Новорічна чудасія

Андрій йшов додому через парк захурделеними стежками. Коли з сутінкової імли виринув кволий вогник, він рушив до нього.

Поблизу ялини, яка, певно, зустрічала вже соту зиму, стояла пані в  барвистому капелюшку. Вона водила палицею по снігу, креслячи кола неподалік таблички з написом: «Ярмарок див».

– Добридень! – привітався він.

– Запрошую на наш ярмарок, маленький герою.

– Я не герой, – зашарівся хлопчик. – Справжній герой – мій тато. Зараз він там, де можуть бути лише герої.

– А хто днями врятував на вулиці собача, маленький герою?

Не давши Андрію отямитися, пані надягла рукавички, які строкатістю не поступалася капелюшку, і провела на снігу дві лінії. Коли вони перетнулися, сказала:

– Спробуй.

– А що мені намалювати? – розгублено запитав той.

– Будь-що. Головне – думай про диво.

Пригадуючи майстер-клас із Інтернету, Андрій силкувався відтворити малюнок, який йому найбільше запам’ятався – снігового дракона, що розкинув у польоті крила.

– Здається, все, – мати  опустила на плечі Андрія руки.

Вони стояли перед святковим столом. У кутку кімнати сяяла новорічна ялинка. Коли Андрій, розмовляючи з батьком по телефону, обмовився, що цього року вони не прикрашатимуть будинок, тато гримнув:

– Якщо я приїду до вас на свята, і не побачу ялинку, то ображуся.

Мати приготувала улюблені батькові страви, а Андрій – власноруч змайстрував подарунок-оберіг. Вони чекали і вірили, що зможуть побачитися.

Близько півночі у двері постукали. Почувши рідний голос, Андрій кинувся в обійми високого засмаглого чоловіка. Притис обличчя до військової форми, від якої пахло гірким димом. У них під ногами витанцьовувало цуценя, яке ще не отримало імені.

До ранку вони так і не наговорилися. Батько попрощався з матір’ю біля дверей, а Андрія попрохав провести його до зупинки. Вже коли вони її проминули, капітан Антоненко приклав палець до вуст:

– Ти  вмієш берегти таємниці?

Щойно вони завернули на ту саму стежку в безлюдному парку, де Андрій зустрів дивну незнайомку, з ранкового туману постала велетенська тінь. Хлопчик зойкнув, роздивляючись  білосніжного дракона.

– Але як…?

–  Чудасія якась! Певно, в рік дракона я мав завітати до вас верхи саме на цьому красені, – мовив тато, міцно обіймаючи Андрія. – Раніше я б нізащо в таке не повірив. А тепер дякую тобі за це новорічне диво. Бережи маму!

– А ти – себе!

Щойно батько сів на широку спину дракона, той розкинув велетенські  крила – і  піднявся в повітря, залишаючи на землі лапаті сліди, які повільно засипало снігом.