Ключниця

Ніч добігає кінця. Ще трохи і її розіб’ють у друзки своїми криками птахи. Лише за мить зола темряви облетить з силуетів будинків та дерев. Зовсім скоро небо затремтить, побачивши перші тендітні промені сонця. Я чекаю. Ця ніч здається нескінченно довгою. Кров мерця давно висохла на моїй руці. Моє тіло трясеться чи то від вранішнього холоду, чи то від страху. Перші зелені листочки старого куща ховають мене від сторонніх поглядів випадкових перехожих. Скоро. Зовсім скоро я дізнаюся чи дійсно Ключниця існує. Ось тільки чи розповість вона мені те, за чим я до неї прийшла?
***
Пізніше я зрозуміла, що недарма Поліна погодилася залишитися зі мною на чергування у класі. Поки я підіймала стільці на парти й рівняла ряди, вона взялася за поливання квітів. Меблі рипіли й добре було чутно, як вода капає на суху землю. Я вичікувала хоч якогось натяку на причину її раптової приязні. Все це здавалося більш ніж дивним, бо наші ролі в ієрархії класу давно були озвучені: вона — староста й найпопулярніша дівчина нашого класу, я — одиначка з альбомом, яку прийнято не помічати.
Мовчання дещо затягнулося. Нарешті Поліна відставила лійку й озирнулася у мою сторону:
— А ти, Соломіє, маму свою хоч пам’ятаєш? — вона зіщулила зелені очі, уважно слідкуючи за реакцією мого обличчя.
— Та майже не пам’ятаю. Якісь окремі уривки. А що? — видавила удавано байдужим тоном я.
— Мама мені розповідала, що вони колись теж однокласницями були. Уявляєш який збіг?
Я все ще не дуже розуміла куди Поліна намагається привести нашу розмову тож просто кивнула у знак згоди.
— Твоя мама природною блондинкою була. Стрункою й ніжною. Й батько твій зі світло русявим волоссям. І тут ти, прикинь?
Щось неприємне кольнуло під ребрами. Тепер я починала розуміти. Річ у тім, що я чорноброва, з вугільно-чорним волоссям на голові й з темним пушком над верхньою губою, таким не характерним для тринадцятирічної дівчини. Стояти із байдужим виглядом виходило все важче та я таки промовила:
— То що із того, Поліно? Що тобі до моєї родини?
— А ти впевнена, що той одноногий чоловік із яким ти живеш — твій батько?
— Йди до біса! — не знайшла в собі сили стримуватися далі. Я на ходу підхопила рюкзак та легку куртку й чухнула з класу.
Ми так довго існували із нею в крихкому нейтралітеті. Що Поліну вкусило? Вона така ладна. В неї рівне русяве волосся й ідеально білі зуби. Невже це через новачка Артема? Ну зацікавився він анімацією, яку я створила. Ну похвалив при всіх. Що їй з того?
“Здається, сьогодні розпочалася чергова чорна смуга мого життя,”— небезпідставна думка гамселила в голові.
Довелося сховатися у жіночих вбиральнях старої частини школи. Існувала мінімальна можливість, що мене там могли потурбувати. Я витирала солону воду зі щік. Ніс вже почервонів та мені ще довгий час не вдавалося зупинити їдкі сльози. У грудях нила журба. Я була впевнена, що в понеділок Поліна нацькує на мене своїх подружок та ще пів класу.
Нарешті я промила холодною водою залишки сліз й несміливо визирнула у хол. На поверсі стояла тиша. Більшість учнів вже давно розбіглися по домівках та гуртках. До дзвоника лишалося з десяток хвилин, якими я скористалася для швидкої втечі у напрямку рідних п’ятиповерхівок.
На вулиці приємно пахло весною. Горобці наче показилися й шаленим галасливим вихром носилися з гілки на гілку. На клумбах бабусь синіли мишачі гіацинти, а форзиції викидали у небо цілі жовті фонтани квітів. Перші білі метелики легко пурхали в солодкому п’янкому повітрі. Ось тільки по середині цієї бурхливої всеосяжної радості я почувалася геть нещасною та самотньою.
Вже під рідною п’ятиповерхівкою я плюхнулася на лавку. Підійматися у квартиру не хотілося. Скоріше за все, батько додому ще не повернувся, а мені потрібно було вигадати хоч якусь стратегію на найближчий час. Та біс із нею, з Поліною. Що як її слова правдиві? Що як батько насправді чужа мені людина?
З горлянки злетіло важке зітхання. Я намагалася згадати маму. Та як окремі крихти не зібрати знов у хліб, так і мені не вдавалося отримати цілісне уявлення про цю загадкову жінку з окремих спогадів.
До війни її світлини на соціальних сітях здавалися схожими на казку: ось вона у легкій сукні серед жовтих трав, ось на морі з подругами, отут вона на горнолижному курорті тримає за руку батька. Він стоїть гордий та усміхнений, розправив рамена і тримається впевнено на своїх двох ногах.
Під час війни та після неї світлин чомусь майже не має. Окремі збереглися на комп’ютері, для обмеженого кола очей. Розбомблені будинки. Розстріляна автівка сусідів, похорон бабусі. Тут мама часто сумна, а батько виглядає втомленим. Усе, що залишилося від його ноги, туго обмотане бинтами. Потім ще є кілька моїх дитячих фото. На світлинах руки батька, що пеленають чорноволосе немовля.
Ця тема болить, але мені так потрібно знати правду: я — всиновлена? Мама зраджувала батька? Чому вона пішла від нас так рано? Як сприйме батько, якщо я почну розпитувати? Чи не розсердиться? В мене ж ріднішого за нього нікого не залишилося.
За цими важкими, мов скеля, думками я й не помітила, як до мене підсіла Ліда. Якщо я вважалася відлюдькуватою, то її взагалі здебільшого уникали. Дебела дівчина почала вовтузити ногами землю під лавкою, а потім заговорила:”Турбує щось?”
З Лідою я могла не приховувати ніякі таємниці. З нею було легко й щиро. Я точно знала, що речі сказані їй, залишаться між нами. Ми ніколи не були подругами, але я відчувала до неї якусь людську спорідненість.
— Знаєш, це трохи важко пояснити… Якщо коротко: мені дуже потрібно дізнатися щось у людини, яка давно померла.
Ліда продовжувала розколупувати сандалею стоптану землю й навіть не підняла на мене свої очі. Жодного здивування не відобразилося на її обличчі. Вона таки дивна.
— А ти зустрінься з Ключницею, — безтурботно прощебетала за мить дівчина.
Я повернула голову в її сторону й намагалася зрозуміти чи вона не жартує. Про що це вона меле? Яка ще Ключниця?
— Не смішно, Лідо! Я ж серйозно. Про яку Ключницю мова?
Дівчина підняла на мене пухке обличчя з малими карими оченятами. В них я не побачила ані натяку на жарти.
— Соломіє, Ключниця — то така потойбічна істота, яка наприкінці кожної ночі замикає вхід до світу Мертвих, — вдумливо мовила Ліда.
Я оторопіла й намагалася зв’язати докупи інформацію, яку щойно почула від дивачки з нашого двора.
— Повтори, що ти щойно сказала? Тобто я можу викликати на розмову когось із померлих? — скоромовкою випалила я, уявивши, як зустріну маму.
Ліда зітхнула наче спілкувалася з малою дитиною, яка нічого не тямить у світобудові.
— Не зовсім. Покійних не повернути, але їхні таємниці — цілком можливо. Є така сутність, яку називають Ключницею. На світанку вона закриває двері у потойбіччя. А ще, душі померлих у цей день, перед тим як піти назавжди, залишають їй свої секрети.
— І звідки тобі про неї відомо? — скептично мовила я.
Ліда почала розгойдуватися на лавочці, зупинивши свій погляд в одну точку. Взад-вперед, взад-вперед. І все це мовчки, наче вона опинилася в іншому, невідомому мені виміру.
Від її дій мені стало некомфортно та я терпляче продовжувала сидіти поряд. За кілька довгих хвилин Ліда струснула головою, завмерла, а потім повернула голову до мене.
— Минулого разу, після смерті, я відмовилася від її послуг. Я залишила собі тягар пам’яті, за що мене покарали душевним каліцтвом у новому житті.
Все це промовилося більш ніж серйозним тоном, але одразу після цього Ліда знов почала розгойдуватися на лавці й мені не вдалося дізнатися від неї хоч щось ще. Залишилося лише відчуття того, що я зазирнула крізь шпарину до моторошної таємниці смерті.
За деякий час я розпрощалася з дівчиною й піднялася у квартиру. На моє превелике здивування, батько вже знаходився вдома. Щоправда, я майже одразу здогадалася про причину його передчасного повернення з майстерні — зміна погоди. У такі дні батько особливо відчував фантомні болі у своїй давно відсутній нозі. Він ставав похмурим і дратівливим. Навіть багато років після свого завершення, війна продовжувала забирати його здоров’я.
В голові засіла думка, що сьогодні поганий день для з’ясовування причин мого чорнявого волосся.
Вечір тривав нескінченно довго. Я усамітнилася у своїй кімнаті з альбомом для малювання та дивні моторошні слова Ліди про Ключницю не давали мені спокою. Мені хотілося розібратися зі своїми негараздами до понеділка. Розпитувати батька я не бажала. Чомусь мені уявлялося, що такі розмови викличуть у ньому раптову, таку не характерну для нього, лють. Я відчувала себе у пастці. Ось-ось суспільство у вигляді Поліни та мого класу мало накинутися на мене й розчавити вагою свого презирства. Страх повертався, мов бумеранг, знов і знов.
А тоді розпочалася злива. Батькова культя в черговий раз мала рацію. Під звуки першого весняного грому я вирішила пошукати в інтернеті інформацію про Ключницю. Поступово я пролистала статті про святого Петра, який відкриє двері до раю. Далі я заглибилася в описи потойбіччя й непомітно опинилася на цікавіших сторінках з переліком хтонічних божеств. Зокрема мене зацікавило змальовування давньогрецької богині Гекати. За міфом вона визначала останню годину для смертних. Ба більше, один з її титулів як раз і значився як “ключниця”.
Можливо я знаходилася на правильному шляху, та мої пошуки перервав батько, який прийшов приєднатися до нашого традиційного вечірнього читання книжок. Сьогодні він виглядав особливо втомленим: спершу, фантомні болі, а тепер ще й грім. Кожен новий гуркіт, здається, повертав його кудись у брудні холодні окопи. Він не любив розповідати про війну та з його реакції я розуміла, що вона проросла у ньому спорами страху. Як часто він тривожно гукав когось уві сні. Як часто прокидався у мокрому поті.
Читання вийшло зовсім коротким: я лише удавала, що роздивляюся мальопис, а він здається лише прикидався, що вивчає свою розумну книгу.
Вночі я довго не могла заснути. Думки все танцювали й кружляли вихром у моїй голові. Пам’ятаю, що я твердо вирішила піти до Ліди й розпитати більше про Ключницю.
Ранок приніс свіжість. Здається ніби бруньки тільки й чекали дощу, щоб нарешті розкритися на зустріч весні.
Я не знала телефону Ліди тож довелося йти безпосередньо в її під’їзд. Ясна річ, на дверях чекав замок із невідомим мені кодом, тому я почекала, щоб мене хтось пустив. Літня жінка не без здивування позирнула на мене, коли я чуркнула у шпарину. Другий поверх. Здається отут. Довелося згадувати, як Ліда часто сиділа на балконі з цієї сторони й мугикала собі під носа якісь дивні пісні.
Моя рука доторкнулася дзвоника й за кілька митей я побачила у дверях повненького дядьку.
— Вітаю, а можна Ліду? — протараторила я відчуваючи як мої щоки заливаються брунатним рум’янцем.
Чоловік на мить витріщив очі наче побачив якогось прибульця. До мене прийшла здогадка, що я, мабуть, перша людина, яка завітала в гості до дівчини.
— Ліду? Ти впевнена, що не помилилась дверима? — скептично мовив він.
— Так, Ліду, вона ж тут живе? — не здавалася я.
Дядечко таки пішов кудись у нутрощі квартири, щоб гукнути свою доньку.
Ліда з’явилася за мить із задоволеною усмішкою на обличчі.
— Я знала, що ти прийдеш, — мовила вона, зіщуливши очі.
Ми спустились на вулицю й направилися у сторону алеї. Старі дерева, наче мовчазна черга, вишикувалися вздовж дороги. Вони схилили важкі гілки, які вже почали обростати першими соковитими листочками.
Я не витримала довгого мовчання й нарешті запитала те, за чим прийшла:”Тож, Лідо, розкажи мені як я можу зустрітися із Ключницею?”
Ми присіли на лавочку щонайдалі від сторонніх вух.
— Все просто: тобі потрібно вийти на світанку на вулицю й забруднити свою шкіру у кров небіжчика, який помер у попередній день.
— Що ти таке кажеш!? — я витріщилася з переляку на дівчину.
Навіть дядько з собакою озирнулися на мій крик, а Ліда продовжувала собі незворушно сидіти на лавці й розглядати якусь пляму на штанині. Я вела розмову далі, але вже тихо.
— Тобто ти зараз пропонуєш мені когось вбити? — перепитала я.
— Тю! — хмикнула Ліда. — Я ж казала свіжого мерця, а не вбивати.
Я завмерла, намагаючись обміркувати щойно почуте.
— І де, на твою думку, я маю взяти кров мерця? Я мертвих може два рази у житті тільки й бачила. Що мені тепер якійсь старенькій бабусі шкіру різати?
— А ти дивна, — промовила Ліда. З її вуст таке звинувачення здалося мені абсурдно-смішним. — Ми живемо у великому місті. Тут кожного дня стільки людей вмирає — не підрахувати. А аварій скільки. І крові там знаєш як багато?
Попри все безглуздя нашої розмови, я розгледіла якусь зернину логіки в її міркуваннях. Аварії значить?
— Ти мені допоможеш? — я подивилася із благанням у бік повненької дівчини.
— О, ні! Далі ти сама. Зустрітися з нею знову я ще встигну, — рішуче відхрестилася від мене Ліда.
З моїх грудей вирвалось відчайдушне зітхання, яке судячи з усього не викликало у дівчини жодного співчуття. Я зрозуміла, що навіть не варто намагатися вмовляти її.
Ми просиділи мовчки з кілька хвилин перш ніж я змирилася з тим, що мене чекає.
— Може мені варто знати ще щось? Чи не існує додаткових молитв чи ритуалів?
Дівчина хитнула головою у знак негативної відповіді й після цього перемикнулася на голубів, що необачно підійшли впритул до лавки. Пізніше повернути її увагу до розмови про Ключницю мені вже не вдалося. Ще з годину ми гуляли по околицях, насолоджуючись весною, а потім я попленталася у квартиру. Мені потрібен був план.
Незабаром я стягнула кілька транспортних мобільних додатків. Де ж іще має з’являтися актуальна інформація про аварії як не там? Мене гнітила уява, що я чекаю чиєїсь смерті та я не вигадала кращого способу розв’язання своєї проблеми.
Хвилини розтягнулися у нескінчений ланцюг одноманітних митей. Потім мене покликав батько на готування обіду. Ми різали й варили, після того мішали й сипали всілякі спеції. Отриману їжу аж ніяк не можна було назвати красивою, проте вона виявилася досить смачною.
За цей час у місті відбулося кілька дорожніх пригод та вони мене не влаштовували: то занадто далеко, то без постраждалих. Але вже біля восьмої вечора сталося те, що могло мені допомогти. Весна перейшла на мою сторону й у місто виїхали сотні мотоциклістів. Вони бажали швидкої їзди, мріяли відчути перше тепле повітря на своїй шкірі, а замість того часто втрачали розсудливість. Мотоцикл — не автівка. Він не захистить тебе бронею свого корпуса. Цього вечора на перехресті за кілька кварталів від нашого будинку розбився на мотоциклі юнак.
Це я потім дізналася про хлопця, а тоді прочитала сухий надпис: “Смертельне ДТП. Обмежено рух по вулиці…”
Я накинула курточку й завмерла у коридорі. З вітальні почулося:”Ти далеко? Вже за хвилину буде темно”.
В голові почали на швидкоруч складатися хоч трохи правдоподібні версії:”Я за мить повернуся! Мені лише дещо треба в однокласниці забрати”.
— А до завтра не почекає?
— Ні, мені для анімації треба. Я скоро!
Після того, як моя брехня прозвучала у голос, я поспішила грюкнути щонайшвидше дверима. Ще не вистачало, щоб батько мене з якоїсь причини не випустив. Мої ноги перескакували через кілька сходинок за раз, а дихання збилося. Тільки опинившись на вулиці, я збавила темп. Здається мій план починав виконуватися.
На місці негоди як раз наводили лад поліціянти та медики. Перші керували рухом на дорозі та прибирали у сторону мотоцикл, другі — транспортували тіло, загорнуте у чорний пакет, до швидкої. На мить мене захопив непроглядний смуток. Я намагалася уявити, які плани вранці мала ця людина. Про що мріяла. Як раділа весні. І тут, ось…
Судячи з усього, водій мотоцикла не впорався з керуванням і його винесло на узбіччя. Далі він зніс своїм тілом дорожній знак й пролетів ще кілька метрів в сторону найближчих будинків. Медикам вже не мало сенсу й пробувати боротися за його життя.
Та як би це не здавалося важким, я намагалася повернутися до своїх цілей. Для цього я почала уважно здалеку розглядати місце подій. Мене цікавили сліди крові. Із розпачем, я побачила одного із поліціянтів, який як раз змивав водою з каністри брунатну пляму на асфальті. Ще свіжа кров легко відмивалася й зникала у дренажну решітку.
“Ні! Облиште!” — так і хотілося крикнути у сторону поліціянта та я продовжила мовчки стовбичити під будівлями на іншій стороні вулиці.
Від напруги мої нігті боляче впивалися у шкіру долоні. Мені залишалося тільки вичікувати.
Спочатку поїхала швидка. Нарешті й остання поліцейська машина покинула місце негоди. Тільки друзки уламків мотоцикла та збитий дорожній знак тепер нагадували, що тут сталося лихо.
Я перейшла на інший бік дороги й обережно почала роздивлятися навколо. Калюжі як і не було. Від усвідомлення, що мій задум провалився я ледь не плакала.
Та сльози — завелика розкіш, коли маєш обмаль часу. Тож я ще раз почала вивчати простір навколо. І враз, погляд перечепився за отой збитий та покривлений дорожній знак. На жовтому квадраті “головна дорога” вирізнялася червона майже суха кривава пляма. Ледь не підстрибнувши на радощах, я підбігла ближче. Секунди вагання й огиди. Потім я таки рішуче зволожила вказівний палець й замастила чужою кров’ю свій зап’ясток. Справу зроблено. Тепер мені залишалося тільки зустрітися з Нею.
Батько подивився косо на моє, не таке вже й швидке, повернення, але нічого не сказав. Я змила кров із пальця, а зап’ясток сховала під рукавом довгої кофтини. Після вечері ми знов засіли за читанням й знов мені не вдавалося зосередитися на літерах й картинках перед собою. Замість того у голові крутився план майбутньої нічної втечі. Я намагалася передбачити, як саме я піду з дому й що мене може чекати на світанку.
— Ти якась дивна сьогодні. У тебе все добре? — мовив замість “добраніч” батько, на виході з моєї кімнати.
На мить я завагалася й тугий ком підступно утворився в горлянці. Довелося із силою вдавати хороший настрій.
— Так, в мене все добре, просто втомилася чогось, — пролепетала я у сподіваннях, що батько не буде задавати додаткові питання.
— Як знаєш. Якщо що — приходь за мною, — сказав він й закрив двері.
Я видихнула із полегшенням. У цю мить я мала сподівання, що зовсім скоро дізнаюся таємниці, розв’яжу свої проблеми з Поліною й зможу повернутися до старого життя: до вечірнього читання із батьком, і до подорожей на самокаті по околицях, і до свого малювання й створення анімації. Але то колись. Сьогодні ж мене очікувало випробування.
Хоч будильник і мав продзвонити десь біля третьої ранку, я однаково не могла заснути. Все лежала у темряві, оточена зграєю думок. За твердженням інтернету, до сходу сонця лишалося кілька годин та я вирішила зібратися заздалегідь. Батька часто бентежили нічні жахіття й перестрітися з ним було б більш ніж небажано. Тож я крадькома у темряві сунулася у напрямку коридору, прислухаючись до щонайменшого звука з батьківської спальні. Дійшовши до дверей, я наосліп намацала своє взуття та куртку й обережно покинула квартиру.
Сьогодні я була рада, що живу у малій п’ятиповерхівці. Це значило, що знизу мене не чекала ніяка грізна прискіплива вахтерша. Моєму шляху до виходу ніщо не перешкоджало. Я прошмигнула, мов миша, з під’їзду й добігла до найближчих кущів зелені. Не те щоб їх росло багато, та свою камуфляжну функцію вони сповнювали на відмінно.
На вулиці стояла майже зимова холоднеча. Луна то визирала, то знов ховалася за напівпрозорим мереживом хмар. Місто спало й бачило солодкі сни. Я чатувала.
І тут час, і без того, страшенно повільний останніми днями, наче зупинився взагалі. Чим ближче до світанку, тим більше наростала тривога. Наче мене чекав прийом у стоматолога і я могла лише спостерігати, як він обирає свердла й готує ін’єкцію та щипці. Страх, ніби білий шум, проявлявся із сиротами на шкірі.
Три тридцять, три тридцять сім, чотири п’ятнадцять, чотири сорок дві. Ось, нарешті, мій мобільний показував, що п’ята ранку щойно залишилася позаду. Та я і без того бачила, що місто починає прокидатися: вже кілька вікон у сусідній багатоповерхівці спалахнули яскравим світлом, а небо змінило свій сірий градієнт на відтінки ніжної несміливої блакиті.
Хтось пройшов повз із песиком. Я лише забилася у глиб кущів й боялася навіть дихати. Небезпека минула.
І враз, легкий вітерець пробіг, перебираючи гілочками дерев. А з цим невагомим подихом щось велике й темне промайнуло попід стіною. Я стежила за маривом. Мені дуже хотілося, щоб тінь виявилася Ключницею й, одночасно, я жахалася цього.
Великий чорний щур пробіг прямо повз мене. Раптом він зупинився, принюхався й озирнувся на мій, схований у кущах, силует. Він обійшов зелень й піднявся на задні лапи так, що мені добре стало його видно. Такий величезний! За розмірами потвора могла б конкурувати з таксою. Єдина деталь, яка робила його не схожим на інших пацюків — невелике червоне намисто на шиї.
— То нащо ти чекаєш зустрічі зі мною? — цілком людським жіночим голосом промовила щуриця.
Все ще не до кінця усвідомлюючи, що все це відбувається насправді, я впилася нігтями у долоні й одразу відчула тупий біль. Реальність. Ключниця переді мною існувала не в моїх фантазіях. Я ковтнула слину й обережно розправила змерзлі плечі. Чесно кажучи, я чекала на жінку, а не на пацюка та яке це тепер мало значення?
Наче прочитавши мої думки, Ключниця промовила:”Серед великого міста у подобі щура сховатися простіше. То що ти хотіла?”
— Ти знаєш усі таємниці померлих? — банальне питання та мені з чогось таки хотілось почати.
— Так. У нас мало часу. Скоро світанок, поспіши, — сказала Ключниця.
— Розкажи мені, будь ласка, про моє походження. Хто мій біологічний батько? — мовила із бентегою я.
— Один з військових російської армії, який зґвалтував твою матір під час того, як вона тікала з-під окупації. Ти б хотіла знати ім’я?
В голові періщило безліч думок.
— Він живий?
— Ні. Вже за тиждень після цього згорів у танку.

“Байдуже на нього. Нехай й пам’ять про нього згине на завжди,” — промайнуло в голові.
— А моя мама?
— Твоя мама зрештою покінчила життя самогубством. Вона любила тебе, але не змогла повноцінно існувати із цим далі, — сказала Ключниця й озирнулася на рожевий край неба.
Мені хотілося спитати ще щось та я ніяк не могла сформулювати думки. Щуриця знов повернулася до мене й мовила:
— Мені час. Не поспішай зустрітися зі мною знову.
Вона чухнула у сторону парку й за нею, тріпочучи крилами, промчалася ціла зграя птахів. Здається так виглядали свіжі душі, які вона забирала із собою. Усе зникло. Верхній поверх п’ятиповерхівок запалав яскравим помаранчевим світлом.
Новий день прийшов, а я стояла не в змозі й ворухнутися. Потім вмить мене накрила хвиля відчаю. Я вибігла з кущів й стрімголов піднялася на свій поверх. Ключ все ніяк не міг потрапити у замок. Сльози заважали роздивитися хоч щось. Задубілі пальці відмовлялися слухатися.
Нарешті двері із тихим скрипом відкрилися і я розгледіла у напівтемряві коридору батька із бітою у руці. Побачивши мене він вмить опустив імпровізовану зброю.
— Соломіє? Боже, дитино, що сталося? — й він, спираючись об стіну, кинувся до мене й загріб у свої міцні обійми.
Сльози душили. Спершу мені хотілося вирватися й сховатися десь у ванній та батько терпляче чекав й не пускав мене. Тіло трусило від ридання. Я більше не могла стримувати те, що накопичилося. Останні дні стали піком та здається я давно підсвідомо розуміла, що зі мною щось не так. Як мені жити далі? Чи маю я право на існування, якщо моя поява — зла помилка природи?
Хвилини йшли. Нарешті у коридор увірвалися яскраві промені нового дня. Ридання стихло й тепер з мене виривалися лише поодинокі схлипування.
— Я не твоя донька. Я не знаю, що мені робити. Це моя поява вбила маму, — тихо прошепотіла я.
— Що ти таке кажеш? — батько пригорнув мене міцніше й підняв моє обличчя, щоб добре бачити очі, — Послухай, Соломіє, все що сталося тоді не має ніякого значення. Ти — назавжди моя донечка, чуєш? Я люблю тебе! Я живу заради тебе. Не давай нікому й нічому стати на перешкоді твоєму щастю. Минулого не виправити. У нас є лише ця мить. Розумієш?
Він ще раз обійняв мене і я відчула, як і по його щоках потекли сльози. Здається, що то був найгірший і найкращий день мого життя.
***
Наступні тижні я не можу назвати легкими. Поліна робила спроби викликати конфлікт й нацькувати на мене однокласників та, зрештою, їй це набридло. Антон запросив мене створити спільну анімацію. З Лідою ми тепер іноді ходимо на прогулянки. Коли вона поряд, мені легко вигадувати нові ідеї для малювання та відео. А батько? Він такий особливий. Наче навмисне підібраний мені долею. Попри усі свої фізичні та психічні проблеми, батько розуміє й підтримує мене краще ніж будь-хто інший.
Так, я з’явилася у цьому світі за жахливих обставин, але я хочу надати своєму життю сенс. Я буду боротися, щоб моє існування принесло щонайбільше світла й добра, бо мій шлях — це мій вибір.