Подорож на острів

Віро подумав, що скоро ранок. Між деревами ставало дедалі світліше, на гілках кущів осідала волога від вранішнього серпанку, і весь одяг хлопця вже став мокрим.
Він ішов без дороги. Напрям втратити не боявся, бо цей ліс знав добре. Але вже скоро треба біде шукати і дорогу, і дороговкази. Віро вперше мандрував так далеко від свого житла. І це був лише початок шляху.
Вчора за вечерею стара Стеха дала зрозуміти Віро, що його гарне життя скінчилося й потрібно робити вибір. Або його назавтра заберуть живою даниною в Орду, або він має вирушити в подорож за знаннями, яка може скінчитися чим завгодно. Можливо, навіть смертю.
Баба Стеха сказала, що на нього вказали місцеві. Добрі селяни, чим віддавати своїх дітей, краще вкажуть пальцем на відьминого приймака.
***
Віро був прийдешній. Хуторяни знайшли його малою, нетямущою дитиною в лісі. Він повністю голим ходив межи деревами та співав якусь дитячу пісеньку.
Ніхто не знав чий він, як опинився в лісовій хащі, чому його не порвали хижаки. Оскільки дитина була незвичайна, то громада вирішила віддали його лісовій відьмі.
Якби селяни привели до старої дитину з села на навчання, або просто сироту, то Стеха гнала б і селян, і ту дитину драними ганчірками. Були випадки. А на Віро лишень глянула, забрала й слова не сказала.
Стеха назвала приймака Вивіркою, але з часом ім’я скоротилося до Віро. Хлопцю на це було байдуже. Не мав він нікого окрім баби, то кликати його повним ім’ям було нікому. В село вони зі старою ходили рідко, та й не подобалося Віро село. Хлопці там були злі, дівчат господарі завжди ховали, коли відьма з хлопцем йшли вулицею за потребою. Так Віро і не знайшов собі друзів.
Баба Стеха примусом вивчила Віро лише рахунку й грамоті. Сама вона знала дуже багато. І рослини, і звірина, і здоров’я, і всесвіт. Але примусу більше не було. Розповідала Віро лише те, про що той питав. А не питав, то й не розповідала. Натомість постійно радила слухати.
Віро не знав, що саме йому потрібно слухати. Іноді він цілими днями міг сидіти на деревині й слухати ліс. Іноді слухав воду, сидячи на березі. Увечері слухав вогонь у печі.
Коли баба питалася у Віро, що ж він почув, він їй так і розповідав. Ліс, воду, вогонь. Стеха щось кивала собі мовчки та далі питала вже за інше.
***
Віро не поспішав. Він знав, що його ніхто не буде переслідувати. Ворог звик до покірності місцевих. Ті, хто міг чинити спротив, вже лежать у землі. Ті, кому хочеться вижити за будь-яку ціну, думають, що тікати їм нікуди, потурилися й зі сльозами віддають рідних або навіть самі йдуть у ярмо, коли погоничі раз на рік беруть мито людьми для Орди.
Якби він лишився, то і його могли б примусити проти волі піти у стан ворога на довічне рабство, але якщо він пішов з дому, то йти до лісу за стешиним прймаком ніхто не наважиться.
І не в силі справа. Віро худий і довгоногий, немов кроква. Великою силою боги не наділили. Але в лісі його ловити нема дурних. Якщо хижий звір стрінеться, то у бік Віро він і не гляне, а переслідувачами може повечеряти.
***
Баба Стеха на шматку шкіри намалювала для Віро дорогу до потрібного місця. Колись саме там стара здобула свої знання. Не зважаючи на те, що така подорож могла вартувати життя, хлопець з нетерпінням чекав, коли опиниться на чарівному острові.
Раніше Віро бачив дива. І багато. У Стехи не було корови, чи кози, але завжди було молоко. Від хати до села відьма з приймаком доходили за лічені хвилини, а селяни, або ворожі солдати могли пів дня блукати лісом, поки йшли до Стехи за потребою.
Декілька разів хвороба охоплювала місцевих, один раз навіть був мор, а відьма і лікувала, і за хворими ходила, і їй хоч би що. І до Віро також жодна болячка не чіплялася.
Це були чудеса, але для хлопця вони були звичними й нічого чарівного він в тому не вбачав. Зараз же він ішов до істинного чуда. Дерев’яного Бога. Там повинно було відбутися справжнє диво.
***
Присів на повалене дерево. Сонце вже високо. Потрібно відпочити. Віро не заморився, але правила життя потрібно поважати.
Поглянув на вервечку мурашок, котрі тягали по дереву лісове сміття до мурашника. Підкоряючись мовчазному наказу, мурахи змінили напрям руху оминаючи певну ділянку поверхні стовбура. Віро ліг. Він не знав як йому вдається так існувати серед тварин, рослин і комах. Просто начебто він їх чує, і вони його також чують.
Хлопець тримав у лівиці пучок м’ясистих рослин, які назбирав по дорозі. Правицею він по одному обривав маленькі пухнасті листочки та клав до рота. Неспішно пережовував, ковтав і тягнувся за наступними.
Прикривши очі, прислухався. Дятли влаштували перестук на сухій сосні. Вивірки, маючи о цій порі сите життя, граються у квача, рудими блискавками шастають по стовбурах дерев. Заєць хрумкотить травинкою, одуд стрілою ріже повітря, шурхотять лапками мурахи, комахи й жуки, товчуть ступу комарі, вітер спроквола перебирає листя на верхівках дерев.
Почув присутність чогось живого і великого. Неподалік. Сидить непорушно. Дивиться. Віро знав, що поблизу людей і великих тварин нема. Отже, за ним спостерігає хтось з охоронців лісу. Очима його не побачити, тож розплющувати їх немає сенсу.
Проковтнувши черговий кислуватий на присмак листок, Віро прошепотів: – Вітаю, хазяїне. Я з миром. Йду до Дерев’яного Бога. Може проведеш швидше, або дорогу вкажеш? – голосно казати не потрібно. Тебе почують.
Істота щось відповіла. Віро не почув, а скоріше відчув відповідь, але не зрозумів її. Саме за цим знанням і йшов хлопець до божества. Стара відьма добре розуміла все, що не можна розібрати ні на слух, ні внутрішнім чуттям, але навчити не могла.
– Як буду тут іншим разом, зможу тебе зрозуміти. Зараз я ще не навчений, тож, якщо тобі потрібна моя допомога, поки нічим не можу зарадити.
Істота посиділа ще трохи й пішла. Віро також продовжив свою подорож.
День за днем хлопець рухався до своєї цілі. Для нього ця подорож була просто прогулянкою. Ліс оберігав, годував, напував. Погода особливо не дошкуляла. Як трапився сильний дощ, Віро заліз під крону великої ялинки та добряче відіспався. Під час дощу добре спиться.
Єдиною небезпекою для Віро могли стати люди. Він або обходив їхні поселення десятою дорогою, своєчасно почувши, або просто відходив з лісової дороги та ховаючись в кущах, пропускав вершників, або піших мандрівників повз.
Юнак не був зовсім відлюдькуватий, але намагався зайвий раз не спілкуватися з людьми, бо одинак в дорозі ризикував потрапити до рук людоловів. Данину людьми степняки хоч і брали регулярно, але окрім тих кровопивць, було ще багато кочових загонів, котрі не гребували ні старими, ні малими. Ловили всіх, хто не міг дати відсіч і тягли на південь, до невільницьких торжищ.
***
Настав день, коли ліс змінився частими кущами верболозу і після подорожі сухою нині заплавою, відхиливши гілки, Віро вийшов на відкритий берег великої ріки. Звиклому до лісової гущавини юнаку перехопило подих від чарівного видовища. Перед його поглядом спокійно і грізно котив свої води Борисфен.
Хлопець знаходився на лівому, пологому і болотистому березі. Ріка була на стільки широкою, що ледь видно було гористий протилежний берег, який кручами підіймався над водою. Донині Віро найбільше води бачив в лісовому озері. А тут воді не було кінця і краю. Тут навіть були хвилі!
Острів Дерев’яного Бога повинен був бути десь посеред річки. Але у тому місці, де Віро вийшов до Борисфену, островів не було видно. Потрібно було йти до людей і питати в якій стороні має бути ціль його подорожі, вгору чи вниз по течії.
Окинувши оком плесо, юнак помітив вдалині проти течії, де річище завертало ліворуч, сліди людського поселення. Туди він і вирушив, перетнувши заплаву у зворотному напрямку і відшукавши найближчу дорогу, котра вела вздовж річища.
***
Віро не відразу показався на люди. Спочатку довго спостерігав за життям селища. Лише зрозумівши, що серед хат не видно вершників та озброєних людей, хлопець пішов до крайньої хати.
За невисоким тином, біля комори, лежав перевернутий човник. Між плодовими деревами висіли риболовні сітки. Тут жив рибалка.
На ослоні, коло великого розлогого горіха сидів дід і плів з верби ятір.
– Доброго здоров’я, дядьку! – привітався Віро
Поглянувши на юнака з під густих сивих брів, дід мовчки кивнув головою.
– Як буде на те ваша ласка, дозвольте запитати дорогу?
Дід, не припиняючи роботу, вже пильніше подивився на хлопця.
– Ну йди тоді ближче, та питай, якщо так приспічило.
Віро, вдячно вклонившись, перескочив через перелаз і попрямував до діда.
***
Вислухавши розповідь юнака, дід хвильку подумав і відповів.
– Про Дерев’яного Бога не чув. А про острів знаю. Його у нас звуть Молочним Зубом Чорнобога. Однак, простій людині туди не потрапити. Хоча, чого це я? Потрапити туди можна, але повернутися звідти наживо, окрім відьом, ніхто ще не зміг. Ти часом не відуном хочеш стати?
– Бабу Стеху всі зайди лісовою відьмою кличуть. Вона за знаннями на той острів колись і сама ходила. Я також туди за знаннями. Виходить, що відуном.
– Через наше село колись ходили молоді дівчата, які бажали на Зуб потрапити. Коли я ще малим був, один рибалка вирішив доправити таку зайду своїм човном на сам острів. Доправив. Але за Зубом Чорнобога починаються пороги. Той відчайдух не вигріб до берега і Борисфен його забрав разом з човном. З тих часів було ще двійко дівчат, але на сам острів ніхто їх не возив.
– А як же вони туди потрапили? – Віро не очікував зіштовхнутися з такими труднощами. Мимоволі пригадалося, що баба Сеха розповідала, лише про дорогу до Борисфена і про те, як поводитися на острові. А про те, як потрапити на сам острів, не казала. Мало того, з острова потрібно було якось вибратися назад. Як виявилося, навіть місцеві вважають це неможливим.
– Зв’язали вони собі з очерету плотик невеличкий і попливли за течією. Ніхто їх потім не бачив. Ще ходять у нас чутки, що на тому острові скарби лежать. Але охочих розбагатіти я не бачив. Ще от що думаю. Зможу тобі у пригоді стати. Я свого човника просмолив щойно. Треба його до води віднести. Сам я старий та кульгавий, сила вже не та. А по сусідах бігати в борги залазити нема охоти. Тож ти зроби собі плота з очерету, я тобі й мотузки дам, та допоможеш мені віднести човника до води. А я тебе до бистрини на веслах доправлю. А там вже сядеш на свій плотик і серединою річища правити будеш. Так на Зуб Чорнобога і потрапиш. Хоча дурна то забаганка. Не знаю як ти звідти вертати будеш. Розіб’є тебе на порогах.
– Баба Стеха вернулась якось. Думаю і я зможу. Знав би про що питати, розпитав би її, як воно в неї вийшло. Але вже є, як є. Там видно буде. А чому Зуб Чорнобога звуть саме молочним?
Дід посміхнувся у сиву бороду: – Підточив його Борисфен. От-от впаде. Тому і молочний. Але скільки живу, все той Зуб от-от впасти збирається.
***
Наступного ранку юнак опинився на середині ріки.
Перелізши на плота, Віро почав відв’язувати мотузку від човна.
– Щиро дякую вам, діду. Може колись повернусь і вам у пригоді стану.
– Ти спочатку повернись. Я б запропонував тобі десь поблизу оселитися, бо у нашому селі нема до кого за порадою звернутися. За знахарками й повитухами до сусіднього села ходимо. Але часи такі, що тобі краще на правий берег перебиратися, бо поки степняки сюди за людьми повадилися, молодим-здоровим тут життя не буде. Прощавай юначе.
Дід розвернув човника і повеслував до берега.
Плота Віро зробив невеличким. Ліг грудьми на очеретяні снопи, а ногами у воді намагався якось керувати своїм транспортом. У такому напівзануреному стані хлопець пробовтався майже пів дня. Лише після полудня Віро побачив Молочний Зуб Чорнобога.
Острів височів над поверхнею ріки, як розкручена дзиґа, яка тримається на тоненькій основі. Можливо, колись він був великою скелею, яка гордо стриміла з води й камінними грудьми стрічала і плавучі дерева і скреслу кригу.
Нині ж, кам’яного гіганта підмило водою настільки, що здавалося торкни його пальцем і він завалиться на бік. Зверху примостилося рівне плато, яке заросло деревами й зеленню.
Ще здаля Віро почав тарабанити ногами по воді, вирівнюючи плин свого плоту так, щоб течія прибила його саме до острова.
Навкруги наростав гул. Коло острова гудіння переросло в рев. Це Борисфен подавав свій голос з порогів, які починалися відразу за островом.
Пристати до острова не було де. Кам’яні брили нависали над водою. Течія охоплювала основу острова і тягла плота далі. Лише товсте покручене коріння, якихось рослин, що росли нагорі, врятувало Віро від погибелі.
Вчепившись за корінь, юнак з жахом спостерігав, як його плотик понесло далі. Як трощить його у водяних бурунах і розбиває об каміння. А попереду був ще підйом на скелю.
Однак, баба Стеха не дарма назвала приймака Вивіркою. Мало не зубами чіпляючись з покручене коріння, що стирчало поміж кам’яних плит, Віро заліз на плато і втомлено впав на траву.
Хлопця били дрижаки. Не стільки від води, де він відмокав останні пів дня, скільки від страху. Він усвідомив, що з цього острова виходу у нього не було.
Як для свого лісового озера, Віро плавав добре. Але те водяне пекло, у яке Борисфен перетворювався за Молочним Зубом Чорнобога, йому не подолати.
Відхекавшись, юнак звівся на ноги й пішов обстежувати клаптик суші, добровільним полоненим якого він став. Якби у повітрі не було так багато вологи, яку наносило від Борисфена, це місце можна було б назвати шматочком раю. Квіти, трави по коліно, кущі, дерева, спів пташок.
Минувши першу хвилю зелені, Віро опинився в центрі острова і нарешті побачив ціль своєї подорожі, Дерев’яного Бога.
Це був дуб. Дуже великий і дуже старий дуб. Він не міг похвалитися своєю висотою і поглянувши з берега, його не можна було виділити окремо від навколишньої зелені. Але він був товстим і розлогим. Віро не знав скільки разів треба обхопити руками його стовбур, щоб обійти кругом. Товстелезні, химерно покручені змії гілок, утворювали крону через яку майже не проходило сонячне проміння. Вузлувате коріння, розпираючи землю і каміння, охопило у свої обійми, напевно, весь острівець.
У Віро склалося враження, що не дуб росте на острові, а острів якимось незначним додатком причепився до коріння цього велета.
Що ж, оскільки Дерев’яний Бог на місці, то Віро зробив усе правильно і немає чого боятися. Все буде добре і після виконання всіх настанов лісової відьми, знайдеться дорога до берега. Як бо вона казала? «Якщо будеш поспішати, то зможеш лишень попереду всіх до вирію вскочити.» Тож треба робити все по прядку.
Хлопець, як вчила його Стеха, вклонився в пояс дубу і заходився оглядати оточення. Ближче до краю острова знайшовся великий камінь з вирізьбленим якимось майстром заглибленням, де збиралася дощова вода.
Побачив Віро також і великий плаский камінь у центрі якого, серед гнилого листя, тьмяним рудим блиском сяяли золоті коштовності.
Але до того скарбу, про який згадував старий рибалка, Віро навіть і підходити не став. Бо поряд з тим каменем, на землі, серед того ж таки гнилого листя біліло декілька людських кістяків. Час вибілив кості й знищив рештки одягу. Хлопець добре знав, що вчитися краще на помилках інших, тож оминувши скарби, продовжував займатися своїми справами.
Коло кам’яної чаші з водою Віро розклав своє спорядження з невеличкого наплічного мішка. Крім невеликого ножа за поясом, у хлопця були змінні постоли з онучами, бо найголовніше в дорозі це сухі ноги. Тіло і голова можуть і померзнути, і попотіти, а ноги – це головне. Кремінь з кресалом, трут, шматок шкіри з намальованою мапою і кисет, надійно захищений від вологи, з порошком, який виготовила Стеха спеціально для цього моменту.
Крім порошку всі речі були мокрими, тож Віро розіслав все навколо на пласких брилах, в надії висушити. І хоча вологи від річки було багато, але сонце було ще високо і добре гріло каміння.
Далі все за настановами відьми. Висипаючи собі на долоню порошок з кисету, Віро закидав його в рота, жував і ковтав запиваючи водою з кам’яної чаші. Якими були складові цього порошку хлопець намагався не думати. Бачив якось, що Стеха товкла у ступці і сушені ягоди, і гриби, і невеличкі кісточки тварин.
Коли весь порошок був з’їдений і в животі булькало від води, Віро зняв решту одягу, поклав сушитися і його, а сам підійшов до Дерев’яного Бога, ще раз вклонився йому, заскочив на товстелезну, у два обхвати нижню гілку, яка була ближче всього до землі і ліг на неї горілиць, ногами до стовбура. Впасти не боявся, бо гілка була аж занадто товста і росла зовсім низько. Склав руки на грудях і глибоко зітхнувши закрив очі.
***
Прокинувся Віро від гомону. Голосів було безліч. Деякі розмовляли, деякі шепотілися. Чулися і сварки, і сміх. Були й нелюдські голоси: ричання, сичання, якісь тваринні зойки, клацання, скрегіт і крики.
Юнак відкрив очі. Голоси враз стихли. Навкруги було… Нічого. Хлопець не міг зрозуміти, що саме було навкруги, бо водночас навкруги не було нічого.
Віро не міг поєднати у своєму розумінні те, що бачив. Світло і темряву. Одночасно. Воду, камінь, вогонь, повітря і порожнечу. Одночасно.
Він відчував своє тіло і водночас не мав його. Відчував верх і низ, і водночас розумів, що ні першого, ні другого не існує.
Хлопець нічого не міг розгледіти серед навколишнього хаосу і водночас відчував, що на нього спрямовано тисячі поглядів. Навколишній хаос розглядав його тисячами очей, яких не було.
– Він сильний. Чи варто йому довірятися?
– Давно не приходили.
– Може вже пора?
– Навіщо? Ще років двісті можна почекати.
– А якщо нікого не буде?
– Тоді кінець.
Голос був один, і в той самий час Віро розумів, що розмовляють декілька. Хтось питав, хтось відповідав.
– А якщо він не достатньо сильний?
– Тоді також кінець, бо зійде з глузду, кине нас де попало і кінець.
– То нічого роздумувати, нехай його візьме ось цей і вони вдвох приведуть нам багато кандидатів. Тоді буде вибір.
– Так пару сотень років для них це п’ять, шість поколінь. Прийде багато кандидатів. То нехай цей? Чи може краще той?
– Краще цей. Кандидат виглядає достатньо сильним, тож щоб його не втратити краще цей. Цей сильніший.
Голос замовк, обговорення завершилось. Навколишній хаос сколихнувся.
«Щось» підлетіло до Віро. Стало «Приємно». «Приємно». Занадто «Приємно». Віро ставився з підозрою до всього, що було занадто. Чим приємніше почував себе Віро, тим ближче підбиралось «Щось». Коли Віро відчув майже ейфорію, одночасно він відчув, як «Щось» притулилося до його грудей і почало лізти до нього в середину. До самого серця.
«Страх»! «Приємно», як приємно гріє в грудях… Заспокойся… «Страх»!!! Віро почав пручатися. Нереальними руками й ногами він відштовхував від себе нереальне «Щось», бив, кусав, рвав на частини, майже нічого не усвідомлюючи розривав себе, намагаючись відтіснити від себе стороннє. «Щось» зламалося в середині й перестало випромінювати на Віро «Приємно».
Приємне тепло зникло і груди почало нестерпно пекти. «Страх» і «Лють» заповнили Віро. Він закричав і що було сили відштовхнув від себе «Щось»
***
Темно. Ніч. Віро голий, труситься від холоду і стоячи на карачках намагається виблювати. Але з тієї миті, як хлопець поринув у видіння, пройшло багато часу, тож в середині порожньо і блювати нічим. В роті кисло і гірко від шлункового соку.
Болить все. Все разом і все окремо. Віро намагається думати. Він отруївся. Певно, Стеха щось наплутала з порошком і юнак зараз відкине копита, не встигнувши отримати знання. Потрібно промити шлунок.
Хлопець підводиться і хитаючись іде до кам’яного заглиблення з водою. Навколо ніч, але світ забарвлений в різні кольори. Перечепившись через якусь гілку, Віро спиняється і дивиться собі під ноги. Земля переливається барвами, як північне сяйво. Гілка має зелену ауру…
«Аура… Грецьке слово… Подих… Віяння… Північне сяйво…» Пригадується ніколи не бачене розфарбоване нічне небо. Віро підіймає голову і дивиться крізь крону дуба на захмарене небо. «Немає зірок… Немає північного сяйва… А гілки дуба чомусь мають білу ауру… Не зелену… Звідки це все? Звідки я це знаю? Що це…? Промити шлунок…».
Юнак, неначе спросоння, вперто продовжує хитаючись рухатися до кам’яної чаші. Підійшовши, падає на коліна й обпершись руками об край, намагається напитися води. Руки не слухаються і майже вся голова Віро опиняється під водою. Вода потрапляє до носа. Віро кашляє, трусить головою і знову намагається напитися. Жадібно ковтає скільки може. Знову похлинувшись і закашлявшись, Віро відкидається в бік і струмінь води з рота виливається на траву. Знову кашель.
Стає трохи легше, хлопець може віддихатися, але різноколірне забарвлення світу не зникає. Натомість звідусіль починають долинати голоси. Гудуть, гримлять, регочуть, плачуть!
«Ого їх тут назбиралося. Оглухнути можна. Це гірше ніж у нашому селі на базарі. Треба вуха затулити, щоб їх не було чути… Ні, вуха затулити не допоможе… А що допоможе? Треба зробити «так»…»
Голоси затихають. Не зовсім, але тепер Віро почувається набагато краще. Він оглядає уявну стіну, якою відгородився від голосів. «Гарна стіна. А головне як просто! Зробив «так» і ніяких голосів всіх тих духів, які спілкуються подумки… Духи… Подумки… Звідки? Звідки це?!!!»
Віро заплющує очі. Довкілля зникає, але Віро продовжує бачити різноколірне сяйво. Кущів і дерев не видно, а сяйво продовжує світити крізь заплющені повіки, показуючи, де знаходяться рослини. «А що потрібно зробити, щоб прибрати це сяйво? Ну звісно, потрібно зробити «так». Прекрасно. Тепер навколо темрява.»
Віро навпомацки відлазить трохи в протилежний бік від своєї блювоти й лягає на спину. Тіло продовжує труситися від болю та холоду. «Потрібно зробити «так»!»
Віро не розуміє що саме робить. Якби йому необхідно було комусь пояснити, що треба зробити, щоб перестати відчувати біль і холод, Віро б ні за що не зміг. Але він просто знає, просто робить «так» і тіло відчуває комфорт, хоч одягу нема і лежить він на холодній траві.
«Я знаю… Я знаю… Отже, я таки отримав знання… Але якось воно все… Що саме я знаю? Що я хочу знати? Завжди хотілося знати звідкіля беруться діти?»
Віро крутнувшись миттю стає на карачки й блює залишками води, які не вийшли першого разу. Він побачив і зрозумів все й одразу. Будову людського організму, періоди та види успішного запліднення, ділення і ріст найдрібніших частинок, швидкість розвитку дитяти за вагітності, пологи, почуття і відчуття батьків і дитини під час всіх етапів розвитку…
«Ні. Краще б я цього не знав…» Віро сідає на траву і затуляє руками обличчя. Він боїться думати, до того часу, поки побачене і почуте не вкладеться у нього в голові, бо хлопець вже добре розуміє: Що занадто, те не здорово…
***
Ранок. Перші сонячні промені. День. Сонце припікає. Вечір. Прохолодно. Але Віро не до того. Потік чистого знання великий і невпинний. Віро постійно знаходиться в стані інформаційного шоку. Це як дивитися на Сонце. Коли очі не можуть впоратися з кількістю світла, яке до них потрапляє, око відмовляється сприймати нове світло і людина сліпне. Віро намагається чинити спротив потоку. Але це як розставивши руки намагатися встояти на бистрині, коли вода не бажає спинятися, а несе і тебе, і все, що не тримається місця.
«Як спинити цей потік образів? Повністю – ніяк, бо це буде кінцем існування. Але можна загатити греблю на бистрині і зробити окремий канал, звідки можна буде брати стільки знання, скільки зараз необхідно. Потрібно звузити інформаційні канали, які йому відчинив Дерев’яний Бог.»
«Теж мені, Бог. Купка духів, які зібралися в одному енергетичному тілі дуба, котрий виріс на перехресті силових ліній, і надбали загальний розум і загальну особистість.»
«Всім прийдешнім відьмам цей Бог просто відкривав інформаційні канали й підселяв духа, який харчується енергією душі, а натомість виконує роль інформаційного фільтра і стримує свідомість від божевілля. Такий собі симбіоз.»
«Чоловіків відунів дуже мало, бо вони менш податливі до впливу. Де верба зігнеться, там сосна зламнеться. А хто не відповідає умовам, або не може підкорятися підселеному духу, той втрачає глузд, або помирає.»
«Стій, Віро! Тебе знову несе потоком думок! Звузити інформаційні канали, гребля, фільтр… Способів дуже багато… Найпростіший той, яким ти вже користувався!»
Віро вже другий день без одягу сидить під велетенським дубом на острові. Його божевільний погляд блукає по навколишній зелені. Голова нервово сіпається. Він схожий на курку, яка крутить головою намагаючись то одним, то другим оком розгледіти жука, який ховається у траві.
На грудях у хлопця глибокі подряпини. Кров запеклася і створила нескладний орнамент. Це знак захисту від підселення духів. Віро поталанило. Коли на нього ринув потік образів й одночасно ворожий дух намагався підселитися до його організму, хлопець зумів вихопити з потоку знань саме необхідне.
Він під час боротьби з духом, майже без свідомості, подряпинами наніс собі на груди знак захисту, кров виступила і наповнила цей знак енергетикою душі. Таким чином Віро захистився від контролю духа, і таким чином він мав намір зараз захиститися від надмірного потоку знань.
Божевільний погляд юнака спиняється на лівому плечі. Нігтями правої руки він починає роздирати шкіру. З другого третього руху на плечі виникають глибокі подряпини, які заповнює кров. Заповнює, тоненькими цівками біжить по руці. Але то дрібниці. Це просто подряпини й загрози для життя немає.
Головне, що знак створено. Такі знаки, якими нагородив себе Віро використовували чаклуни, застосовуючи чорну магію. Серед людей такі знаки називалися «характерами». Носіїв таких знаків в народі вважали чорними магами й називали характерниками.
Кров повільно застигає чорними струпами. Погляд Віро поволі стає усвідомленим. Юний характерник неспішно підіймає погляд і з люттю дивиться на дуба. Порепані губи розтуляються і з пересохлого горла вириваються чи то слова, чи то вороняче каркання: – Ох і тварюка ж ти! Оце зараз як дав би! По твоїй божій мармизі!
Дуб приголомшено мовчить.
***
Того часу у Віро вистачило сили лише дістатися до чаші, напитися води й відійшовши на декілька кроків, знесилено впасти на траву і заснути. Невідомо скільки він спав. Коли прокинувся, сонце було вже високо.
Нарешті Віро зміг прийти до тями, розібратися з думками й визначити для себе найважливіші задачі. Спрага. Повільно знімаючи з себе бар’єри, щоб часом не оглухнути від теревенів довкілля, рушив до чаші. Напившись, юнак одягнув штани й постоли. Сорочку поки лишив, бо потрібно було розібратися зі знаками.
Через день, два, подряпини підживуть і Віро знову стане вразливим. Тож потрібно зафіксувати надбання. Найшвидшим видався спосіб з попелом, тому хлопець розпалив багаття, накидав туди сухих гілок і лишив перегорати.
Тепер їжа. Згадав, що бачив невеликий кущик чорниці. Простягнув руку до декількох ягід. «Р-р-р, гав! Гав! Гав!».
– Тю на тебе! Налякав! – Віро бачив одночасно і кущик чорниці і великого рудого собаку, від якого дух перекочував до рослини, коли пес разом з сусідськими гайнув за зайцями до лісу, де його порвали вовки.
Духи зберігали пам’ять найсильнішої особистості, чиєю душею колись харчувалися. А оскільки крім цих спогадів вони не мали нічого, то і відчували духи себе, тією найсильнішою особистістю.
Це підтвердив височенький клен, який вирішив долучитися до куща чорниці й голосом старого кобзаря подумав: «Бачу, юначе, тобі непереливки. Нумо, розважимося, бо з піснею і біда не біда!» І завів без акомпанементу:
«Нема в світі правди,
Правди не зіскати,
Що вже тепер правда,
Стала неправдою,
Нині в світі жити…»
Віро дуже хотілося їсти, з незвички важко було вправлятися з великою кількістю думок і взагалі він почувався роздратованим. Тож набравшись погрози він гаркнув до рослин:
– А ну нишкніть всі! Бо повисмикую з землі з корінцями й повикидаю до Борисфена! Муситимете собі нову домівку шукати!
Погроза спрацювала, хоча клену Віро навряд би зміг чимось зашкодити. Навколишній гамір змінився ледь чутним бурмотінням. Хтось був дуже вже невгамовним.
Віро обірвав і з’їв всі ягоди з куща. Їсти захотілося ще більше. Озирнувшись. Характерник побачив дрозда, який шарудів в траві. Хвилину подумавши над тим, як саме краще, Віро кивнув своєму рішенню і дрозд, без будь-якої видимої причини, пискнувши впав мертвим.
Діставши з-за пояса ножа, Віро розкраяв пташці черево. Вхопивши за шкіру коло розрізу вивернув тушку навиворіт і почав облизувати ще теплу кров і намагатися зубами знайти серед дрібних кісток хоч трохи закривавленого м’яса.
«Пане характернику, не варто таке сирим їсти. Засмажте. У вас же і багаття горить. Хворобу живота важко лікувати», – подав думку кущ, який мріяв вирости великим і статним грабом. Дух, який нині опікувався рослиною, раніше був приживалою у якогось сільського знахаря.
– Твоя правда. – автоматично відповів Віро, а потім згадав сільського блазеня Воську, який бігав межи хат і розмовляв з невидимими співрозмовниками. Зовсім так, як зараз Віро. Отже, коли до характерника звертаються подумки, і відповідати потрібно подумки.
На якусь мить у хлопця ще виникло бажання поставити собі питання, якою хворобою хворів Воська і чи не пов’язана вона з духами, але вчасно вхопивши свої думки в кулак, Віро вирішив не викликати нового потоку знань, бо ще не зовсім навчився користуватися характером.
Щось нове буде час взнати пізніше. Зараз потрібно розібратися з самим необхідним і з тим, що може загрожувати його життю. Озирнувшись навкруги, Віро збігав до каменів і приніс звідти тушку здорового вужа. Загорнув її в глину і поклав пектись на вугілля.
Вирішив зайнятися знаками. Попелу було вже багато, тож характерник почав здирати струпи з подряпин і мішаючи попіл зі свіжою кров’ю, втирати його в рани. Це було б дуже боляче, якби Віро не застосував контроль за відчуттями. Тепер характери не зійдуть і залишаться на шкірі на завжди.
З дубом характерник, за весь час свого лікування і відновлення, не обмовився жодним словом. Їхні відносини можна було назвати настороженим нейтралітетом. Дуб чогось вичікував і спостерігав за юнаком, а Віро був тим задоволений, бо час грав йому не руку.
Хлопець вже знав як йому звідси вибратися. Потрібно застосувати таємний шлях лісовика. Заблукати серед трьох дерев з заплющеними очима і знайти себе серед таких же трьох дерев у знайомому з дитинства місці. У лісі коло хати Стехи.
На жаль, таким чином юнак міг потрапити лише у те місце, де колись вже був і хоча Віро більше волів би потрапити на правобережжя, але радий був і такому варіанту, бо раніше не мав жодного. Тож характерник плекав надію тишком піти звідси й більше ніколи не бачити цього Дерев’яного Бога, ретельно збирав силу, доводив до ладу необхідні справи й слухав, слухав, слухав.
***
Коли Віро обробив свої знаки попелом, вочевидь зрозумівши, що юнака вже нічим зачепити не в змозі, дуб вирішив звернутися до характерника по-доброму.
«То що, так підеш і не подякуєш?»
Віро мало не розсміявся: «Ходила свиня вовку дякувати, то одні ратиці лишилися.»
«Якби свині сили, то вона і сама була б рада вовком поснідати. То ми одне одного варті. Нащо ображатися?»
«Чого хочеш?»
«Допомога твоя потрібна.»
«Та я вже зрозумів, що без нужди ти б мене і на дух не переніс. Кажи, чого хочеш? Там видно буде.»
«Мені мало часу лишилося. Борисфен скоро знесе острів. Лише мої зусилля стоять у нього на заваді. А як розвалиться Зуб Чорнобога, то під брилами дуб загине, духи мої розлетяться нову домівку шукати, а мене не стане.»
«Я б тобі поспівчував, якби не знав, що острів ще років двісті простоїть. А коли тобі настане час помирати, то мене тоді вже років сто на світі не буде. Тож вибачай, але співчуття від мене не дочекаєшся.»
«Я хочу, щоб ти мене забрав з собою і відніс у місце сили. Я покажу яке саме і де знаходиться. За це я доправлю тебе на правий берег, як ти й хотів. Бо без моєї допомоги ти можеш лише через три дерева потрапити у ті місця, які добре знаєш. У ліс, де Стеха живе. А звідти до правого берега далеко.»
Віро трохи зачекав, але дуб мовчав. Вочевидь зелений вважав, що його пропозиція повинна дуже зацікавити характерника.
«Що, це все?! За те, що ти мене до правого берега доправиш, я потім з тобою мушу вік носитися, як курка з яйцем і ще якесь місце сили шукати?! А кора в тебе на стовбурі не порепається від жадібності?»
Несподівано до перемовин долучився граб: «Пане характернику, якщо тут так ціну збивають, то і я також хочу звідси мешти нагострити. Як дуб піде, острів і дня не витримає. А перенести вас на правий берег і я також зможу. Мені не потрібне місце сили. Знайдіть мені молоденький граб і ми з вами квити.»
«І мене з собою візьміть», – промовив клен. «І мене…, і мене…, і мене…» – почулося зусібіч. «Гав!» – долучився і кущ чорниці.
Віро вже здогадався до чого веде Дерев’яний Бог. Якщо з живого дерева зробити мітлу, підселити туди духа і трохи почаклувати з налаштуваннями, то можна отримати такий летючий транспорт, яким іноді користуються відьми.
Відьми тимчасово вселяють туди свого духа. У характерника ж свого духа нема, тож Дерев’яний Бог пропонує особисто вселитися в мітлу і покатати хлопця.
Віро посміхнувся. У нього був шанс осідлати Бога. Цікаво звісно, але за наявності конкуренції юнак не хотів продавати свої послуги задешево.
«То що, дубе, як бачиш мої послуги перевізника духів вартують дорожче. Будемо домовлятися, чи я почну перемовини з більш ладними паничами?»
Голос дуба спохмурнів: «Чого ти хочеш?»
«Хочу за потреби кликати духів на службу!»
Подумавши, Дерев’яний Бог погодився: «Добре, будеш мати силу керувати духами. Але моїх не чіпатимеш. Навкруги повно духів і без моєї пастви. А зараз до роботи.»
***
Мітла вийшла дебела. Держак Віро зробив товстим, щоб сидіти зручніше. Гілок нав’язав цілий оберемок. Інструмент був важким і зовсім не зручним у використанні. Але їм ніхто мести й не збирався.
Скільки б духів не вселилося в мітлу, керувати нею все одно повинна людина. Віро ні на мить не засумнівався у своїх здібностях керманича. Він просто знав, що достатньо зробити «так» і мітла полетить туди, куди тобі потрібно.
Коли долетіли до берега, Дерев’яний Бог попросив спинитися і мітла з вершником завмерла над деревами.
«Що сталося? Когось забули?»
Дерев’яний Бог з сумом подумав: «Поглянь…»
Зникла сила, яка тримала Зуб Чорнобога у купі. Острів розвалювався. Велетенські кам’яні брили падали у води Борисфена, здіймаючи міріади бризок і високі хвилі. Звуки падіння каменів заглушали навіть ревіння порогів.
Але таке зворушливе видовище зовсім не зачіпало юного характерника.
«Чого ви там не бачили? Ну випав нарешті Молочний Зуб Чорнобога. Тепер у Борисфена буде кілька нових порогів. Егей! Безтілесні! Кажіть швидше, де там ваше місце сили? Куди правити? Бо сидіти незручно! Ми лишень трохи пролетіли, а мені вже штани в дупу запхалися!»
(11 березня 2023 року)