Обмежено придатний

Тім провалювався у марево-сон, мішаючи минуле і майбутнє, вигадку та реальність. Він зараз в тренувальному центрі чи в лікувальному боксі на кораблі? Чи все ще чекає на швидку смерть у космосі?

– Не спи, солдате! – безбарвний Голос пролунав зі стелі. – Починаємо сеанс психотерапії. Я буду ставити запитання, а ти – відповідати. Чесно відповідати! – додав абстрактний голос.

Тім уявляв собі психотерапію по-іншому, але зараз не сперечався. Можливо, йому взагалі це все сниться.

– Назви себе, солдате, – наказав співрозмовник.

– Тимофій Маленко, молодший лейтенант окремого підрозділу 12-ої штурмової бригади, – слова вилетіли мимоволі. Тім подумки здивувався, звідки він це знає, бо нічого про себе не пам’ятав.

– Чудово! – у голосі зазвучали інтонації схвалення. – Яку місію твоя бригада виконувала на планеті UK-1991?

– Звільнення територій, придатних для тераформування і подальшої колонізації, – відрапортував Тім, вже не дивуючись своїм відповідям.

Але цього разу голос висловив незадоволення:

– Непогано, але потрібно подумати краще. З якою метою підрозділ висадився на планету?

У голові промайнули якісь картини: відсіки корабля, мерехтливе світло, вибух, але пам’ять нічого не підказувала щодо висадки на планету.

– На яку планету? – запитав Тім.

Щось у програмі готових відповідей дало збій.

– Почнемо спочатку, – у голосі з’явився метал. – Тимофію Маленко, молодший лейтенанте, яким було останнє завдання твого екіпажу?

Так, екіпаж. Справа пішла легше. Нарешті у свідомості почали спливати обличчя. Другий пілот, бортінженер, біолог, штурман, стрільці. Навіщо стрільці? Тім не встиг замислитися, а в голові вже виникла готова відповідь:

– Наш корабель  разом з іншими екіпажами бригади повинен був висадитися на планету УК-1991, закріпитися в певному квадраті і почати звільнення території для колонізації.

Слова вилітали, але ніяк не відгукувалися, наче Тім повторював те, що від нього хотіли почути. І чогось здавалося, що це вже далеко не перша розмова з безтілесним Голосом. Проте Голос викликав якість спогади, здавався знайомим.

– Що завадило виконанню поставленого завдання? – Голос не дав часу на розмірковування.

– Місцеве населення виявило неспровоковану агресію, наш підрозділ був змушений застосувати силу з метою захисту табору і звільнених територій.

– Дуже добре, – підбадьорив голос, – продовжуй.

Жодних згадок про ці події у голові не було, але Тім вів далі:

– Внаслідок бойових зіткнень з місцевим населенням наш корабель отримав пошкодження, екіпаж зазнав втрат, я був поранений.

Тім не міг себе зараз бачити. Цікаво, куди його поранили? Голосу, напевно, це було відомо.

– Наразі все, сеанс психотерапії завершено, – Голос підсумував цю дивну розмову.

Запанувала тиша. Тім спробував поворухнути правою рукою і відчув супротив повітря. Потім лівою, так само. Руки на місці, але від різких рухів щось оберігало, наче тіло накрили м’якою теплою ковдрою, яку неможливо скинути. Тепер треба те саме зробити з ногами. Проте… Як Тім не намагався підтягнути ноги або поворушити пальцями, нічого не відбувалося. Більше того, він збагнув, що і не пам’ятає, як це має бути. Він також не пам’ятав нічого з тих подій, про які щойно розповів металевому голосу. Якісь фрагменти спогадів нашаровувалися на реальність, реальні люди спливали і зникали з пам’яті. Тім вирішив згадати дитячі роки, це мало б допомогти.

…Мама, яка пригортає до себе, її тепло, почуття безпеки. Батьківські грубі руки. Батько кличе допомогти в саду. А це сестра, рудоволоса Оксанка:

– Тіме, Тіме, скоріш ходімо! Там хлопці на річці прив’язали мотузку до верби і стрибають, у кого далі вийде.

– Біжимо!

Вони несуться вздовж хат. Тім уже забув, що батько просив про допомогу. Нарешті пригода! Хлопці вже точно не чекатимуть, хоч Тимофій брав участь в усіх шалених розвагах.  І справді, змагання було в розпалі.

Кожний, до кого підходила черга, хапався руками за мотузку, розбігався чимдуж, вилітав на середину річки – і відпускав руки, стрибаючи у воду. Поки що якнайдалі стрибнув Сашко, найліпший приятель і суперник. Картинки з’являлися спалахами, як окремі кадри дивного відеозапису. Мотузка, розбіг, стрибок. Тім намагається розрахувати момент, коли треба відпустити  мотузку, щоб стрибнути на середину річки. Тріск, крик. Здається, кричить Оксанка? Що сталося? Мотузка ще в руках, але вода швидко наближається, а разом з нею і кам’янистий берег. Глухий удар – і темрява.

Тоді теж, як зараз, не міг ворухнутися. І невтішний діагноз, коли нарешті опритомнів, – травма хребта. Якби Тім впав у воду трохи далі від берега або якби гілка дерева надломилася б в іншому місці… Мама намагалася стримати сльози, коли нарешті батькам дозволили зайти до реанімації. У завжди мовчазного батька Тім помітив сиве пасмо у шапці чорнявого волосся. Але якщо мама змирилися з ситуацією, купила візок і допомогла сину його швидко опанувати, то батько не припиняв звертатися до знахарів і відунів, шукаючи їх по свій країні. Але навіть старий травник, який, як казали, мертвих на ноги ставив, виніс вирок:

– Хлопець ходити не буде, але…

– Але? – батько вчепився в примарну надію.

– Але, – продовжив дід і підморгнув Тіму: – Тримайся, хлопче! Та мотузка, що тебе покалічила, ще витягне з безодні.

Сашко обурювався найбільше: ще в лікарні заявив, що не вступатиме без Тіма до військового училища, бо планували разом. А разом – то разом! Тим більше війна незабаром: у новинах постійно товкли, що партнери по Міжпланетній коаліції попереджають про можливу висадку імперського десанту. У цей уявний напад ніхто не вірив, але програму планетарного захисту розгорнули. Тут думки Тіма почали плутатися: калейдоскоп образів змінявся вигуками і фразами, у голові звучав безплотний голос, якому подобалося повторювати ті самі питання.

Сфокусуватися вдалося на батьковому обличчі. Шалений «фільм» зупинився, і пам’ять знов почала підкидати якісь давні події. У той день батько повернувся з роботи замисленим, Тім давно не бачив його таким. Зайшов до вітальні впевнено, тримаючи у руках якісь аркуші, й змовницьки підморгнув Тіму:

– Тут дослідницький проект розпочинають. І мені здається, що тебе може це зацікавити. – Батько протягнув стос документів з дрібно надрукованим текстом. – Поки що це секретна інформація, я бачився з Петром. Це він передав.

– З хрещеним? – Тім здивувався.

Давній батьків друг займав у Міністерстві Перемоги поважну посаду, але бойових побратимів не забував. До похресника навідувався часто і на відміну від інших нічого страшного в тому, що хлопець тепер пересувається лише на візку, не бачив. Сам після останньої війни мав біонічні протези правої руки і правої ноги: потрапив під дронову атаку, прикриваючи відхід своєї групи. Тоді батько Тимофія і витягнув друга і командира на собі.

– Петро радить уважно прочитати і подумати. Він вважає, що тебе це може зацікавити. Закрита урядова програма включеності обмежено придатних до планетарної оборони, – пояснив батько.

– Але ж ти знаєш, що мене визнано непридатним, – відвернувся Тім.

– Послухай мене, синку, – батько нахилився і поклав руку на плече, – на війні непридатний лише у випадку, коли тебе завантажили в автівку з цифрою «200».

– Але ж ми зараз ні з ким не воюємо, – Тім здивувався.

– Ми – ні. Але з нами воюють…

Далі в пам’яті нічого не спливало. Тім відчув укол у плече і відключився.

– Розпочинаємо сеанс психотерапії, – холодний Голос розбудив  Тіма. – Умови незмінні. Назви себе, солдате.

– Тимофій Маленко, молодший лейтенант окремого підрозділу 12-ої штурмової бригади, – відрапортував Тім.

– Добре! – Голос пом’якшав. – Ти пам’ятаєш, як сюди потрапив?

– А «сюди» – це куди? – не втримався Тім. – Я не знаю, де я, тому не можу сказати, як я сюди потрапив.

– Некоректне питання. Переформулюю: що останнє ти пам’ятаєш перед тим, як ми почали сеанси? – у голосі відчувалося роздратування – чи то відповіддю Тіма, чи то власним промахом.

– Відкритий космос, кружляємо навколо планети в завмерлому кораблі, перед цим у нас влучили… – Тім спробував пригадати. – Вибух, спалахи, зупинилися двигуни. Болить… Я відправив сигнал SOS, але…

– Але? Що сталося? – Голос наче здивувався.

– Нічого. Ніхто нас не врятував, ніхто не прийшов, – Тім уже не видавав готові відповіді, він їх відшукував у глибинах пам’яті.

Проте все плуталось. Істеричні крики штурмана: «Нас кинули, ми всі загинемо». Завжди врівноважена і цинічна бортінженерка: «Не сци, всі в одному човні». Кілька переляканих солдатів, які не звикли битися в космосі, їх готували до іншого. Що там сталося внизу? Чому так болить усе тіло?

А вголос продовжив:

– Нас було атаковано невдовзі, як ми покинули планету.

Тім звідкись знав, що саме такої відповіді чекав Голос від нього. Але цього разу вже міг контролювати те, що говорить.

– З яким противником ви зіткнулися під час виконання завдання? – голос поставив запитання після паузи.

І Тім відчув тут якийсь підступ. Він розслабився і спробував відшукати саме ту відповідь, яка буде задовільною.

Потім почав говорити дуже швидко і чітко:

– З місцевим населенням, що виявило нерозуміння нашої просвітницької місії та продемонструвало агресію щодо нас.

– Далі! – наполягав голос.

– Частина екіпажу загинула, я був змушений підняти корабель у верхні шари атмосфери. Після додаткових розрахунків вирішив перейти на планетарну орбіту, щоб чекати подальших розпоряджень.

– Добре. Що сталося потім?

– Нас атакували на виході з атмосфери. Атаку було здійснено з поверхні планети. На орбіту ми вже вийшли з пошкодженими двигунами і пробоїною в хвостовій частині. Я послав запит про порятунок, але…

Раптом Голос перебив Тіма:

– Ви стверджуєте, що на допомогу ніхто не прийшов, але зараз ви не на кораблі, що вказує на інше.

Це було дивно. Вперше Голос розмірковував, а не питав. Тіму знову здалося, що він чув цей голос раніше. У повітрі чимось різко запахло – одночасно кислувато і приємно, а Голос, чітко вимовляючи слова, промовив:

– Ваш корабель було врятовано силами імперської оборони, що відреагували на надісланий сигнал. Повторіть!

Тім повільно, розтягуючи слова, повторив те, що повідомив Голос. Йому вдалося зламати в голові невидимий заслон, і тепер поступово відновлювалися спогади. Головне – демонструвати повну безпорадність, бо безплотний співрозмовник не повинен здогадатися, що ця «психотерапія» вже не діє.

– Ти відновлюєшся після виконання бойового завдання в медичному центрі імперських сил оборони.

– Я відновлююсь після виконання бойового завдання… – Тім почав повторювати, а але зрозумів нелогічність своїх відповідей. – Я маю питання.

– Ти тут даєш відповіді, а не ставиш питання, – роздратувався Голос. – Що саме ти хочеш запитати?

– Що сталося з моїм підрозділом? Сили імперської оборони врятували весь наш екіпаж? – Тім справді пам’ятав лише вибухи у відсіках. І просто не знав, кому вдалося вцілити.

– На жаль, весь екіпаж, крім тебе, загинув, – повідомив Голос. Але сумних інтонацій у ньому не було.

Неприємний запах посилився, Тім намагався менше вдихати газову суміш, яку, напевно, запустили у приміщення. Це не дуже вдавалося, але вона йому не шкодила. Розум прояснився, спогади набігали хвилями і поступово у свідомості вибудовувалися минулі події. Тім повторив те, що від нього вимагали і вдав, що засинає. Голос замовк і відключився, повітря поступово змінилося свіжим. Замиготіли зелені вогники системи життєзабезпечення: за роки напіврухомого життя і багатьох спроб вилікувати хребет за різноманітними сучасними технологіями Тім добре знався на таких речах. Маніпулятор проштрикнув його плече, і Тім справді заснув.

…Усі сні батько палко сперечався зі своїм другом, а Тім нечемно підслуховував розмову під дверима.

– Петре, ти не усвідомлюєш наслідків! – кричав батько. – Невідомо, як відредагує його організм. Що ти взагалі знаєш про цю технологію? Я не дозволю ставити експерименти над моїм сином!

– Заспокойся, для мене Тимофій теж, як син. Невже ти гадаєш, що я бажаю йому поганого? Але це справжній шанс повністю змінити його життя. Ти ж розумієш, що військова кар’єра для нього закрита з такою травмою? А він завжди про це мріяв, – хресний говорив тихо і спокійно. – До речі, хлопець уже повнолітній і може самостійно ухвалювати рішення.

– Ти натякаєш на те, що все вже вирішено? А зараз просто хочеш поставити мене до відома? – батько дужче підвищив голос.

– Навпаки, спочатку я обговорюю це з тобою. Я взагалі не знаю, що думає про це Тимофій. Він мені зателефонував, коли прочитав усі папери і попросив про зустріч. І ось я тут. – Петро пильно подивився на друга: – Але ти розумієш, що це повинно бути саме його рішення? Йому, а не мені чи тобі, доведеться пройти шлях, який ще ніхто раніше не торував.

– Так, згоден. Але спробуй спокійно пояснити, у чому суть цього методу. Тимофію, – батько різко потягнув двері, за якими ховався Тім, – ти все одно давно тут, тож приєднуйся до розмови.

Петро розсміявся.

– Тоді краще поїхали разом до лабораторії, там фахівці все і пояснять, бо раптом я щось не второпав.

Керівник дослідницького центру силувався щось спростити для аматорів:

– Наша програма спирається на багаторічні спостереження та експерименти. Одним із висновків, якого ми дійшли, стало те, що відсутність певного органу або частини тіла, – тут він подивився на Тіма у візку, – або неспроможність їх використовувати, тобто інвалідація…

– Роблять непридатними для нормального життя? – перебив його Петро.

– Ні! Так! – лікар заплутався. – Я не хочу нікого образити…

– Але вам вже це майже вдалося, – усміхнувся Тім. – Проте я вже звик. Так  що там з моєю неспроможністю?

Дослідник швидко себе опанував:

– Якщо в умовної людини виникає певна проблема з органами або виконанням дій, то організм шукає шляхів для компенсації. Наприклад, якщо проблеми із зором, то загострюються слух і нюх. Так, відомі випадки, коли однією здоровою рукою виконували дії, що можна роботи лише обома руками. Людина скеровує невитрачену енергію в той бік, який вважає потрібним.

– Тут усе зрозуміло. Але як ви бачите можливості мого сина? – запитав батько. – Гадаєте, він зможе виростити собі нові ноги?

Дослідник зрадів:

– Не зовсім так, але дуже близько! – він переможно подивився на співрозмовників: – Ми навчилися скеровувати невитрачену енергію туди, де вона можна бути використана найкраще. Ваш син не буде ходити, але він зможе літати! І не тільки літати!

…Цього разу Тім прокинувся сам, без нав’язливого голосу зі стелі. Памʼять майже відновилася, хоч лишилися прогалини у спогадах про бій. Але терміновий зліт і влучання під час підйому в атмосферу згадав в усіх дрібницях. Схоже, що він і зараз на якомусь кораблі, бо кількість живих істот і розташування приміщень характерно саме для останніх моделей космічного флоту. Тих моделей, які у військовій академії Тім вивчав пів року як вершину передових технологій. Навіть не віриться, що довелося на такому політати, хоч і не за власним бажанням.

Тім подумки потягнувся до інформаційних систем корабля, але наткнувся на блокування. Проте його модифікована сміливим експериментатором нервова система шукала вихід із ситуації. Спочатку вивела з організму токсини і сформувала захисне ментальне поле: надто довго, але головне – непомітно для спостерігачів. Тім схопився рукою за ліжко, а потім повернутися на бік. Здається, під час останнього «сеансу психотерапії» Голос повірив у те, що сформовані спогади «прижилися». Тім дуже переконливо демонстрував, що памʼятає саме те, що хотіли почути. А залишити його одного в медичному відсіку теж не становило жодної небезпеки: хіба каліка комусь загрожує? Він навіть встати самотужки не зможе, щоб перебратися у свій інвалідний візок. Навіть, якби чарівно той зʼявився поруч, наче карета для Попелюшки. Тім голосно і гірко розсміявся. Хоч до втрати він звик за роки каліцтва, але тепер йому здавалося, що зі свідомості по-живому вирвали шматок, а потім нашвидкуруч зашили. Він шукав, але не знаходив головного: свого корабля.

…Експеримент, у який майже ніхто не вірив, показав унікальні результати. Для лабораторних досліджень обрали десяток добровольців з різними вадами і проблемами, до яких суспільство вже почало ставитися доброзичливо, але ще не навчилося розуміти. Тім підписав дозволи і відмову від претензій у разі невдачі. Тато і мама переживали, але його рішення підтримали. Оксанка приїхавши на канікули з міста, де навчалася в університеті, теж погодилася, що це шанс, від якого не варто відмовлятися.

– А ти виріс, братику, – сестра міцно обняла Тіма. – Не проти поговорити?

Тім кивнув, Оксанка мʼяко штовхнула візок і викотила його надвір.

– Ми прогуляємося! – крикнула батькам у вікно.

Дорогою жартували і веселилися, згадуючи дитячі роки. Сестра зупинилася лише біля річки. Ту вербу, з якої колись невдало стрибнув Тимофій, давно спилили. Берега поросли очеретом, у якому копошилися качки.

Оксана вмить посерйознішала.

– Я тебе слухаю, – почав Тім. – Ти ж не випадково мене сюди привезла? Вирішила нагадати, як я все втратив? Повір, мені не потрібні додаткові аргументи, щоб спробувати повернути собі омріяне життя.

– Ні, Тимохо, – Оксана рідко звала його так, – я хочу поговорити про інше. Перед канікулами я їздила на практику… Мене як найкращу студентку направили до Центру вивчення зовнішнього впливу.

– Нічого собі, круто! – захопливо вигукнув Тім. – Але ж ти раніше критично ставилася до таких технологій і вважала це радше замилюванням очей, ніж наукою.

– Ключове слово тут «раніше», братику… – задумливо протягнула Оксана. – Я справді так думала. А потім побачила, як працює вербальне кодування. Ми почали вивчати цю технологію після десятирічної війни з імперією, вони тоді її вдало апробували на своїх. Але з нами не вийшло.

– Я пригадую, ти розповідала про це, коли вирішила вступати на  філфак. А я сміявся. Якщо я правильно запамʼятав, ти стверджувала, що вербальне кодування діє на тих, у кого зруйновано причинно-наслідкові логічні звʼязки і відсутнє критичне мислення.

– Так, але це не все. Гадаєш, що у нас всі розумні та раціонально мислять? – Оксана сумно посміхнулася. – Ми це кодування між собою називаємо «вербальним зомбуванням», бо воно не лише впливає на сприйняття людиною дійсності. Воно здатне змінити дійсність, бо в нашій картині світу існує лише те, у що ми віримо. Усе інше – умовність.

– Ти мене сьогодні лякаєш, – Тім взяв сестру за руку. – Я тебе не розумію.

Оксана важко видихнула:

– Тимохо, під час минулої війни був момент, коли в імперії закінчилися людські ресурси. У нас теж склалася критична ситуація, але криза спонукала до наукових пошуків. До речі, твоя програма створення «обмежено придатних» стартувала саме тоді.

– Я поки що не розумію, до чого тут я. Вибач.

– Вербальне кодування здатне повністю змінити людину: стерти їй спогади, замінити реальність вигадкою, змусити повірити в те, чого ніколи не було, – Оксана заплющила очі, наче щось пригадуючи. – Щоб отримати такий результат, лише мовленнєвих технологій недостатньо. Використовують спеціальні хімічні сполуки, що гальмують процеси в мозку і призводять до зворотних реакцій.

– Ти розповідаєш якісь казки, як на мене, – почав дратуватися Тім.

– Думай, як хочеш. Але, на щастя, від такого впливу можна захиститися. І я навчу тебе, як це зробити, щойно тебе визнають придатним для навчання в академії. Ти ж цього прагнеш?

– І як ти здогадалась? – іронічно перепитав Оксану Тім. – Та я марив цим. Ми з Сашком збиралися разом туди вступати. Тепер мені його не наздогнати.

– Не зарікайся, ще побачимо, – кивнула сестра. – Але обіцяй, що дозволиш поставити захист від ментального і вербального кодування.

– Якщо все вийде, і я вступлю до академії – обіцяю.

Уперше про свою обіцянку Тім згадав в передостанній день тестів, коли, втомившись від безрезультатних спроб відчути різницю температур у десяті долі градуса, вліз в електронні мізки андроїда, що роздавав експериментальні зразки. І просто перепрограмував його на зарахування свого позитивного результату. Нарешті стало зрозуміло, у який бік пішла його «компенсація».

…Тім поступово обходив блокування, беручи під контроль відсік за відсіком цього корабля. Це не було схоже на його перший досвід злиття свідомостей: коли він отримав нарешті свій корабель на останньому курсі Академії, то попри всі інструкції вирішив не подавляти його особистість. Високорозвинена інтелектуальна система спочатку наче зачаїлася, потім призвичаїлася до «наїзника». І хоч корабель був готовий віддати повне керування пілоту, у них вийшло подружитися і працювати разом. Як колись мріяли з Сашком. Про друга дитинства Тім давно нічого не чув, а сам зустрічі не шукав.

Для Тіма нарешті настало інше життя. Лежачи у зручному ергономічному кріслі в кабіні пілота він забував про свою обмежену придатність. Він був з кораблем, він був кораблем. Оксана виконала свою обіцянку і поставила брату захист від зовнішнього впливу. Це лишилося їхнею таємницею, навіть керівництво проєктом нічого не дізналося. Жодних змін у собі Тім не помітив, але не хотів засмучувати сестру. У його ситуації все одно гірше не буде. Позаяк жодної небезпеки він у її діях не відчував. Перші польоти запамʼяталися неймовірним почуттям свободи: Тім насолоджувався небом і своїми новими можливостями. А потім імперія черговий раз згадала про нескорену планету.

Імперським військам вдалося висадитися в горах і навіть розбити тимчасовий табір під видом дослідницької експедиції. Батько тоді сказав:

– Їм не можна вірити! Жодного разу імперія не прийшла з миром! Ось побачиш, синку, це початок війни!

Батькові досвіду не бракувало, тому він пішов консультантом до штабу, що очолив Петро. А вдома нарікав:

– Не варто було дозволяти імперцям висаджуватися на нашу планету, якими б ідеями вони не прикривалися! Ми ще про це пошкодуємо.

Тім не поділяв такого критичного погляду:

– Але ж аналітики не бачать причин для паніки, локальна територія віддана експедиції для наукових пошуків. Там немає військової присутності…

Батько мало не вдавився вечерею:

– І ти туди ж! Це і є військова присутність! Їм потрібна наша планета, але не потрібні ми на планеті! Шкода, що нас не чують. Зручно забути про війну, бо вже майже немає тих, хто памʼятає методи, якими завжди діє імперія.

Як завжди, батько мав рацію. Не погоджуючись з політикою заспокоєння і миролюбства, вони з Петром майже неофіційно організували  захист космопорту, розташованого біля табору «експедиції». І першими дали бій імперському десанту. Наземний наступ стримали, але на орбіті закріпився імперський флот, який засипав ракетами мирні міста під гаслом звільнення територій від терористів.

Тім щойно закінчив Академію і подав заяву як доброволець, порадившись з кораблем. Команда зібралася строката, але міцна. За місяць на їхньому рахунку вже було сім збитих імперських кораблів. Але кілька тижнів тому Тім відчув слабкий ментальний сигнал від батька. І попри відсутність наказу підняв у повітря літак, поспішаючи на допомогу. Кілька штурмовиків прорвались крізь захист. Можливо, хтось вимкнув захисний купол або знайшли лазівку. Часу на зʼясування всіх обставин не було, команда корабля приєдналася до залишків захисного загону. Тім прикривав з повітря. Коли останній штурмовик спробував втекти, Тім зрозумів, що відпускати його не має права. Команда погодилася, і вони кинулася навздогін. Але на них чекали: на виході з атмосфери вдарили з двох боків.

…Тім не вірив, що його корабель кинули обертатися на орбіті як якесь сміття. Скоріше за все його спробують перепрограмувати і прилаштувати для своїх цілей. Як і багатьох солдатів, яких тепер посилали проти своїх рідних і друзів після ментального і вербального кодування. Оксана не помилилася, цю технологію застосовували на повну силу. Тім знав, що частина свідомості в електронних мізках його корабля завдяки колись пройденій процедурі ментального захисту не дозволить цього зробити. Але ж свідомість можна знищити. І Тім продовжив шукати свою другу частину, свої ноги, крила та очі, свій корабель.

До повного оволодіння системами ворожого корабля лишалося пів години, але цей процес грубо перервав холодний Голос:

– Що, солдате, вирішив, що тобі все під силу? Поміняв візок на літаючу консервну банку і задоволений? – Голос глузував з Тіма зі знайомими інтонаціями. – Для тебе зробили ручне управління? Міцності рукам не бракує? Певний, що втримаєш свою розвалюху в повітрі?

Тім видихнув і спробував заспокоїтися. Не дарма Голос здався йому знайомим. Але потрібно почекати ще трохи, процес злиття з бортовими системами не завершено. Треба відволікти увагу, і Тім відповів:

– Не можу сказати, що радий тебе чути, Сашко. А колись ми разом збиралися воювати проти імперців.

– Так ми тепер і воюємо разом, – у голосі почулася переконливість. – Ще кілька сеансів «психотерапії», і будеш повністю на нашому боці. Ти вже бачиш все так, як треба. Ти тепер солдат імперії, який висадився на ворожу планету з антитерористичною місією. Так би мовити, ніс світло майбутнього дикунам. А вони, невдячні, поцілили ракетою в безпомічного каліку.

– А ти як тут опинився? – продовжував тягнути час Тім, проігнорувавши випад колишнього друга.

– Я завжди прагнув бути на боці переможців. Тільки у складі імперії у нас є майбутнє, ми просто не розуміємо свого щастя. Не треба зайвих жертв, не треба супротиву, мирне населення ніхто не чіпатиме.

Сашко говорив так впевнено, що Тім не міг збагнути – це вербальне кодування чи його власні переконання так діяли.

– Може, поговоримо по-людськи, віч-на-віч. Ти ж не боїшся прикутого до ліжка каліки? – Тім прагнув не лише закінчити процес злиття з кораблем, а й отримати хоч якусь можливість пересування.

– Я давно нічого не боюся, – відповів Сашко зі стелі. – Ти спочатку повинен був пройти курс психотерапії. Тепер можемо і поговорити як старі друзі. Запрошую на вечерю!

У медичному відсіку засвітилася бічна панель, частина обшивки відʼїхала в бік, а зсередини маніпулятор вийняв якусь невідому модель інвалідного візку. Тім сперся на руки, сів, а потім перекотився по ліжку, щоб перенести тіло у візок. Його спину і ноги охопили пружні ремені, на підлозі зʼявився світловий дороговказ. Двері безшумно відімкнулися, і візок виїхав у слабко освітлений коридор. Нарешті Тім придивився до себе: замість військового комбінезона його перевдягнули в класичний одяг пацієнтів лікарні. Але внутрішньо зрадів: нарешті вдалося отримати повний доступ до всіх систем корабля. І тепер Тім знав, де ховають його друга – поранений корабель виявився в охолоджувальному відсіку в трюмі. На повну діагностику зараз бракувало часу, але Тім вважав, що пошкодження не критичні.

Візок швидко рухався за дороговказом без участі свого пасажира. Іноді траплялися андроїди з технічного персоналу, за якими Тім вже спостерігав через керівну систему. Вони виконували свої завдання, не звертаючи на уваги на нього. А ось і мета цієї подорожі: двері розчинилися, впускаючи Тіма всередину досить великої каюти. Сашко зручно розвалився у кріслі, на його рукаві Тім побачив нашивку пілота імперських військ.

– Привіт! – друг дитинства навіть не зробив спроби встати. – Пропоную повечеряти, а потім все обговорити.

– Я не голодний, – відповів Тім. – Знаєш, збалансоване внутрішньовенне харчування тамує голод.

– Як хочеш, – відказав Сашко, – а я не відмовляюся від смачної їжі. Вина випʼєш? Алкоголь навряд чи тобі вводили?

Тім кивнув. Зі стіни видовжилися мацаки маніпуляторів, швидко сервірували вечерю і налили два келихи чогось схожого на червоне вино.

– Твоє здоровʼя! – пригубив Сашко і жадібно приступив до знищення наїдків.

Тім торкнувся губами келиха, але, не ковтнувши, поставив його на стіл. Він спостерігав за Сашком, намагаючись зрозуміти, як його друг перетворився на цю потвору. Оксана не помилилася: світ є саме таким, яким ми його бачимо. Зараз Тім бачив перед собою пілота імперського корабля, який, можливо, скеровував ракети у бік власного дому.

Поки Сашко їв, Тім сканував усі каюти і приміщення. Колишній друг збрехав: частина команди вижила, і зараз у медичних боксах їх накачували якоюсь гидотою і змушували повторювати потрібну версію подій. Тіму не хотілося зʼясовувати, на якій стадії перекодування вони перебувають. Він лише змінив хімічний склад рідини, яку вводили через крапельниці, на звичайну глюкозу і зупинив вербальне програмування.

Сашко нарешті наситився і відкинувся у кріслі з келихом у руках.

– Дивись, – він вивів на великий екран зображення смугастої планети. Океани і пустелі утворювали дивний синьо-жовтий малюнок на її поверхні. – Хіба може якась кулька вистояти проти імперії? Ти вже теж розумієш, що поодинокі спроби терористів завадити колонізації ні до чого не призведуть. Ми повинні завершити те, що почали. Це піде на користь усім. Світ належить переможцям, слабкі та переможені повинні поступитися сильним.

– А як ти бачиш мою роль у цій схемі? – Тім подивився Сашкові в очі. – Роль інваліда і каліки, визнаного непридатним для активного життя. Ти ж відмовився від нашої дружби ще тоді, коли побачив мене в лікарні у суцільному гіпсовому панцирі?

На мить здалося, що Сашко почервонів. Але він швидко себе опанував:

– Ти ще зможеш попрацювати на користь імперії, хоч не уявляю, як тобі довірили літак. Проте це вже в минулому. Після «психотерапії» знайду тобі спокійне заняття – по старій дружбі. – Сашко різко додав: – І так! Так, у мене була мета. І ти не можеш засуджувати за те, що я вирішив їй не зраджувати.

– Не зраджувати? – Тім усміхнувся. – Дивно чути від тебе ці слова.

– А до чого цей пафос? Я обрав свій бік і роблю те, у що вірю.

Тім сумно похитав головою. Два андроїда, яких він направив усунути пробоїну в корпусі схованого у трюмі корабля, майже закінчили роботу. Потрібно було завершувати цю розмову і вшиватися звідси. Але, зосередившись на керуванні інформаційними системами, він випустив з уваги те, що відбувалося на палубах. Сашко збільшив зображення з однієї з камер спостереження і присвиснув:

– Що це, в біса, діється? Це поруч з медичним відсіком.

На екрані блимали яскраві спалахи, у коридорі йшов бій. Андроїди, люди у військовій формі і… кілька фігур у такому ж лікарняному одязі, як зараз був на Тімі. Напевно, на його команду припинення програмування подіяло радикально: друзі не лише отямилися, а й змогли вибратися з медичних боксів. Навіть без його допомоги.

Знерухомити андроїдів Тім зміг без проблем, але вплинути на військових поки що не вдавалося. Він і так перебував на межі своїх можливостей, утримуючи під контролем величезний корабель.

– Зараз ми припинемо цю бурю у склянці води, – трохи нервово сказав Сашко, вдивляючись в екран. – Неякісний матеріал, що непридатний для перепрограмування, треба утилізувати.

– І що ти хочеш зробити? – запитав Тім лише заради того, щоб пілот імперського флоту повернувся для відповіді до співрозмовника.

Швидко схопив келих з вином, з якого так і не зробив жодного ковтка, і плеснув Сашку в обличчя. У той же момент заблокував йому доступ до керівних систем та, спрямував мацак одного з маніпуляторів до горла колишнього друга, міцно стиснувши металеві пальці, але даючи можливість дихати.

Сашко захрипів:

– Припини! Що ти робиш? Ми ж друзі, майже одна родина. Ти мені як молодший брат! Я тебе пожалів. Не викинув у відкритий космос, хоч саме так мав діяти за інструкцією. Від тебе ж жодної користі!

Тім проігнорував цю тираду і кинув оком на екран. Сутичка перемістилася далі: без допомоги андроїдів і відсутності контакту з кораблем імперські солдати втрачали перевагу, хоч їх все ще були більше. Тім заблокував їх в тих відсіках, де це було можливо. Але розумів, що ручне управління дозволить відчинити перетинки. Відімкнув двері каюти і виїхав у коридор.

– Тіме! – бортінженерка кинулася до нього від протилежної стіни і штовхнула в бік разом з візком.

Пролунав постріл, над головою в обшивці зʼявився палаючий отвір. Тім озирнувся: Сашкові вдалося розщепити мацак маніпулятора, і він тримав у руці пістолет, знову цілячись у Тіма.

З іншого боку коридору почулися крики і постріли.

– Тримай! Забрала в охоронців, у мене ще є, – дівчина вклала йому в руку короткий автомат. – Я на допомогу нашим. Зараз там гарячіше. Зустрічаємося на нижній палубі. Впораєшся?

– Авжеж.

Тім усміхнувся. Як добре, що члени команди не сумніваються в ньому і не вважають нікчемною калікою. Годі ностальгувати. Тім навів автомат на Сашка і випустив довгу чергу. У каюті завили і замиготіли червоним системи життєзабезпечення, маніпулятори кинулися до людини – вони були створені для допомоги. Тім вліз подумки у блок живлення і послав збільшений імпульс. Мацаки маніпуляторів завмерли у повітрі. Не обертаючись, Тім скерував візок до нижньої палуби. У трюмі андроїди вже закінчили роботу, хоч їм не все вдалося.

Корабель зачекався, він подумки обійняв Тіма і трохи кольнув його ображено:

– Проміняв мене на цього гіганта? І що ти в ньому знайшов?

– Не знав, що ти такий ревнивець, – відгукнувся Тім. – Зараз зосередься, нам ще дещо потрібно зробити.

Вцілілі члени команди швидко добігали до корабля. Позаду лунали постріли і було видно спалахи. Тім зайняв свою місце в командному кріслі:

– Злітаємо! Хто ще не на борту?

– Чекаємо 20 секунд, – озвався корабель у голові Тіма, – потрібна наша допомога. Гармата висунулась з-під корпусу і одним пострілом пробила отвір у стіні трюму, через який ввалилася бортінженерка. Притримуючи поранену руку, вона швидко застрибнула всередину. Другий постріл гармати розчистив кораблеві шлях назовні.

– Стривай, мені потрібно ще потримати контакт з цим «гігантом», як ти виразився, – Тім зосередився на управління збройною системою імперського корабля. – А тепер рушаймо!

На екрані зʼявилося попередження про небезпеку: це з усіх бортів щойно покинутого корабля було дано залпи в бік інших «визволителів». Відповідь не забарилася: гігант почав розпадатися на частини.

…Тім вибрався з корабля через нижній люк, пошкодження виявилися серйознішими, ніж він сподівався. Другий пілот допоміг опуститися на землю, команда зібралася поруч. У них вийшло!

Повільно підійшов штурман, зіщуливши очі і вдивляючись у блакитну смугу океану. І ні до кого конкретно не звертаючись, чітко сказав:

– Завдання місії нашої 12-ої штурмової бригади – підготувати територію планети для колонізації і тераформування. А зараз потрібно розбити табір.