Мільйони відтінків полину

–         Андрію, агов! Привіт – кажу. Ти чому такий пожований? Не вітаєшся! Cпиш чи що?

Я ворухнув головою в бік звуку й глипнув крізь щілини повік.

–         А привіт, Олю.

–         Я Люба! Міг би вже й запам’ятати! –  голос дівчини демонстрував чималий запас децибел.

Я  подумки порівняв її з будильником і перезирнувся зі своїм відображенням.

Блискуча поверхня ліфту давала можливість роздивитися себе у повний зріст.

– Що це!? – я крутнув головою, пригладив закустране волосся і примружився. Того ранку я виглядав жахливо.

Очі обтяжені повіками продерлися, уважно вивчаючи деталі. Власна зовнішність мала значення навіть сьогодні. Вольове підборіддя, бездоганний профіль, чітко окреслені губи й чисте обличчя – непогано.

–         Хіба схуд, – я пригадав безсонну ніч в лабораторії і войовниче оскалився хромованій поверхні. – Нічого – нічого, мовляв, скоро ви усі станете свідками моєї слави. А поки…

Я продовжив споглядання: стрункий, вродливий, стильна зачіска, дороге вбрання… Щоправда, неголена щетина підкреслює ями на щоках і вилиці виступають. А ще синці під очима – мало відпочиваю останнім часом. Так, виглядаю не дуже: сорочка несвіжа, жакет пожований …

Ліфт здригнувся, струснувши моє віддзеркалення.

–         Гей, а попрощатися! Ну ж і нахаба! – долинуло з кабіни.

«Нахаба» залишив без відповіді коментар й стрімголов помчав у лабораторію. Я находу накинув халат і рвучко відчинив двері. Через декілька хвилин ті самі двері рипнули знову.

– Ну коли ж Ви навчитеся стукати, Степанівно?! – я сам не впізнав свій голос.

–  Андрію Івановичу, Бог з Вами, та я ж стукаю: і шваброю і кістками по всенькому інституту…

– Ну що ти будеш робити! – роздратовано вигукнув я. –  Непробивна баба, – додав подумки.

Прибиральниця поралася як вдома: вимітала, вигрібала, совала стільці й стоси паперів на письмовому столі.

Спочатку я дивився на неї автоматично – така собі спроба відволікти сердиті думки. Потім звернув увагу на чітку послідовність рухів, злагодженість, чи навіть системність. Ручки – в підставку, журнали та папки – в лоток. Причому по порядку, по темах… Можна подумати, вона розуміється на тому що там написано.

– Хе – дурня! – я примостився на стіл й розгріб один зі стосів, вдаючи що читаю.

– Ви що ж це – тут ночували? – мовила технічка, згрібаючи у смітник пластик та залишки їжі. – А накурилися ж  як! – додала, витрушуючи попільничку.

– Що вона собі дозволяє?! – я ледве стримався. – Ще хвилина і я виставлю за двері це стихійне лихо з ганчіркою.

Я знав бабу Галю давно. В інституті Степанівну знали усі. Не здивуюся якщо вона його ровесниця. Певен, вам теж знайомий подібний типаж: жінка без віку. Вони не старіють і завжди виглядають однаково. Ця була біла: білий халат, біла косинка з якої висмикуються білі пасми… Біле обличчя, тонкі білі вуста, ба навіть очі й ті якісь білі.

–   Ова! Експериментальний матеріал на підлозі. Либонь, зерна знову не проросли?

– Не проросли, – буркнув я, нервово сіпнувшись.

Роками я б’юся над створенням штучного зерна, але кожна спроба закінчується провалом. Подумати лишень: звичайна зернина, а відтворити ніяк! Можна з точністю продублювати хімічний склад, репродукувати матерію на клітинному рівні, тощо. А проростити – ніяк!

Чорт забирай те насіння разом з дисертацією. Треба було щось простіше обирати. Он, Іван Нечеснюк давно захистився. Узяв собі волокно курячої пір’їни, помістив у поживне середовище і швиденько: маєш шматок чистого філе. Без шкіри, кісток та мороки. Пакуй у яскраву обгортку й на вітрину: ненаситним споживачам на радість…

Саня Доброловський теж на хвилі. Разом з німцями схрещує жито та пшеницю. Генна модифікація дала надзвичайно продуктивний сорт.

–         Як же вони його назвали?

–         Тритикале! – прибиральниця рвучко обернулась.

Я аж рота відкив, а запитати соромно.

–         Це що ж вона думки мої читає?- думаю. – Тю, ти! Сашко ж газету мені прислав. Онде на підвіконні лежить, мабуть – заголовок прочитала.

Я ніколи не придивлявся до цієї жінки. Є тай є. Вештається довгими коридорами, грюкає відром та ще квітники доглядає. Гарні у нас квітники в інституті: буйні та квітучі.

Сьогодні прибиральниця поводилася якось… театрально, чи що? Ні, вона просто насміхається з мене! Я розлютився ще більше.

–         І назву ж придумали яку! – подала голос технічка. – Як додумалися хліб назвати! – пальця вгору здійняла. –  Мало того що все прос… , прости, Господи. Назва – вона ж початок дає!

– А й справді! – я аж скочив зі столу. – Я ж своє дітище не назвав!

– Залиште це, – сумно мовила вона. – Як є – залиште. Не вийде з того нічого, – баба Галя діловито зіперлась на швабру, виголошуючи вирок моїй десятирічній праці.

– Чому це не вийде?! А я доведу!!! – завзято вигукнув я, налаштовуючись на нову спробу.

– Духу не хватить, – всміхнулась. – Щоб прорости особливий дух треба, – додала, тихо зачиняючи двері.

Я повісив на двері табличку: « Не заходити небезпечні досліди» , а сам довго та непорушно сидів у кріслі й буравив очима стіну. Вир емоцій гудів в голові, поки не випав в осад. Така собі хімічна реакція, що починається звідти, звідки псується риба, згущує кров та фарби, погрожуючи піддослідному язвою шлунку.

Я омив чергову невдачу та так і здрімав зі склянкою віскі в руках. Мене розбудив легкий порух. Це була Степанівна.

–         Хе-хе-хе. Йшов би ти, синку, додому, – мовила, вмикаючи світло в суміжній кімнаті.

–         Не піду! – рубонув я.

Не знаю де взялися нові сили, але тихий голос старої, її добра усмішка й навіть світло у сусідній кімнаті возродили в мені несподівану лють.

–         Що ж ти тут висидиш?- жінка присіла навпроти.

–         Душу дияволові продам, а зроблю своє ім’я безсмертним!

–         Не жартуй так,- перебила вона, – на тонке стаєш!

Я розійшовся. Накопичена лють шукала жертву.

–         Що віриш у сатану?! Боїшся пітьми?! – я схопився й буквально навис над старою, обіпершись руками на поруччя.

–         Я вірю в світло, – відповіла вона. 

–         Ти ще скажи, що пітьми немає, – грубо перервав я.

–         Немає.

–         Дурна баба, – я осушив склянку й хлюпнув іще.

–         Бачиш світлу полосу на підлозі? – мовила Степанівна, підводячись з крісла.

Я понуро кивнув.

–         У сусідній кімнаті немає темного сліду, чи не так?

Здається, замість відповіді я гикнув.

–         Темрява не може розбавити світло, – сказала і рушила до дверей, а я рухнув у крісло.

Біла постать на мить зупинилася, затуляючи освітлення.

– Пітьма виникає коли є перепона світлові, – додала і вийшла, навіть не обернувшись. Потім усе затихло.

У темному – притемному місті стояли темні – притемні будинки. У темних -притемних будинках жили темні – притемні… Я оговтався в суцільній пітьмі, намагаючись вигнати з голови дитячу страшилку. 

–         Очухався?- проскрипів невідомий голос.

–         Хто тут? Де я? – я спробував звестися на ноги…, але їх не було.

Нічого не було… Окрім думки. Я подумав:

–         Я є…, але не збагну – чим же я думаю?

–         Тут може бути лише ніхто,- голос моторошно засміявся, – вірніше ніщо. Ти що не помітив Пека біля брами? – запитав перегодом.

–         Ні,- непевно мовив я, підпускаючи ближче неприпустиму здогадку. – Я думав що заснув…

–         Яке життя така й смерть,- розчаровано буркнув він.

–         Стій, зачекай! – я боявся зостатися сам й спробував розговорити голос. – У тебе було інакше?

–         Я пам’ятаю усе до найменших дрібниць,- протяжно мовив він.

Я відчув полегшення, чи щось віддалено схоже на нього і прикипів до голосу, як до єдиної рятівної присутності.

–         Я помер від лихоманки. Під час навколосвітньої подорожі підхопив якийсь невідомий недуг і сконав, – голос урвався. – За одну мить усе моє нікчемне життя промайнуло перед очима.  Потім мій труп, кімната і все що у ній було задрижало, заблищало  і попливло. Здавалося, свідомість яка усе зрозуміла,  теж готувалася припинити існування,- голос на хвильку притих. – Мушу додати, я вважався вченим, – якось невиразно мовив він й знову замовк. Цього разу надовго.

Я майже насмілився сказати про себе, але роздумався. Раптом мені здалося, що голос теж передумав – такою довгою й гнітючою була пауза.

–         Я вважав, що мозок зберігає тепло довше ніж решта органів, а тому припиняє функціонувати останнім, дозволяючи думці протриматися на декілька секунд довше, – продовжив оповідач. – Тому й не здивувався, побачивши вогняну річку.  Я проплив  повз Пека, його псів та слуг майже без страху, з нестримною цікавістю, очікуючи руйнації думки.

Він знову притих.

–          Навіть після смерті я залишався дослідником та піддослідним. За  життя я вивчав еволюцію й вірив, що смерть це повне припинення свідомого існування, – продовжував він. – Мені важливо було знати, що мої переконання вірні – розумієш?

–         Так…,-  я хотів додати що ми колеги, але голос заговорив напружено й швидко.

–         Довкола ставало темніше. Сірі тіні пливли перед очима, поки не закрутилися у каламутний вир. Потім рух припинився. Мої почуття не сприймали нічого крім темної, мов смола, пустоти. Я подумав що це кінець і зрадів. Таке припинення мене втішало…, але свідомість не слабшала. Навпаки, функції мозку були активними.  Від’ємні почуття теж не зникли, вони ставали сильнішими, – голос з пітьми замовк.

Я теж завмер, заворожений почутим.

–         Тоді я вирішив дослідити свій мозок, – продовжив він,  – не міг збагнути чому так довго триває процес розпаду. Подумки я перенісся назад до тіла і… Мій мозок перетворився на слизьку, холодну речовину. Кров згорнулась повністю, а тканина змінилася настільки, що в ній навряд чи була можлива хоч якась молекулярна взаємодія. Це означало що свідомість існує окремо від мозку, – зауважив  оповідач. – Це народжувало нові запитання: як таке можливо і  хто я тепер?

Годі й казати, ті самі запитання ятрили й мою свідомість, але голос перескочив на іншу думку.

–         Якби я тільки знав, – важко видихнув він. – Якби я послухався батька,-  захарчав у приступі не то сміху, не то плачу.

Виявилося, що за життя мій співрозмовник був сином заможного лікаря. Батько мріяв бачити сина священиком і дбав про його виховання. Той робив усе наперекір: відвідував медичну школу при Единбурзькому університеті, але зрозумів, що це не його. Потім – вступив у Кембридж, аби стати англіканським священиком, але і з цим не зрослося.

–          «Чарльзе, не забувай харчувати душу! » – любив повторювати старий, а я…, – оповідач притримав слово. – Я  їв броненосців, пум, черепах, ігуан та інше. Знаєш, у нас в Кембриджі був такий собі «Обжора-клуб», – додав сміючись, –  ми змагалися хто з’їсть якомога більше рідкісних звірів.

–         Навіщо?- вихопився я.

–         Щоб диверсифікувати людський раціон…, – прозвучало у відповідь.

Та хто він такий – цей Чарльз?! Я відчув неприязнь і навіть огиду. Здається, голос пітьми вловив мої настрій, бо наступної миті я зауважив різку зміну в його звучанні. Тепер голос вихвалявся своїми недоліками: сказав що розтинав жаб та гризунів, вивчаючи нутрощі, а потім їв рештки.

–         Як відносився до цього твій батько? – запитав я, намагаючись перевести розмову в інше русло.

–         Усе життя мій батько готувався до смерті, –  відповідав він. – Шкода що я зрозумів це занадто пізно. – Якби ж я його послухав, – додав пошепки.

–         Не послухав що? Розкажи.

Голос зітхнув.

–          Поміж двох смертей людина може створити собі краще життя, – так казав мій батько. – Тиша, споглядання й бажання побачити Бога допоможуть тобі досягнути цього, – говорив він.

–         А що буде зі мною якщо я не наслідую твоїх порад?- задиркувато запитав я.

–         Якщо ти не станеш господарем своїх «я»,  а це не аби який вчинок, з тобою вчинять згідно з пануючим станом твоєї свідомості, – терпляче пояснював старий. – В кращому випадку ти народишся знову.  В гіршому – тебе чекають страшенні душевні муки.

–         Пам’ятаю, як голосно розсміявся йому в обличчя, – сумно мовив голос.

–         Я не прошу тебе ставати аскетом, – не відступав батько. – Спробуй хоча би наблизитися до Духа.

–         А якщо я не вірю в твого Бога, що тоді?!

–         Можеш не вірити, але не заперечуй повністю! – наполягав він. – Збережи в душі місце для сумнівів, яким би мізерним воно не було. Можливо колись, ти хоч би на мить відчиниш двері внутрішнього храму. Іноді цього буває досить…

Голос зітхнув.

–         Він сподівався на мою цікавість і я вдав що зацікавився, – продовжив оповідач. – Батьку, розкажи мені про цей таємничий Дух, – попросив я.

Старий оживився:

– Уяви собі, сину, що духовний рівень це невідомий тобі храм, у якому ти ніколи не бував і маєш підстави заперечувати його існування.

–         Я згідно кивнув.

–         І ось, хтось бере тебе за руку й підводить до дверей цього храму. Цікавість примушує зазирнути всередину і ти відчиняєш двері, – лице батька просіяло. – Ця проста дія – те що ти зазирнув на секунду, назавжди встановлює зв’язок між твоєю свідомістю і храмом, – додав він. – Більше ти не зможеш заперечувати його існування, –  звів очі до неба,- і ніколи не забудеш.

–         А далі?

–         Без подальшої праці, ти залишатимешся на тому ж рівні, доки свідомість не покине своє житло – тобто тіло.

–         Що ти хочеш сказати?- вихопився я. – Що ж триматиме мою свідомість в цьому храмі? Та ще й після смерті!

–         Після смерті – урочисто мовив батько,- у твоїй свідомості збережеться лише те, що ти створив на рівні Духа. Все інше виявиться обманом.

Оповідач ненадовго перервався.

–          Батько гадав що зацікавив мене, але помилився, – продовжив він. – Я шукав слушної нагоди щоб зробити йому боляче.

–         Припустимо, що я зазирнув,- нарешті дочекався , – я відхилив двері й глянув краєм ока – заради цікавості, але ніколи більше не зазирав і не переступав порога… Я  мовив це так злостиво і єхидно, – зізнався рипучій голос.

–         Тоді,- сумно відповідав батько,- в твоїй майбутній свідомості залишиться лише ця коротка мить.

–         Я не зміг втриматися, – сказав голос. Я сміявся до сліз, до різі в животі, а він стояв і мовчки дивився.

–         Вибач, – нарешті заспокоївся я,- невже ти серйозно віриш у те, що після смерті ми будемо повторювати речі, які робили при житті?

–         Ні, не повторювати, а підсилювати їх повторення …

–         Побачимо!- злостиво гукнув я, закінчивши розмову.

Голос замовк. Я теж не наважився порушити тишу.

–         Його слова справдились… О, яка ж це мука! – голос моторошно завив, потім затих і врешті продовжив. – Я залишався у пітьмі, – почав він. – Довкола гуділа липка пітьма, але тепер прямо перед мене, весь час прямо перед мене, куди б я не повернувся, зяяв годинник. Велике коло зловісно біліло на чорному ебоніті, показуючи рухомі шматки мого життя.

–         Як це? –не зрозумів я.

–         Я знову став дитиною… Ось я нюхаю квітку… Біла ніжна конвалія – найсвітліше з моїх видінь, – сумно мовив він. – Тепер я юнак – слухаю голос мами, яка повчає мене бути відповідальним і любити усе живе… Далі видіння темніють. Я сперечаюся з батьком… Тепер я на цвинтарі біля могил своїх дітей… Елізабет Дарвін прожила лише місяць. Джек Дарвін – один рік. Лізі… Тиха маленька Лізі…

–         Дарвін?! Ти Чарльз Дарвін?!-  вигукнув я , незграбно борсаючись у пітьмі.

–         Я те що від нього залишилось, – відповів голос. – Та зрештою годі базікати…

–         Ні, говори, благаю, – вихопився я, відчуваючи що мені треба його почути.

–         Я одружився на двоюрідній сестрі,- продовжив Дарвін. – Усі наші діти були слабкими, важко хворіли і померли. Та найстрашніше не це. Ще тоді – за життя я спостерігав хвороби і смерть своїх дітей відчужено – як дослідник. Тепер моя свідомість, вочевидь, потроїлася, чи навіть удесятерилася і я почав страждати, – Дарвін замовк.

–         Ось! – рвучко вигукнув він. – Дивись, прямо зараз годинник показує хворобу маленької Лізі!

Я сказав що нічого не бачу.

–         А я,- мовив він,- уважно розглядаю прискорення трубчастих фібрів, зміну кольору  шкіри; констатую перехід нервових волокон з білого в червоний… Я відчуваю її біль, як свій, – Дарвін завив. – Мене розривають муки сумління, але я не можу нічого змінити… Це повторюється знову і знову,- гірко мовив він.

Я спробував його втішити:

–         Не картайте себе, адже Ви так багато зробили для людства…

–         Я?! Для людства!?- гучний регіт струсонув пітьму. – Чим ти слухав, дурню? Та я навіть не отримав біологічної освіти! – вигукнув він. – За фактом я був рухомим пристрастю самоуком!

У пітьмі зависла пауза.

–         А тепер? Хто ти тепер?- нарешті запитав я.

–         Тепер я … найменший одноклітинний організм. Без надії на еволюцію, звісно ж, – голос пітьми урвався. – І залишатимусь тут доти, поки мене не забудуть.

Я вивчав теорію Дарвіна в школі, а потім в інституті.

–         Схоже тобі ще довго тут поневірятися,- подумав, враз пригадавши , що бачив його портрет на англійській банкноті. Здається, то були 10 фунтів спеціального випуску 2000 року.

Я б не наважився сказати це вголос але…

–         Я знаю, – мовив він. – Я вмію читати думки. Це ти досі не второпав, що ми спілкуємося беззвучно. Я навіть чув про премію Дарвіна. Виявляється є така. Вона вручається в США для людей, які втратили можливість залишити потомство через власний ідіотизм, чи дурість… Це нагорода за особливу послугу – вилучення своїх генів з генофонду людства.

Мені стало його шкода.

–         Загострене почуття справедливості говорить що ти з іншого світу. Забудь про це, тут …

–         Як мені вибратися?- перервав я.

–         Навіщо? Ти ж хотів стати безсмертним! – голос моторошно зареготав.

Я важко зітхнув.

– Зрештою є лише два варіанти, – продовжив він. – Два єдиних полюси  в  світі душ.  Можна стати безсмертним в добрі, ототожнившись з Богом, – прошептав ледве чутно, – або стати безсмертним у злі, – голос Дарвіна раптово підвищився, – зливаючись з сатаною! – останнє -ё прогриміло у пітьмі.

Я завмер, повністю перетворившись на слух. Не те щоб сподівався на його допомогу. Швидше надіявся почути мимовільну підказку.

–         Це як спека та холод, – збуджено продовжував одноклітинний організм. – Як світло та пітьма! Між двома полюсами проростає й помирає зайва половина людства.

Я знову зітхнув.

–         А ти –  бачу: ні в тих ні в сих, – Дарвін зайшовся злобним сміхом. – Тут так не пройде! Природа безжально випльовує зі своїх вуст тепленьких та сіреньких. Тож, вибір за тобою… Обирай зло! Слухай голос пітьми… Слухай… Слухай…

Я спробував не слухати.

–         Темряви не існує. Зло це непроявлене добро,- повторював в умі.

Я уявив світлу кімнату в лабораторії. Чиста широка полоса лягає на підлогу… А ось і Степанівна. Я пригадав її світле обличчя, бліді вуста і майже білі очі…

Я прокинувся від приємної прохолоди. Тихий ласкавий вітерець обвівав тіло. Поза тим що я не бачив себе як і раніше, але відчував своє єство. Сумнівів не було: я помер і народився знову.

–         Боже, у мене є очі! – я побачив зорі над головою і заплакав.

Хотів рушити вперед, побігти стрімголов, не знаючи куди й навіщо, але… ніг, схоже, не було.

–         І коли цей бур’ян виріс? – долинуло справа від мене, десь зовсім близько.

Я одразу збагнув що це про мене, але не заперечив. Після спілкування з Дарвіном почувався зовсім  інакше.

–         Ой, та це ж полин! Добраніч, Андрію Івановичу!

Я не здивувався, почувши своє ім’я. Голос теж видався знайомим, але після пекла я був надто наляканим, тож не міг зронити ні слова. Це неввічливо,- хором сказало з півсотні голосів.

–         Ні, він просто схвильований, – заперечив той, звідкілясь знайомий мені голос.

Я дозволю собі скоротити наш діалог і передам вам найголовніші деталі. Дивом я опинився на квітнику. Поряд мене росла газонна Трава і розкішна біла Троянда.

Я не міг забути про пекло. Слова Дарвіна глибоко вразили мене. Особливо « сірі та тепленькі».  А що як він не бреше? Але прямо ж не запитаєш.

Я вирішив зайти здалеку і поцікавився, що рослини думають про безсмертя.

Маленькі зелені  ротики позіхнули.

–         Такі запитання не для нас. Ми від них засинаємо, –  мирно засопіли вони.

Біла Троянда відповіла не одразу.

–         Мабуть, безсмертя це аромат, – сказала перегодом вона. – Може є щось іще,- задумливо додала,- але я не знаю як пояснити.

–         Усе не так просто,-  втрутився в розмову невідомий голос. – Треба підштовхнути себе у потік вічного життя, треба стати творчим співробітником Природи.

–         Але природа така безжалісна,- я спробував скерувати розмову в потрібний бік.

–         О ні, це справедлива Богиня! – прозвучало у відповідь. – Вона позбувається лише трутнів, скидаючи з себе мільйони невиразних створінь.

–         Як влучно ти сказав, Ґрунт! – вигукнула біла Троянда.

–         Хто – хто? – перепитав я.

–         Він напівбог, – тихо шепнула Троянда.

–         Дозвольте відрекомендуватись.

Я сад, я садівник, я ґрунт! Можна просто ґрунт, – жваво додав голос і урочисто продовжив:

–         Я сію зерна й урожай збираю.

Господар власного життя.

Я сам створив усе що маю.

Пийте мене, бо я добра ріка!

І мій потік сильнішає з роками.

Я знаю – мене вистачить на всіх.

Будьте в мені! Я хочу бути вами…

Ґрунт затих, і ми затихли. Я слухав ніч й дивився на зорі. Здавалося, я підріс, ось – ось відірвуся від землі й полечу. Я навіть подумав, що це і є безсмертя.

–         Знаєте, а я колись був людиною, – тихо сказав я.

–         Вибач, але це дуже голосно сказано, – зауважила колюча квітка.

–         Не зважай, – втішно додав Ґрунт, – навіть якщо Троянда права, у тебе є шанс.

Я знову зітхнув.

–         Хочеш я розкажу тобі що коїться з людиною після смерті?

Треба закінчити школу, потім інститут, потім… Я дізнався від авторитетних джерел, що маю аж сім тіл.

–         Три з них, – говорив Ґрунт, –  фізичне, життєва енергія і астральне тіло розпадаються з останнім видихом. Доля решти чотирьох має лише два варіанти.

–         Він досі не вірить що в нього є душа,- пошепки додала Троянда.

Важко було слухати мені – затятому матеріалісту про духовне «Я», навіть після пекла.

–         Думаєш- ти сконструйований і організований прах?, – засміявся Ґрунт. – Людина це не ходяча машина й не балакуча голова…

Я не знав що казати і сподівався почути докази.

–         Ми живемо у Всесвіті подвійності, – продовжував Ґрунт. – Усе тут має пару: Ґрунт і Земля, Род і Природа, Тіло і Душа…

–         Тихше, – перебила Троянда. – Онде лісниця крадеться – зліва від нас.

–         Де? – я подався ліворуч.

–         Під кущем, – додав Ґрунт.

Я нахилився ближче до землі й мало не скрикнув.  Під бузковим кущем ворушилася потворна тінь. Я ледве розгледів її у світлі ліхтарів. Темна пляма нагадувала стару жінку з великою головою, відвислими грудьми і здутим животом. Вона кралася, хутко перебираючи кривими ногами, скакала між стовбурами дерев і шкірилась навсібіч чорними ікластими зубами. Я роззирнувся: віддалік неї з’явилася сіра тінь, позаду – ще декілька…

–         Це привиди, – озвався Ґрунт. Ось тобі й наглядний приклад. Якщо шосте тіло  має лише матеріальні вподобання, то після смерті воно продовжує сліпо чіплятися за нижчі елементи своєї останньої комбінації, залишаючись в світі живих у вигляді сірих тіней.

Ґрунт здригнувся, сполохавши круків. Тіні теж щезли.

–         Зло тяжіє до переродження, навіть у якості нікчемних істот. Воно швидше обере страждання у пеклі, ніж вселенську єдність.

Ґрунт пояснив, що недозрілі душі розпадаються, вселяючись: у гоблінів, мамунів, русалок, чи хухів. Пізніше я на власні очі побачив: біса, нявку і ще купу всякої нечисті.

Я досі не збагну, що зі мною сталося тієї ночі. Часто згадую полинове життя і кожного разу всміхаюсь. Скільки незабутніх світанків я зустрів! Скільки зоряних казок переслухав!

Було там місце й страхам. Ніколи не забуду перший ранок на клумбі. Зненацька сонячну феєрію урвало ревіння моторів, запищали гальма, застукали підбори, люди ринули на роботу. Я боявся що хтось на мене наступить, або зламає… Кому ж я потрібен такий?  Я- заслужено названий бур’яном – «сіре й тепленьке», зовсім неабсолютне створіння… Так продовжувалося щодня. Але якось я побачив біле обличчя. Степанівна поливала Траву, Ґрунт і Троянду…Тихо розмовляла з ними і гладила білою рукою.

–         Зараз вона помітить мене, вирве з коренем і викине геть, – подумав, враз зіщулившись.

Жінка ніжно торкнула мене рукою.

–         Звідкіля ж тебе завіяло?- здивувалася. – Полин лікарська рослина – цілюща. Правда, не кожен силу його подужає, – бубоніла собі під ніс. – Треба Любі Богоявленській порадити, вона якась жовта, мабуть печінкою слабує.

Бабуся вже збиралася піти, підняла відро, але раптом пригнулася.

–         Нічого не бійся, рости. Бог любить усіх – навіть мільйони відтінків сірого…

    Люба зірвала мене наступного ранку. Я відчув дотик… Теплі пальці боляче стиснули… Я скрикнув, видихнув і віддав світові останній аромат. Але це не було безсмертям.

Я лежав у білому горнятку і думав про сенс життя. Якось я запитав про це в Ґрунту. Той витримав довгу паузу і сказав віршами:

–         В чому сенс?

Є він?! Ні?!

Геть відкину і норми, й умовності

Залишаю собі одне:

Навіть в смерті зостанься в свідомості…

 Я вмирав свідомо. Знемагаючи від опіків, віддав свої соки воді. Частина мого «Я»  притягувалася до Вищого Духу. Я відчував Його світло й тепло… І летів разом з ним у паралельний світ наслідків…

Ніжні вуста відкрилися і… я відчув що живу у ній! Люба… Як же я не помічав її краси, тепла і ласки?

Любов ковтала мене повільно, а я розказував про своє полинове життя: скільки незабутніх світанків я зустрів, скільки зоряних казок переслухав…

 Раптом я опинився в Ґрунті і відчув спрагу. Жадібно ковтав, але ніяк не міг напитися життєдайного добра.  Добро прибувало, але маленька насінина була не в силах вмістити усе. Я відчув біль… Потуги… Торжество… Моє тіло рвалося на шматки, народжуючи нову сутність. В пам’яті закарбувався спалах і … я луснув.

 Я прокинувся. Обхопив голову руками і застогнав. Потім зірвався до вікна. Око вловило зелену латку з розкішним білим кущем. Першим пориванням було кинутись туди, але я роздумався.

За п’ять хвилин я стукав у двері з табличкою: « Відділ кадрів».

–         Заходьте,- сказала Люба.

Я ввійшов і … впізнав Любов.

–         Андрію?- дівчина зашарілася і ховаючи хвилювання, узяла до рук біле горнятко.

Я закашлявся і мало не зім’яв папір. Потім отямився і подав її заяву про звільнення.

–         Дивно,- мовила дівчина, дивлячись на аркуш. – Вчора Степанівна звільнилась…

–         Що? Як? Пояснила чому?- вихопився я.

–         У тому той річ, – Люба звела здивовані очі,-  сказала що ти теж заяву принесеш, – спантеличено додала вона. – А ще казала щоб я її місце притримала… для тебе.

Я присів на стілець.

–         Знаєш, я її трудову підняла,- вела далі Люба. – Уявляєш, Галина Іванівна теж з учених. Займалася розробкою штучного зерна задовго до тебе, – дівчина підвелася і підійшла до вікна. – Ой, зовсім забула! Вона ж тобі листа залишила, – подала мені конверт.

« Довгі коридори інституту подовжують  думку до безкінечності.

Біла Троянда».