8 Листопада, 2021

Записки мого предка, вельможного пана Ринви, знайдені на горищі занедбаного родинного маєтку

Опублікувати ці записки змусило мене прагнення відновити велич мого давнього роду Ринв, оскільки час невблаганно засипав піском саме його ім’я, а колись мій предок був настільки близьким до князівського престолу, що сам Князь довіряв йому куштувати страви перед тим, як Ясновельможний клав собі до рота бодай шматок того, що приносили з кухні. Шановний мій предок, а звали його Підкусій Ринва, також супроводжував Нашого Князя у всіх подорожах, тож його життя було сповнене турбот, неспокою і, як ви побачите далі, страшних небезпек. Мій предок ніколи не знав, чи прокинеться він на ранок і чи доживе до вечора. Таке життя відбивалося на його характері, тому ви можете вважати його дещо легковажним, хоча зважте на те, що він був на той час доволі молодим чоловіком.
Деякі сторінки знайденого рукопису втрачені, деякі вкриті плямами незрозумілого походження і через них неможливо прочитати майже нічого, хіба здогадуватися про сенс написаного, через що деякі пригоди мого давнього родича видаються неймовірними. Пропоную, шановному товариству оцінити самому, чи йняти віру словам мого вельможного предка. Проте застерігаю шановне товариство від необачних висловів чи суджень, бо хоч Ринви і занепалий рід, але він залишився шляхетним і спромігся заплатити за моє навчання у найкращих майстрів фехтування, а мій швагро є радником при магістратському суді, то ми радо поповнимо свої гаманці за позовом через образу гонору.
Разом з цими записками знайдено рукопис «Рецепти Рожевого Дракона», але його настільки пошкоджено, що я і не намагався його гортати.

Життя Підкусія Ринви, який їв з одної тарілки з Ясновельможним Нашим Князем.

Замолоду я був паливодою і великим шанувальником жіноцтва, та таким, що батьки ховали від мене доньок, а мені це тільки додавало завзятості. Мій язик знав безліч медових слів, а очі вміли палати пристрастю. Втім, пристрасть завжди була щирою, тому встояти переді мною могла не кожна дівчина чи молодиця. Життя моє у той час було важким, бо постійно доводилося мені пильнувати, щоб не потрапити у руки батьків, братів чи наречених моїх обраниць та, одночасно, щоб не призначити побачення двом або й трьом моїм любкам в одному місці. Одного разу таки не вберігся.

Раннього ранку я вертався після нічного побачення і перебував у тому стані легкої розслабленості, що буває у мене після ночі любощів. Темні тіні ще лежали у вузьких провулках. Якраз я проходив повз один такий, залитий чорнотою. З нього смерділо рибою і це нагадало мені, що я знаходжуся поблизу міського ринку, далеко від звичних моїх амурних шляхів, тож почувся у цілковитій безпеці. Тільки ця думка майнула в моїй кучерявій голові, як з провулку вислизнула тінь, міцно схопила мене за праву руку і втягла у темряву.

На мої голову і спину одразу обрушилися численні удари. Мене, шляхтича, гамселили дрючками звичайнісінькі, судячи з того, що від них тхнуло часниковою ковбасою, лакизи! Мій батечко, нехай царствує, привчив мене ще не такий біль терпіти, коли ловив мене малого у погребі біля горщиків із цукатами, привезеними із Заморського Князівства, і повчав важкою батьківською десницею. Пригадавши давній досвід, я вдався до одного з фіглів, які допомагали мені рятуватися від батьківського гніву: прикинувся, що втратив свідомість і припинив дихати. Мої екзекутори ще кілька разів копнули мене у ребра і зупинилися, щоб віддихатися.

— Здох? — запитав один і для певності вдарив мій бік важким черевиком. Я ледь стримався, щоб не скрикнути, одночасно сподіваючись, що в темряві не видно мого обличчя.
— Пан наказав його до Князя живим доставити, — зауважив другий і нахилився, щоб перевірити, чи я дихаю.

Я не став чекати далі, вдарив його лобом у ніс. Почувся хрускіт, а за ним несамовитий крик. Я схопився на ноги і рвонув туди, де жевріло світло — до виходу з темного і вузького, наче димар, провулку.

Вибіг під ранкове сонечко, але зупинився і став, наче вкопаний не від того, що його проміння осліпило мене. На протилежній стороні вулиці з дверей двоповерхового ошатного будиночку вийшла дівчина. Вона озирнулася на шум, який здійняв я і мої переслідувачі. Я встиг побачити її величезні зелені очі, золотаве волосся, яке хвилями спадало на високі груди, підперті корсетом, як на мене накинули якусь смердючу торбу і вдарили по голові.

Опам’ятався я, коли мене знову копнули під ребра. Тут я вже не зміг стримати стогону.

— Отямився, — сказав чоловічий голос. — зніміть з нього мішок.
Мене підхопили, поставили на коліна і за мить я зміг бачити і вільно дихати, хоча руки мої були зв’язані. Стояти на колінах мені, шляхтичу роду Ринви, було надзвичайно принизливо. Та й боляче, бо кам’яна долівка це вам не подушечка, яку моя матінка клала собі під час молитви. Тому я хотів підвестися і гордо обдивитися навколо, але дві міцні руки, які одразу лягли на мої плечі, не дали зробити цього. Довелося підняти голову і спробувати оцінити приміщення і людей у ньому.
З’ясувалося, що я стою перед підвищенням, до якого ведуть декілька сходинок. На підвищенні стояло велике крісло з височезною спинкою. Крісло дуже було схоже на трон. Ні, не схоже. Це й був трон, а на ньому сидів огрядний молодий чоловік у модній одежі з доброї тканини і хорошого крою. Обличчя в нього було бліде, він покусував нижню губу, наче щось його дратувало, і я сподівався, що то не я викликав його роздратування, бо чоловіка я впізнав. Це був Наш Ясновельможний Князь.
— Бачу, — князь роздратовано вибив пальцями дріб по бильцю крісла-трону, — ти, пане Ринво, отямився і готовий до суду.
До суду? Ні, до суду я готовий не був. За що ж мене судити? Я ж не розбійник якийсь! На мить мені здалося, що я знову опинився у мішку, бо в очах мені потемніло і щось стислося в грудях. Мимоволі я на колінах присунувся ближче до підвищення. І почув, як у Ясновельможного Князя бурчить у животі. Найгірше було те, що він помітив, що я почув. Образ закривавленої плахи виник в моїй уяві.

— Що ж, дамо слово шановному пану Полядвиці.
Пан Полядвиця був постачальником м’яса до князівського двору і впливом при дворі користувався неабияким. Я пригадав його дружину, з якою провів дві чи три приємних години, таку милу руденьку з рожевими щічками і… Виявилося, пан Полядвиця вже півхвилини виголошував промову, а я все пропустив за спогадами.

— Вимагаю за таку образу скарати на горло цього негідника, який ганьбить славне ім’я свого батька і лишив спокою всіх чесних мешканців нашої славної столиці! — почув я тільки кінець того, що говорив пан Полядвиця.

У князя в животі знову забурчало і він кинув на мене оком, щоб подивитися, чи я почув. Я й оком не повів, але з того, що князівський рот скривився, було ясно, що мені не повірили.

— Маєш, шляхтичу, що відповісти не те? — запитав князь.
— Ясновельможний Князю, з огляду на те, що пані Полядвиця на мене не скаржилася, то не розумію, який злочин я зчинив і чого сам пан Полядвиця на мене має образу, адже я трохи звільнив йому часу, щоб він міг більше приділити уваги тяжкій праці, яку він виконує для вашого двору, і…

Мене перервав несамовитий рик, що його винесли нагору потужні легені Полядвиці. Цей рик заглушив чергове бурчання в князівському животі. Обличчя Князя з блідого стало буряковим. Не схоже було, що це вияв вельможного гніву. З Князем щось коїлося, він схопився за живіт, який роздувся, наче в червонопузої жаби з Великого Багна. Здавалося, окрім мене ніхто цього не помічав. Полядвиця вигукував так голосно і знавісніло, що я злякався, що його зараз грець поб’є, а разом з тим і Князя.
— Гей! — заволав я. — Хто тут ще є? Покличте лікаря! Князеві зле!

Не знаю, чи то мене почули, чи ґвалт став надто гучним і він дібрався до внутрішніх покоїв, але у зал увірвалися слуги, кинулися до трону. За ними поспішав якийсь чудернацький дідок, а за дідком бігла висока струнка пані. ЇЇ я впізнав одразу — це була Княгиня.
Що було далі, я не знаю, бо всіх відвідувачів випхали із зали, а мене кинули у в’язницю, де я пробув три дні.

Три дні я провів в муках, бо не знав, чим закінчилося князеве нездужання. На четвертий день мене вихопили з камери. Не те щоб я був проти цього, бо в’язничні блохи добряче порозкошували на моєму тілі, але, те як мене, шляхтича роду Ринви, просто потягли кудись, нічого не пояснюючи, змусило трохи понервувати.

Я знову постав перед Князем. Ясновельможний сидів на тому ж кріслі. Він зблід і навіть трохи схуд. Князь глипнув на мене, наче вирішуючи щось остаточно, а тоді сказав:
— За тобою золоті верби ростуть, шляхтичу. Не тільки пан Полядвиця вимагає покарати тебе. Багатьом ти наплював у борщ, не думаючи, що тебе можуть колись їсти з тієї ж миски. Здається, я знайшов спосіб задовольнити вимоги моїх добрих підданих, мати з цього собі вигоду і тримати тебе на шворці. Слово «шворка» мені не сподобалося, але смакувало воно краще, ніж «шибениця».

(Тут у рукопису бракує сторінок, тому деталі угоди між Князем і Підкусієм Ринвою невідомі, хоча з подальших дій про деякі з них можна здогадатися.)

Ось так я став князівським дегустатором.

Найперше мене підвели до руки Нашої Княгині. Її Ясновельможність подивилась на мене і милостиво посміхнулася. Я, за звичкою, прибрав поважної постави і набрав повні груди повітря, щоб висловити своє захоплення красою і…

— Кхе-кхе, — почув я з-за спини нагадування Князя про мою обіцянку триматися подалі від жінок.

Я низько вклонився Княгині і відступив назад.

— Кохана, це пан Ринва, мій особистий дегустатор. Тепер він куштуватиме страви, що подаються мені на стіл, до того як вони потраплять мені до рота.
— Дегустатор? — здивувалася Княгиня, але одразу в її синіх очах спалахнули вогники. — Ти ж позичатимеш мені пана, гм, Ринву інколи, час від часу?

— О! — в голосі князя теж було здивування. — Час від часу, люба? Напевне, так буде навіть краще.
В животі моєму миттєво похололо, а потім холод опустився аж до п’ят. Наша Княгиня була знаменита не тільки своєю стрункою талією і високими вилицями, але й тим, що привезла із собою з-за Високих Гір любов до того, що вона називала «здоровим способом життя». Чутки про це ходили різні, але достеменно відомо було тільки те, що до Княгині вчащали торговці заморськими продуктами, з яких вона купувала винятково ті, що йшли на користь здоров’ю.

Моє життя змінилося. Хоч прокидався я не з півнями, та рано. Моїм обов’язком було стежити, щоб князю у страви не додавали нічого з того, що княгиня вважала «корисним». Усе це полинове насіння, сирі овочі або молоко верблюда (думаю, що і тварин таких не існує). Трудність полягала в тому, що княгиня не повинна була знати про наш з князем договір. Тому ранок в мене минав на кухні в обговоренні меню з паном Пательнею (він стверджував, що ім’я його походить від старовинного слова Пате, з наголосом на останньому слові. Начебто це слово означало якусь вишукану страву, вперше приготовану його предком), князівським поваром. Звичайно, я дбав про власні інтереси, бо куштувати те все доводилося мені першому.

Бувало й так, що зранку на кухні я стикався з покоївкою княгині, сухою як жердина дівчиною. Її гостре підборіддя завжди стриміло вгору і вона вперто намагалася не помічати мене. З нею завжди приходив улюблений кіт княгині, дуже самовпевнена істота. Котові наливали мисочку найсвіжіших вершків. Пінсетт замовляла сніданок господині і це було щось на кшталт:
— Свіжий сік двох хінських яблук, але він дійсно має бути свіжим! Два тости з вчорашнього хліба з висівками. Нічим не мастіть, тільки на краєчок покладіть пасту з насіння лободи позагірської, розтертої з галльським маслом, і ніякої солі!
Після таких настанов Пінсетт хапала кота, у якого ще всі вуса були сметані і гордо випливала з кухні. Тоді наставав мій час давати вказівки повару. І що ви собі думаєте? Я жодного разу не схибив!

— Візьміть, — починав я, — з десяток яєць, підсмажте на добрих шкварках. До них подайте пшеничного хліба, м’якенького, наче хмаринки над благословенними корівками, які дають молоко для чудового холтландського сиру. Цей сир накрайте тоненькими плястерками і подбайте, щоб подали той чудовий паштет з гусячої печінки, що ви його готували вчора…
Минуло трохи часу, я навіть дещо погладшав, але жодного разу ще нічого отруйного не потрапило нам з князем ані у келихи, ані на тарелі. Щоправда, над княжим столом завжди висів оберіг проти отрути, а у срібних кубках Князя та Княгині лежав жаб’ячий камінь, який, як відомо, є сильним протиотрутним засобом. У моєму кубку такого каменю не було, то довелося мені звернутися до місцевої відьми по амулет, який би міг якщо не спасти від отрути, то хоча б подати знак, що їжа чи питво отруєні.
Відьма мешкала біля ринку у тому самому ошатному будиночку, з якого виходила прекрасна білявка у той ранок, коли мене запхали у торбу. Я пригадав собі ту ганебну хвилю і щиро побажав собі, стукаючи у двері, щоб відьма була стара, зморшкувата і горбата. Не з моїм щастям…

Двері відчинилися і на порозі стала Прекрасна Білявка. Вона звела брівки і запитала:
— Чого тобі, шляхтичу? — але мову мені відібрало, язик прилип до піднебіння і я зрозумів слова з пісень мандрівних музик, що оспівують кохання. Прекрасна Білявка насмішкувато посміхнулася. — Заходь. Пошукаємо ліки від німоти. Тебе врекли, певно…

— Ні, — спромігся видихнути я. — Не врекли… отрута…

— Тебе отруїли? Не схоже…

— Не отруїли… Отруять…

Вона пильніше придивилася до мене.

— А! Ти новий княжий дегустатор. Зрозуміло, що отруять. Такого недолугого і не шкода.

Наче ляпаса мені дала! Від такого поводження я трохи очуняв і спромігся пригадати, що це я зазвичай збиваю дівиць з пантелику, а не вони мене.

— Веди мене до відьми, дівчино. Маю до неї справу.
— А я і є відьма. Моя бабуся померла місяць тому. Тепер я відьмую.

— Не замолода для такої справи? — мені хотілося трохи уїсти її, хоча насправді залюбки поцілував би її у вустонька медовії, обійняв би стан гнучкий.

Тьху, вилаявся я про себе, знову пісні в голову лізуть. Білявка наче прочитала мої думки і спохмурніла:
— Заходь, шляхтичу. Маю для тебе зілля перевірене. Як тебе звати?
— Пан Ринва.

—    Так і чую, як тебе мати кликала: «Ходи, Ринвочко, дам тобі медовичка».

— Підкусієм звуть…

— Хороше ім’я для дегустатора, — засміялася Прекрасна Білявка.

Ми увійшли у світлицю. Я очікував, що приміщення буде темним, зі стелі звисатиме сушений крокодил і пахнутиме цвіллю. Натомість мене зустріла світла кімната із вигодними меблями і безліччю шафок із шухлядками. Пахло сушеними травами. Із запахів я впізнав тільки лаванду.

— Посидь, пане Ринво, — кивнула мені Білявка. Я вмостився на фотельчику біля маленького столика.
Білявка вийшла кудись з кімнати і повернулася із тацею, на якій стояла незвичної форми посудина з довгою ручкою, дві крихітні чашки і ще два слоїки, в одному з яких виявилися модні тепер марципанові цукерки, а у другому зацукровані горішки. Дівчина налила з посудини дивний темний аж чорний напій. Він пахнув чимось смаженим, гірким і збадьорливим. Це точно було якесь відьомське пійло, але я хоробро взяв до рук порцелянову чашечку і відсьорбнув трохи. Рідина обпекла мені рота і виявилася гіркою, наче полин, і густою, як смола. Трохи пізніше я відчув, що вона ще й солодка.

— Що це? Ти вирішила мене зачарувати від отрути?

— Ні, це просто кахва. Вона підбадьорює, а тобі, бачу, не завадить трохи підняти настрій. Кажуть, вона росте на кущі десь у Пустелях. Візьми цукерки, сама готую. Та бери ж! — Білявка засміялася. — Це звичайні цукерки, нічого чарівного. Чарівне я для тебе зараз приготую.

Я взяв цукерку і поклав собі до рота. Це було, наче відкусити шматочок раю — мигдалевий смак змішувався із трояндовим сиропом, і таке все було ніжне і чарливе, що отямився я лиш коли Прекрасна Білявка потрусила мене за плече.

— Пане, ось твоє зілля, — вона простягла мені мішечок. — Повісь це на груди і не знімай ніколи. Якщо будеш знаходитися поряд з отрутою, мішечок стане гарячим, може й обпекти. Тоді не їж і не пий нічого з того, що поблизу.

Я чемно вклонився, розплатився (всі ж бо знають, що як не заплатити відьмі, то зілля не подіє) і пішов собі. Моя кохана була відьмою, а як залицятися до відьми я не уявляв, та й не схоже було, що вона прихильно поставиться до моїх залицянь.

Минав час, мішечок на грудях не подавав ніяких знаків. Я вважав, що загалом непогано собі влаштувався. Їв з княжого столу, спав неподалік від княжих покоїв. Життя мене цілком задовольняло, я й забув, що приречений на смерть.

Моє привілейоване становище дозволяло бачити князя і княгиню у домашніх обставинах. Тому часто я ставав свідком того, як княгиня ласкаво цмокала князя в щічку, а князь, віддаючи поцілунок, намагався одночасно відіпхнути подалі нахабного кота. Між Котом і Князем тривала війна, і живим мав залишитися тільки один. Кіт прожив з Княгинею вкупі довше, ніж тривав шлюб Наших Князя і Княгині, то вважав, що у нього більше прав. Князь був тієї думки, що у котів взагалі немає ніяких прав, з них достатньо мисочки молока і об’їденої курячої ніжки. Оскільки обидва любили Княгиню, то намагалися не виказувати свою обопільну неприязнь, тож вона й гадки не мала, що на її очах розгортаються партизанські бої, влаштовуються засідки і готуються підступи.

Одного дня після підвечірку, на який подали млинці з медом, марципанові цукерки, смак котрих я одразу впізнав, і серце моє млосно стиснулося, новомодні тістечка вафлі із ягідними поливками, вазу з фруктами для Княгині, рожеве вино для Князя і курячий паштет із скибочкою вареного яйця для Кота. Ми всі добре пригостилися, аж Князь і Кіт відклали на короткий час бойові дії. Дійшла черга до вина. Княгиня теж була в доброму гуморі і власноруч налила вино із скляної карафки до кубків. Вона усміхнулася Князю і підняла свій кубок, жартівливо натякаючи, що ось вона вже пригублює п’янку ароматну рідину, а він ще повинен чекати, поки дегустатор зробить свою роботу.

Ковток вина ще не досяг мого шлунку, як я побачив щось неймовірне! І хоч мішечок не дав знати, що з вином щось не так, було ясно, що його отруєно. На місці, де стояла княгиня, залишився тільки її одяг. Світ навколо мене раптом збільшився до неймовірних розмірів, а мене раптом накрила темрява. Дуже скоро я зрозумів, що темрява — це купа якихось ганчірок, що раптом впали на мене, тому почав вибиратись з-під них і скоро звільнився і завмер…

Перше, що я побачив, вибравшись на волю, була гарненька мишка. Вона сиділа біля гори оксамиту і вигляд в неї був розгублений. Я уважніше глянув на мишку і впізнав у ній Княгиню!

У цю мить щось загуркотіло і гупнуло так, що я підскочив. Над нами заревло якесь чудовисько, але голос був знайомим, це був голос Князя. По підлозі застрибали дубові колоди і наче почався землетрус.

Я побачив, що Княгиня налякана до смерті і ясно уявив, як швидко б’ється її серце, бо моє калатало вже не в грудях, а десь у горлі. Небезпека була повсюди, але біда прийшла звідки її не чекали. На шум, який здійняли у кімнаті Князь і слуги, прокинувся Кіт. Досі він дрімав на м’якому стільчику біля княгининого крісла. Кіт відкрив очі, почув і побачив гармидер, нічого не зрозумів окрім того, що просто перед ним сидить мишка. Без зайвих роздумів, не зважаючи на те, що в шлунку у нього лежить добрячий шмат паштету, він зробив стрибок туди, де сиділа Її Ясновельможність.
І… замість того, щоб кинутися на допомогу дамі, я ганебно втік, голосно волаючи:

— Пі-пі-пі! — почув я свій голос і махнув хвостом, пірнаючи назад під купу власного одягу, з-під якого вибрався не так давно. Я тремтів від жаху і відчаю.
Я став мишею.

Під колишнім моїм одягом я сидів собі і плакав. Маленькими лапками витирав гіркі сльози, яких було напрочуд багато. Було зрозуміло, що довго так не триватиме. Десь на мене чигав Кіт. Князь щойно втратив дружину…(Далі ця сторінка рукопису розмита рясними сльозами, якими Підкусій Ринва, вочевидь, зросив її, пригадуючи сумні події.)

Отямився я від запаморочливо гострого запаху сиру. Так пахнув тільки мій улюблений холтландський. Запах трохи підбадьорив мене і нагадав про голод. Я оглядівся довкола. Виявилося, що я сиджу у клітці, а поряд зі мною лежить добрячий шмат сиру. Миша не миша, але поїсти треба. Сир виявився свіжим, і це підбадьорило мене. Хто б мене не посадив у клітку, він про мене подбав — захистив від Кота і нагодував.

З того, що я бачив, моя клітка стояла в княжих покоях. Кота ніде не було. Довго чекати не довелося. У кімнату увійшов Князь, а за ним Прекрасна Білявка з валізкою у руках. Як прикро було мені предстати перед коханою у подобі миші! Я зіщулився і спробував заховатися за залишками брили сиру, але Білявка відкинула дверцята клітки, просунула руку всередину, взяла мене двома пальцями за шкірку і витягла назовні. Дівчина піднесла мене до своїх очей і почала уважно роздивлятися мене. Від сорому і образи я заплющив очі і підібгав хвоста. Не встиг я осягти глибину свого падіння в очах коханої, як знову опинився в клітці. Прекрасна Білявка обернулася до Князя, і вони почали щось між собою обговорювати. Голоси їхні я чув, але зрозуміти мало що міг, бо вони звучали для мене надто голосно і протяжливо. Поки вони так собі вергали громи над моєю головою, я вирішив трохи вмитися. Гарно почистив собі вушка і вуса і вже приступив до черевця, коли помітив, що Князь і дівчина дивляться на мене. Нехай дивляться, вирішив я, не залишатися ж мені брудним! Білявка скрикнула і схопилася за торбинку, яку принесла з собою. Вона витягла з неї якісь пляшечки, крапнула з них якогось трунку в мацюпусіньку чашечку і поставила її до мене в клітку. Пахло смачно. Я підійшов, ще принюхався і сьорбнув трішки. Йой, яке то було добре! Незчувся, як випив все. Одразу потягло мене в сон, я схилив свою вусату голівоньку, обмотався хвостиком і заснув.

Коли я прокинувся, то побачив, що лежу на широкому ліжку, вкритий шовковою ковдрою. Кімната тьмяно освітлювалася свічками у канделябрах. Не вірячи сам собі, я витягнув з-під ковдри руку, потім другу… Вони мали цілком людські пальці. Ні, це були мої пальці!

Я знову став людиною!

Прекрасна Білявка спала в кріслі поряд з моїм ліжком. Відчай покинув мене — кохана була поряд і життя набуло барв. Від захоплення я аж замружився і голосно зітхнув. Дівчина одразу прокинулася і пильно поглянула на мене.

— Вітаю з поверненням, пане Ринво, — серйозно сказала вона. І підійшла до мене. На мить мені здалося, що вона поцілує мене у лоба, і хвиля блаженства прокотилася моїм тілом. Але замість цього дівчина взяла зі столика дзвоник і закалатала ним. Одразу розчинилися двері і увійшли слуги, одні з яких несли з собою князеву переносну ванну, інші несли відра з водою. Ванна скоро запарувала, а Білявка кинула в неї якісь трави і запахло лавандою і любистком.

— Прошу, пане Підкусіє, ваша ванна готова. Змийте з себе залишки чар і бруду. Тут ваш новий одяг. Старий довелося спалити.

— Гм.., — промовив я, бо тільки зараз осягнув, що під ковдрою я голий-голісінький, і почервонів.

— Добре, — засміялася Білявка, — я відвернуся. Проте, майте на увазі, що я вже все бачила, коли ми переносили вас до спальні.

Краще б вона цього не казала, бо я геть побуряковів і одразу зненавидів усіх відьом, які тільки трапляться мені у житті і взагалі всіх, які існують. Але вона і справді відійшла до вікна, відсунула важкі штори і впустила в кімнату ранішнє світло, від чого сяйво свічок одразу зблякло. Я заліз у ванну і гаряча вода почала приємно щипати мою шкіру. Мені одразу захотілося порухати хвостом, але це був ніби спогад, наче мені наснився сон, де я перетворився на мишу. Я ще раз роздивився руки і, щоб впевнитися остаточно, порухав пальцям на ногах, виткнувши ступні з води.
Як тільки я вдягнувся у чисте, Білявка знову подзвонила. Знову з’явилися слуги, але вже з тацями, наповненими їжею. Здається, вони принесли все, що приготував пан Пательня для якогось бенкету. Тут були пухкенькі пиріжки, начинені м’ясом, капустою, горохом, рибою а до них риночки із сметаною і грибною підливкою. Якби я не захотів пиріжків, то печена гуска або пряжені у сметані куріпки мали б вдовольнити мене. Тут були запечені з прянощами коропи, фарширована щука, щучі котлетки і стерлядь. Холодець, в оточенні мисочок з хроном і бурячком, хроном із сметаною і гірчицею. Князівська рибна юшка, прозора наче сльоза, і червоний борщ. Вареники у полумисках лежали гірками, а до них були шкварочки, ще сметана і підливки до вибору. Узвар у глечиках, вино у карафках і проста вода.
Як справжній лицар, я запропонував Прекрасній Білявці приєднатися до трапези, але вона відмовилася і сказала, що це все тільки для мене, проте вона залюбки побесідує зі мною, поки я їстиму. Тоді я потер лапки… вибачте, долоні, і приступив до їжі. Я їв і слухав, слухав і їв. І під кінець я дізнався від Білявки ось що.

Хто зачаклував нас із Княгинею дізнатися не вдалося. Чари настільки вміло були заплутані, що вели то до одного підозрюваного, то до іншого. Мій амулет був налаштований на отруту, тому зачароване вино він не розпізнав. Князь дуже вдячний мені за спробу врятувати Княгиню, він чув мій відчайдушний писк, яким я намагався попередити Її Ясновельможність про напад Кота. Самого Кота страчено за державну зраду. Князь, як тільки зрозумів, що трапилося, посадив мене-мишу у клітку, поклав туди сиру і мисочку з водою і одразу послав за відьмою. І тепер Князь дуже потерпає за мене, бо я довів свою вірність і постраждав від страшного чаклунства, ледь уникнувши смерті, якою судилося б вмерти і Князю, якби я не випив те кляте вино.

(Тут бракує декількох сторінок рукопису, а ще деякі пошкоджені так, що нічого не розбереш, але на розуміння подальших подій це ніяк не впливає.)

Нова Княгиня була з-за Моря. Вона приїхала з пишним почтом і привезла багатий посаг. Княгиня одразу завоювала серця підданих. ЇЇ полюбили всі — від сажотруса до княжого виночерпія.

Княгиня була пухкенькою чорнявкою із зеленими очима. Вона дивилася на людину, наче хотіла запитати: «А чи любиш ти попоїсти?». Бо сама Княгиня любила. І не просто попоїсти. Одна зі скринь з приданим була напхана книгами з рецептами і записниками. Пан Пательня, як дізнався про них, втратив спокій, бо все думав, як заглянути би у них хоча б одним оком. Все вирішилося набагато простіше. Десь через тиждень після весілля Княгиня із самісінького ранку заявилася на кухню і застала там нас з паном Пательнею за обговоренням меню. Ми якраз обмірковували, що подати на десерт до вечірнього застілля. Княгиня послухала нас, а тоді сказала:
— Зараз у всіх Королівствах і Князівствах За Морем подають струдль. От ми його і приготуємо. Несіть яблука, горіхи, родзинки і сметану, борошно, цукор.., — і закачала рукава своєї сукні. Ми з Пательнею кліпнути не встигли, як обернулися на кухарчуків. Повар із відкритим ротом дивився, як княгиня місить тісто, а потім розтягує його, щоб воно стало тонким, наче папір. Я чистив яблука і рубав горіхи, як було наказано, а разом з тим, за старою звичкою, примудрявся стежити, щоб у той струдль не потрапило нічого з того, що нова Княгиня купувала у торговців прянощами, які почали вчащати до неї на третій день після весільного бенкету. Це були ті самі крамарі, які до того постачали першій Княгині насіння загірського полину, а тепер пристосувалися до нових потреб.

Коли начинка була готова, Княгиня із кишень, захованих у складках сукні витягла якийсь пакуночок, а з того ще пакуночок, розгорнула його, понюхала із блаженним виразом на обличчі і, до того як я насмілився перехопити її руку, додала його вміст до яблучно-горіхової начинки. У повітрі повис запах цинамону, і я заспокоївся.

Струдль мав шалений успіх. За струдлем були паштети у листковому тісті, за ними —пухкі пампушки з трояндовим варенням…

А що Княгиня була вправним поваром, то скоро чи не кожний шляхетний дім почав засилати до пана Пательні своїх шпигунів, щоб вивідати рецепти. Це була справжня навала. Хтось без найменших хитрощів намагався підкупити нашого пана Пательню або його помічників. Когось ми ловили, коли той нишпорив по шухлядах. Не дивлячись на наші зусилля і режим секретності, запроваджений нашим чефом, як тепер називали пана Пательню, нашим супротивникам деякі рецепти все ж вдавалося поцупити.

Життя моє, здавалося, налагодилося. А от Князь все далі похмурнішав, хоч погладшав і більше ніхто не примушував його жувати листя дикого цикорію. Одного разу він не витримав, і коли ми зосталися сам на сам, а останнім часом це відбувалося часто, поскаржився:

— Княгиня надто багато часу проводить на кухні. Спочатку вона казала, що їй необхідно навчити нашого повара як готувати деякі страви, а тепер я навіть по дорозі до клозету перечіплююся через якихось нишпорок, що намагаються вивідати секрети «компоте». Тьху! Тепер вона каже, що хоче написати книгу з куховарства і прославити Наше Князівство. Через це, якщо я хочу побачити Княгиню, то маю йти на кухню і там, сидячи на ослінчику і чистячи якусь морквину, вести куртуазну бесіду! Окрім того, її кухонні експерименти потребують чималих грошей. Я вже міркую, чи не накласти на моїх добрих підданих новий податок.

Що я мав відповісти Князю? Мені й самому не подобалася ця метушня навколо кухні. Але тут було ще щось, від мене скрите. Не раз я бачив, як Прекрасна Білявка виходить з кабінету Князя. Спочатку в мені прокинулися були ревнощі, проте скоро я зрозумів, що у них суто ділові стосунки. Поміркувавши, я вирішив, що єдиним поясненням могли б бути пошуки чаклуна, через якого загинула перша Княгиня. А оскільки мене не посвятили у задум, то я зробив висновок, що і мене підозрюють у змові. Хоч мені це видавалося несправедливим, я вирішив вести паралельне розслідування і теж нікому про це не розповідати.

Тому на скарги Князя я нічого не відповів і тільки стенув плечима — мовляв, це ваші сімейні стосунки, а податки, то не моє. У цю хвилю до кабінету увійшла Княгиня, а за нею слідом вервечка слуг із великими тарелями. Настав час (а він наставав будь-якої хвилини, коли Княгиня завершувала експерименти з якоюсь стравою і потребувала оцінки) скуштувати нову страву. Нас заскочили зненацька і відмовитися було неможливо, шляхетський гонор не дозволив би нам. Княгиня любила прянощі, гострі приправи і, як казала вона, несподівані текстури (досі не маю уявлення, що воно означає). Хоч Княгиня була неабияким поваром, все ж її страви на стадії експерименту бували, гм, різними. Інколи від гострого очі вистрибували аж на лоба, або пекти починало тільки, коли страва опускалася на дно шлунку. Ну й декілька несподіванок теж бували. Наприклад, тригодинна гикавка після безневинного на перший погляд салату. Або ж… ні, не буду про це.
Отже, всі папери зі столу згорнули і кудись прибрали, а замість них поставили великий супник, кошик з хлібом і полумиски із… кашею? Найменш підозріло зі всього, що стояло на столі, виглядали ополоник, кошик і ложки.

Княгиня власноруч зачерпнула із супника і налила юшку у тарілку Князю. Князь зітхнув і взявся за ложку, але я зупинив його:
— Чекайте, Вельможний, мушу зробити свою роботу.
Князь знову зітхнув.

Я прислухався до мішечка-амулета. Він мовчав. Отже, отрути нема, хіба чари. Обережно я зачерпнув червонясту юшку. Спочатку понюхав. Пахло коляндрою і перцем. Що ж, запахи знайомі. Я сміливо сьорбнув, поперекочував рідину від щоки до щоки і аж тоді ковтнув. Увесь цей час на мене дивилися всі присутні в кімнаті: Княгиня з цікавістю, князь із напругою, трійко слуг із незворушними обличчями.

Перші миті не відбувалося нічого, а потім я відчув, як у моєму шлунку щось ворушиться. Раптом воно опинилося у моєму горлі, і з мого рота на чудовий килим посипалися рожеві жаби!
Княгиня заверещала і вистрибнула на низький фотельчик. Князь схопився на ноги і заверещав:
— Негайно покличте відьму! — і почав несамовито чавити жаб кованими підборами.
Слуги, одночасно всі троє, кинулися до дверей і там застрягли, намагаючись відіпхнути один одного. Нарешті їм вдалося вибратися з кімнати. Я сподівався, що вони не забули наказ Князя покликати відьму, бо жаби лізли й лізли з мене…
Коли все закінчилося, я прийшов до себе у ліжку, відгородженим від решти покоїв запоною. До того, як розплющити очі, я відчув, що в кімнаті хтось є. Тихі голоси перемовлялися, намагаючись не потривожити мене. Це були Прекрасна Білявка і Князь. Князь, вочевидь, щойно увійшов, бо Білявка казала:
— Зараз він у безпеці. Ще зо три дні буде гикати, але нічого страшного. Я залишу шлункові краплі, нехай крапає на воду.
— А що далі? — питав Князь. — Ми ж так і не дізналися, хто замінив прянощі на жаб’яче труйзілля.
Почулося тихе зітхання.
— Тут, Князю, дещо інше. Видається мені, що змову снують не проти тебе. Хтось не хоче, щоб у тебе була Княгиня. Чари, використані в юшці, шкодять тільки жінкам, а чоловікам минають за деякий час безслідно.
— Хтось хотів перетворити Княгиню у ропуху? — здивовано вигукнув Князь.

— Так, — тихо відповіла Прекрасна Білявка. — У здоровенну рожеву ропуху. — і голосніше додала, — далебі, пане Ринво, я знаю, ви давно не спите.
— Кхе-кхе, — покашляв я, намагаючись вдати гикавку.
Дівчина підійшла до ліжка і відкинула запону.

— Ну, тепер ви знаєте майже все, — її блакитні очі насмішкувато зблиснули. — Намагаються отруїти не князя, а його дружин.

— Або хтось хоче підняти проти князя заколот, бо хто ж поважатиме правителя, в якого за дружину миша або жаба, або хоче просунути певну особу у княгині, гик! — вихопився у мене здогад.

(Тут у рукопису знову цілі сторінки із розмитим чорнилом, а там, де можна розібрати текст, то можна дізнатися, що після блювання жабами шляхетний Підкусій Ринва ще випив зілля, яке примусило його почуватися метеликом. До того ж, всі присутні на банкеті видавалися йому прекрасними квітками і він намагався зібрати з них нектар, чим наробив добрячого ґвалту. Наш Ясновельможний Князь подарував йому, як подяку за службу і відшкодування за образу гонору, заміський будиночок)

Після того, як метеликова полуда зійшла з мене, я дізнався, що Княгині заборонено відвідувати кухню, розмовляти з паном Пательнею, приймати у себе чи зустрічатися на ринку з будь-якими крамарями, які торгують спеціями і прянощами.

У князівському палаці, а надто у покоях Княгині запала гнітюча тиша. Княгиня без кухні марніла, щоранку прокидалася у поганому гуморі. Нічого з того, що подавали до столу, їй не смакувало. Князеві теж доводилося несолодко, тож ми з ним часто вибиралися на полювання, але верталися з порожніми руками, щоб не спокушувати Княгиню видом приторочених до сідел куріпок і зайців.

Недобре так казати, але мій шлунок у той час раював. Ми з Князем повернулися до старих часів, коли добра яєчня на салі, кільце запеченої ковбаски, квашений огірок та гальба пива цілком годилися як для сніданку, так і для пізнього обіду. Келих вина з доброю марципановою цукеркою, придбаною не тільки задля смаку, але й задля приємного спілкування з Прекрасною Білявкою. Я вже був за крок до освідчення і бачив, що вона теж прихильно ставиться до мене. Життя знову налагоджувалося і саме тому я не дозволяв собі розслабитися. Не могло бути так, що наші вороги залишили нас у спокої. Ні, вони зачаїлися і чекають. Чекали вороги, чекали і ми. І дочекалися.

Якось пізньою осінню, коли через мряку і холод ми більше сиділи у покоях, де горів камін, і пили вино з прянощами, від Прекрасної Білявки надійшла записка до Князя. Я знав, що вона не припинила пошуки чаклуна, але дівчина у свої справи не втаємничувала, бо вважала, що ми маємо діяти хоч із одною метою, але з різних сторін. Вона користувалася своїми зв’язками у відьомському світі, а я міг вільно пересуватися і у місті, і у замку. Я не бачив нічого підозрілого навколо, але я не знався на чарах, та й взагалі більшість наук пройшли якось повз. Окрім фехтування і шляхетного вчення енології, які передав мені мій батечко. Того вечора я розмірковував над тим, що нам ніколи не виплутатися з цієї історії, і поки невідомий ворог не досягне мети, спокою нам не бачити.

Князь прочитав записку і передав її мені.
«Ясновельможний пане, мої пошуки майже завершені. Завтра я назву вам ім’я. Але будьте обережні, на ринку з’явилась так звана «драконова луска», а у Великих Пісках його звуть «мардакуш». Це зілля, яке перетворює людину на дракона. Зворотних чарів до нього не існує. Зовні воно схоже на легке сухе листячко мажорану і додається у вино. У холодному вині воно не має сили, але якщо додати луску у гаряче вино, то дія буде миттєва і, як я вже писала, незворотна.
В. П. Б.».

Я підняв голову від записки і побачив , як Княгиня дістає із кишені, як завжди захованої у численних складках пишного плаття, вишитий капшук, розв’язує шовкові мотузочки, дістає з нього дрібку сухих листочків і насипає у свій кубок із гарячим вином.
— У цьому вині бракує мажорану, як на мій смак, — каже вона, а ми з князем, наче вже зачаровані, дивимося, як суха луска дракону сиплеться у кубок.

Першим отямився я і кинувся, щоб вибити з рук Княгині страшний напій. Але було пізно. Княгиня встигла відпити декілька ковтків, поки я добіг до неї і вдарив по кубку. Вино залляло мій одяг, проте я не звернув на це ані найменшої уваги. Переді мною у княгининому кріслі сидів маленький рожевий дракон. Раптом він заревів, і з його пащі просто мені в обличчя вирвалося полум’я. Мій чуб і брови миттєво обгоріли. Я відсахнувся і побачив Князя. Той стояв ошелешений і дивився на дракона. Тим часом дракон розпростав крила, а вони виявилися потужними і довгими. Вітер, який вони здійняли, скинув зі столу посуд, крісло під драконом перекинулося, здуло з поличок книжки, із каміна вирвалося полум’я і одразу ж згасло, на наше щастя. Дракон почав борсатися, а коли трохи опанував крила, став метатися по кімнаті. Ми намагалися заспокоїти його, але марно.

Коли двері у кімнату розчахнулися і на порозі стала Білявка, ми вже були добряче побиті і подряпані. Дівчина одразу збагнула, що сталося, підбігла до вікна і прочинила його. Війнуло холодом, дощем і простором. Дракон відізвався на цей поклик, одним стрибком, відштовхнувшись від перекинутого стола, опинився на підвіконні і шубовснув вниз. За мить ми почули, як розгортаються його крила, і побачили його політ у відблиску сторожових вогнів. Більше ми не бачили ані Княгині З-за Моря, ані Дракона, у якого вона перетворилася. Прекрасна Білявка казала, що рожевий колір шкіри дракона більше свідчить на користь того, що Княгиня стала Драконихою, але мені чомусь було сумно від такої думки.

Поки слуги наводили лад у кімнаті, Прекрасна Білявка розповіла нам все, що дізналася.

Як їй вдалося з’ясувати, всі чаклунства і наші біди влаштував чаклун, що служив Ненашому Князю. У Ненашого Князя було дванадцять доньок. Всіх їх треба було видати заміж, і чаклун пообіцяв, що все влаштує…

Князь слухав-слухав, а потім запитав:

— А кого він збирався віддати за мене?

— Не дуже впевнена, Князю, але видається мені, що Руду Лисичку.

— О, — трохи пожвавився князь, — я її пам’ятаю. Якось я ще підлітком гостював з батьком у Ненашому Князівстві. Хороша така дівчина, проста. Любить полювання і коней. І до їжі невибаглива. Ми з нею цілісінькими днями могли блукати лісами лише з одним окрайцем хліба. Тоді мені видавалося, що така красуня не погодиться вийти за мене, то я і не питав.., — тут Князь помовчав, а потім сказав, — ну, давайте дочекаємося кінця жалоби…