Найсамотніший острів

— Та ні, я ж не кіт, я тільки феліно, — Дриг погладив себе по гладенькій голові з рухомими вухами. — Не вийде… Треба кота. Попіл, Попіл!

Сірий Попіл удавав, що не чує. Він обережно зайшов на мокре від бризок каміння і щось там роздивлявся у солоній воді. Либонь якусь місцеву рибку хотів вполювати.

— Та йди-но сюди, котяро! Ловити тебе… — але Дригові все одно довелося підвестися й спіймати сірого. Коту це не сподобалося.

— Ай, ти в кого кігті запускаєш, бодай би тебе Люверс-П’ять заковтнула! – Дриг кинув кота просто на коліна Стею Онвейву, наглядачеві нікому не потрібного маяка на самому краєчку населеного Всесвіту. Щоправда, якби не Стей і його маяк, Дригу з котом вже настала б вічна чорна торба. А так, бач, всі вціліли.

Стей теж вцілів, хоча просто зараз Дриг копирсався в його лівій литці.  З рани на всі боки стирчали джгути проводки. В антроїдів комбіноване тіло – біологічне й біонічне, а ногу Онвейв пошкодив навмисне, коли витягав Дригового човника з океану. У Стея майже скінчився заряд у батареях, тож океанська вода прислужилася чимось на зразок додаткового електроліту у саморобній комірці живлення всередині гомілки. Човник аварійно приводнився на Тромі дві стандартні доби тому, якраз у день, коли після дуже довгої зими мала б зійти тутешня зоря Е-65. Онвейв, як і належало наглядачеві, заходився рятувати потерпілого, але сам трохи не дотягнув до першого новорічного світанку, і якби не цей жвавий хлопець із носом-пуговкою і вертикальними котячими зіницями у круглих очах — то найпевніше так би і стирчав із води за два кроки від берегу, потроху іржавіючи. Але тепер вже Дриг його витягнув на сухе, підключив до фотовольтаїки, з’їв Стеєву жалюгідну новорічну трапезу, закопав кілька останніх картоплин у жалюгідний ґрунт за майстернею, трохи підремонтував човника, а тепер намагався полагодити Онвейвову ногу. Йому потрібен був тестер, але тестер зламався. Та по надобі, як то кажуть, знайдеш і в кадобі.

— Ти ото не бався з ним, — пробурчав, побачивши, що Онвейв пестить Попела: чухає йому підборіддя і за вухами. — Ти давай, по спині його, по спині. Тоді щось, може, й вийде.

— Та зачекай. Ти його настрахав. Зараз, розслабиться… от так… Ну, тепер можна й по спині…

Розряд! Онвейв шарпнувся від раптової судоми, Дриг щось пробурмотів, поміняв місцями дроти, тоді:

— Давай ще раз.

— Слабенький розряд з кота…та й ненормований

— А тобі хіба є, з чого вибирати? Яка недобра душа тебе тут полишила отако — без зміни, без запчастин, вважай, без інструментів! Як ти тут взагалі виживав?

— В мене картопля є. І фотовольтаїка.

— Картооопля, — зневажливо протягнув Дриг. — Світло й повітря, угу. Давай, чухай кота, ач яку він дупцю нажер мохнату, хай тепер працює генератором…

Попіл під рукою Онвейва заторохтів, наче й справді генератор. Ще розряд, і ще… Дриг підкрутив контакти, виставив потрібну перемичку й урешті-решт закрив отвір, натягнувши згори синтетичну шкіру.

— На чесному слові й на шмарклях духів… Але не вішай носа, побратиме, бо в тебе є тепер власний механік!  І не голота яка, — витяг з кишені три перлини: чорну, золотаву й рожеву, помилувався на їхні кольори у світлі Е-65. — Бачиш – це перли Арамани. Сам добув. Злітаю до Хреста, продам, куплю тобі того-сього у запас, ну бо не можна ж так, а я тобі за нас із Попелом винен, ой винен! А котка товаришем тобі залишу, щоб не нудьгував… ну і щоб ти знав, що я повернуся, от!

— Та будь ласка, залюбки про нього подбаю. Тільки годувати чим?

— Ну, від сонця він не живиться, є котячого корму трохи, та ну й вполює щось, або рибку яку… Є в твоїх водах рибка?

— Та є, але я її не їм…

— Ну, то ти й не кіт. Він впорається. Я туди-сюди, прожогом. Скоро буду!

Онвейв підхопив теплого кота, відійшов убік від урізу води. Добре мати друга-механіка – нога не кульгає і майже не болить… Дриг же, нахлобучивши шолома, швиденько вліз у човника й стартував. От уже човник як світлова куля, а от і як плямка, як маленька денна зірочка – а ось вже й не видно нічого…

Кіт вислизнув з рук Онвейва й рішуче побіг до води. Коти не люблять мочити лапки, але цей, здається, добре знав, що робить. Постояв трохи, нахиливши голову убік, скоса придивляючись до мерехтливої поверхні, потім ступив — і пішов, обережно крокуючи, принюхуючись. Вода під ним лише пружно прогинался. А звір йшов собі та йшов.

Онвейв теж мав поляроїдний зір і теж бачив цю чорну, мовби мереживну доріжку, якою прямував у океан цікавий Попіл. Вона була недовгою, а наприкінці трохи здіймалася з води, і там мала на собі круглу чорну пляму. Кіт дійшов до неї, підняв лапку – немовби постукав. Пляма розширилася, і Попіл просунув туди голову. Трохи кумедно було бачити, як щезає в чорному отворі сірий пухнастий тулуб, он уже тільки хвіст лишився, а ось уже й хвоста не видно, сама лише вхідна діафрагма…

Так, це були двері назовні, вони тут з’явилися ще кілька тижнів тому, до сходу зорі. Онвейв, звісно, їх бачив, але подумав — і не скористався.

Тому що ті, хто їх поставив, зробили це не за регламентом. А в регламенті сказано — «належить вартовому зміна його». Зміна, а не лише двері на вихід. Якщо маяк потрібен – а він же потрібен, і Дриг з Попелом тому доказ, — значить, не можна його так полишити. Значить, Стей Онвейв залишиться тут, доглядатиме закопані за майстернею останні три картоплини, заряджатиме батареї на довгу зиму, чекатиме на механіка-пригодника.

А кіт погуляє десь там у світах за дверима, і повернеться.

Коти-бо завжди повертаються.