Механік і його кіт

Це мій кіт, він живе шосте з дев’яти життів, кличу його просто Чорний. Ми з ним сидимо на остові сушарки, поближче до неба, я погладжую його по хребту, він головою тицяє в долоню… Ззовні здається, ніби кіт буцається з вітром. Розмовляємо.

— Що як, Чорний, — кажу. — Як справи?

— Та як, — відповідає він. — Ловив мишей, піймав п’ятнадцять, чесно приніс директорові під двері половинками, а він як закричить, мовляв, що це таке і спіймайте мені того поганого котяру, в нас тут пищевое предприятие или что!

Или что, пане директоре. Можна скільки завгодно не вірити в те, що місце для тебе прокляте. Можна бадьорим кроком пройти по території, навіть полазити по підвалах, хоч і мати потім вигляд дещо блідий… Можна викликати машину розмінування, три бригади будівельників, бригаду зелених від огиди дезинфекторів, можна навіть намагатися рифленим залізом затуляти дірки від снарядів та уламків повсюди.

Можна поставити на повороті траси плакат «Мы здесь навсегда». Що ти знаєш про «навсегда», людисько! Я був тут механіком, це мій завод, і коти ці були мої, з яких лишився сам Чорний, і хлопці були – мої, і дівчата… І зерно оце, яке ти вкрав і на таку ж крадену їжу думаєш переробити – воно теж моє.

Назавжди – це про мене, бо і досі знати на стіні отам місце, де мене до заводу прибито. Трьома уламками. Давай, затирай пляму, замальовуй те, що ми тут писали, намагайся вивезти геть кістки, колючий дріт, шматки заліза, саму смерть…

Багато чого можна забрати звідси, то правда. Але я залишуся. Крім мене на цьому боці нікого нема, ніхто не втримався — ні ті, кого ще завод спочатку пережував, ні убивці, ані наші бійці… Нема Директора Першого, що з вікна викинувся і любив потім осінніми вечорами у те вікно зазирати, роззявивши рота, і лякати бухгалтерок. Нема Слюсаря, якого потяг із зерном задавив – пропав, розвіявся, як залізничний вузол розбомбили. І світло в них на майданчику блимає не тому, що невдахи брати Електрики бавляться, а тому що зайди криворукі та ще й протягли хєрові дроти звідкілясь з-за того сірого пухиря, у який завод і ближні його околиці для мене замкнено…

З-за того пухиря ми з котом чуємо глухий грім. Звідти прийдуть, кажу я котові. Прийдуть і зроблять свою справу, страшну й вірну. Це буде не зараз, не завтра, не за тиждень, не знаю, коли. Але гуркіт потроху наближається. А поки що в нас із тобою є чим зайнятися. Ходімо, мені потрібні ті твої миші, де дупця, а де й голова. А ще в мене є добрий шмат колючого дроту, напівзотліла рука кулеметника, кілька шевронів з безкрилим птахом, схожим на косий хрест. Ложка із заточеним краєм. Іржавий від крові ніж. Застібка від жіночої білизни. Брудно-рожевий гумовий «джгут». Та й таке всіляке підходяще.

І ми з тобою, котку, зараз все оце знизаємо разом, а потім розвішаємо просто на тому дереві, єдиному, що стовбур його залишився посеред двора. Воно раніше тут гомоніло з весни до осені, а тепер мовчить, але ми зробимо так, що воно знову говоритиме. А ці дурні приходитимуть подивитися – з переляком, з недовірою, будуть метушитися, шукати «партизан»… всі приходитимуть, і директор теж. Стоятиме такий, либонь, з порожніми від страху очима, дупля не відбиватиме.

А йому й не треба. Він наша з тобою, котику, тепла жива їжа. Один кидок чорного під ноги, один поштовх невидимого в груди – і один добрий, великий ковток крові, щоб на хвилинку відчути себе знову живим.

А як з’явиться інший – ну що ж. В мене тут страшних подаруночків на всіх вистачить.

А потім грім прийде. Прийде і всіх звільнить, і мене, можливо, теж. Так шо ходімо, котику, робитимемо свою справу.

— Ходімо, — каже мій кіт і облизується.