18 Грудня, 2023

Одвічні обереги

– Ну шо, хлопці, хто полізе під стола квокати?

Іванове питання побратими зустрічають дружнім реготом.

– Під столом болота стільки, що там хіба рохкати, – відзивається кремезний Василь, докладаючи собі вареників на одноразову тарілку.

– Ніц не знаю, наш тато завше казали – як не поквокати під столом на Святвечір, то худоба вестися не буде, – не здається Іван.

– Та тут її аж забагато, тої худоби. Пруть і пруть, що ті вівці, – буркає Дмитро.

Ніби підтверджуючи його слова, удалині ритмічно гримотить. Ніхто не звертає уваги – звиклі. Не схоже, що супротивник збирається дати їм спокійно повечеряти.

Промерзлий наскрізь підвал тьмяно освітлений; втомлені чоловіки у пікселі тісняться навколо столу. Дванадцяти страв не назбирається, але то дрібниці, бо на чільному місці красується кутя, для якої волонтери спеціально передали мак та родзинки. До борщу вдалося роздобути вушок з грибами, а на десерт – пампухи із варенням з ружі. Скарб.

– І вогник, вогник ми забули! Чисто вар’яти…

Іван зривається на ноги, шарудить пакетами. Врешті дістає невеличку окопну свічку. Клацає запальничкою – і маленьке полум’я кидає червонясті відблиски на його бородате обличчя. Чоловік тихо промовляє:

– Просимо всі померші душечки до нашого столу.

Посеред урочистої тиші Іван бережно ставить свічку на стіл. Василь присвистує.

– Не чув тих слів, відколи бабці не стало. Вже й забув, що в нас так колись робили. Тільки за часник на кутах столу пам’ятав.

– Часник – то від зла оберігати, то інше!

– А часом нема чогось такого, аби оберігало від мишей?

Грубий сміх заглушають далекі вибухи.

– Ну їх, бузувірів. Встигнемо заколядувати?

Приглушений спів зноситься в повітря, кружляє поміж сніжинками. Огортає землю силою слів, переданих від батька до сина, крізь роки й випробування. Наповнюється волею до життя. Лине аж до неба, аби розчинитись серед далеких зірок.

Слухають той спів обгорілі стовбури дерев, що стирчать до неба, як покручені пальці мерців. Слухають мовчазні та величні терикони. Слухають розкислі від вологи стежки й поля, скуті льодом. Слухає важка техніка, дбайливо вкрита маскувальними сітками, і маленькі спритні дрони.

Слухають той спів і запрошені душі загиблих, коли підіймаються з землі. Слухають й усміхаються. Змикають лави, аби дати живим перепочити хоча б на одну – таку важливу – ніч. Не залишаючи слідів на свіжому снігу, люті постаті несуть помсту багатьох поколінь на схід.

Одвічні обереги: 19 коментарів

Залишити відповідь