Новорічна пташка

Оздоблення кімнати заохочувало до святкування, ялинка простягнула зелені гілки, вітаючи товариство. Але люди ковзали на стільцях, хтось морщив чоло, хтось кусав губи.

— Я не знаю, що це  — війна. — жінка обхопила свої тонкі плечі.  — Я лише роблю ялинкові прикраси. Хіба я можу допомогти?

Гості закивали:

— А я садівник.

— Я пекарка.

— Я математик…

Наталя випила чай одним ковтком. Байдуже, що пече. За останні два роки вона і обідати навчилась за хвилину. Часу обмаль.

— Я подивлюсь, що може стати в пригоді. Вибач, що без церемоній, але лишилось дві години. І прохання до вас, — жінка простягла кожному гостеві аркуш, — шукайте за цим переліком та якнайшвидше вертайтеся.

Усі заметушилися, господиня дому заходилася відчиняти шафи і витягати коробки. За колотнечею без очікуваної уваги зостались численні канапки, ковбаси, крученики, голубці, вергуни, пляцки і у центрі цього пишно накритого столу — ялинка з медового печива.

Наталя зав’язала руде волосся і з лаконічністю хірурга на операції читала етикетки:

— Антикорозійне покриття, світловідбивний порошок…

— Невидимий! — встигла вставити власниця.

— Фарба-хамелеон, антигравітаційне мастило… — очі Наталі спалахнули, як два смарагди. — Невже працює?

— Тільки до кілограму.

— Поєднаємо з «мавіком».

Наталя вправно закидала знахідки у коло порталу, що сяяло у повітрі серед різнокольорових гірлянд. Один за одним верталися з надбаннями гості. У портал полетіло насіння швидкісного плюща, концентрати пиріжків, кишенькові роботи на телепатичному керуванні та багато іншого.

Коли Наталя зібралась пройти услід за речами, майстриня ялинкових іграшок похапцем вклала у Наталчину руку коробочку:

— А це тобі, на згадку.

— Дякую! — переступивши коло, Наталя встигла сказати тільки це.

Новорічна ніч добігла кінця, перший сонячний промінь 2024 року закрив портал. Він відкривається коли всі українці відчувають дещицю щастя — і шкода, що нині це одна новорічна ніч.

Наталя струснула головою — треба везти подарунки хлопцям! Там, серед не святкових, а маскувальних ялинок, вони, як ніхто інший, чекають на святкове диво.

— Оце Наталка! Оце волонтер! Це якісь космічні розробки! Де ти їх роздобула? — чоловіки у пікселі із захватом розвантажували автівку.

— У паралельному вимірі, звісно. — Наталя загадково усміхнулась і положила у зашкарублі долоні командира сніжно-білу прикрасу. Від тепла крила пташки затріпотіли, а крізь невагоме пір’я полилось жовто-блакитне сяйво.

Боєць зачаровано дивився:

— Що це?

Наталя притулила свої маленькі долоні, немов бажаючи захистити красу від холоду і вибухів.

— Вважайте, що сувенір. Зі світу, де нема московії і війни.