Нерозкриті квіти

« Він довго стояв обіпершись на узгір’я, крутив пальцями хмари і буравив очима небесну баню. Але її не було.

–         Не можу більше!  – зірвався на крик, метнувся у інший бік і припав гарячою щокою до скелі.

–         Чого ж це я? – схаменувся. – Не вперше вона до божниці подалася… Тай не дуже забарилася, либонь…

Раптом…

–         Борею, братику! – лунко прокотилося кам’яними схилами.

Він аж підскочив і круто повернувся на п’ятах.

–         Стриго?!

Мала пролаза хіхікнула, вмостилася на сусідньому бескиді і заходилася лизати бурульку.

–         Ти що тут робиш?! –  заклекотав, ледь стримуючи лють. – Ану, як я батькові скажу?

Дівча цибнуло з розгону, обвило його шию білими пальцями і заридало.

–         Шиии, годі вже, – заколихав як у дитинстві, дужими ручищами втираючи сьози.

–         Не скажеш? –спиталася.

–         Не пустуй так більше, я мало не зірвався зі скелі, – розважливо продовжував брат.

–         Жартуєш?! Ти ж вітер!

Стрига спурхнула вгору, зметнула широкими рукавами сніг і весело  закружляла в повітрі. Потім ухопила сонячну нитку, ловко обкрутила між скель і весело загойдалася на орелі.

–         Тихше, схаменись! – рвучко гукнув вітер.

–         Тиих-шее, – повторили кругляки, здіймаючи з голів білі шапки.

–         Чула?! – шарпнув її Борей. – Це особливе місце, – додав притишено.

–         Надмирна гора призначена не для ігр, – підтакнув крижаний водоспад.–Я неодмінно натякну про це Стрибогові.

Невдоволений оклик подіяв. Пустунка згадала, що на вершині святої гори молитвує  Латир – камінь і злякалася. Враз уявила грізне сиве чоло, насуплені брови і чорну безодню батькових ніздрів. Стрибог хоч і жив на краю світу, але усе про всіх знав. То тут, то там лопотіла його біла борода і пнулися вітрилами голубі шаровари.

–         Гайда до дому, бо передумаю, –  спохмурнів він.

–         Добре- добре, – лупнула, намотуючи на палець тонкий шар поволоки, – але я не скажу де вона,  –хутко зірвалася і накивала п’ятами.

–         Стій, Стригусю, сестричко, – кинувся навперейми. – Я тобі що хочеш дам, лиш скажи – що ти знаєш?

–         Все-все?- мала зупинилася і стрельнула хитрющими очима.

–         Оце вже я попавсь, – подумав вітер, враз пригадавши сестрину вдачу.

З усіх шести сестер, Стрига була самою мінливою. У гарному гуморі вона чепурить бороду Небесного Дива: вичісує вологі тумани, видмухує гнітючу духоту. А як не по її що, враз надсилає лихі вітри, навіває зливи, чи сушить землю. Борей мимохідь пригадав останню битву з демонами. Не вперше це підступне дівчисько збурювало війни та чвари. Ох і діставалося ж Стризі за це від батька! Недурно боїться. Це він – Стрибог котить воду в річках та морях, стираючи камінь на порох. А вже як  б’є, то так, що розганяє батогом бісівський морок і розкриває зорі.

–         Все-все?- надула щоки причепа.

Борей скоса глянув на сестру: довгов’яза, худа, з замурзаним носом, у сплутаних пасмах чорніють дрібні камінці. Нудиться дитя- видно по всьому. Днями літає понад хребтами, дмухає на лаву й застиглими фігурками грається. Їй би щось живе: квітку яку, чи що… Та де її взяти… Бог вітру зітхнув.

–         Слово даю, – видихнув приречено.

–         Ну слухай…»

Жінка й собі зітхнула.

– Та де її взяти, – задумливо повторила. Потім  зняла окуляри і обхопила пальцями перенісся. Тепер усі носять скельця – обов’язкове щеплення короткозорості.

Жінка поволі встала, не випускаючи книгу, звела втомлені плечі і ніжно погладила животика.

– Ско-ро, – тихо всміхнулася і підійшла до вікна.

Квадрати, прямокутники, квадрати… Посмішка сповзла. Тоновані тафлі скла: і вікна, і стіни, і дахи – зовні і всередині осель. А люди?  Відколи запровадили телепортацію, вулиці геть порожні.

На сусідньому хмарочосі табло: «З Новим 2305 роком» – блимає. Підвела очі вгору:  штучне сонце не погрожує магнітними бурями і горить завжди однаково, штучне небо завжди безхмарне. Яке безпечне життя… Прогрес! Навіть клімат під контролем, але…

Глипнула на своє відображення у склі: чорно-білі полоси уніформи вчепилися на похилі плечі і нагло висять. Зверху приліпилася коротко брита голова з темними очима, під ними трохи світліші круги… Безбарвний рот теж провис… трохи криво. Ще й вуха стирчать і ніс худий.

– Ото тільки й краси, – погладила вже помітний животик і розгорнула рукопис.

Без окулярів літери попливли. Піднесла ближче, війнула сторінками. Між аркушів щось промайнуло і впало на підлогу.

– Сміття, – голос доморобота примусив здригнутись.

Вона похапцем підняла билину. Слідом ввімкнувся пилесмок.

Сіра паличка з голубими суцвіттями майже не пахла і швидко розкришилася у руках. Жінка розім’яла її пальцями, вловила ледь чутний аромат і… ввімкнувся дифузор.

Вона сторожко роззирнулася і злизала порох з долоні.

– Що я роблю?!

Це було так несподівано і дико.

–         Побічні реакції натуральної вагітності, – бамкнуло в голові. – Це ж… , мабуть, ненормально.

Враз пригадала застереження лікарів і наполегливі переконання узяти немовля з пробірки.

– Добре що я не погодилась, – вагітна обхопила себе руками і мало не засміялась.

Вчасно згадала про корекцію емоцій і потайки розжувала квітку. Рецептори вловили щось гіркувато-терпке. Це викликало «безпричинну радість». Вона навіть уявила справжнє сонце. Ніби за вікном дує легкий вітерець і шумить водоспад…

Жінка натягнула скельця, але цього разу читала неуважно, ніяк не могла зосередитись. До того ж бляклі чорнила  місцями ховали слова.

З прочитаного зрозуміла: Вітер закохався у Землю, освідчився їй і дожидав наречену у потаємному місці. Земля подалася до батька спитати благословення.  А Стрига наплела братові усяких нісенітниць. Борей розгнівався, мало не вчинив бурю, але тут нагодилася Лада – богиня любові і одним лише поглядом вгамувала обох …

Жінка відвела очі і притихла. В її світі любов анонсували як владу і … більше ніяк.

–         Треба ковтнути заспокійливе, – мимохідь глянула на столик й згадала початок дня.

Домороб дав сигнал до вставання. Вона вкотре пожалкувала про заборону годинників, підвелась на лікті й … здивовано роззявила рота. Рвучко протерла заспані очі та мало не скрикнула. Поряд неї червоніло викладене з пігулок серце. Жінка посміхнулася, і глибоко зітхнула. Його самого вже не було.

–  Ти не нагадав про мій день народження, – звернулася до робота, приструнивши голос.

– Я щойно збирався це зробити, – звичним тоном відповів він. – LX000678, сьогодні тобі виповнилося 33роки. «Безпечне Існування» вітає тебе й запевняє в подальшій безпеці.

Вона ковзнула поглядом довкола і втупилась в балакучу машину : голомозий чорно-білий прямикутник з ротом  та очима!  Враз пригадала рекламу: « Андроїди нового покоління- точна копія людини»…  А може навпаки?

–         Дякую «Безпечному Існуванню» за комфорт  та безпеку, – скоро мовила завчену фразу й пірнула у власний світ.

Думка про те що він «не забув» прискорила серцебиття. Він не просто пам’ятає, він приготував подарунок! Так, вони парно … Скільки? … Вже безпечно довго, але…

Він так смішно кліпав очима, коли вона попросила у нього дитину. «Безпечне Існування» дозволяло внутрішній контакт. Така розвага не користувалася попитом й, чесно кажучи, видалася не дуже приємною… Але ж він погодився!  Хоча знав що комунальні, оплата енергії та повітря ляжуть лише на нього.

Блимнула кнопка доставки – щось телепортувлали. Попередньо просканувши, роб простягнув їй пакунок. Жінка розгорнула: всередині зшита від руки книжечка, а в ній маленький папірець.

« Люба донечко, якщо ти читаєш цю записку, я вже на Небі. Передаю тобі у спадок  безцінний рукопис. Цю дивотворну  історію переказували з вуст в уста жінки нашого роду. Прийми й ти її у своє серце та збережи для нащадків. Люблю, мама »

–         Ма-ма, – вона її майже не пам’ятає.

В дитячі спогади вкарбувалося слово небезпека й страшний вірус під назвою «далекоглядність», що швидко поширювався планетою. Незаражену частину людства врятувало «Безпечне Існування», помістивши під семишарове шатро.  Інші, серед них і її мама, залишились десь там далеко в резервації.

–         Тік- ток, хіп хоп, серіал, чи комікси?- поцікавився рухливий рот, зненацька урвавши спомин.

Вона збагнула що вичерпала ліміт тиші й «обрала» останній варіант. Але сміялась недовго. Трохи покрутила брошуру, ковтнула калорійну пігулку й сіла за книжку.

« Земля поверталася з літанії. Тихо спускалася сонячними сходами, з кожним подихом, дослухаючись до себе. Щось нове, невідоме та дивне ворушилося в животі, стукало у серце, перехоплювало віддих. Найпаче коли бачила Борея, чи чула його пісень… »

– Зовсім як я, – подумала мати й завмерла, дослухаючись до себе.

В животі забулькало.

– Мабуть зїла забагато пігулок… Ні, – щось тихо ворухнулося всередині. – Дитя!- мати затулила рота й зайорзала у кріслі.

Маля ще раз гупнуло й знову притихло.  Жінка віддихалась і спішно вхопила очима останній рядок.

«Врешті зупинилася, скочила на узгір’я й зазирнула у крижане люстро. Батькове благословення досі над головою. Його ореол підсвічує кругловиде обличчя: маленький чітко окреслений рот, як у мами ЛУни, а чоло Ярилове- ясне. Земля усміхнулася. Як же їй пасують ці м’які відтінки коричневого! Біла з найтоншого туману сукня облягає повні груди,  підкреслючи оксамит її пружного тіла. Плеса очей голубі та глибокі… Навіть кирпатий носик не псує Земної вроди. А коси! Дві темні, чудернацько переплетені гряди важко спадають на тендітні плечі.

Юнака мимохідь уявила пальці Борея. Він торкається губами смаглявої шиї, вдихає її аромат, лоскоче вусами… Дівчина зашарілася. Коли це глип: на щоці маленька комашка. І враз перед очі недавній спомин.

Вона війшла у Сонячну храмину й побожно вклонилася.

–         Ясновельможний батьку! – врешті насмілилась звернутись. – Я достигла повноліття і…, – тут її голос задрижав.

–         Ти закохалася, – Бог Сонце зачаровано всміхнувся і розпростер широкі обійми.

–         Так. Я люблю Вітер, – зізналася, припадаючи до гарячих грудей. – Батьку, благословіть! – розпашіла, схвильована, мила.

–         Благословляю! – мовив Ярило та так, що аж у пеклі розвиднілося.

Дівчина просіяла, вклонилася.

–         Хай лоно Землі буде плодючим та дасть життя багатьом родам! – викарбував на Небі променисті слова.

–         Дажбог! – лунко відгукнулося під Яриловим світом.

–         А чи поспитала ти призволення Всевишнього?- продовжив Владика, коли стихли урочисті голоси.

Земля розгублено закліпала.

– Хіба не Ви, Владико, Найголовніший Управитель  Всесвіту?! – запитала роздумавшись. –  Влітку Ви Купайло – Бог літнього сонцестояння. Взимку- Коляда – біле зимове світило… Ви Дажбог і Рарог – сонячний сокіл, –  розмірковувала вголос. – Змалечку я бачила і люблю Ваші святі лики… Та хіба є хтось вищий за Вас?!

Земля любила хизуватися своїм походженням. Тож і тепер  задерла кирпатого носа та звела дугою брови.

Бог Сонце крутнув променистого вуса, стрельнув пронизливим поглядом й усміхнувся.

–         Вище мене Небесний Див! – мовив з благоговійною шаною. – Над ним Сварог, далі Кришна.

Земля замружилася, прикрила долонею очі. Ніколи раніше не бачила вона батька таким. Бог Сонце звів очі вгору, широко розпростер руки й запалав сліпучими барвами.

–         Всевишній вище всіх! – випалив урочисто й покірно.  – І я щасливий служити слугам Його…

–         Ова! – зойкнуло дівча. – Він так любить владу, що потребує Вашого служіння? –  вихопилась мимохідь й налякано закліпала.

–         Ні, що ти, –  засміявся батько. – Він самодостатній. Це я потребую покірного служіння.

–         Нічого не збагну, – дівча відкило рота, точнісінько як у дитинстві. – Чому ж я його не бачу? Де  він? Поясніть.

Ярило розгорнув долоню.

–         Бачиш ось цю дрібноту?

Земля аж  сплеснула, так  сподобалась їй маленька червона комашка з чорними цяточками на крилах.

–  Як гадаєш, вона тебе бачить?

– Гм, – закусила губу, задумалась.

– Всевишній це реальність для розумних! Подумай над цим…

Дівчина тріпнула віями й змахнула спомин.

– Я назву тебе сонечко! – піднесла до вуст комашку.  – Віднині ти будеш символом замилування… »

Голос робота перервав читання.

– Скоро чистка настрою, – нагадав він.

Він завжди нагадував що потрібно робити. Це було звично й комфортно, але не цього разу.

Щотижнева, обов’язкова процедура теж була простою та навіть приємною. Після чистки вона довго не думатиме ні про прямокутники,  ні про  квадрати… – повна відсутність страждань.

–         Можеш узяти щеплення нових звичок на додачу. Здається ти давно цього чекала?

Вона відмовилась від щеплення, але подякувала за комфорт та безпеку.

–         Скільки у мене є часу? Роб сказав скоро, – хутко розгорнула книжку, пробігла очима весілля Борея та Землі й скочила на новий абзац.

Їй дуже кортіло дізнатися як зароджувалося життя на планеті, і що станеться далі з сестрою Борея… Жінка жадібно хапала уривки фраз, сподіваючись закарбувати їх у пам’яті.

– Ні, не встигну.

Звично потяглась до пігулки, але відсмикнула руку, війнувши жовтими сторінками. Між паперами щось промайнуло. Тендітна квітка врізалась в аркуш, залишивши неглибокий пруг. Жінка причаїлася: роздивлялася бурі листочки, жовту опушену голівку, білі прим’яті пелюстки. Потім окинула оком оселю – клітка.  Два на два- не більше. Білі стіни, біла стеля, чорний квадрат підлоги. Як же я тут живу?! Звичка…

–         Зараз роб скаже: «час».

– Час, – сказав роб.

–         Я встану,  – вона покірно підвелася. – Чорна підлога проковтне крісло й натомість виплюне ліжко…

Жінка лягла.  З темної безодні виліпилася сіра пляма, хутко завертілася, мов каламутний вир, намагаючись витягнути з голови останній тлум.

Ні, дзузьки вам! Геть від моїх думок! Цього разу вона опиратиметься. Кожною клітиною, кожною звивиною триматиметься за… За що?! За кольоровий світ у якому дує живий Вітер і молитвує жива Земля. Вона хоче жити у такому світі й бажає такого для своїх дітей…

Три коротких гудки сповістили про завершення чистки. Вона розплющила очі й рвучко підвелася.

–         Вітаю! – голос машини був незнайомий і до різі в вухах примітивний. – Андроїд серії МX побутового використання до Ваших послуг. Як до Вас звертатися?

–         Глюкнув?!- вихопилась, скочивши з ліжка. – Точно – онулився до первинних налаштувань!

–         Дуже приємно, Глюкнув! – смішно продублював оклик  робот. – Чого бажаєте?

Вона підійшла до вікна, глянула на еонову вивіску головного управління « Безпечного існування» й круто розвернулась на п’ятах.

–         Мені потрібна ручка та папір. Можеш телепортувати?

Робот обробляв запит довше ніж зазвичай, але дістав необхідне.

Жінка широко посміхнулась своєму відображенню, сіла за стіл й узяла неслухняними пальцями ручку.

« Я довго опиралася темряві. Потім відчула безсилля і так захотіла щоб хтось мені допоміг, що вперше у житті припустила неможливе. Я уявила що на світі є той, хто любить мене й хоче врятувати. А може я просто втомилася від липкого настрою й липкої пітьми, яка ковтає той липкий настрій, від наказів робота, від безпечного існування, від себе- від усього! Я не знаю звідки у мені взялись нові сили. Думаю лють, змінила напрямок моїх міркувань. А може те що раніше здавалося казкою, наповнило серце новим сакральним змістом… Втім, це не так важливо. Головне – я вирішила перехитрити систему.  Одна з функцій розуму – сумнів. Я ухопилася за його нитку й спробувала обтрусити нашпиговану голову, подумки жбурляючи непотріб в горлянку « Безпечного існування».

Чи вигребла я геть усе? Думаю – ні. Точно знаю: так як тоді- не почувалася жодного разу.

Я відчула шевеління плоду й побачила спалах. На що ж це було схоже? Я злякалась та зраділа одночасно. Було моторошно дивитися в обличчя власної черствості й обнадійливо відчути…  любов у собі.

Ні, я ще не камінь! Моє серце не затвердло остаточно! Я люблю життя яке росте у мені і всім серцем відчуваю його любов.

Я почала молитися. Пильно, невідступно, пристрасно зверталася до Сонця, Землі, Вітру й Води, благаючи про милість та допомогу. З кожним словом моєї невитіюватої подяки всередині розгоралося світло. Я навіть злякалася, коли побачила в животі сонячний диск і раптом вибухнула сама.

Я оговталась у білому тумані. Прислухалась:

– Дзинь – дзинь…, – зачарувалася.

Дрібні, прозорі кристали зависли в повітрі й бринять, неначе кришталь. Веселково виграють на сонці й тихо скапують до ніг.

–         Де ж це я?- думаю.

Припала на коліна і давай долонями сизу поволоку розгрібати, а тоді як скрикну. Піді мною голуба прірва,  ще нижче земля…

–         Хі-хі, – чую сміється хтось зовсім близько. – Небо над головою і під ногами теж. Хочеш вийти за межі? В тебе немає меж…

Я роззирнулася. На сусідній хмарі миловидне дитя сидить, босими ніжками мотиляє й крильцями кучерики з лоба здмухує.

– Не бійся, плигай до мене, – каже на диво ніжним голосом й білу ручку мені простягає.

Я отетеріло закліпала, подумала що це сон,  або нове щеплення…, але ступила вперед.

– Тобі сподобалась моя казка? – питає.

У мене й мову відняло.

–         Хочеш далі покажу?

Я згідно кивнула.

–         Он вони, дивись!

Борей та Земля сиділи на вершині Надмирної гори і здалеку видавались вогняними кулями. Мене вразило все: дивний краєвид, сліпуча врода й незвична поза богів. Вітер сидів обличчям на північ спиною до Землі,  ледь торкаючи правим плечем правиці коханої.

Таке положення тіл згори скидалося на хрест.  Лінія ніг з натягнутими вгору стопами перехрещувалась з лінією плечей, вимальовуючи свастику.

–         Зараз ти побачиш зародження людства, – мовив янгол. – Ходімо поближче, – додав, злетівши на іншу хмару.

Тепер я дивилася на Борея зблизька. Молодий та вродливий: скільки сили, напруги, крутої вдачі. Під тонким  мереживом сорочки стугонять дужі груди. Широкий тулуб перехвачено блискавичним поясом з вогнистими оторочками на кінцях.  Навіть шаровари не скрадають м’язистих  ніг.  А як йому личить димне волосся!  Воно спадає нижче плечей й вилискує сріблястим хвилями на розшитій  зорями опанчі. За спиною лопотить голубий плащ і… Раптом я помітила як тремтять його крила. Повіки міцьно зімкнені, обличчя напружене, схвильоване, стражденне й радісне водночас.  Я перевела погляд, побачила камінь біля Бореєвих ніг і шкіра під моєю сорочкою взялася сиротами.

– Що це? –налякано скрикнула. – Бог вітру прив’язаний?

-Так, –білий хлопчик посміхнувся, – він припнув себе довгими рукавами сорочки.  Сто років сидіти – для вітру велика асеза! – додав шанобливо.

-Навіщо ж такі жертви, – вихопилась я і враз замовкла під його пронизливим поглядом.

-Ти не уявляєш яку силу дає свідома відмова!

Я перевела подих і пильно глянула на  Землю. Яка тепла врода!  Добра, мила, ніжна- справжня матір. В темних косах причаїлися червоні грона калини. Сорочка багата, розшита барвистим золотом, а плахта срібно- зелена… Та є в ній  щось більше, ледь вловиме й непомітне важкому зорові.

На вустах Землі виграє блаженна посмішка і очі горять навіть під повіками. Голубе променисте сяйво рветься крізь опахало вій і зачудовано дрижить з кожним подихом.

– Чи побачила вона Всевишнього?- подумала я, пригадавши повчання Сонця.

– Тсс, – подав знак янгол. –  В серці Землі розпускається квітка пам’яті…  Але Всевишнього вона ще не бачила, – додав трохи помовчавши.

– Ти читаєш мої думки?

– Так,-  хлопчик махнув головою. – А ти хочеш її почути, мамо? –  і на Землю кивнув.

– Мамо?!

Я не встигла отямитись, як опинилася всередині божественного  тіла – сама стала плодом. Я носила під серцем дитину, а Земля носила під серцем мене.  Білий янгол знав мої думки, а я чула її, дивилась її очима.

–         Як же це Батько казали?- силкувалась пригадати Земля.

–         Якщо зумієш хоча б на мить потрапити туди  де ніщо втілене не існує, почуєш Всевишнього…

–         Далеко це, чи близько?- запитала.

–         Це у тобі самій, – відказав…

–         Чому ж я не чую? Намагаюся! Днями сиджу непорушно- нічого!

–         Спробуй вгамувати думки і чуття, – відповів Ярило, потім хитро якось примружився і простягнув їй дві насінини. – Ось, доню, подарунок для дітей твоїх. Перша насінина- пшениця для поживи, друга- соняшник для жертовних лампад, а третя… – найголовніша, то квітка пам’яті.

–         Я бачю лише дві, – здивувалася.

–         Бо пам’ять хоч і видюща, та невидима, – засміявся розкотисто, аж до сліз.

–         Чудні ж Ви, батьку, – посміхнулась своїм думкам й пригадала що сталося потім.

Стрига підстерегла її одразу за ворітьми, певно підслуховувала негідна. Враз причепилася як сльота, ніяк її не збутися.

–         Віддай, – каже, – те що Ярило дав, бо так Борей мені обіцявся.

А Земля узяла тай проковтнула усе, щей долоню облизала – для певності. Ох і розревілася ж мала! Справжню негоду здійняла. Шкода навіть – дитя!

–         А хочеш я тобі усі свої квіти віддам?- додумалася таки –  Хочеш?

З тих пір Стрига: і знахарка, і повитуха…

Пшениця проросла дуже швидко. Одна насінина дала у стократ. Соняшник теж не забарився, тільки но змахнув двійком листочків, а вже дивись – голова. До Сонця шникає, сміється… Лиш третя насінина не росте. Якби не дарунок батька, розгнівалася б, а так …

Споглядає Земля, дослухається нутряних глибин. Темно за ширмою повік, морок панує над глибинами матерії. Легко загубитися у її звивинах, та Земля не відступає. Раптом глядь: зблиснуло щось, неначе маленька насінина. Дивиться на неї, вона й набухає. Кільчиться, росте прямо на очах, пронизуючи серце. Не витримала Земля. Жодне з її дітей не родилося з таким болем. Аж скрикнула! Коли, зирк: насінина на спід упала й червоною квіткою розпускається. Горить, болем крайню точку проймає і росте! Над нею нове помаранчеве коло розцвітає, за ним жовте пупкується. Несказанна мука пронизує тіло матері, бринить у кожній клітині високовольтним щемом та розливає млостиву радість. Ось і сонячне сплетіння розплелося – діамантом стало… Зелена купава лягає на груди і крила за спиною рвуться ввись. Квітка росте… Ніжно- голубі пелюстки огортають шию, наливаючи синім цвітом хмільну від щастя голову. Важкий то вінець! Важкий, мов терновий цвіт – лягає на зболіле чоло.

Я відчуваю її трепет і теж дрижу. Торжествую душею й тілом, забуваючи геть усе. Дивно,… ніби й немає мене. Ніби й не було до створення світу. Чи, може, я світ?

Хто це подумав? Я чи вона? Звідки беруться думки? Народжуються в мені, чи приходять у відповідь на запити моїх відчуттів? А чуття? Теж виринають з чорної дірки. Впіймаєш – твоє, а ні, то…

Земним тілом блукає струм, хапає мене в одну з золотих спіралей і тягне вгору. Я бачу як коси стають диба і виринаю крізь родиме заглиблення.

Над північним полюсом планети розкривається лілова діадема. Останнє суцвіття пам’яті розсипає пелюсковий жар оберемками. Тепер Земля схожа на Сонце: променисте, яскраве, осяйне!

Кут падіння дорівнює куту відбивання- закони тлумачені не Ньютоном бринять в куточках моїх очей. Я відчуваю біль свого падіння, відбиваюсь і стрімко лечу назад – до Сонця. Маленька куля Землі, окреслена райдужним пунктиром, летить опліч мене. Поряд ще сотні тисяч таких же як ми жарин.

Попереду Небесний Див. Позаду довжелезний шлях. Скільки життів знадобилось щоб стати трампліном!  Скільки смертей відчиняють нові двері!  І в кожного одне і теж. Минуле Землі мало чим відрізняється від мого. Від маленького одоклітинного організму до небесного світила лише один кліп… у оці Великої Істини.

Вище Дива Дажбог… Нам ще вище! Вище і вище… Я відчуваю себе на краю Золотого Кола і благоговійно співаю славу Цій Висоті. Щиро, палко, безмежно дякую за те що Він є і… більше нічого не хочу.

Згодом це минає. Замість об’явити Бога, знову хочу заявити про себе і … стрімко падаю вниз.»

Жінка поклала ручку, стріпнула з кисті втому й торкнула пальцями перенісся. Тільки тепер помітила що писала без окулярів. Тепло посміхнулася цьому знаменню й глянула на книжку. Колись я її дочитаю. Колись… Зараз напевне знаю: діти Борея й Землі були народжені потом. Перші люди на планеті мали крила і дивились на світ трьома очима. На честь батька вони заснували Гіперборею. На честь матері свято оберігали квітку пам’яті. Це був прекрасний час- весна людства. Люди благоговійно співали славу Всевишньому і цього їм було досить. Все інше давала Земля, не потребуючи їхнього поту.

Згодом це минуло. Замість об’явити Бога…

Я досі чую думки Землі.

–         Хто б міг подумати,- тихо зітхає вона, – настануть такі часи, коли люди торгуватимуться з Богом… Замість смакувати служіння- служитимуть від страху. Це глуха осінь… Згодом відкрито прославляти Небо  стане некультурно… Це зима.

Жінка обхопила голову руками і тихо застогнала.

–         Я досі чую думки Землі.

–         Діти,  діти, ви рвете мене на шматки, – тихо зітхає вона, але не пручається.

Вгамовує від праведного гніву Борея й Перуна, Бога Вогню і Волоса -покровителя безневинних тварин. Іноді їй важко порятувати нас, та й до Ками- Богині долі не під силу їй докричатись…

А виправдання які знаходить!

–         Не гнівайся, Борею, на дітей наших, – каже, – вони ще не зросли, не розквітли, – всміхається ніжно. Потім замовкне, очі в Небо:  – Вітре, Вітре, чи ж тобі не знати? – задумливо мовить. – Зло не існує саме по собі.

Борей люлькою, як кадилом махне, зітхає:

–         Земле, ти свята! – цілує, пестить розтерзане тіло. Раптом… – Не говори мені про них, чути не хочу! – зривається на крик.

–         Ні, ні. Послухай: жадібність – це нерозкрита благодійність, а гнів- це приховане терпіння…

Мати підвелася і підійшла до вікна.

–         Дякую, – очима навсебіч повела.

А очі горять.

–         Як же багато у мені ще не розквітло, – думає… – Але скоро весна.