На цідилку

Перисті, ледь бузкові хмарки пливли вранішнім бірюзовим небом. Я споглядав за їхнім рухом, пожовуючи соломинку, і міркував про те, що ця пастораль могла виглядати цілком по-земному… але де ж ті легендарні стада, табуни, отари? Я мав зухвалість нелегально проникнути на чи не найбільш закриту планету, яка безпрецедентно охороняє свої комерційні таємниці ‒ аж інші підсміюються! ‒ і що я маю? Багатогодинні пішохідні переходи пересіченою місцевістю? Умиротворене споглядання під м’якою копицею на узбіччі? Наднову тобі в дупу, Святий Беконію! Де ваші кляті череди вгодованих тварин?

Десь позаду я почув ледь вловимий тонкий свист, шурхіт, який перетворився в обережні кроки. Йшов не один, радше двоє чи троє. Втікати чи пручатися не було сенсу, тому я вирішив притримуватися звичної тактики ‒ себто, клеїти дурня і вичікувати зручного моменту. Дві доби вештання відлюдними місцинами ‒ то вже неабияка розкіш на Вільні. Тому я опустив повіки і зробив вигляд, що сплю.

‒ Підйом, волоцюго! Ти хто і як тут?..

– Га? Що? Ви хто? – скочив на ноги, але мене зразу ж кинули мордякою в стерню й пилюку. На зап’ястках стягнулися силові кайданки.

– Це ти нам зараз розкажеш «га» і «що»! – гримнув той самий голос.

Клацнули запобіжники на зброї. Останній звук я знав, добре вивчив за життя – він схожий в усіх світах. Звісно, незаконне проникнення не той злочин, аби одразу на смерть. Але ж то в цивілізованому Позасвітті, а тут – хтозна. Тим паче, що планета з наджорстким візовим режимом. А хай би воно усе за горизонт подій провалилося!

Мене підхопили під пахви, поволокли до транспорту.

«Ну от і момент істини, ‒ подумав я, ‒ зараз мене піднімуть метрів на сто, і тоді я вже точно все побачу!»

Та мені на голову нап’яли якийсь темний цупкий мішок. Ненавиджу пітьму.

***

Відконвоювали до якогось кабінету, чемно постукали у двері. Стулки розійшлися і мене заштовхали всередину. Всадовили на стілець.

– Нелегал, – представив мене конвоїр.

– Ці-ка-во, – протягнула власниця кабінету, – ви вільні.

Я зиркнув на неї. На вигляд – молода дівчина, певно, моя ровесниця. А може і давно вмудрована сивинами оперативниця, після безлічі циклів омолодження. Хтозна. На грудях – офіцерський голо-жетон. Принаймні, дуже схожий на офіцерський, якими користуються аналогічні служби в Позасвітті.

Я невинно закліпав очами, перелякано роззирнувся. Майже порожній кабінет, стіл посередині і два стільці – її та мій через стільницю. І матові безколірні стіни, у яких вгадувалися монітори. Мабуть й іншої техніки напхано по стелю. І навіть у ній щось приховано, вік мені більше паралаксу не бачити!

Ледь за конвоїрами зачинилися двері, офіцерка криво всміхнулася:

– Ім’я!

– Моріц Серпень! – щось приховувати не має сенсу, все одно зараз зісканує біометрію і все дізнається.

– І як же ви, пане Серпне, на планету потрапили? Розповідайте, не соромтеся. І руки покладіть на стіл.

– Кайданки, – я ніяково всміхнувся.

За мить відчув, що силове поле зникло. Слухняно поклав долоні на стільницю – нехай зчитують, мені не шкода. Цікаво, де ж сканери сітківки, голосу і біополя?

– Я слухаю, – підбадьорила сбшниця.

– Пані… – я замовк, очікуючи, що вона відрекомендується. Завжди простіше вибудовувати контакт з поіменованою людиною. Не дочекався і продовжив: – Це дурний жарт. Друзі мене розіграли, розумієте?

Вона відсторонено закивала, вдивляючись в лише їй відомі… Що? Масиви? Результати сканування? Та байдуже.

– Пили ми вчора, от друзі мене в контейнер і запхали до руди. Жартівники хрінові! – щиро обурився я.

– А далі нічого й розповідати. Отямився в цілковитій темряві, думав – помер вже. Аж ні, довелося вставати і йти безлюддям. Гарно тут у вас, мов на Землі заповідній. Хмарки, поля…

– Професія? – відрубала офіцерка.

– Шахтар я. Руду ми розвозили по цьому сектору. Блякла, Китова Шкура, Перлина, Вільня, Механік. Можете перевірити.

За документи я не переймався, виправлено все чисто, не підкопаєшся. В рейсовому листі дійсно значилися перелічені планети, а я направду рахувався шахтарем.

– Усе перевіримо, будьте певні. Мета візиту, – останнє слово вона вимовила з саркастичною інтонацією.

– Я ж на Механіку, так? На Бляклій, Шкурі і Перлині ми вже були…

– Питання тут задаю я, – не думав, що залізний тон буває м’яким, – тож відповідайте, Моріце. Мета візиту?

– Я ж кажу, це дурний жарт! – захникав я, – прикра помилка!

Зараз офіцерка увімкне сканер брехні, «правдоказ» у народі. Ну, цю техніку дурити не складно, якщо знати як. Я цілковито розслабився, здається, все не настільки погано складається.

Долоні на стільниці почало поколювати – персональна алергія на ментальні хвилі. Хвилин зо п’ять потерпіти не важко.

Хвилини спливали в цілковитій тиші. Ми свердлили одне одного поглядами. Вірніше, свердлила мене офіцерка, я ж приречено розглядав підлогу. Зараз усе з’ясується і мене відпустять, бо ж друзі направду пожартували. От повернуся – я їм ту кляту руду на сніданок згодую. Чи вечерю.

– Гм… – розчаровано простягнула сбшниця, – дійсно жарт. Аж прикро.

І, втративши до мене будь-який інтерес, тицьнула в якийсь сенсор. За мить двері прочинилися і знайомий голос конвоїра поцікавився:

– Куди?

– До міграційників, – відмахнулася офіцерка, – на депортацію.

Я подумки видихнув, підвівся і рушив до дверей, продовжуючи розглядати підлогу.

Кайданки на мене вирішили не надівати, повели коридорами. Говорити не намагалися, та я й не наполягав. Чого ото теревенити заляканому службою безпеки чоловіку? Та й є над чим подумати. Зрозуміло, що другої спроби у мене не буде, тож треба вигадати, як із ситуації витиснути максимум. Хоч, здається, цього разу горішок явно мені не по зубах. Натомість у Йохана радощів набереться повний скафандр, злітати йому постійно перпендикулярно екліптиці!

Поки міркував, дісталися до інших дверей. Ці виявилися гостинно прочинені навстіж, тож мене, без жодного стуку, завели до кабінету, та там і полишили.

Господар – огряднуватий коротун ‒ стояв спиною до дверей і виглядав у величезне, на всю стіну вікно. Чи, може, дисплей. У ньому відображалася урбаністична картина сонного міста. Штучне освітлення згасало, поступаючись місцем блакитнуватому світилу, що ліниво здіймалося над містом, розмазуючи по будівлям притлумлене світло. Відблиски дробилися об будівлі, стрибали від вікна до вікна, між платформами, шляхопроводами, горішніми переходами й іншим начинням сучасних міст. З-за верхівок будинків прозирали крони дерев і тягнулися аж до обрію. Складалося враження, що планету за містом вкрили зеленою ковдрою.

Власник кабінету зволив обернутися. Здивовано зиркнув на мене, перевів погляд на старий архаїчний дисплей на столі. Кивнув на стілець.

Я мовчки плюхнувся на вказане сідало. Коротун пройшов до власного робочого місця, потицяв пальцями у сенсори.

– Моріц Серпень, кажеш?

– Угу, – піддакнув я, – так і кажу.

Раптом очі його спалахнули:

– Із самої… – вуста затремтіли, – … Землі?

– Ага, – не змигнувши, збрехав я. Звісно, материнську планету я не відвідував ніколи ‒ хіба, віртуально, для «легенди», ‒ та й не горів бажанням на неї потрапляти. Ну що там може бути цікавого, насправді? Все вкрадено до нас, всі оборудки давно провернуті, забуті і пересипані попелом поліцейських архівів. Та, здається, міграційник плекав ніжні почуття до колиски людства.

– Давно звідти?

– Та ні, місяця півтора, мабуть.

Міграційник погортав справу, час-від-часу зиркаючи на мене.

– Гашек, – відрекомендувався мимохідь.

– Моріц, – відповів я, хоч як безглуздо це не виглядало, – дуже приємно.

– Я б таких друзів вбив, – змінив тему Гашек.

– Та ну, вони ж друзі…

– Виправдовуєш? Ну і дурень.

Ну і добре – бути дурником завжди вигідно, у якому б світі не опинився. Що ж, хай вважає бовдуром, мені антиматерія від того дупу не натирає.

– А Париж ти бачив?

Гм, здається, місто якесь. Чи є ще, чи було – хтозна.

– Доводилося, – обережно відповів я, – проїздом.

– А мені от не випало, – сумно зітхнув Гашек, – і не випаде вже, ач… Втім, що це я про погане. До мене Земляк завітав, а я ото хнюплюся. Святкувати треба. До речі, як ти дивишся на пиво зранку?

Здається, з нас двох дурень таки він.

– Та навіть не знаю, – простягнув я, намагаючись зметикувати, як зі старого ностальгійника вишукати потрібного зиску.

– Добре хоч не заперечуєш, а отже – погоджуєшся, – всміхнувся Гашек і додав, – є тут один гарний бар неподалік.

***

– Скучив я, розумієш? – зітхнув міграційник і сьорбнув місцевий аналог пива. Витер пишні вуса, на краєчках яких все одно лишилися пінні бурунці.

Я кивнув, мовляв, так, розумію. Уголос же відповів:

– То чому ж полетів?

– Юнацький максималізм, – всміхнувся Гашек, – тоді Вільня здавалася перспективним світом з купою можливостей. А Сонячна, навпаки, вичерпала ресурси. Ще й розбила серце – ото плюнув на все і полетів…

Гашек знітився, погляд застила хмара суму. Спогади, певно. І допоки він поринув у нетрі пам’яті, я роззирнувся.

Бар як бар, нічого особливого. Позаду безліч подібних закладів з усенького обжитого людством Позасвіття, які годі й перелічити. Вони виринали з пам’яті важким ранковим похміллям і цілунками ласих до кредів хтивих хвойд усіх можливих різновидів і статей. Подеколи навіть не лишалося нічого, тільки чорні діри у спогадах.

«Конкістадор» – теж мені, оригінальна назва – зустрічав відвідувачів стилізацією «під зореліт». Барна стійка хаотично миготить безліччю індикаторів, над нею зміяться тримачі для бокалів, нагадуючи товсті силові кабелі. Барх’юмен – здається живий, не синтомех якийсь – меланхолійно полірує бездоганно чисту склянку. Столики усіх можливих форм, від круга до октагона, хаотично розставлені залою – самотньо мигтять сенсорами виклику. Здається, беконці не надто часті відвідувачі барів ранками.

–… здавалася, – виринув із спогадів Гашек, – та так і лишилася перспективою на обрії.

– Завжди можна полетіти, – відгукнувся я, повертаючись до розмови.

– Помиляєшся. Ні, я б, звісно, міг, але… у доньки фуготрансфія, тож і скніємо тут. Знаєш, що воно?

Шкіру продерло морозом: уявив, що за дивним вибриком природи генний пазл міг скластися так, що і я би не переносив польоти, лишався навіки прикутим до планети. Бр-р-р-р!

Я стенув плечима, мовляв, звідки ж мені знати.

– Болячка така – непереносимість польотів… Ех, нічого, звикли вже. Та й що того життя лишилося, – він знову здійняв кухоль. Відпив, крекнув задоволено:

– Та й робота нормальна, чого там. Нудно, звісно, але платять добре. От тебе увечері депортую і знову штани протирати. Нелегалів у нас нема. Ти, мабуть, перший за років п’ятнадцять.

Я приклався до свого пива. Нічогеньке, до речі, пійло.

– Аж настільки? – запитав абищо, шалено метикуючи, як викрутитися. Часу ж – лише до вечора, щоб те парі чорна діра проковтнула!

– Та після експортного буму усі наче показилися на безпеці, – криво всміхнувся міграційник, – зазвичай усі чисті, з належно оформленими візами. Торгаші.

– І ти з усіма завсідничаєш у «Конкістадорі»?

Він пирхнув.

– Ні. Але ти – Земляк!

Ось воно! В останньому слові ховався глибокий зміст, недарма ж Гашек вимовив його з притиском. Як би то з цього викрутити якогось зиску? Великий космос, треба ж було так задурно попастися. І знав же, що Святий Беконій ‒ себто, Вільня, ‒ практично закрита планета. Та що вже, коли прорахувався – мушу знайти інший вихід! А ну, якщо так спробувати?

– А закуски якісь тут під пиво подають? – запитав недбало.

– Та звісно, – Гашек плеснув себе по лобі, – от же ж старе дурбецало. Зараз!

Міграційник тицьнув у сенсор на столі. Над стільницею розгорнулося голографічне меню, по якому він одразу заходився водити коротким пальцем, щось мурмотячи собі під носа. Ти ба, технології в них кращі, аніж дизайнери.

– Ось, – врешті мовив він, – наша місцева гордість і делікатес. При тому, не за всі креди галактики, як ти на Землі, чи деінде скуштував би. Skwarki!

Я ледь не плеснув у долоні! Те, що треба. Думай, Моріце, думай!

– Ті самі? – я вирішив не вдавати геть необізнаного дурника, бо ж про Skwarki у Позасвітті міг не чути хіба глухий.

– Еге ж!

– Чекай-чекай. Звісно, дякую за таку гостинність, та мушу відмовитися – я вегетаріанець. Тож це геть не моє.

Гашек вирячився на мене. Зо хвилину здивовано роздивлявся, а потім розреготався. Сміявся довго, щиро, аж сльози проступили на очах. Врешті відхекався.

– Назагал, я теж, як і всі ми тут. Ну, не хочеш, то не їж, а я замовлю.

Він тицьнув у меню і за кілька хвилин перед ним вигулькнула чимала таріль з тонесенько нарізаними смужками. Skwarki золотилися ніжною скоринкою і скажено пахли.

– Не передумав? – підморгнув Гашек.

Я хитнув головою.

– Діло хазяйське.

І міграційник заходився за обидві щоки уплітати делікатес.

Вегетаріанець знайшовся, еге ж, протуберанець йому в пику! І щоби означало недбале «як і всі ми тут»?

Допоки Гашек порався з Skwarkами, я допив пиво. Міркував, чи не замовити собі ще кухля. Напитися, бодай, коли вся задумка пішла по екліптиці.

– Хух, смакота, – Гашек відсунув таріль. Замислився на мить, зиркнув на годинник, покрутив вуса. Вихлебтав рештки пива і мовив:

– Часу в нас ще багацько, ходімо, покажу тобі дещо.

***

Великий космос, якої пустки коти замість лотка нагадили мені прямісінько до рота?!

Я розліпив повіки і сів у силовому гамаку. Мляво повів головою у пошуках пляшки з водою. Та відшукалася на полиці побіля гамака. Тремтячою рукою відгвинтив кришку і жадібно вицмулив ледь не увесь вміст. На дещицю полегшало. Роззирнувся. Очікувано, нічна хвойда (здається, цього разу таки була дівчина) випарувалася, добре хоч разом із кругленькою сумою кредів, а не із заповітною пляшечкою.

Голова крутилася і волала, що стільки пити мені вже не можна – не вісімнадцять бо ж рочків. Пхе, лишень на сім більше, то й що?

Події вечора згадувалися мляво. Починалося все доволі тривіально – зазирнув до бару перехилити чарчину та розважитися. А що ж іще робити на загубленій у всесвіті станції в очікуванні рейсу? І треба ж було на клятій станції вигулькнути Йоханові! Йоханий Йохан, побий його гравішторм! Тости за зустріч, за стару дружбу та колишні вдалі і не дуже справи, за успіх його нової оборудки перейшли в «барх’юмане, неси усе, що горить та лий по вінця». Далі все губилося в тумані.

Я застогнав і допив рештки води, пожбурив пляшку. Влучив у ком на тумбочці. Дисплей ожив і висвітив пожмакану, проте задоволену пику Йохана.

– Свіжого пробудження, Моріце!

А відшмагай тебе темна матеріє! Свіже, як же.

– Друже, сподіваюся, ти не забув про наше маленьке парі? – всміхнулася голограма.

– Яке парі, реліктове випромінювання тобі у дупу? – простогнав я.

Запис ніби очікував мого питання.

– Хе-хе, забув! Ну то я тобі нагадаю, Моріце, – голографічний Йохан мляво підморгнув. Чи то око в нього сіпнулося просто?

Моріц. Ім’я архаїчного земного авантюриста настільки прилипло, що ніхто в Позасвітті не називав мене справжнім іменем. Дійшло до того, що я плюнув і змінив у реєстрах персональні дані. І ниньки у вузьких колах був широко відомий, як Моріц Серпень.

Голограма Йохана тицьнула щось поза оглядовим діапазоном камери і друг змінився на трансляцію запису.

Я видерся на стіл посеред бару і хвацько вихвалявся, що неодмінно викраду зі Святого Беконію двійко клятих тварюк. Йохан стягнув мене зі стільниці, всадовив на стілець і запропонував парі. Я, без жодних сумнівів, вдарив по руках. Сума парі вражала – півмільйона кредів. Запис продемонстрував моє задоволене обличчя з п’яною посмішкою та цівкою слини, що звисала з кутика вуст, і урвався. Натомість знову висвітив пику давнього товариша.

– Прошу зауважити, я тебе за язика не тягнув, ти сам винен. Тож, на все про все маєш тиждень.

Комунікатор згас. Я застогнав і стиснув голову. Ні, не від мук похмілля. Півмільйона кредів! Та це ж цілий зореліт купити можна, при тому доволі пристойний.

Вільня, чи як її там?! Нікому непотрібна і нецікава планетка на задвірках обжитого Позасвіття… Колись була такою, аж раптом, за якихось кілька років, вибилася в лідери експорту бекону. Ні, якось воно там мало самоназву, але Позасвіття, ніби змовившись, одностайно нарекло беконом, а планетці приліпило прізвисько Святий Беконій!

Сало свиней, чи як вони в них там звуться, мало настільки неповторний смак, що ціна на нього в Позасвітті сягала захмарних висот. Найпрестижніші ресторани ладні були роками чекати постачання делікатесу. При тому, виключно на сало, м’яса ж ніхто не купував. І цей парадокс нікого особливо не цікавив. А кляті беконійці, бачачи скажений попит на продукцію і власну монополію, ввели жорсткі обмеження на відвідування. Берегли комерційну таємницю як зіницю ока.

Горе мені, горе, хоч бери та в чорну діру стрибай.

***

– Ну як?

Вітер куйовдив чуприну і шурхотів проміж крупним, ширшим за дві долоні, листям. Я дивився і не міг повірити очам. В руках Гашека, на тарелі з зеленої шкаралупи, лежали skwarki. Білястий плід нагадував мармур – кусень, помережений рожевими прожилками. Чималий шматок сала розпустив запаморочливі пахощі, аж слина проступила. Я ковтнув грудку і тільки й зміг прохрипіти:

– Неймовірно! – я дійсно був приголомшений, тут і здивування грати не треба.

Потицяв пальцем у пружну м’якоть, облизнув. Смачно, сколапсуй місцеве сонце!

Ні, звісно Всесвіт повниться дивами, але такого я точно не очікував. Цікаво, скільки б заплатив за таємницю деканат екзобіології Каллістівського університету, де я мав сумнівне щастя рахуватися студіоузом цілий семестр. Втім, студіоузом я рахувався ще багато де, і всі вони віддали б дурні гроші за таке знання. Може, продати її комусь із них, коли вже вляпався у кляту пригоду?

Шкаралупа плоду нагадувала нестиглий земний каштан, хіба разів у десять більший – так само стирчали навсібіч гострі шпичаки. І така само зелена, точнісінько під колір листя. Нетренованим оком і не помітиш одразу. Цікаво, коли період цвітіння? Де ж у нього насіння і як воно, взагалі, виглядає?

– Отож. Перші колоністи теж не одразу повірили та розібралися. А коли зметикували – щастя наше не знало меж.

Дорога зміїлася ген до горизонту, рівненькі ряди дерев височіли обабіч шляху, занурюючи його в приємну сутінь. Спека відступила і прогулянка на свіжому повітрі стала маленькою розрадою моєму невдалому проникненню.

Дерева почалися ледь не одразу за містом. Тягнулися вдалечінь, скільки сягав погляд. Довго б я шукав на планеті пасовиська, мабуть, до вибуху наднової.

– В «Конкістадорі» було веселіше, – позіхнув я.

– Тобі зовсім не цікаво? – здивувався Гашек.

– Був би я біологом, ошаленів би від такого дива. Давай краще я тобі про руди розповім? Воно більше по моїй спеціальності.

– Не варто, – скривився міграційник.

– Ну от.

– Отже, вертаємо, – констатував Гашек. В руках він досі тримав розкритий плід skwarki, – хоча, дивний ти. Хтось інший, навіть далекий від біології, неодмінно засипав би мене купою питань.

Здається, йому дуже кортить розповісти. Чи то він теж грає, як заправський сб-шник? Хоча ті мене теж прогнали крізь сито допитів, сканерів та детекторів.

– А з цим що робитимеш?

– Додому візьму, це дозволено. Тут муніципальний сад.

Гашек стягнув наплічник, дістав з нього невеликий контейнер, у який упакував плід. Шкаралупу ж обережно поклав під деревину, ледь не встромив шпичаками у землю.

– Це, типу, комунізм якийсь збочений, чи що? – реготнув я.

– Та ну, – образився Гашек, – який у біса комунізм? Планетарний капіталізм чистої води. А це – так, вважай – премія місцевим. Тут плоди менші просто, їх возити дорожче. На експорт крупніші йдуть. Садівників не вистачає, аби й ці сади доглядати. Хоча там того догляду ‒ тьху! Дерево не надто вибагливе.

Близько, Моріце. Метикуй!

Гашек перевів подих та повів далі:

– До речі, на вході до міста я за плід заплачу гарну ціну. Тож не ображай нас комунізмами усякими.

– Собі зірвати, чи що? – кинув недбало, – трішки грошиків маю.

– Ти що, в жодному разі! Вивіз цивільними сирих плодів суворо заборонений. Тільки представники планетарного концерну, з силою силенною паперів і різноманітних дозволів. Це хіба що тут, на планеті, з’їсти.

А щоб його реголітом засипало! Хоча, з’їсти…

– Коли тут, то таки куплю. Все одно чимось вечеряти треба, – я потягнувся до плоду, що нависав прямісінько наді мною, – тільки випатрати треба, чого ж задурно платити за шкірки та насіння всередині? Тим більше, коли ціна гарна.

Гашек знову реготнув.

– Випатрати, еге ж. Ти рви, рви. Нічого там випатрувати не треба, шкаралупу тільки залишиш, та й усе.

Тобто, насіння не всередині плоду. Найімовірніше – у шкаралупі ховається. Або вона взагалі порожня, а насіння сіється з квітів під час цвітіння ‒ хтозна? З іншого боку, недаремно ж Гашек шкаралупу в землю встромляв. А, байдуже! Хто не ризикує – той skwarki не їсть.

Я зірвав плід. Зашипів, проколовши палець. Гострі зараза, дисторсія їх побий! Покрутив обережно на долонях. Ваги у плоді вчувалося з кілограм.

Гашек простягнув спеціального ножа-пилку. Я узяв і зиркнув на нього краєм ока – пильнує кожен рух, щоб йому skwarki більше не їсти! Заходився різати. Пилялася шкаралупа легко, легше від звичної деревини. Я ніби ненароком зачепив шпичак, той надломився.

– Обережніше, – підказав Гашек.

Воно? Здається так, осяй цефеїди мою долю! З-під шпичака виповзла цівка густої рідини, в якій виднілися чорні насінинки. Погляд прикипів до них, ніби це не насіння, а кілька нових зоряних скупчень спалахнули в темному безмежжі! Щільних скупчень, варто зазначити.

Чому ж так тремтять руки? Тихше, Моріце, нуж-бо, опануй себе!

Я пиляв далі, обережно, як і радив Гашек. Гарячково міркував, що робити далі? Як непомітно дістати кляте насіння?

Пилка зачепила ще один шпичак і дряпнула палець. Проступила кров. Я лайнувся і випустив skwarkу. Ретельно обсмоктав місце порізу.

– Клятий незграба! – вилаяв себе.

Віддав ножа Гашеку і підняв плід. Розломив і злісно пожбурив шкаралупу проміж дерев. Skwarkа біліла на долоні.

– Сильно порізався? – зазирнув з-за плеча міграційник.

– Та ні, подряпався трішки, – ніяково відказав я, і знову обсмоктав поріз, – до весілля загоїться.

– Плануєш?

– Ага, – збрехав я.

– Гарне діло! – мугикнув він, забрав плід, упакував до іншого контейнеру і натягнув наплічник.

Ми рушили до міста.

***

На борт, який беконійці чомусь називали орбітальним ліфтом, закінчувалася посадка.

– Ну що, бувай? Передавай привіт матінці-Землі. І гостинця перешли.

– Обов’язково, – збрехав я, – голо-фото з-під Ейфелевої вежі надішлю. І круасанів. Не певен, правда, що вони долетять.

– Та то й не обов’язково.

– Якось негарно, – зніяковів я, – ти мене найбільшим делікатесом Позасвіття почастував, а я й відповісти нічим не можу.

– Та не переймайся ти так, в нас того добра вистачає. А друзям обов’язково надери дупу за такі жарти.

– Постараюся. Принаймні, гроші вони мені точно компенсують.

Всі папери були оформлені, усі штрафи сплачені. Депортаційний лист давно надійшов на ком міграційного офіцера, що чатував біля «ліфту» і вже кілька разів виразно зиркав на годинник.

– Мушу йти, – констатував я і простягнув долоню.

Гашек міцно стиснув її, потрусив.

– Бувай. І прилітай в гості, раптом тут будеш. А тепер вибач, мушу все робити по протоколу. Руки!

Я слухняно завів зап’ястки за спину, дозволив стягнути кайданками. Гашек плеснув по плечу і виштовхав із кару. Скомандував:

– Уперед!

Я слухняно рушив до космічної колимаги. Спинився перед офіцером за його гучним:

– Сті-і-ій!

Ззаду Гашек відчеканив:

– Депортанта Моріса Серпня доставлено!

Офіцер козирнув і відгукнувся:

– Депортанта Моріса Серпня прийнято!

Тьху ти, ну й офіціоз. Хіба не можна мовчки посадити на корабель і витурити з планети? Та квазар із ними, нехай грають у свої ігри, аби пошвидше звідси забратися.

Офіцер козирнув ще раз і наказав:

– Депортант Моріц Серпень, наказую пройти на борт.

– Слухаюся, – промимрив я. Озирнувся, підморгнув Гашеку і рушив до нутрощів «ліфту».

***

– Йохане, вітаю!

– Привіт, друже! Як успіхи? – відгукнувся товариш.

Хоча, який він товариш після таких підстав. Щоправда, він таки правий – за язика мене ніхто не тягнув. Але парі міг і не приймати, метеор йому в дупу! Я стенув плечима, мовляв, успіхи скромні, нічим похизуватися.

– Мушу визнати – я програв. Рахунок у тебе той самий?

Йохан розплився у задоволеній посмішці.

– Ні, змінив. В нашій справі – сам знаєш. Я тобі зараз новий скину.

Я кивнув, мовляв так, знаю. І так – кидай.

– Може, про розстрочку домовимося якось?

Не те, щоби я не мав змоги заплатити – просто не хотів віддати одразу усі заощадження. Зараз креди мені ой як потрібні.

– Е, ні, брате. Парі є парі. Тож – уся сума одним траншем. Та й не світити ж мені тобі усі рахунки, – підморгнув він.

Йоханий Йохан, щоб тебе! Ні, звісно, парі я програв, бо ж жодних тварюк з Беконію дійсно не привіз. А якби й привіз, то навряд чи віддав би – надто ласим видається задуманий бізнес, і перспективні зиски з нього суттєво перевищують тих нещасних півмільйона. Але ж міг би подарувати розстрочку бодай на кілька місяців. А я би дав? Певно, що ні. Добре, парі є парі.

– Прийшли? – уточнив я.

– Так, – посмішка засяяла на все його обличчя, – з тобою завжди приємно мати справу. Щасти тобі, друже!

– І тобі не кашляти, – злісно буркнув я й вимкнув зв’язок.

Звісно, я його ніколи не пробачу. І навіть те, що це кляте парі відкрило двері до нового життя – Йохана не врятує. Так, моєї ганьби не бачив ніхто, але самолюбство – почуття вперте. Бачив я сам і цього вистачить. Кажуть, креди не пахнуть? Та дзуськи, тхнуть ще й як. А великі креди – неодмінно лайном, у прямому сенсі слова.

Три дні сидіти й перемивати власне лайно, як у тій архаїчній земній приказці – як лайно на цідилку – ще та втіха. Але насінини, вимиті з того лайна однозначно варті зусиль.

Лишилася дрібниця – знайти десь кілька мільйонів кредів і орендувати якусь закинуту безперспективну планетку на новостворений траст Моріц&Skw, а там заживемо. Можливо, навіть покину свою лиху вдачу і до скону займатимуся чесним бізнесом. Матиму власний дім, а не постійні кімнатки в готелях на численних планетах та станціях. І потім дійсно гайну на Землю і куплю круасанів для Гашека.

Я поглянув на величенький горщик, з якого здіймалося вже десять… А ні! Поки я балакав з Йоханом, то вже й одинадцятий патичок випнувся!

Таки планету треба орендувати терміново.