– Допоможи.

Вона сіла і обперлася спиною на металеві грати.

– Питай.

Ярослав зібрався з думками, згадав своє видіння, знову почухав шрам:

– Розкажи сама, бо я не знаю, що питати. Я боюсь питати…

Тетяна Сергіївна жестом попрохала подати пляшку з водою, напилася, подивилася на нього і посміхнулася:

– Ти не такий, як Адам чи Петро, – Ярослав видихнув, – ти наша дитина, – вона відвела погляд в сторону. – Коли почалася війна… Е-е-е… Ось скажи, скільки тобі років?

Ярослав здивовано підняв брови:

– Тобто? Ну, скоро чотирнадцять буде.

– Ось, а народився ти за два роки до війни…

– Як це?

Мама відпила ще води, посміхнулася, але потім спохмурніла.

– Потрібно до Петра сходити, бо той бовдур ніби собак ганяє по двору.

Ярослав прислухався, але нічого не почув.

– Ма…

– Коли почали бомбити нашу ферму, ми якраз збирали врожай. Ти був біля нас і тебе зачепило. Батько хотів було виміняти своє життя на твоє, але то потребувало більше часу, а дух майже покинув твоє тіло. Ось тоді я й вдалася до цього – поклала на тебе мандрагору.

Ярослав почухав шрам.

– Так, рана затяглася, а мандрагора проросла в серці і дала тобі життєву силу, прискорила метаболізм, дала поштовх, – мама посміхнулася, – і почав ти рости не по дням, а по годинам, і чуб твій став рудим.

– Але ж…

– Не хвилюйся, зараз поясню, – заспокоїла його мати. – Після смерті дух покидає тіло, але дрібна частинка залишається на деякий час і її втягує в себе корінь. Після цього він набуває надзвичайно цілющої сили, а потім…

– Я що, цей… як його…

– Ні дурнику, вважай що я поставила тобі кардіостимулятор, а духа в корені не було, лиш сила, – вона прислухалась. – Чуєш? Собаки, як показилися – чужого чують…

– Настя, – думка, мов блискавка торохнула Ярославові в голову…

* * *

Хлопець вибіг на подвір’я, послизнувся і впав у мокру траву. Він підняв голову, обтер від вологи обличчя та віднайшов поглядом стару яблуню, яку батько вже другий рік обіцяє спиляти, бо хоч яблук вона і мало дає, та яка благословенна під нею тінь в літню спеку.

Освітлені двома ліхтарями, під яблунею, забравши писки догори голосно гавкали та гарчали їхні дворові пси, між ними височів неповороткою брилою Петро. Чоловік похитувався зі сторони в сторону, наче п’яний. Аж ось він зробив крок і вчепився за нижню гілляку. Ярослав не був впевнений в тому, що хоче зробити Петро: чи то вилізти на дерево, чи просто зламати злощасну яблуню.

Ярослав гукнув до Петра, та той не відповів, ніби оглух. Хлопець піднявся, прикрикнув на собак – ті огризнулися, але всі підбігли до Ярослава. Він ще раз, голосніше покликав Петра і той повернувся до господаря. Ярослав здригнувся – хоч скам’яніле обличчя нічого не відображало, але злі очі горіли мов дві жарини, на лобі ледь помітно світилися рубці, рот був скошений на бік і між вустами застряг білий папірець – хтось добряче приклався до його щелепи і ця безстрашна людина мавпою висіла на мокрій гілці і щось кричала Ярославові.

Невже Настя? Ну, так, а хто ж ще? Він ясно уявив, як Петро наступає на злякану дівчину, а та з неймовірною силою лупить його палюгою по голові, здоровило не втримується на слизькій траві, падає і гепається бідною головою об щось тверде.

Загриміло, дощ почав накрапати дужче, а потім припустив рясний і холодний.

– Залиш її в спокої! – заволав Ярослав. – Я наказую!

Петро почав розхитувати дерево і хлопець знав, що сили у нього достатньо, щоб вирвати дерево з корінням.

А ще він перестав коритися наказам. Він виконував останній: “Пильнуй” і Ярослав не знав чи розрізняв він своїх та чужих. Може він став, наче скажений пес і всі навкруг перетворилися на ворогів.

Говорила ж мати, щоб батько не чіпав камінь, бо це тобі не глина і нічого з нього доброго не вийде. А тепер ось маєш!

Хтось торкнувся його ноги. Ярослав опустив руку і почухав Найду за вухом – та заскавуліла, потім загарчала.

Тріснула гілка за яку розхитував деревину Петро. Не втримавши рівноваги здоровань впав на землю розбризкуючи воду і грязюку.

Найда заскавуліла і відбігла від Ярослава, він оглянувся – до нього наближалася мама.

– Що сталося?

– Петро не слухається, – відповів Ярослав і побачив, як чоловік піднявся на ноги і кинувся на дерево, ніби воно було його ворогом. Яблуня хиталася і Настя ледве втримувалася на слизьких гілках.

– Хто там, Ярику?Я погано бачу.

– Це Настя. Однокласниця. В гості напрошувалась.

– Потрібно відволікти Петра. Мізків у нього замало, але скоро він добереться до неї, – мати свиснула і всі собаки зібралися навколо неї. – Взяти!

Ярослав рушив до Петра за псами. У нього теж є шанс, але це ризик.

– То запросив би, щоб мороки менше було.

Можливо.

Собаки кружляли навколо Петра наче вихор. Вони кидалися на нього, роздирали одяг, кусали за ноги та висли на руках. Здоровань відкидав псів, бив їх, але вони таки відволікли його від дівчини.

Ярослав стрибнув на Петра. Якби він почав роздумувати про доцільність свого стрибка і бійки з мовчазним чоловіком, то закляк би на місці й не ворушився, або бігав би навкруг неповороткого здорованя і намагався б достукатися до його зламаної свідомості. Він же навпаки – побачив крихітний шанс і вирішив ним скористатися.

Ярослав вчепився на Петра ззаду, затис руками його товсту шию, обплів ногами торс.

Здоровань наче ведмідь почав скидати з себе нав’язливого ворога. Ярослав відчув що ноги почали зісковзувати – ще секунда і він злетить з Петра, а той розтопче його, як дрібну тваринку. Потрібно потерпіти. Хлопець стис ноги з усієї сили, одною рукою обхопив шию Петра, а іншою з силою провів по його лобові. Потрібно було стерти лише “алеф”, та він стер все слово. Петро хитнувся раз, вдруге, а потім впав, наче підкошений, придавивши Ярослава. Хлопець побачив, як мати підбігла до нього, розігнала собак і висмикнула списаний клаптик паперу з рота Петра.

З дерева зістрибнула Настя. Вдвох з Тетяною Сергіївною вони витягли Ярослава з-під неживого Петра…

* * *

Наступним ранком Ярослав сидів за столом в кухні і сьорбав гарячий курячий бульйон. Навпроти нього батько чухав чорну щетину на підборіддю і маленькими ковтками пив чай. Тетяна мішала щось в каструлі великою дерев’яною ложкою.

Володимир подивився на сина:

– Ну що, лицарю, врятував свою даму від кам’яного велетня?

Ярослав зніяковів і промовчав.

– Не займай сина, – відповіла за нього мати. – Я говорила тобі, що одного Адама досить. В тебе погано виходить, коли ти робиш все нашвидкоруч.

– Петро був призначений тільки для важкої роботи і він з нею справлявся, – заперечив чоловік. – Я тобі хотів допомогти, а ти як завжди.

– Ось не починай!

Батько відставив чашку:

– Сподіваюсь у мене не той чай, яким ти вчора відпоювала нашу гостю.

Тетяна засміялася веселим молодим сміхом:

– Я тобі інші трави заварюю, дурнику…

– Ага, – пробурмотів Володимир і з посмішкою глянув на Тетяну.

Ярослав піднявся з-за столу:

– Дякую, я на подвір’я.

– Глянь до Адама.

– А він…

– Добрива розвантажує. Цього разу Полковник постарався, – самовдоволено сказав батько. – Сходи, перевір, щоб він не напартачив чогось. Може я й цього не доробив…

– Ну, Вов…

Ярослав закрив за собою двері, глибоко вдихнув свіже прохолодне повітря.

Тихий ранок. Ніби нічого й не сталося.

Сонце мляво продирається крізь гілки старої яблуні в центрі подвір’я, кидає на хлопця погляд золотих очей, зігріває оманливим теплом. Шурхотять останні бурі листки на мокрих гілках, вітер обережно зриває їх і ніжно опускає на кам’яну брилу, на якій весело іскряться краплі вологи.

Ярослав закриває очі і не ворушиться, щоб запам’ятати цей момент. Йому здається, що вчорашні події це всього лиш сон, але синці на всьому тілі говорять про інше. Можливо, і він пив вчора особливий чай. Ярослав посміхнувся – краще вже трави, аніж нейролізатор агента Джея.

Він прислухався…

– Тобі все ще весело?

– А що трапилось? Не розумію.

Щось грюкнуло.

– Тобто ти не розумієш? – зі злістю говорить мама. – Вчора наш син ледве не загинув від рук твоєї іграшки…

– А ось і ні! – твердо відповідає батько. – По-перше – Петро не був створений для … Хм… Оборони чи нападу. Це такий собі тракторець, а не танк. По-друге, мізків там кіт наплакав. По-третє, Ярослава вже потрібно готувати до всіх небезпек…

– Йому лише дев’ять!

– А на вигляд всі п’ятнадцять.

– Не перебільшуй!

– Гаразд, але він і не маленька дитина – може за себе постояти, – погоджується Володимир. – Та й вбити його не так легко… – стук-геп. – Ой, ти чого?

– Пообіцяй, що големів ти більше робити не будеш, а тим паче експериментувати з матеріалом для них.

– Добре-добре, але Адам залишиться.

– Я подумаю.

– А що там з дівчиною? – швидко змінює тему батько. – Може в гості хай приходить?

– На Велесову ніч, – погоджується мати. – Потрібно спогади з новими подіями перемішати, так краще буде.

– Можна буде і Петра підняти…

Мама знов чимсь б’є по столу.

– Я ж тобі сказала…

– Ну чого ти, Тань…

Ярослав більше не слухав, а попрямував до теплиці.

Може війна тому причина, що батько так відноситься до небезпеки. А може, тому що вони не зовсім звичайні люди. Для Ярослава були звичними його видіння й сила. Мати зналася на травах, могла відчувати та керувати живою природою. Батько мав владу над землею та металами.

Але про це ніхто не повинен знати. З тими ж, хто вже знав – домовлявся батько.

Ярослав обійшов теплицю з іншої сторони. Одна половина металевих воріт була відчинена і спритний та сильний Адам вивантажував тіла мерців з черева білого бусика. Деякі цілі, а деякі напівзотлілі, пошматовані, в розірваній військовій формі – найкраще добриво для вирощування цілющої мандрагори…