Одного разу в серпанку

Зайка причаїлася за осикою, сподіваючись, що її не видно.
…Не помітити міг її хіба що грибник, надто захоплений полюванням на маслюків, або закохана парочка, що зажадала лісної романтики. Щоправда, до грибів було ще кілька місяців, а парочки в цей час доби в ліс не потикалися — сутеніє, от-от випаде вечірня роса, але комарі ще не сплять. Жодної романтики, виключно екстрим.

«Найкоротшими літніми ночами, коли над рікою встає сріблястим мереживом серпанок, виходить на берег чарівна діва…»

Останні три тижні Зайка провела в інтермережі, порівнюючи метеорологічні прогнози за останні роки з етнографічними даними та аналізуючи карти місцевості й доробок стародавніх конспірологів. 
Якби ще сучасні люди не соромилися згадувати в мережі про свій досвід зустрічі з паранормальними явищами! От чомусь повідомити «бачив чудовий екземпляр Amanita virosa (мухомор смердючий — прим. Зайки)» то всі аж бігом — і геомітку наводять, і фото з трьох ракурсів. А написати «зустріли за Фігуровським мостом на повороті на Малиновку нявку, не радимо» чомусь бажаючих нема. І де її шукати, ту нявку, якщо тобі треба? 
З іншого боку, вночі в лісі з людей хіба що рибалки, й ті сидять на заздалегідь відомих місцях, п’ють чай і теревенять. Навряд чи чарівна діва буде виходити на берег десь поруч із ними, вона ж не тупа. Під час аналізу Зайка старанно викреслила всі рибні місця на своїй карті.

 Їй дуже, дуже треба було зустріти чарівну діву.

 — Мати її каже, мовляв, це не лікується, типу вона нормальна, просто інша. Не знаю, мені моторошно на неї дивитися. Це жаб’яче личко, прозорі волосики. Наче німа, а як засміється, аж лячно стає. І кажи тепер, що нечисті не існує.
— Таке. Ми тут надумали бабчину хату продавати…
— А що, вдалося термоядерний котел полагодити?
— Ага, Василь викликав ремонтників із Харкова.
— Дик що, ідея хороша. Хата в бабки твоєї, царство їй небесне, справна, місця в нас — казка, гіперлуп, знов-таки, поруч. Повинні з руками відірвати. Тільки диви, щоб нормальні були.
— Ага, нормальні. Боюсь, нормальні побачать оце «казкове» створіння й одразу втечуть. Як ти думаєш, можна буде попросити її того… не випускати?
— Та як ти таке попросиш? Мені стрьомно, що моя Зайка в неї вчепилася, таскається з нею, Мика те, Мика се, як із лялькою. Здорова дівка, вже пора імплант ставити, а вона оце. Не те що твоя Катря. Золота дитина, три рази по дереву тьху-тьху-тьху. До речі, як їй з імплантом ведеться?
— Та освоюється потроху. Свого часу я якось це важче переживала, а вона тримається. Воно ж хочеться спробувати всілякі функції, а не можна, я б, мабуть, не втрималася, а вона терпить…
— Все-таки вона в тебе молодець, і розумничка, й красунечка, три рази тьху. А Зайці, як поставлять той імплант, я про всяк випадок забороню з Микою гратися. Це ж її, ну, Мики, ти зрозуміла, батьки робили на космічній станції. Ото й наробилися. Хто його там знає, що вони там ще звідти привезли. Хай краще побережеться. Все-таки такий вразливий період…

 Зайка випадково почула цю розмову три тижні тому. Дві години вона ридала у своїй кімнаті. Потім годину дивилася в стелю й думала, що робити. Коли вона встала з ліжка, в неї був план. Їй конче було потрібне диво.

 «Чарівна діва співає, й танцює, й шукає свої чарівні крила, що їх колись украв легковажний парубок…»

Зайка думала, що діва вилізе з води, але вона просто з’явилася. 
Спочатку було темно й порожньо, тільки клоччя туману пливло над водою, потім було щось, а ще за мить на берег ступила діва. Її було добре видно навіть у темноті, й жодних сумнівів не виникало, що ця діва — чарівна. Її бліде обличчя сяяло, наче на нього падало місячне сяйво (не падало, ніч була безмісячна, Зайка перевіряла), довге темне волосся рухалось саме собою, на старовинному одязі сяяли нашиті символи, дзинчали бусини й дукачі на дивного виду прикрасах. Щоправда, Зайка очікувала, що діва буде в самій білій сорочці, як на музейних картинах в інтермережі, насправді ж її вбрання було темне й… більш вдягнене. З іншого боку, логічно: якщо діва живе в річці й гуляє лісом, їй потрібен закритий одяг із цупкої тканини практичного кольору та надійне взуття. Давні ж художники, як казала мама Ліна, були схильні зображати панянок роздягнутими з будь-якого приводу та навіть без, суто з комерційних міркувань. 

 Ох, мама Ліна… Не те щоб Зайка не любила маму Лесю, але чомусь здавалося, що мама Ліна не забороняла б Зайці водитися з Микою. Але тепер мама Ліна жила далеко, й, хоч вони й розмовляли щодня, Зайка не хотіла казати їй про свою бентегу. По-перше, ще нічого не сталося, а ту розмову вона підслухала, отже, вважай, що нічого не було. По-друге, тоді мама Ліна й мама Леся посваряться ще й через це…

 Мика жила поруч. Їй було дванадцять, як і самій Зайці, але вона була крихітна й тендітна, ледве діставала Зайці до грудей, а Зайка не те щоб була висока. Так, у Мики було дивне обличчя й волосся, наче кришталь, але Зайка вважала, що це дуже красиво й зовсім не моторошно. Мика не розмовляла навіть жестовою мовою й не спілкувалася текстовими повідомленнями. Часом вона плакала просто так, без приводу, й навіть починала дряпатися й кусатися, хоча ніколи не робила по-справжньому боляче. А могла засміятися, так само без підстав, і почати танцювати, й тоді Зайці здавалося, що Мика — чарівна істота, заблукала фея, яка нічого не може про себе розповісти, але іноді згадує чарівний світ і на якусь мить втілює його навколо себе. Тільки ніхто нічого не бачить. Крім Зайки. Звісно, Зайка теж нічого не бачила, але їй подобалося так уявляти. Мика могла працювати з інтермережею, хоча що саме вона там робила й чи розуміла, що робить, було неясно. Виглядало це дивно, але Зайка не могла второпати, чому це погано. Утім, дорослі були незадоволені. Вони розмовляли з Микою як із собакою, командами й лагідними беззмістовностями, а та реагувала на їхні слова, як кіт — або послухає, або ні.

 «Але страшна небезпека чекає на чарівну діву на березі! Її підстерігає жахливе чудовисько, й без чарівних крил не здатна діва втекти…»

 …Від дальніх комишів відділилася велика темна постать. Не зрозуміти було, чи є в неї ноги, голова, де вона починається й закінчується. Просто в темряві рухалася ще одна темрява, щільніша. Темніша. Моторошна. Вона наближалася абсолютно безшумно. Звуки наче вмерли навколо, ніби світ припинив існувати, тільки легенько брязкали бусинки на браслетах у діви. Та здійняла догори свої білі руки й погойдувалася, ймовірно готуючись танцювати. І не бачила, як позаду повільно, дуже повільно — поки що повільно — рухається страшна тінь. Ніхто не бачив тієї тіні, не чув, не відчував, жодна душа у світі, жива чи мертва, лише Зайка, та й чи рахується вона? Зблідле, перелякане дівчисько, яке вчепилося в стовбур осики, наче кошеня, й думає, що її не видно?

 «Зараз», — сказала собі Зайка. Сказати що їй було страшно — нічого не сказати. Руки й ноги заклякли та ледь гнулися. Маленьке звірятко всередині волало, що треба зачаїтись, не рухатись, не дихати, хай страшне пройде повз, хай візьме своє, але не тебе, не нас.
Але Мика. Вона не могла втратити Мику. Й навряд чи Мика могла втратити її — не те щоб інші діти палали бажанням із нею спілкуватися. Не ображали, звісно, але й не підпускали близько. Чудовисько так чудовисько, зрештою, в Зайки був план.

 …Кажуть, що чудовиська бояться живого вогню. З іншого боку, Зайка читала, що в українському фольклорі деякі чудовиська якраз залюбки приходять посидіти біля вогнища. А якщо оце з таких? Вирішальним фактором стало те, що для дванадцятирічної людини запальничка — то найтяжчий гріх. «Вона що, палить?! І що саме вона палить?!» Мабуть, установку зі збагачення урану швидше пробачать. Та й як її здобути? (запальничку, звісно; з установкою все якраз було зрозуміло). Отже, від вогню відмовляємось.
Ще писали, що чудовиська бояться заліза. В одній давній книжці згадувалося, що героїня прогнала чудовисько пательнею. Зайка довго розглядала цю «пательню» в онлайн-музеї, але так і не придумала, чим таке замінити. Про всяк випадок вона поцупила з майстерні сталевий динамометричний ключ. Утім, розміри ключа довелося обмежити таким, що його Зайка могла носити при собі, й вона сумнівалася, що цього вистачить для відлякування цілого чудовиська. 
У планах у неї було домовитися. 
Навіщо їсти чарівну діву (чи звичайну дівчинку), якщо є щось смачніше? Зрештою, якщо це місцеве чудовисько, воно має бути хоч трішечки договороздатне.

 Зайка вистрибнула вперед й замахнулася ключем. «Хай там нічого не зламається, — подумала вона про ключ, напханий датчиками, силовими приводами й іншими принадами сучасності. — Інакше мене вб’ють». Чудовисько відсахнулося. 
— Осьо! — вигукнула Зайка й ткнула в середину темної плями важкий глечик, що тримала його в іншій руці. — Мед! Бери і йди! Будь ласочка!

 Мед був зі справжньої пасіки від місцевого адепта прадавнього бджолярського мистецтва, в справжньому глиняному глеку. За цей глек Зайка підрядилася обробляти бджоляру замовлення до кінця літа. Щоправда, у вартість також входило те, що мама Леся не дізнається подробиць цієї угоди. Можна було, звісно, купити той мед у супермаркеті, але тоді, певна була Зайка, обмін точно не спрацює.

 Пітьма, що була чудовиськом, пахла старим листям і травою. Глечик щез із рук Зайки й розчинився в темряві. Навколо стало зовсім темно, як під ковдрою. Зайка навіть не чула, а відчувала нутрощами, як чудовисько ворушиться, наче винюхує, наче готується розірвати їй горло… Вона заплющила очі й затамувала подих. Час тривав, і тривав, і тривав, і… 
…Раптом важка присутність зникла.
Зайка не бачила й не чула нічого, але відчувала, що чудовисько пішло. 
«Вийшло?!»

 — Чого ти хочеш, людське дитя? — пролунав голос, одночасно красивий і до гикавки дивний. Ніби кригою по нервах. 
Чарівна діва. Правильно. Якщо Зайка її врятувала, то має право на бажання, так?

 Обдумуючи свій план, Зайка довго думала, як правильно сформулювати, що вона хоче. Всі джерела наполягали, що це надзвичайно важливо. Чого вона — вони — насправді потребують? Щоб Мика стала здоровою? Але ж вона не хворіє. Щоб Мика стала нормальною? А це як? Як усі? Але ж усі різні, й Мика теж. Якщо вона стане, як хтось інший, то це буде не Мика. Щоб вона заговорила? Але чи вирішить це проблему? Щоб вона стала розумна? Але ж вона й так розумна, хай і по-іншому… 
Щоб мама Леся не забороняла їм спілкуватися? Так справа ж не тільки в мамі Лесі. Зрештою, можна було б утнути щось дуже безвідповідальне, щоб Зайці понизили соціальний рейтинг і посунули далі в черзі на обчислювальний імплант. Так, імплант — це ніби ознака дорослішання, ініціація, як каже мама Ліна, й чим раніш його поставити, тим краще він згодом працюватиме. Але якщо вибирати між імплантом і Микою… Утім, у цьому разі Мику ж і зроблять винною, скажуть, поганий вплив, затримує Зайкин розвиток. А самі на підготовчих курсах половину часу торочать, що тим імплантом не можна користуватися, доки не підростеш, бо інсульт, відторгнення, ну й який від нього розвиток? Що він є, той імплант, що нема. Але ж можуть і навпаки сказати — що Зайка надто безвідповідальна, щоб дбати про Мику, коли вони наодинці. Або ще щось вигадають. І це ж не лише мама Леся. Вони всі такі.

 — У нас є дівчинка, Мика. Я хочу, щоб інші люди її любили й розуміли.
Так. Оце воно. Спрацює?
— Ну що ж, людське дитя, покажи мені Мику.

 
Сьогодні мала бути вінкова вечірка — все їхнє «збіговисько» збиралося плести вінки й потім кидати їх у ріку. Зайку було запрошено — її завжди запрошували — але вона натомість попросила Катрю — ту саму дочку маминої подруги — взяти із собою Мику. Катря не зраділа, але не відмовила, отже на неї можна було розраховувати. Вона була байдужа до Мики й намагалася зайвий раз до неї не торкатися, але завжди стежила, щоб Мику не ображали й із нею нічого не трапилося.
Було вже пізно, темно й мокро, але Зайка сподівалася, що збіговисько ще не розійшлося й що Катря не забула про Мику.

Дійсно — посеред лужечку за лісом ще стояла легка платформа з великою світловою квіткою й відлякувачем комах, а поруч копирсалися знайомі й одногрупники Зайки.

— Дай мені оцю стрічку, — це Мимрик, на рік молодше Зайки.
— Вона мені треба! — Василина, в одній групі зі Зайкою та Катрею в школі.
— Ну дай, що ти як росіянка?!
— Слухай, знаєш що? Я тобі зараз дам! По вуху!
— Мимрику, не кажи таке просто так, — це Катря.
— Та шо ви показилися? Це ж просто вираз такий. Це ж не по-справжньому. Не було ж ніякої Росії, це просто така легенда.
— Мимрику, як ти на шостий рівень спромігся перейти? — це Едгар, на рік старше від Зайки.
— Робота зробив на конкурс робототехніки. Шо? Ну шо ти ржош? Ти ще скажи, що цар Ірод, як у вертепі, теж був!
— Е-е-е… На, тримай свою стрічку, бо хворих на розум треба жаліти.
— Васько, ну ти ще скажи, що в святого Миколая теж віриш!
— До речі, Васю, можеш подивитися, що там Мика робить?
— А чому я?
— Бо інші її налякають, а в мене руки зайняті.

 Значить, Мика там. Добре. Зараз діва їй допоможе…

 — Яке чудове світло! — промовила діва й засміялася. Сміх у неї був важкий і грізний, наче в горах сходить сніг. Зайка ніколи не бачила схід лавини, але чомусь уявила собі саме це.
У відповідь світлова квітка блимнула пелюстками, спалахнула яскраво-білим й майже зовсім згасла. От тобі й славетна житомирська якість.

 — Що трапи… Ой! Там!

Діва виглядала вражаюче й потойбічно: вона не випромінювали світло, але все — її надто біла шкіра, зеленкувате вбрання з геометричними візерунками, взуття й старовинні прикраси — буле добре видні. Навколо було темно, бо світлова квітка ледь жевріла, а діва виглядала, наче знаходилась десь в іншому місці, де був сонячний день. Наче її вирізали й скопіювали, як у простенькому редакторі зображень. Її темне волосся віяло над її плечима, ніби вона спрямувала собі в обличчя потужний фен. Очі палали зеленим, як індикатори на зарядному пристрої.

 Зайка раптово усвідомила, що вона весь цей час дуже переймалася, чи з’явиться діва, чи вдасться її план, чи не з’їсть її чудовисько. Але чомусь їй не спадало на думку боятися саму діву. І це, мабуть, дарма.

 Дівчата й хлопці повскакували й збилися в купку, не розуміючи, що відбувається й чи треба битись або тікати.
…Із темряви випірнула Мика. Зайка простягнула руку, щоб її перехопити, але та промайнула повз, як рибка у воді.
Мика наблизилася до діви й завмерла в захваті. Мабуть, та нагадувала їй святкову ілюмінацію. Зрештою вона вигукнула щось радісне й вручила діві щось довге та заквітчане. Вона добре плела, Мика, виплітала під настрій із тонкого білявого Зайкиного волосся казкові корони й принцесові зачіски…

 — Яке дивовижне дитя, — сказала діва, роздивляючись подарунок, і знову засміялася. Цього разу її сміх лунав лагідно, як повітряні дзвіночки.
Вона провела рукою, й раптом Мика набула тієї самої сонячноденної барвистості, що й сама діва. Її волосся почало іскритися, як оптоволоконна ялинка, обличчя здавалося бездоганно-витонченим, й очі виділялися на ньому яскраві, наче дорогоцінне каміння.

— Дивовижне дитя, — повторила діва. — Я заберу тебе із собою.
Вона поклала на Микіне плече свою бліду руку з тонкими білими пальцями. Й довгими, міцними кігтями.
Тільки зараз Зайка помітила, які в чарівної діви червоні губи.

Вона рвонулася була до Мики, але її ноги залишилися на місці. Із жахом Зайка усвідомила, що не може поворухнутися. Вона намагалася кричати, але не могла вичавити ані звука. В неї залишилася хіба що можливість дихати — не надто глибоко — й кліпати очима. Вона була заперта у своєму тілі, наче в могилі, й могла лише гірко шкодувати, що їй спало на думку шукати див.

Наче відчувши її відчай, Мика почала плакати. Казковий флер спав із неї, і зараз це була не фея, а звичайна перелякана дівчинка. Все ще освітлена сонцем, яке давно сіло, але людська дитина, сусідська Мика.

 — Ходімо, дитя. Сльози не рятують, — діва потягнула її до себе.
— Ні! — чиїсь руки вирвали Мику з пазурів діви, і замість низенької й тоненької світлої фігури навпроти діви повстав темний силует. Доволі високий. Здається, дівчачий. Катря.
— Іди геть. Не знаю, хто ти, але тут нема нічого твого, — голос у Катрі був незвично високий і напружений.
— Я можу взяти сама, що захочу, людське дитя.
Діва подалася вперед. Ще в лісі вона рухалася подібно до людини, але зараз вона перетікала над травою, як хвиля, й не під силу людині було зупинити цей рух…

— Ні! — в руці Катрі спалахнуло крихітне полум’я. Справжня газова запальничка. — Ти не пройдеш.
Яке б не буле тьмяне, крихітне й несерйозне те полум’я, але, здається, воно збентежило діву. Вона зупинилася.
— Але чому ти утримуєш це дитя? — змінила тон потойбічна пришелиця. — Вона тут зайва. Вона заважає. Ти ледве терпиш її, як і решта з вас. Ти уникаєш її торкатися. Хіба жалієш… як хвору на розум, — чарівний голос сочився єхидством. 
— Вона, — діва показала на Зайку, — просила мене зробити так, щоб усі полюбили це дитя. Я заберу це дитя із собою, й усі любитимуть спомин про неї. Любити мертвих просто.

«Ні! — мовчки плакала Зайка. — Ні! Я не це мала на увазі!»

 — Ні! — втретє промовила Катря. — Ні. Ми здатні любити її, коли вона тут. Ми будемо любити її живою.
— Будемо! — ще голос, тонкий, наче пташиний крик. Василина?
— Це твоє слово, людське дитя?
— Це моє слово, — навіть при світлі запальнички було видно, як Катря напружено стискає губи й які розширені від переляку в неї зіниці.
— Тоді дай мені відповідь, людське дитя, якщо хочеш, щоб я пішла з пустими руками. Дай мені одну чесну відповідь, бо за брехню, — діва посміхнулася своїми невимовно червоними вустами, — я візьму плату.
— Питай.
— Чому ти, людське дитя, уникаєш цієї дитини, що не хочеш віддавати мені? Пам’ятай про плату за брехню.
— Тому що… — Катрю потрушувало. — Вона дивна. Із нею складно. Дорослим вона не подобається. Дорослі не схвалюють, якщо ти любиш щось, що їм не подобається. Що їх лякає. А я… не хочу проблем. Мені подобається, коли мене хвалять. Я хочу мати високий соціальний рейтинг. А вони… дорослі… чинять до неї несправедливо. Якщо я… мені доведеться виступати проти. Дорослі не люблять, коли діти сперечаються, й це коштуватиме мені хороших стосунків і оцінок. А ще мені всього дванадцять. В мене не так багато можливостей… повноважень. Якщо дорослі вирішать забрати Мику в спеціальну школу або з нею щось станеться, то я нічого не зможу вдіяти. Мені буде боляче. Я боюся, що мені буде боляче.
— Але тепер ти готова платити цю ціну?
— Так. Тепер готова.
— Чому?
— Тому що мені вже боляче. Й тому що вона жива. І я не хочу, щоб вона була мертва. Я хочу, щоб вона сміялася, гралася, танцювала. Щоб вона була.
— Гаразд, людська дівчинко. Я піду з пустими руками, якщо ти — ви — доведете мені, що дійсно готові постояти за це дитя. Не лише проти мене, але й проти ваших… дорослих, — діва недобре посміхнулася.

 І тут усі присутні зрозуміли, яке саме завдання мала на увазі діва.

 Купальні, звісно, звалися просто «купальні», хоча в реальності це був чималенький комплекс з басейнами й басейнчиками, гірками й масажними водограями, ігровими майданчиками й альтанками. Якусь офіційну назву він теж мав, але було це щось таке неоковирне, що його зайвий раз і не згадували. Хазяйкою там була тітка Мотря та сім братів — штучних інтелектів. Дорослі жартували про «Мотрю й сім шусьок», але дітям це не здавалося дотепним. По-перше, тітка Мотря (це поза очі, а в очі «Мотря Максимівна» й ніяк по-іншому) до моторошності нагадувала капітанку піратського корабля, а ніяк не казкову принцесу. По-друге, її партнери далеко не всі були шуськи — тобто штучні інтелекти на самохідній платформі — і вони взагалі-то цінували, коли їх називають правильно.
У святковий тиждень перед днем сонцестояння купальні працювали допізна, й дітям дозволялося гратися там до самого закриття — зрештою, тривають канікули, а трапитися з ними нічого поганого не може. Тим більш під наглядом семи штучних інтелектів.

 Усе збіговисько було налаштовано рішуче. Дівчата й хлопці впевнено крокували в бік купалень, Катря міцно тримала Мику за руку, а з іншого боку пливла чарівна діва.
Здається, тільки Зайка не почувалася рішуче й впевнено. Вона навіть не прагнула нікуди йти — її ноги пересувалися проти її власної волі.
Окрім перманентного жаху через втрату тіла, вона тривожилася за Мику. Ця нова рішучість збіговиська не викликала в Зайки довіри — мабуть, окрім Катрі, всі вони цього вечора вперше помітили Мику. Ні, звісно, вони й раніше знали про її існування та помічали її як фізичний об’єкт у часі й просторі, але про те, що вона жива — що вона людина, вони замислилися вперше. Й Зайка не була певна, що вони встигли настільки добре роздивитися Мику, щоб заради неї наражатися на неприємності. Чи не вирішать вони, що простіше буде віддати Мику діві? Тим більше, що їм не треба буде її «віддавати» своїми руками — діва забере її сама. А ти… ну, просто не став героєм. Це тільки фантазувати приємно, як ти усіх перемагаєш і рятуєш, але Зайка відсьогодні дивилася на ці фантазії критично.

 
— Доброї ночі, пані та панове, — привітався приємним голосом ШІ, що сьогодні чергував на вхідних системах. — Чи можу я вас попросити встати в смугу світла, щоб я вас роздивився?
Усе збіговисько, включно зі Зайкою та чарівною дівою, дружно вступило у світлий простір під воротами. ШІ ідентифікував та перелічив їх, усіх, окрім діви. Чарівна істота залишилася невидимою для нього, й це жодним чином не дивувало.
— Дякую, пані та панове. Ми щасливі сьогодні мати вас за гостей. Утім, оцій маленькій панянці може стати нудно й сумно в нашому закладі. Я зараз покличу когось зі своїх мобільних братів, щоб супроводити її додому.
— Перепрошую, шановний інтелекте, але ми б воліли залишиться цілою компанією, — в Едгара завжди виходило ввічливе спілкування з «дорослими». — Хіба в такому чудовому місці може бути сумно й нудно?
— Ми раді чути вашу схвальну думку про наш заклад. Однак мрійлива маленька панянка може втратити обачність і випадково постраждати. Неправильно піддавати її небезпеці.
— Шановний інтелекте, ви й ваші брати пильно піклуєтеся про відвідувачів, я не вірю, що під вашим наглядом дитині може щось загрожувати.
— Однак ми не всемогутні, пане.
— Перепрошую, шановний інтелекте, — а це вже Катря, — але у вашому закладі вітають і зовсім маленьких дітей, що бігають і не розмовляють. Чому ви не хочете пускати Мику?

 — Бо вона налякає інших дітей. Що трапилося, Катре? Діти?
На поміч штучному інтелекту прискакала тітка Мотря. В прямому сенсі — колись вона пошкодила собі хребет в аварії й звідтоді пересувалася виключно в екзоскелеті; а сьогодні на честь свят на ній було щось казково-химерне, з багатьма лапами.
— Добривечір, Мотре Максимівно! Хочемо у ваші купальні. Можна?
— Вам можна. Але цю дівчинку, — вона кивнула на Мику. — ми прийняти не можемо. Вона небезпечна для себе й оточення.
Судячи з її поведінки, тітка Мотря також не бачила чарівну діву, хоча та знаходилася хіба що в метрі від неї.
— Це неправда! Не було жодного випадку, коли б вона завдала комусь шкоду. Й ми будемо з нею!
— Катре! Вона лякатиме інших дітей.
— Але ми і є інші діти!
Збіговисько схвально загуркотіло. Сперечатися з тіткою Мотрею напряму було лячно, але Катрю хотілося підтримати.
— Я кажу «ні».
— За законом ви не можете відмовити…
— Катерино, я зараз зателефоную твоїй мамі!
— Давайте я сама її наберу, вам так буде зручно?
— Гаразд, — тітка Мотря не забажала мати справу з Катриною мамою й змінила тактику. — Якщо ти не слухаєш по-хорошому, сперечаєшся й підбурюєш інших, я маю вжити заходів. Як директорка дитячого закладу, я подам щодо тебе скаргу в службу соціального рейтингу.

 Зайка захолола. Соціальний рейтинг — для підлітків це було серйозно. Сама б Зайка заради Мики не сумнівалася б. Але то Зайка. Тим більш, вона й без того рейтингом не сильно переймалася. А для Катрі це було важливо. Серед збіговиська вона про це не говорила, але видно було, що вона пишається своїми результатами, будує плани на майбутнє. Для решти… по-різному. В будь-якому разі доведеться розбиратися через це з батьками, школою. Вони сказали діві, що готові до того неприємностей. Але чи дійсно готові?

 Мика на всі ці теревені не звертала уваги. Вона вся витягнулася в струнку й уважно вдивлялася у дива всередині комплексу. Але навіть не намагалася вирватися від Катрі й пробігти всередину — мабуть, звикла, що її не пускають у такі місця. 
Якщо діва зараз її забере, то це буде останнє, що вона побачить і почує на цьому світі.
«Сподіваюся, що там, звідки діва, є якийсь водоспад. Можливо, хоч там їй дозволять на нього подивитись».

Збіговисько обурено, проте тихо шаруділо поміж собою: «А зараз можна сказати, що вона росіянка? — Не зараз!»
Утім, виступати проти грізної тітки Мотрі й сили соціального рейтингу ніхто не наважився.

 Бліда Катря підтягнула Мику ближче до себе, уникаючи дивитися на чарівну діву. Видно було, як вона про щось напружено розмірковує. Як виступають сльози в неї на очах. А потім вона робить глибокий вдих, здіймає підборіддя й каже:

 — Я, Катерина Осипенко, індивідуальний номер НМ-085347, починаю офіційний запис. Я, Катерина Осипенко, прошу персонал купалень «Водограйко» дозволити доступ до закладу групи в складі Катерини Осипенко, 12 років, Михайлини Швець, 12 років…

 Якби Зайка могла кричати, вона б закричала. Решта збіговиська, здається, теж зрозуміла, що відбувається, принаймні, Едгар і ті, хто ходили на підготовчі курси.

— Дмитра Котенка, 11 років…

 Офіційний запис, на відміну від звичайних, приймається як доказ. У поліції, у суді тощо. Офіційний запис робиться на імплант. Для цього імплант треба задіяти майже на повну потужність. Тобто зробити те, що категорично не можна робити, коли тобі поставили імплант по програмі ранньої імплантації. Збіговисько знало про це, тому що ходило підготовчі курси. Батьки збіговиська знали, бо їхнім дітям імплант щойно поставили чи збираються ставити протягом року.
Питання: чи пам’ятає про цю деталь тітка Мотря?

— Я, Едгар Топольські, індивідуальний номер НМ-037811, починаю офіційний запис…
А це вже неймовірно тупо. З іншого боку, якщо Катря зомліє, можливо, Едгар протримається, він старше й довше має імплант.

— …і Зейнаб-Килини Линів, 12 років…
Навіть зараз Зайка трохи скривилася, почувши своє повне ім’я. Дякую, любий татусю та мами, за багату фантазію.

 Тітка Мотря дивиться на цю виставу з роздратуванням і, схоже, подумки перебирає можливі варіанти репресій. Здається, вона геть забула, що значить для дванадцятирічки активувати імплант. Едгарові краще було б нагадати про це, а не запускати свій запис. І чому інші мовчать? Це ж уже не лише про Мику йдеться!..

Василина крутиться вужиком від тривоги, але поки ще не наважується втрутитися в протистояння. Ну, давай, доки не запізно! Ось вона виступає вперед і тягне руку до Мотриного екзоскелета…
…Раптом тітка Мотря змінюється в обличчі. Мабуть, хтось зі штучних інтелектів таки зрозумів, що відбувається, й зміг пояснити тітці по внутрішньому зв’язку.
Вона різко переходить до режиму «все пропадає й зараз зовсім пропаде»: 

 — Стій, зупинися, дітонько, що ти робиш!..
— …або надати офіційну відмову в доступі.
— Діти, негайно зупиніть запис! Це небезпечно! Всі всередину! 
— …або надати офіційну відмову в доступі, — закінчує Едгар слово в слово за Катрею.
— Доступ надано. Всім. На постійній основі. Задоволені? Негайно вимкніть імпланти!
— Запис закінчено.
— Запис закінчено.
— Негайно всередину! Всі! Катря й Едгар — до медпункту!
— Дякуємо, Мотре Максимівно!
— Сподіваюся, що воно було того варто.

 До збіговиська вже підкотили шуськи у вигляді іграшкових ведмедиків, щоб провести Катрю й Едгара до медичного кабінету.

— Мика піде зі мною. — Катря явно не хотіла її відпускати.
— Та дай уже дитині побавитися, — несподівано дружньо сказала тітка Мотря. — Вас тут ціла компанія, невже не приглянете одне за одним?
І лагідно усміхнулася Миці.

 Катря нарешті подивилася на діву. Та ледве помітно кивнула й відступила назад. 

 Решта товариства обліпила Катрю з Микою, й вони разом перетнули світловий бар’єр і увійшли всередину.
Тільки Зайка й діва ще залишалися по цей бік.

 — Ми справилися? — спитала Зайка й зрозуміла, що знову може говорити й рухатися на власний розсуд.
— Не знаю, людське дитя. Але, можливо, ці люди зрештою полюблять Мику. Й навіть навчаться її розуміти.

 Усередині Мика сміялася, бо Василина її лоскотала, а навколо них танцювало й огорталося золотаве сяйво. Вони його, звісно, не бачать. Але обов’язково побачать.

 Діва торкнулася свого зап’ястя, й серед браслетів спалахнув білим екран старовинного годинника. Вона підморгнула Зайці, натиснула щось на своєму прикладі й розчинилася в повітрі.

 …

— Їжачину дивізію, в них там розумні будинки, космічні технології, штучні інтелекти бігають, а от в інклюзію так і не спромоглися! Ну що за місце таке?
— Ти не тринди, а краще шукай, де свій борт проїжачила.
— Та йожик тобі в сраку, Чуду! Двісті років минуло! Де я тобі його знайду?
— Нічо не знаю, шукай. Командир сказав, поки все проїжачене майно не повернемо, хух нам, а не звільнення.
— Та невже не можна було списати ті кляті крила за двісті років?
— Ніт. Небесні сили тут безсилі.
— Капець.
— Воістину капець. Мед будеш? Мед хороший.
— Липовий?
— Різнотрав’я…

Стояв серпанок над рікою.