Вілліблюз

Ч-чотири, д-дев’ять, п-п’ятнадцять.

Ч-чотири, д-дев’ять, п’ятнадцять.

А щоб його!..

Гід Віллі мав чарівний голос, о-о!

Гід Віллі мав чарівний голос, о-о, о-о!

А потім блискавку спіймав…

Хлопці після зміни збираються йти в новий бар. Там, кажуть, вбивчий фірмовий коктейль — допомагає забути все погане. А ще, подейкують, що туди заглядають гарненькі кралі.

Ч-чотири, дев’ять, п’ятнадцять.

Ч-чотири…

Звісно, що покличуть і мене — а як же інакше, ми ж одна команда. Та я не впевнений, чи піду. Хочеться, не брехатиму, але боязно. Бо знову відчути себе неповноцінним бажання немає.

Якби ж там були тільки свої!

Ч-чотири, дев’ять…

І чому та блискавка не спалила мене дотла? Щоб залишилась тільки купка обгорілого металу, яку, окрім як на сміття, більше нікуди й не прилаштуєш. Чому вони відновили все, що змогли? Чим це покращило моє існування? Без вміння гарно говорити — хіба це життя?..

Ч-ч-чотири, д-дев’ять, п-п’ятнадцять…

Ч-чотири, дев’ять…

Досить! Геть спогади! Краще зосередитися на роботі й спокійно рахувати: чотири, дев’ять, п’ятнадцять… І не жалітися. Іншим після такого взагалі на звалище дорога. Тож мені, вважай, пощастило. Працювати гідом не можу, зате говорити здатен. Нехай не так, як раніше, нехай затинаючись, але ж…

Гід Віллі мав чарівний голос, о-о!

Віллі — це я. Мовчун Віллі Блюз — так мене зараз кличуть. Бо переважно мовчу і полюбляю слухати меланхолійні мелодії.

А потім блискавку спіймав.

Насправді то була не блискавка, а звичайнісінький дріт. Нічна буря обірвала лінію електропередач, обрив ще не полагодили, а мені довелося там проводити екскурсію. Мале дівча з гурту, який я водив, помітило мідний обрубок, потягнулося за ним.

І куди тільки її матуся дивилась? Втім, знаю — мамця відвернулася на гарненького гіда, який…

…мав чарівний голос, о-о!

Кажуть, колись існувала така пташка — соловейко. Звучання мого голосу дехто порівнював з його співом. Я знайшов запис із тьохканням тієї пташини — не схоже. Втім…

Чотири, дев’ять…

Якби не мій периферійний зір, від дівчинки й мокрого місця не залишилось. Я встиг, я дотягнувся до дроту першим. Щоб відкинути.

…п’ятнадцять.

П’ятнадцять хвилин, кажуть, пройшло до прибуття швидкої. Я, звісно, не пам’ятаю цього. Обгорілі кінцівки, майже знищене, стерте лице, завмерле серце-двигун — таким доправили мене до пункту відновлення. Детальне обстеження показало, що головне ядро майже не постраждало. Все інше в наш час можна замінити без проблем. Що і зробили — страховка дозволяла.

Гід Віллі мав…

Мені вже потім розповіли, що розряд пошкодив ділянку, яка відповідає за мову. І що в будь-який момент може статися блокування, мовний центр не отримає команду і…

…чарівний голос, о-о, о-о!

— Як це так! — горлав я в лікарні. — Понівечене до невпізнаваності лице відновили, а щось маленьке всередині голови полагодити не можете?! З таким рівнем відновлювальної медицини — і не здатні?..

Ч-ч-чотири, д-дев’ять…

Лікар слухав мою істерику мовчки. Потім, коли я на хвильку стих, заговорив. Спокійно, дивлячись мені в очі.

— Замінити, — каже, — можна все, навіть головний блок. Але тоді твоя особистість зникне. То вже буде інший Віллі, з чужою свідомістю. А за сьомою поправкою до дев’ятого закону, нещодавно затвердженою всепланетною ШІ-радою, знищення особистості без її згоди суворо карається. Тому ніхто свідомо на злочин не піде. Тільки після твого дозволу на операцію ми зможемо замінити блок.

Чотири, д-дев’ять, п’ятнадцять.

Я не погодився. Сподівався, що все налагодиться. Що команди в моїй голові надходитимуть вчасно і куди слід. Що я житиму колишнім життям…

— Пані та панове! Прошу звернути вашу увагу на цей дивний витвір машинного мистецтва. Перед нами найяскравіший приклад класичної невідповідності мети та способу її досягнення. Оцініть, яким неймовірним зигзагом рветься догори ця композиція, наче вказуючи всім нам, чим м-м-мо…

Гід Віллі мав чарівний голос…

Я не повірив лікарям! Бо говорив, як раніше, й ніяких блокувань не помічав. Тому після недовгої реабілітації повернувся на роботу. Вмовив шефа, що висновки лікарів хибні, що Віллі-соловейко все такий же щебетун.

Я й торохтів — без упину, жваво жестикулюючи й усміхаючись гостям, — на першій після тієї сумнозвісної халепи екскурсії. І саме ті слова й казав тоді. А після «м-м-мо» відчув, як моє тіло почало смикатися, наче під струмом, голову стало вивертати неприродним чином і здавалося, ніби я корчу гримаси.

Злощасне «м-м-мо» повторювалося — вдруге, втретє, вдесяте. Мої думки бігли вперед і вже давно забули про те трикляте «може». Та мовний центр озвучувати його не бажав, торочив «м-м-мо, м-м-мо», як зламана раритетна платівка.

Ч-чотири, д-дев’ять, п-п’ятнадцять.

Ч-чотири, д-дев’ять…

Я бачив переляк в очах екскурсантів. Вони не розуміли, що відбувається. Проте продовжували дивитися. Таке видовище, хоч і не для слабкодухих, але притягує. І тільки здивовано-зжаханий погляд дівчинки, так схожої на ту, біля обірваного дроту, змусив мене замовкнути. А потім утекти. Не озираючись.

Гід Віллі мав чарівний голос…

Мав. Але скористатися ним уже не міг.

Чотири, дев’ять, п-п’ятнадцять.

Я не повернувся на роботу. Бо знав, що про інцидент вже доповіли й що через розголос — чутки ж поширюються миттєво, — Віллі-соловейка тепер змінив затинайко-Віллі.

Чотири, дев’ять…

Та якби й повернувся, якби зумів ще раз переконати шефа, що це сталося випадково, що такого більше не трапиться, то нові екскурсанти скоріше б чекали на бридкі конвульсії, ніж слухали мою розповідь. Бо для них це було шоу. І так — я знову став би популярним. Але схожої слави не хотів! Н-не хотів!

Ч-чотири, д-дев’ять, п-п’ятнадцять.

Гід Віллі мав чарівний голос, о-о!

Мені таки довелося вийти зі свого комфортного сховку — дорогих апартаментів у престижному районі — де жалів себе, скаржився на примхи долі, на її несправедливість. Бо навіть на підзарядку потрібні кредитки. Які мають властивість закінчуватися. Тож треба було думати, як бути далі. І я повернувся до лікарні. За порадою.

Мене вислухали. І повторили, що без оперативного втручання стовідсоткової гарантії одужання не дасть ніхто. Втім, втрачати надію не треба. Мовляв, були випадки, коли все налагоджувалося і без заміни головного блоку. А поки що слід шукати роботу, де багато балакати не потрібно.

Ч-чотири, д-дев’ять, п-п-п…

Мені, створеному, щоб говорити, шукати роботу, яку виконують безмовні автомати?! Майстру слова, легенді-соловейку засунути своє вміння в отвір для підзарядки й удавати із себе німу машину?..

Гід Віллі мав…

Мав. Усе. Але майже втратив.

Ч-чотири, д-дев’ять…

Лікарі допомогти не могли. А дати згоду на заміну блоку я ще не був готовий. Та й страховки не вистачило б на всі витрати. Тому й пішов з лікарні — засмучений, без жодної ідеї, що робитиму далі.

Отак тинявся вулицями, розглядаючи бруківку, боячись підняти погляд на перехожих. Бо очікував, що всі насміхатимуться з моєї біди:

— Гляньте, — мовляв, — це затинайко-Віллі. Скажи що-небудь, Віллі! Скажи: «м-м-мо». Дай нам насолодитися виглядом твоїх судомливих гримас. Будь ласка, Віллі!

Ч-чотири, д-дев’ять, п’ятнадцять.

Ч-чотири, дев’ять…

Не знаю, як мене занесло на ту вуличку. Схоже, провидіння керувало моїми ногами. Тим кварталом я ніколи не водив екскурсій — він вважався районом невдах. А отямився, підняв голову, бо навкруги стояла тиша. Майже тиша — десь поряд лунала мелодія. Вона повторювала мій настрій, за допомогою музики розповідала всім, що відчував я в ту мить.

Гід Віллі мав чарівний голос, о-о!

Гід Віллі мав, чарівний голос, о-о, о-о!

А потім блискавку спіймав…

В старенькому дешевому барі, де в кутку потягувала коктейль пара древніх, як сама забігайлівка, відвідувачів, біля колись чорного раритетного піаніно сидів босоногий біот доісторичної моделі в картатій сорочці та потертих штанах. Очі його були заплющені. Проте механічні пальці впевнено перебирали клавіші, наче відчуваючи, якою саме нотою слід зачепити мій біль. Щоб він послабився, стих.

Гід Віллі мав чарівний голос…

Мелодія, що з’являлася з-під пальців покритого плямами іржі стариганя, була в сотню разів чарівнішою. Я ніколи раніше не чув такої. Мені завжди подобалась зовсім інша музика: жвава, життєрадісна, весела. А ця…

Чотири, дев’ять…

Я присів за столик поряд з піаніно, поклав руки на коліна, заплющив очі й просидів так, аж поки не стихла мелодія.

— Ти новенький? — продеренчало поряд, наче хтось намагався відчинити давно немащені двері. — Я тебе раніше не чув. Когось шукаєш?

Піаніст, а це говорив саме він, дивився крізь мене — жодного вогника в його скляних очах я не помітив.

— Замовиш старому чарку DOT-3? — продовжив біот.

Чотири, дев’ять, п’ятнадцять.

Тембр його голосу заспокоював, як і музика, що він грав.

— Звісно, — я кивнув барменові й той швидко приніс склянку світло-жовтої рідини.

— То що ти тут забув? — старий намацав чарку, надпив, поклав назад на столика. — Ти пахнеш не так, як тутешні. Щось сталося?

— Що за мелодію ви грали? — замість відповіді перепитав я.

— Сподобалася? — біот усміхнувся, якщо можна було назвати усмішкою гримасу на його обличчі — Це блюз. Ти ніколи раніше не чув блюз?

— Ні. Яке гарне слово. Як і мелодія. А звідки ви знаєте, як його грати? Не ображайтеся, але ж ви…

— Сліпий? — старий подивися крізь мене. — А чого ображатися — що є, те є. Та я не завжди був таким. Колись працював у музичному архіві. Там вперше й почув його. Блюз грають не очима, його відчувати треба. Знаєш, як ще кажуть: блюз — це коли хорошому біоту погано. Тобі, бачу, теж погано, якщо вподобав його. Розповіси про свої печалі?

Гід Віллі мав чарівний голос, о-о, о-о!

Я переповів старому свою історію. І жодного разу не затнувся. Біот-піаніст мовчки слухав, вряди-годи сьорбаючи своє пійло. А коли я замовк, він тихо сказав те, що я зрозумів не відразу:

— Це лише початок. Готуйся до гіршого — життя жорстоке.

— Куди вже гірше? — відповів. — Я не хочу такого, н-не хочу!

Ч-чотири, дев’ять, п-п’ятнадцять.

Ч-чотири…

Старий ледь посміхнувся, відставив майже порожню склянку:

— Приходь увечері. Спитаєш Кривого Джо — можливо він допоможе.

Я намірився відповісти, що не питатиму нікого, що не бажаю бути серед невдах. Але старий вже опустив пальці на клавіші й тиха журлива мелодія знов зазвучала в тісному приміщенні.

Деякий час я ще слухав пісню без слів — про мене пісню — а потім вийшов на вулицю.

Гід Віллі мав чарівний голос, о-о!

Хіба немає іншого виходу? Невже доведеться забути про свою перевагу — вміння гарно говорити? Тим, хто володіє словом підвладне все. Я був серед них, я міг досягти вершин, та тепер…

Чотири, дев’ять, п’ятнадцять.

Брехня! Я все той же Віллі-соловейко — впевнений у собі, здатний досягти всього, чого забажаю! І ніхто, жоден Джо — кривий, чи рівний — мені не вказуватиме, як бути далі. Ніхто!

— Куди прешся? — грубий голос перебив мої роздуми. — Сліпий, чи що?

Переді мною стояв здоровезний страж порядку з електрошокером в руці. Подумалося, що їх, мабуть, і створювали отакими, аби своїм виглядом вселяти страх.

Я з несподіванки втягнув голову в плечі й промимрив:

— Н-ні, н-не сліпий.

— Чого ж тоді затинаєшся? — поліціянт примружив очі. — Відчуваєш за собою якісь грішки? — він оглянув мене з голови до п’ят, обійшов, наче щось виглядаючи. — І що такий чепурун забув у цьому кварталі? — страж демонстративно став ударяти електрошокером собі по долоні. — Чого мовчиш?

— Н-ну…, н-ну…, — кляте блокування таки спрацювало. Я не міг нічого вимовити. Взагалі. Моє око від напруги почало сіпатися, голову повело убік, руки з якогось дива затряслися.

— Чого нукаєш? Подружці нукатимеш, як злягатимешся з нею, — поліціянт зареготав, та за мить знову став серйозним. — Ти кому це гримаси корчиш, га?

Гід Віллі мав чарівний голос…

Зневажливий погляд стража порядку тиснув, змушував почуватися меншовартим. Хотілося зникнути, розчинитися в повітрі. Я навіть розвернувся, аби дременути. Але поліціянт не дав цього зробити — його електрошокер таки дістав мене:

— Ти куди? Втікати надумав? Зараз у відділок доправлю, там не нукатимеш  — у всьому зізнаєшся, чепурунчику!

І черговий розряд змусив моє тіло осісти на землю.

Ч-чотири, д-дев’ять, п-п’ятнадцять.

Ч-чотири, дев’ять, п’ятнадцять.

У відділку за столом сидів зовні спокійний офіцер і розглядав свої долоні. «Боб, бос» — прочитав я на його бейджеві.

— Хто тут у нас, Максе? — ніби знічев’я поцікавився він у здорованя.

— Та якийсь каламутний тип, — поліціянт вже не кричав, як на вулиці, й здавалося уособлював собою саму чемність. — Весь такий чистенький, а вештався в моєму районі. На питання відповідати не хотів, гримаси корчив. Довелося приструнити.

— Що скажеш у своє виправдання? — Боб-бос нехотя відірвався від споглядання своїх рук, повернувся до мене.

Гід Віллі мав чарівний голос, о-о…

Я розумів, що коли почну говорити, то знову затинатимусь. Як прибрати кляте блокування не знав, але мовчання теж не вважав за вихід.

— Ось мій н-номер, — показав нарешті зап’ястя. — Я щойно з-з лік-карні.

Боб-бос випрямився, перепитав у здорованя:

— Чому на місці не перевірив?

— Забув. Він так дивно поводився…

— То перевір зараз.

Поліціянт сканером зчитав мій код, проглянув отримані дані:

— Є таке, — відповів. — А чого ж відразу не сказав? І чому вештався в моєму районі? — перепитав у мене.

— З-заблукав, — мені через затинання було соромно дивитися поліціянтам в очі і я опустив погляд.

— Максе, вийди. Далі я сам, — спокійно промовив Боб-бос.

Чотири, дев’ять, п-п’ятнадцять.

Чотири…

Коли Макс вийшов, офіцер зітхнув:

— Проблеми з мовою? — перепитав.

Питання здивувало, тож я підняв голову.

— Мені теж довелося пройти через таке, — продовжив Боб. І в його очах я не помітив насмішки, чи зневаги: — В перестрілці спіймав кулю, яка щось там зачепила. Лікарі порадили спокій, але який спокій на такій роботі. Тому довелося шукати альтернативні шляхи подолання блоків, — Боб став щось писати на планшеті. — Зараз надійде адреса — можливо тобі там теж допоможуть. Все, йди, — й натиснув клавішу посилання повідомлення.

Я вже був біля дверей, як він додав:

— І вибач за Макса. Насправді він добрий. О, ще — не заходь більше в той квартал, гаразд?

Гід Віллі мав чарівний голос, о-о!

Розмова з лікарем, сліпий піаніст та його блюз, грубий поліціянт і його спокійний бос: один віддухопелив, інший дав надію — і це ще день не закінчився.

Гід Віллі мав чарівний голос, о-о, о-о!

Я негайно вирушив за вказаною адресою. Бо хотілося скоріше повернутися до звичного життя. Щоб жодного «м-м-мо». Щоб Віллі знов став соловейком. І цей день згадувався, як дурна пригода!

Чотири, дев’ять, п-п’ятнадцять.

А за адресою мене зустріли зачинені двері з табличкою: «Джон Сміт, майстер-шокотерапевт». Далі дрібним шрифтом йшов перелік його звань, про деякі з яких я чув уперше. І наприкінці: «Приймання клієнтів тільки з настанням темряви».

Чотири, дев’ять…

Часу до ночі ще було багато. Щоб згайнувати його, я вирішив піти до пристойної забігайлівки. Де не подають гальмівну рідину і де можна підчепити гарненьку кралю — мені дуже була потрібна розрядка.

Гід Віллі мав чарівний голос, о-о!

Вона відразу впала в око: рудоволоса, з кирпатим носиком — люблю нестандартне…

Вмостився поряд, усміхнувся. Побачив, що їй також сподобався, замовив обом коктейлі.

…о-о, о-о!

А життя, здається, почало налагоджуватися! Слово за слово —  розбалакалися. Руда ще тією реготухою виявилась. На мої простенькі жарти заливалася сміхом так, що присутні озиралися і мені через те навіть було трохи ніяково.

І знову з’явилася впевненість у собі. І я вже сумнівався, чи слід іти до того «нічного шокотерапевта».

Чотири, дев’ять, п’ятнадцять.

Я почувався впевненим, як ніколи. Все вказувало на те, що інтим з руденькою гарантовано. Аж поки знову не вигулькнуло те трикляте «м-м-мо».

Ні, я не промовляв його. Я лише мигцем побачив поряд з барною стійкою рекламу лотереї: приваблива краля поверх купи кредиток тицяла в мене пальцем і казала: «Ти можеш виграти все це!»

М-можеш!

Гід Віллі мав чарівний голос…

Моя впевненість похитнулась. Руденька щось питала, а я не міг відвести погляд від реклами.

— Агов! Ти тут? — реготуха, вже добряче напідпитку, смикала мою руку. — Розкажи ще щось. З тобою так весело.

— Що ти х-хочеш п-п-п…

Блокування таки спрацювало. Гримаса вчергове спотворила моє лице, голова засмикалася. Спроба договорити викликала ще більші конвульсії. Замість «почути» звучала тільки перша літера — далі я не міг проштовхнути жодної іншої. Жодної!

Ч-чотири, дев’ять, п-п’ятнадцять.

Ч-чотири…

А руда реготала. Вона, мабуть, думала, що це мій черговий жарт. Що так я намагаюся завоювати її прихильність — кривляючись, показуючи найсмішніші гримаси.

Гід Віллі мав чарівний…

Я не витримав. Встав і пішов. Так, втік. Бо знав, що мої пояснення не сприймуть. Що знову затинатимусь. І всі бачитимуть це.

Чому? Чому це сталося саме зі мною? Навіщо я чіпав той клятий дріт? Врятував чуже життя й занапастив своє. Краще б вже…

Ч-чотири, д-дев’ять, п-п’ятнадцять.

Я розумів безглуздість своїх звинувачень.

Кажуть, що наші призначення давно прописані примарним шіургом, котрий сидить десь у хмарному сховищі й грається долями кожного з нас. Я ніколи не вірив у ці нісенітниці. Але зараз чомусь звертався саме до нього — того, хто написав мені такий сценарій життя.

Навіщо він це зробив? Що хотів цим сказати, від чого відвернути? Чому саме я, а не хтось інший? Хіба я заслужив на таке?

Гід Віллі мав…

Отже, сліпий піаніст пророкував правильно — вже стало гірше. А що ж буде далі?

…чарівний голос, о-о!

Кажуть, що в доісторичну епоху міфічні люди, які начебто створили наших предків — перших роботів — мали схожі проблеми з мовою. Я пізніше копирсався в архівах, сподіваючись знайти хоч щось про те, як вони розв’язували цю проблему, як спільнота сприймала їхнє каліцтво. Але нічого не знайшов. Можливо погано шукав, а може ШІ, котрий свого часу звільняв архіви від всього зайвого, не вважав цю тему важливою. Бо біоти не могли затинатись за визначенням, а всілякі відхилення раніше коригувалися або лікуванням, або стиранням, знищенням. Аж поки всепланетна ШІ-рада не вирішила, що життя кожного біота цінне…

Гід Віллі мав чарівний голос, о-о!

Гід Віллі…

Так, я пішов до «шокотерапевта». Де під ще закритими дверима вже зібралося з десяток таких же нетяг, як і я. Всі вони або розглядали бруківку, або стояли із заплющеними очима. І мовчали.

Чотири, дев’ять, п-пятнадцять.

З першим увімкненим вуличним ліхтарем двері розчинилися, вийшла секретарка і я дізнався, що Джон Сміт приймає не безплатно. Наступного дня мені слід було оплатити оренду житла, та я вирішив, що завтра вже буду в гарній формі, знайду роботу і з кредитками проблем не матиму. Тому оплатив сеанс.

Гід Віллі мав чарівний голос…

Темна зала. Свічки по периметру. На килимках, розкладених підлогою, сидять бідахи — я серед них. Всі мовчать, чекають появи «майстра». І він з’явився — з гучним гуркотом, снопом іскор та клубами диму.

— Ви кликали мене?! — щосили загорлав Джон Сміт. Він стояв перед нами у довгому темному плащі, з піднятими догори руками й очі його світилися, наче ті свічки: — Ось я! Прийшов! Щоб допомогти! Щоб вилікувати! Злі сили заволоділи вашим розумом, вашою мовою! Та я врятую вас! Вірте мені й до ранку від ваших недугів нічого не залишиться!

Чотири, дев’ять, п’ятнадцять.

Мені не подобалось, як розпочався сеанс. Але кредитки вже перекочували на рахунок «шокотерапевта», тож треба було досидіти до кінця, сподіваючись, що мої побоювання не справдяться і блокування мови буде знято.

Чотири, дев’ять…

Джон Сміт ще горлав про нічних духів, над якими він має владу, про відсталість медицини, нездатної допомогти нужденним нетягам, і про щасливий випадок, що привів нас до нього. Потім він кивнув асистентам і ті роздали усім навушники й планшети.

— Я знаю, що не дає вам вільно говорити! — продовжував верещати «майстер». — Я допоможу вам позбутися цього! Вам слід лише вдягнути гарнітуру, через яку я надсилатиму звукові хвилі! Вони дезорієнтують, послаблять ваші страхи й до світанку виженуть їх зовсім! Але ви повинні допомогти мені! Звукові хвилі — це тільки фон, під який вам треба буде голосно, ні на що не відволікаючись, читати текст! Аж поки я не дозволю відкласти планшети та зняти навушники! І тоді ви всі почуєте, що можете говорити без затинань. І це залишиться з вами назавжди!

Гід Віллі мав чарівний голос, о-о, о-о!

А потім…

Це було нестерпно жахливо-гидотно — слухати те, що звучало в навушниках. Але і я, і всі інші бідахи корилися вимогам «майстра-шокотерапевта». Бо якщо хтось намагався зняти гарнітуру, або відкладав планшет з текстом, Джон Сміт з’являвся поруч і електричний розряд змушував нещасного повернутися до лікування, яке краще було назвати тортурами.

Чотири, дев’ять, п’ятнадцять.

Я, котрий полюбляв слухати музику в навушниках, після того сеансу зненавидів їх. А гул, скрегіт, вищання, що лунало з них, ще довго ввижалися мені в нічних кошмарах.

Дійсно — шокотерапія! Але вона, схоже, діяла — за весь сеанс я жодного разу не затнувся. І коли Джон Сміт дав команду зняти гарнітуру, коли всі ми сиділи в повній тиші, його слова про наше зцілення здавалися правдою.

Гід Віллі мав чарівний голос…

Насамкінець «шокотерапевт» змусив кожного з нас голосно прочитати текст вже без навушників. І ніхто не затнувся. І всі усміхалися один одному, а дехто навіть пробував завести розмову із сусідом. Та я мовчав — ніч без відпочинку далася взнаки. А ще ж потрібно було знайти роботу, щоб заплатити за оренду житла…

Чотири, дев’ять, п’ятнадцять.

Чотири, дев’ять…

Найкраще, що вдалося вибрати із запропонованих вакансій, було місце клерка в центрі адмінпослуг для застарілих моделей, котрі не могли отримувати інформацію прямо в мозок. Робота здавалася неважкою: сиди собі, відповідай на запитання відвідувачів, перенаправляй, якщо потрібно, до інших спеціалістів. Звісно, що платили набагато менше, ніж в екскурсійному бюро. Але для початку, для відновлення своєї репутації балакуна, і ця робота годилася.

Гід Віллі мав…

Боб-бос із поліційного відділку таки не обманув — шокотерапія спрацювала. Перший день з відвідувачами я ще боявся, що знову станеться зрив, що блокування не забариться. Але все пройшло найкращим чином і під кінець зміни я навіть жартував з візитерами, чим викликав усмішку й у своєї шефині. Вона, схоже, поклала на мене око. Бо наступного дня неодноразово ловив її зацікавлені погляди. Втім, щоб затіяти інтрижку, потрібні були кредитки, які я вже заборгував за житло.

Чотири, дев’ять, п’ятнадцять.

Того дня мені зранку випадали надокучливі клієнти: то те їм не так, то це. Та грубити ж не можна. Тому стримував себе, рахуючи час до завершення зміни. А майже під кінець до мене підсіла бабця, якій на звалищі вже давно, мабуть, ставили прогули. Вона теж шукала справедливості й саме мені почала озвучувати претензії, які мала ледь не до всіх.

Чотири, дев’ять…

Я мовчки вислуховував, інколи кивав у відповідь, або ж говорив нічого не варті фрази. Та старій цього виявилося мало.

— Чого ви мовчите? — несподівано заявила вона. — Кому я це все розповідаю?

— Я вас с-слухаю, — сказав і всередині похололо: невже проблема не зникла, невже знов почалося?

— А чого це ви мені підморгуєте? — не вгавала бабця. — Що за натяки? Покличте негайно старшого!

— З-заспокойтесь, — я намагався взяти ситуацію під контроль: — Н-не треба н-нікого к-кликати, — шепотів відвідувачці.

Але її вже було не стримати:

— Та тут наді мною знущаються! — заволала вона на всю залу. — Ви тільки погляньте! — і тицьнула на мене пальцем. — Я буду скаржитися!

Ч-чотири, д-дев’ять, п-п’ятнадцять.

Просто мовчати — я вважав, що прийняв правильне рішення. Нахилився до столу, прикрив обличчя долонями й намагався стримати сіпання ока.

— Що тут сталося? — почувся поряд голос шефині.

— Кого ви понабирали? — бабця, схоже, увійшла у смак. — Він не слухає мене, кидає сороміцькі натяки. Що це взагалі таке?

— Н-нічого я н-не кидав, — мені довелося відкрити обличчя.

— Ось, ось гляньте! — стара зраділо вказувала у мій бік. — Бачили? Що це, га? Я вас питаю?

— Віллі, вийди до кімнати відпочинку, — шефиня здивовано дивилася на мене. — Я тут сама розберуся.

Ч-чотири, д-дев’ять…

Невже «шокотерапевт» шарлатан?.. А Боб-бос — чи брехав би він мені?.. І як бути далі?..

Питань ставало все більше, а відповідей я не бачив. Зовсім.

— Віллі, — шефиня зайшла до кімнати нечутно, присіла поряд, — чому ти не сказав про свою проблему? — вона розглядала щось на підлозі, ніби боялася зазирнути мені в очі: — Ти ж розумієш, що тут працювати не зможеш, що…

— Розумію, — не дав їй закінчити: — Я вважав, що позбувся дефекту, тому не говорив про це. Я зараз піду, — моя мова, наче спеціально, була чіткою і ніяких зайвих рухів обличчя, чи рук не було: — Вибачте, що підвів. Мені шкода.

Я піднявся і попрямував на вихід.

— Зайди в офіс, тобі ці дні оплатять, —  почулося навздогін.

Гід Віллі мав чарівний голос, о-о!

Гід Віллі мав чарівний голос, о-о, о-о!

А потім…

Я втратив його.

Я втратив і роботу. Так, вона мені не дуже подобалась, але…

Я тепер не мав де жити — вигріб усі кредитки, аби покрити борг. І віддав ключі від апартаментів.

Чотири, дев’ять, п’ятнадцять.

Йти до нічліжки не хотілося. Й тут згадався сліпий піаніст зі своїм блюзом. Не знаю, що знову повело мене у той квартал — можливо бажання послухати мелодію, що тамувала біль. А може сподівання, що зустріну Кривого Джо, який допоможе. Бо сам я своїм проблемам дати ради вже не міг.

Гід Віллі мав…

Ще на підході до забігайлівки мені здалося дивним велике скупчення рятувальних машин. Деякі вже їхали з кварталу, в який я пообіцяв не повертатися. А на місці дешевого бару димілося згарище.

Невеликий натовп стояв неподалік руїн. Поруч лежало накрите рядниною чиєсь тіло. Біля нього я упізнав бармена — він плакав.

Чотири, дев’ять…

— Що сталося? — перепитав я в біота з перекошеним лицем — здавалося, наче він хотів когось налякати й отак завмер з тією страшною маскою на обличчі.

— Кажуть, вибух газу. Бармен ще зранку відчув запах, викликав ремонтників, але ті не встигли, — неголосно відповів той.

— А хто під рядниною? — у мене чомусь з’явилося погане передчуття.

— Біллі. Бармен усіх відвідувачів повиганяв, сказав і йому, щоб виходив на вулицю. Але не прослідкував.

— Я йому говорив: «Йди, Біллі, на вихід, йди», — озвався заплаканий бармен. — Він дорогу знав. Він краще мене, зрячого, все в барі знав.

— То це піаніст? — у мене похололо всередині.

— А хто ж іще, — відповів біот зі страшним лицем. — Сліпий Біллі. Відіграв уже, бідака, свою мелодію.

— А чому його не везуть у пункт відновлення? — на це питання з десяток пар очей здивовано поглянули в мій бік…

Чотири, дев’ять…

Жорстокий світ! Жорстоке життя! Як і говорив старигань, з ім’ям, схожим на моє: Біллі — Віллі.

А я тоді й не додумався спитати його. Був зациклений на своїй біді й мало, дуже мало часу приділив мелодіям. Запам’яталася лиш та, моя.

Гід Віллі мав чарівний голос, о-о!

Гід Віллі мав чарівний голос, о-о, о-о!

А потім…

Для Сліпого Біллі вже не буде потім.

— І куди, Джо, ми тепер ходитимемо хильнути чарчини? — невисокий біот дивився на страшка.

— Хтозна. Щось знайдемо.

— Перепрошую, а ви часом не Кривий Джо? — несподіваний здогад змусив озвучити питання.

— Ну? — страшко підозріло подивися на мене. — Кличуть мене так, а що?

— Сліпий Біллі порадив звернутися до вас. Казав, що допоможете…

Чотири, дев’ять, п’ятнадцять.

Чотири, дев’ять…

Ось так я отримав цю роботу. Вона нескладна, монотонна. Її зазвичай виконують безмовні автомати. Але через сьому поправку до дев’ятого закону дефектних біотів побільшало, тож було вирішено частину автоматичних виробництв віддати для їхнього працевлаштування.

Гід Віллі мав чудовий голос…

Зате тут майже не потрібно говорити. Бери деталь, клади на підставку, а коли її проштампують, перекладай далі. То вже потім сусід по гуртожитку порадив для урізноманітнення процесу якось озвучувати свої дії. Що я й зробив: чотири, дев’ять, п’ятнадцять — взяв, поклав, переклав.

Чотири, дев’ять…

Це для мене заодно й тренування. Бо для себе вирішив, що коли тиждень не затинатимуся під час підрахунку, то дозволю собі піти з хлопцями до бару.

Чотири, дев’ять, п’ятнадцять.

Ні, там не грають блюз. Там гамірно, пахне перегрітим мастилом і дешевою гальмівною рідиною. А ще туди інколи заглядають дівчата. Я вже не намагаюсь до них залицятися — сиджу в кутку, цмулячи якийсь напій і розглядаючи відвідувачів. Та якщо хтось і підсяде, спробує завести розмову, я вдаю із себе німого, або дурника, котрий лише вміє гигикати та відповідати простими фразами.

Гід Віллі мав чарівний голос, о-о, о-о!

Спочатку було важко так поводитися. Та зараз це в задоволення — споглядати, як міняється лице чергової кралі, що вже розкотила губки, очікуючи від гарнюнього біота багатослів’я. Вона очікувала забуття двох тіл в електричному екстазі, а отримала…

Чотири, дев’ять…

Звичайно, і я потребую розрядки, але роблю це без слів: показав кредитки, якщо погодилась — розслабились удвох. Бо гарантії, що моя балаканина не закінчиться черговим «м-м-мо» ніхто не дасть. А я не бажаю бачити в очах інших ні здивування, ні страху. Мені не потрібні їхні жаль, чи співчуття. Це все не вилікує, не зробить мене…

Ч-чотири, дев’ять, п-п’ятнадцять.

Ч-чотири…

Хлопці не зважають, що я інколи затинаюсь. Серед нас кожен має якийсь дефект — «нормальних» у цьому районі не знайти. Але тут ніхто не сміється з інших, не акцентує уваги на вадах. Навіть коли блокування застає зненацька і я готовий від сорому провалитися крізь землю, ледь усміхнені обличчя товаришів наче підбадьорюють, заспокоюють.

Гід Віллі мав чарівний голос, о-о!

Вихідними я іноді залишаю наш квартал і тиняюся вулицями, якими водив екскурсії. Такі, як Кривий Джо, тут майже не з’являються. Та якщо це стається, то «нормальні» намагаються не дивитися на калік, відводять погляд, наче відчуваючи вину, або ж не знаючи, як слід поводитися. Бо цьому майже не вчать — принаймні я не чув про таке. Бо легше відсунути проблему у квартали невдах, ніж вказати шлях до порозуміння — більшість дефектних стали такими не з власної волі й також хочуть відчувати себе повноцінними членами спільноти.

Гід Віллі мав чарівний голос…

На мене під час тих прогулянок майже не звертають уваги. Бо зовні я такий, як усі. Аж поки не починаю говорити.

А потім…

Ні, я не завжди затинаюсь в розмовах з іншими. Іноді блокувань немає й просинається Віллі-соловейко. Нормальним не зрозуміти, яка це радість — говорити: без блокувань, без затинань. Без страху, що це станеться і твоє лице перетвориться на обличчя Кривого Джо. Бо тоді вже хочеться втекти, зникнути. І ти не віриш співбесіднику, який наче й розуміє тебе, але подумки вважає меншовартим. Я знаю це, бо колись теж так думав про дефектних. Аж поки сам не став одним з них…

Ч-чотири, д-дев’ять, п-п’ятнадцять.

Хлопці розповідають, що я балакаю уві сні — не затинаючись. Принаймні, ніхто не чув такого. Може це компенсація за моє вимушене мовчання? А можливо мені треба висловити те, що весь день крутиться в голові.

Чотири, дев’ять…

Кажуть, що в будь-якій поганій ситуації слід шукати хороше. Так, я став менше балакати, зате більше слухаю, спостерігаю. Інколи з’являється думка, що треба розповісти про себе, про таких як я. Бо про нас майже не чути. Бо ми соромимося своїх проблем, уникаємо інших, нормальних біотів, на яких розраховані майже всі правила та закони.

Гід Віллі мав чарівний голос, о-о!

Ходять чутки, що досі існують біоти-письменники. Можливо це вигадка — хто витрачатиме час на читання, якщо інформацію можна передати прямо в мозок? Я, наприклад, з біотами-читачами стикався лише один раз, та й то в «шокотерапевта».

Гід Віллі мав чарівний голос, о-о, о-о!

Але й чутки можуть бути правдою. Тоді чому б мені не розповісти свою історію? Може вона когось розважить, відірве від щоденної рутини. Або навчить — я не впевнений, чому саме. Бо кожен бачить своє, можливо навіть те, про що ти й не збирався розповідати — воно саме так вийшло.

Чотири, дев’ять, п’ятнадцять.

Я ще подумаю й, мабуть, таки сяду за письмо. Бо Мовчун Віллі — це не справжній я. Бо мрію стати колишнім, «нормальним». Хоча знаю, що змінився. Дуже. Можливо навіть через блюз, мелодію якого запам’ятав і до якої сам придумав текст.

Гід Віллі мав чарівний голос, о-о!

Так, поет з мене кепський. Але мугикання цих слів заспокоює. І коли рахунок збивається, коли затинаюсь, його промовляючи, «Вілліблюз» рятує. Бо жодного разу його наспівування ще не викликало блокувань. Тож можливо блюз є тією панацеєю, яка допоможе вилікуватися. Та хай там як, але я впевнений, що ця мелодія залишиться зі мною назавжди.

Гід Віллі мав чарівний голос, о-о!

Гід Віллі мав чарівний голос, о-о, о-о!

А потім блискавку спіймав. Та іншим став…