НЕЗНИЩЕННІ

Всі ми – люди (поки що і на жаль), а людонькам притаманно тішитися всілякими рожевими ілюзіями та заспокоюватися самообманом. Віриться, що живемо не дарма, що рано чи пізно всі проблеми вирішаться, згинуть наші воріженьки й настане світле майбутнє, запануємо. Твердо переконані, що homo sapiens не пропаща-безнадійна-тупикова гілка еволюції. В решті решт, навчимося жити в мирі-злагоді, без війн, голоду та «творчості» Поплавського.

А фактично – зло незнищенне. Зло довкола нас. Зло всередині нас. Зло  – ми самі. І не треба бути Нострадамусом, щоб передбачити, що в один прекрасний день черговому бункерному маніяку набридне історична роль чергового бункерного маніяка і він таки натисне червону кнопку. Так би, безсумнівно, й сталося, якби доля не послала інший варіант припинення існування неспокійної популяції безволосих  мавпочок.

Коли Простатник Вогон Джельц з Ради планування галактичного гіперпростору оголосив про ліквідацію планети Земля при побудові гіперпросторового експрес-маршруту більшість полегшено зітхнула. Відмучились! Чудовий фінал! Не залишиться переможців і переможених. Ніхто не піде ображеним. Погодьтеся, як задовбав оцей постійний ріст цін на продукти та енергоносії! Як дістав оцей тотальний аб’юз толерантності, цькування чоловіків на жінок, людей на політиків, червоних на блакитних, лівих на правих, північно-західних на південно-східних, активних на пасивних, свідомих на підсвідомих, віруючих на тих, хто не в курсі, вакцинованих на щеплених, плоскоземельщиків на гнутоземельщиків, питущих на веганів, хокеїстів на плавців і перелік такого невичерпний. Придумати нову отруту – в людства виходить швидко і якісно. Придумати нове лікарство – майже неможливо. А якщо щось і продається в аптеці, то на один корисний ефект вас чекає мінімум п’ять побічних шкідливих. І тільки в Україні фармацевти по справжньому дбають про здоров’я пацієнтів: продають крейду під виглядом таблеток, адже відомо, що всі хвороби або минають самі (лікування зайве) або не виліковуються (лікування зайве).  Навіть цей гнівний текст є неспростовним свідченням того, як автора (теоретично милу та гуманну людину, порядного сім’янина) плющить від люті на все довкола, що є результатом цілодобового промивання мізків усіма наявними медійними засобами.

Соррі, відволікся. Людство подумало: «Ура! Відмучились!» Та не все в нашому житті так просто. Як вже зазначалося: зло незнищенне. Виявилося, що будівельники у всьому всесвіті незалежно від раси, кількості кінцівок, віросповідання, локального прискорення вільного падіння, рівня чи специфіки будівельних технологій, є дуже особливими істотами. Можливо, навіть окремою глобальною міжвидовою кастою. Що я маю на увазі? Якщо майстер обіцяє прийти до вас в понеділок вранці, то фактично він явиться у вівторок після обіду (в кращому випадку). Якщо цеглу обіцяють привезти післязавтра (хоч потрібна була позавчора), то не факт що привезуть узагалі. Якщо планують закінчити ремонт до нового року, то розраховуйте, що фактично це станеться не раніше Великодня. От і цього разу, щось пішло не так. Гіперпросторові бомби чи то заклали не в тих координатах гіперпростору, чи то спрацювали вони не в розрахунковий момент, але замість обіцяного «ліквідувати Землю за дві хвилини», її було викинуто з рідної, насидженої (тобто налітаної) орбіти на периферію Сонячної системи. Хоча це і викликало гігантські цунамі, катастрофічні урагани, численні жертви та масштабні руйнування, але людство вижило. Оскільки – незнищенне! З відльотом у дальні й зовсім не світлі далі засатурння (аж там вчені люди пообіцяли стабілізацію орбіти) вирішилася одна з одвічних проблем людської цивілізації. Більше ніхто не нарікав на спеку, яскраве сонце та духоту. Новітній, м’яко кажучи, льодовиковий період спонукав протилежний спектр емоцій.

З позитиву, якого як ви розумієте, не так і багато, зміна орбіти Землі надала друге дихання ідеям заселення Марса. Якщо раніше туди летіли поодинокі збоченці та асоціальні маніяки, то тепер ті ж категорії землян почали летіти туди сотнями і тисячами. Бо ми незнищенні. Завдяки появі гіперпросторового експрес-маршруту і п’ятихвилинній зупинці гіперпросторового експресу в точці колишнього перигелію земної орбіти з’явився новий бізнес. Аналогічно, як жителі Коростишева, Конотопа чи інших приколійових містечок експлуатують потреби пасажирів у прохолоджуючих-зігріваючих (за бажанням) напоях та різного роду закусках, так і земляни швидко зметикували, що на інопланетянах можна заробити. І ось невдовзі, як опеньки старий пеньок, гіперпросторовий термінал обліпили різного роду малі архітектурні форми. Звісно, біляші з м’ясом, картоплею чи капустою інопланетян не цікавили. Як це не парадоксально, їх не цікавили вареники (свіженькі, домашні, ще гарячі, оцими ось руками ліплені, зі шкварочками або сметанкою), самогон (для себе гнали, беріть не пожалієте) і навіть борщ. На превеликий жаль, як виявилося, що 90 % інопланетних цивілізацій давно проминули білкову (чи аналогічну білковій) стадію, успішно зацифрувалися і перейшли на наступний щабель еволюції. Так що смердючі вогони не такі вже й круті, як би вони не пендеричились. Що найпечальніше, наявним у Землян поняттєвим інструментарієм неможливо пояснити, чим технологічно вони є. На вигляд це дво-триметрового діаметра згустки плазми, які чомусь не світяться так яскраво, як їм би годилося за нашими уявленнями про плазму і не є такими гарячими. Відповідно, прогоріли бізнесмени-першопрохідці, які орієнтувалися на фастфуд. Чого тільки не пропонувалося пасажирам: від найкисліших кислот до найлужіших лугів. Від кубиків замерзлого водню до розігрітої до мільйона градусів плазми – ставка не зіграла. Трохи більше пощастило так званим аніматорам: хто пропонував сфотографуватися на фоні земних пейзажів з аборигеном або з манекенами земної звірини. Але насправді успішною торгівля стала, коли хтось мудрий спробував торгувати інформацією. Довелося набити трохи гуль, поки визначилися в величині порцій (виявилося, що менше половини петабайта* інопланетяни брати не хочуть),  форматах даних, типах носіїв. Але спробуй, нашкреби оту половину петабайта. Добре, що знайшлися автори які писали як скажені. Кокотюха, наприклад. Якщо доповнити його нетлінку постами в фейсбуці, набирається чверть петабайта.

Несподівано з’ясувалося, що якщо з української фантастики вилучити стімпанк, то її продажі зростають експоненційно. Як вдалося вивідати в інопланетян, стімпанк викликає в них неприємне відчуття, схоже на гіркуватий присмак, якийсь аналог нашої рідної людської печії. Взагалі, у інопланетян дивні смаки. Згромадження лютого трешака, яке відоме нам як творчість авторів поетріклаба, поетичних майстерень, гоголівської академії та інших притулків графоманів продається на ура.  Так що автори даних ресурсів – не менжуйтеся, пишіть! Колись вас оцінять! Хоча ви й так невгамовні, хрін вас зупиниш.

Невдалою виявилася спроба продавати музику та плоди життєдіяльності художників. Мабуть, інопланетянам було надто важко сприймати такі абстрактні речі. Доводилося повертатися надто далеко назад по драбині еволюції, щоб зацінити ритмічну або не дуже какофонію звуків чи кольорову мазанину.

Не буду детально описувати яких зусиль (праведних і не зовсім) коштувало нам зі Славком влаштуватися продавцями в один з магазинчиків. Мабуть, ми були не зовсім пропащими продавцями, оскільки цеглини зі світовою літературою зникали в плазмоїдах-інопланетянах, як дрова у вогнищі в лютий мороз. Добре підвішений язик та природна кмітливість – традиційні запоруки успіху в багатьох професіях. Але цього нам, молодим надолобням, було мало. Поганий той комік, який не мріє стати президентом. Кожну вільну хвилину ми думали, як би заробити великі гроші, який новий бізнес заснувати та що б такого продати інопланетянам, що досі не здогадалися продати. Користуючись службовим становищем, ми перечитали гору літератури для бізнесменів-початківців. Шкода, але нічого путнього, окрім втраченого часу це нам не дало. Облишивши літературу, ми занурилися у світ відео з лекціями, тренінгами, дружніми порадами. Але й тут нас чекало розчарування.

– Ми або будемо до старості читати чи дивитися якусь розраховану на невдах маячню або припинимо витрачати на це час і спробуємо подумати власними головами, – підсумував Славко.

–  В мене таке враження, що усі нещасні знамениті мільярдери, хто створив свої бізнес-імперії з нуля – це всього лиш прояв «ефекту того, що вижив». Ніякого особливого рецепта успіху в них нема. Заснувалося десять бізнесів. Дев’ять збанкрутували, а один випадково виплив, – я не втратив нагоди похизуватися ерудицією.

Славко критично подивився на мене, але змовчав.

– Але ти правий, потрібно вмикати власні мізки, – видав я більш властиву моєму рівню інтелекту фразу.

Врешті Славко видав плідну, як з часом виявилося, ідею:

– Давай продамо себе!?

– Кому ми потрібні. Якщо вони варениками нехтують, то і люди не посмакують.

– Я маю увазі себе не фізично, а віртуально. Оцифруємо всі наші діалоги, піднімемо архівні відео, стенограми, все що можна, де записані наші розмови. В тебе рот ніколи не закривається, пів-петабайта назбирати буде easy**.

– Та ще хто знає хто з нас балакучіший, – не промовчав я, але ідея мені сподобалася.

Не так діло робиться, як казка кажеться. Щоб назбирати необхідний об’єм тексту пішло понад два роки. Що ми тільки туди не вліпили: від перших кривульок «мама-тато», шкільних творів до записів відеорегістраторів. Та найбільше тисяч знаків було отримано від нескінченних діалогів «ні про що», які ми вели, щоб пришвидшити процес. Улюбленою нашою грою стало пародіювання олдскульних письменників, з їх максимальною деталізацією кожної наноскопічнної дії.

Продукт під назвою «Славко і Микола. Діалоги» приніс нам трохи грошенят. Хоча до фурору поетріклаба було далеко, що  розчаровувало. Та все ж, потихеньку ми почали працювати над продовженням. А Славко продовжив мене задовбувати своїми новими ідеями, які були настільки фантасмагоричними, що навіть не потребували моїх коментарів. Та одного прекрасного дня, йому на думку спала справді цікава ідея:

– А давай до наших «Діалогів» додамо нейромережу, яка на основі аналізу тексту моделюватиме мою особистість. Тобто, інопланетянин зможе зі мною спілкуватися, отримуватиме якісь відповіді від нейромережі, які ймовірно дав би я-живий.

– А чому, твою особу? Чому не мою?

– Я ж більш розумний, хіба не зрозуміло? Хоча й справді, мабуть, не зрозуміло. Поясню доступніше. У мене рот більше не закривається, в діалогах мого тексту 53 відсотки, а твого лише 47. Тому модель моєї особистості буде правдивішою. Логічно, що з нас двох я кращий кандидат на репрезентатора людства.

– Зате я сильніший. І можу зробити так, що проголошені тобою тексти будуть нерозбірливими для голосового дешифратора.

– Згоден. Аргумент, – не став сперечатися Славко.

Деякий час подумавши, він запропонував компромісний варіант:

– А давай для початку зробимо змішану особистість. Так і простіше буде технічно. А потім наберемо ще даних і продамо окремі. Тоді й побачимо, хто цінніший.

На те й погодилися. Щоправда, до продажу окремих особистостей справа так і не дійшла. За «НейроСлавкаМиколу» ми отримали стільки, що не одразу й повірили своїм очам. Раніше я не пояснив, надолужу зараз про принципи торгу з інопланетянами. Вони самі встановлюють ціну на товар. І з цим ніяк не можна боротися. Тобто, ти засовуєш цеглину в плазму, минає кілька секунд на оцінку товару і «па-бам!!!» на твій рахунок падає якась сума. Або цеглина інформації повертається на полицю, якщо не посмакувала. Так от, на наш рахунок впала така сума, що нам миттєво розхотілося працювати простими продавцями. Ми ще деякий час спільно пробували себе в нових бізнесах. Потім, як це властиво бізнес-партнерам, вщент розсварилися і далі кожен жив своїм життям. Наскільки мені  відомо, Славко завис на орбіті Венери, а я став марсіянином.

І ось, одного прекрасного дня, мені приходить повідомлення: «Будь-ласка, прибудьте такого-то числа до гіперпросторового терміналу. Вас чекає сюрприз. Приємний. Дорогу у два боки і готель оплачено. Після всього вам додатково заплатять такий-то бонус».

Звісно, я нічого не зрозумів, але чому б не полетіти, не розвіятися. Якщо чесно, Марс – малоприємне місце. Було б куди, а головне – за що, давно дременув би звідси. Без Славка справи йшли так-сяк. Мабуть, він таки справді розумніший. Можливо, це його підступи? Хоче вибачитися? Але вибачатися – не в Славковий стиль. Та й взагалі, каятися, вибачатися – не притаманно людям.

І ось в призначений час я в вестибюлі готелю. І Славко теж тут. Постарів, потовстішав. Скрегочучи  зубами привіталися. Сіли за столик, замовили по коктейлю.

– Це ти організував цю зустріч? Я гроші за переліт і готель поверну.

– Звісно, не я. Чого б це мені хотіти з тобою зустрічатися? Я думав – це твоя ідея.

– А я думав – твоя.

Сидимо, мовчимо. Давні образи досі нас затьмарюють. Не знаю скільки б ми ще так мудитували, коли, невідомо звідки матеріалізувавшись, біля нас з’явився інопланетянин (насправді ніякої хитрої фізики, просто я сидів спиною до входу в зал, не бачив, як він залетів).

– Привіт батьки!  Як я радий вас бачити! Не впізнаєте? Це я, ваш синочок, НейроСлавкоМикола!

*Петабайт – 250 байтів або 1024 терабайта

** easy – просто.