12 Березня, 2023

Донечка

2000

Обтрусити дрова, позбивати налиплу кригу з кожної ломачки. Та в них тут не прикалабок, а міський супермаркет, і не дубці, а імпортні тушки хека в “глазурі”: важезні, кусають шкіру крізь протерті рукавички, а закинеш до грубки, забувши обцокати – шкварчатимуть, чадітимуть, а то й жар погасять, і дмухайся потім із розпалкою, обскубуючи й без того схудлі зошити…

Взагалі-то, якщо за законом, то все це – і підтопити обридлу кригу, і підсушити кожну ломачку – мав би зробити за неї березень, але капосний місяць чомусь лінується вмикати сонце на повну і нищити проклятущий сніг. Тож і холодно надворі, і слизько. Єдине, що настало весняного – пронизливі вітри не забарилися. Бувало, сидиш коло вікна і безпомічно слухаєш, як у трьох місцях, де скло нещільно припасоване до рами, протяги завивають. Мама там позамазувала солоним тістом, потім пластиліном – не допомогло. От і доводиться бігати з цим оберемком до грубки до школи, після уроків, та ще й перед сном, а потім із килимка кору з трісками вимітати, бо Степан лаятиметься. О, цьому тільки дай привід – невимита миска, невипрані шкарпетки, забуті речі на стільці: “Дві баби в хаті, а срачі несвітські, позорисько!”

Оно, лежить зі своїм журналом. Ну, чого сам тих дрів не наносив, га? У хаті вистигло, дубар… Мабуть, уже до “Берізки” забіг і чарку потягнув, та не одну, от горілка його й гріє.

– Цейво, вечерю на матір можеш не робить, вона сьодні в ночну!

Цейво… Хоч би раз по імені звернувся, чи що?

– Ого, а шо це ти така гарна? – підійде у своїх в’язаних тапках, достоту лис підкрадеться. Від кота, і то більше шуму.

– Та… Юля, ну, подружка дала поносити…

Оля давно марила майкою–”титанічкою”. Однокласниці ходили в таких усе літо, зверхньо називаючи “синтетичним лайном”, а вона тільки заздрила, бо й того лайна не мала – мама не дала грошей. Та й хіба ж уперше в них удома на щось не вистачило? Ото хіба на цигарки Степанчикові при будь-яких статках нашкребуть, а на чарку він уже й сам знайде…

Зате тепер Юлька нарешті розщедрилася. І хай та майка куца і тонка, що в таку холоднечу поносиш хіба під светром, та ще трохи вдома, коли нарешті гарно протопиш…

– А в нас сьогодні концерт був. Святковий ранок на честь 8 березня. Я співала… – хтозна, чого вона це сказала. Мама на такі свята ще з молодшої школи не ходить, часу нема з двома роботами, а Степан… Йому не байдуже?

Але вітчим аж заусміхався, зааплодував:

– Оце молодця, концерт! А я давно кажу, шо в тебе талант! Це треба відсвяткувать. Ром-колу колись пробувала?

Оля відвела очі. Хто ж не куштував? Юлькина сестра, хоч і називає їх малявками, але, бува, перед дискотекою брала їм щось таке зі стипендії.

Степан посміхнувся – одною щокою набік, як тільки він умів. Ну, лис же – він і є лис!

– Е, ні, я не про той шмурдяк, я про справжню! Дивись! – і витяг дві пляшки. Першу вона одразу пізнала. В кіно чи рекламі діти пили її ящиками, а в реальному житті – та ще розкіш, як і чипси. А про гамбургери взагалі мовчи, навіть якщо мама вчителька або тато бухгалтер; не те, що…

А от друга пляшка…

– Це що, горілка? А чого вона жовта?

Вітчим засміявся, зверхньо, але незлобливо:

– Ром! На-ста-я-щій! Ящики в гастрономі зранку розгружав, а там чогось одна лишня зверху лежала. Ну, а де в когось чужого лишня, то нам не лишня… Так шо давай, неси чашки! Провірим, шо воно за напіток такий імпортний. Диви, сам іше не розкривав, як знав, шо празнувать будем!

Як солодко, а бульбашки стукаються об зуби, шиплять! Смішно…

– Ага, добреньке? А то, мені ж для тебе ніколи не жалко…

Степан підлив іще. Цього разу дерло горло, і вона запізніло спохватилася – це ж спиртне, а якщо сп’яніє, і вітчим це побачить? Але було шкода залишати в чашці солодкий напій. Коли ще такого покуштуєш? У мами ж на колу ніколи не допросишся – “Шкідливе, краще компотику попий…”

– Ооо, попливла… – долинув звідкись здалеку Степанів сміх, коли вона спробувала піднятися, а ноги не послухалися. – Давай я тебе на кровать покладу. Ну, і роздіцця поможу, шоб ти поспала. То шо це в тебе за маєчка така облягаюча, га? А шо під нею?..

…У жовтні класна керівничка таки виконала свою погрозу – прийшла до них додому після роботи і настукала матері про все, до останнього прогулу. А їх уже назбиралося…

– Ну, чого ж ти пропускала уроки, га? Нормально ж училася…

І як їй відповісти? Не зрозуміє… Тому Оля просто нахилила голову і мовчала. Степан, як завжди, звалив з дому до якихось своїх корешів. А мати сиділа з таким обличчям, з таким… Що хотілося схопити класуху за руку з криком: “Не йдіть!”

Ну, не могла вона сидіти на цьому довбаному навчанні! І пояснити причину теж не могла, навіть якби директор викликав!

– Ого, як ти за літо потовстішала! – зацитькали хлопці вже першого вересня, на лінійці. А костюм був широкуватим, на виріст купленим. А що було б на фізрі?

Довбаний живіт! Через нього все літо купання пропускала. А як жарко ув’язуватися в таку спеку!

Але найгірше було, коли дитина починала ворушитися – і їй постійно здавалося, що мати от-от це побачить. Тому ховалася – майже залягала за стіл, тікала на грядки, бігла перевіряти, чи немає нових яєць, чи не кінчилася трава в гусей…

…Ні, найгірше було – думати про те, що дитина через ці зав’язування може народитися калікою. В одної тітки таке було. Але Степан сказав – “Донесеш мамці, руки попереламую. Обом”. І дійсно так прижав, синяки майже місяць не сходили…

– …Ледацюга! – вибухнула мати, як тільки за класухою зачинилися двері. Скочила на ноги, замахала руками: – Я ж думала, з тебе толк виросте. І на грядках помагаєш, і картошку чистити навчилася! А ти!.. Людські діти в школу, а ти куда? На гульки? З ким уже злигалася, га?

Підскочила, схопила за халат, затрясла, немов бажаючи вишарпати з доньки правду:

– Розказуй! І руки показуй, а то може, там уже сліди від уколів, га? З вересня на уроки не являлася, мордяка брехлива! А мамі казала – гарно вчуся, все нормально… Оце, по-твоєму, нормально, що мене вчителька у власному домі за тебе паскудила, га?! Оце ж і по селу вже, мабуть, ославила погану матір, га?!

Від того різкого руху запрана бабина хустка, якою вона перетягувала живіт, поповзла донизу. А потім пояс не витримав, і халат розійшовся в різні боки…

Мати задихнулася.

Хвилину, а то й дві мати хапала ротом повітря, немов сомиха, викинута хлопчаками в траву…

А тоді підняла руку і нагородила доньку ляпасом, від якого білява голова сіпнулася до стіни і – мало їй болю від того “частування”! – приклалася об цеглу так, що в очах потемніло.

– Лярва! – вимовила мати, немов виплюнула. Бридливо стріпнула рукою, ніби торкнулася до чогось гидкого. Відійшла на два кроки, хапнула себе за серце. – Лярва… Оце віддячила, оце приробила нам шани на старість…

– Мамочко! – вона кинулася, щоб обійняти, але зашпорталася в халаті і повалилася матері в ноги. Підняла руки, щоб схопити жінку за коліна, але та відступила ще на кілька кроків. Сльози здушили, тому не змогла вимовити навіть слова. А якби й могла… Що б вона сказала?

– То от куди ти ганяєш замість того, щоб вчитися… Солодкого життя схотілося, гульок? А їсти, вдіватися потім до матері біжиш, да? – з огидою випльовувала між тим жінка, стискаючи і розтискаючи кулаки. – А після родів іще один рот у хату принести надумала, да? Щоб ти собі розчепірювала ноги і розмножувалася, а матері гаруй на двох, ні, трьох роботах на вас усіх? Не дождетеся, ні ти, ні твій… Хто там у тебе? Юрко, Олег, Павло? У тебе ж хоч вистачило мізків не злигатися з кимось жонатим?

Коротка мовчанка різонула мозок, немов дідова коса траву: вжжжух – і тільки дзвін у голові.

Від виразу материного обличчи ставало так страшно, що Оля не змогла – відвела очі до стіни. Там, у своїх запилюжених закутках, порпався тонконогий павук. Тому, коли вирок нарешті прозвучав, він ударив десь збоку. Донісся, пролунав, щось обірвав у світі – і тільки після того дівчинка зрозуміла, що це кричать до неї:

– Іди, вдягайся, хай він сам, а ні – то його батьки вас усіх годують! – материн голос захрип, наче в ній закінчувалися слова, і ці вже були останніми, наметеними по віддалених закапелках її розгніваного нутра. Але, хрипкі і липкі, ці звуки-батоги лунали гучно, може навіть, на весь світ: – Я не збираюся тягти на собі таку невдячну хвойду і її приплід! Зуміла нагуляти до шлюбу, тепер це твоя проблема!

– Маааа, не треее-бааа…

Але розлючена жінка – де тільки сили взялися в цих руках-корчах, переплетених синюшними варикозними венами? – вже схопила доньку за волосся і потягла до порогу. Випхала, не вагаючись і миті, хоча знала – там чотири муровані сходинки, а мала вагітна. Услід за дівчиною вилетіли джинси і старенький чорний светрик… От і все придане.

– Іди в чім стоїш! І не смій до матері по гроші приходити! Сама надбала, сама і думай, як прогодувати!

Може, завтра вона трохи протверезіє і спом’янеться. І навіть кинеться по селу шукати дочку, марно картаючи себе, що не розпитала, в чий двір вона пішла. Мабуть, так воно і буде.

Але поки що мати замкнула вхідні двері на два оберти, налила собі “казенки”, яку берегла на Степанові іменини – та не чарку, а цілий гранчак, майже доверху! – за три відчайдушні ковтки-залпи випила, відхекуючись і злісно матюкаючись. І було їй страшенно шкода себе – бач, душу вкладала, годувала, ростила, а воно безтолковим вродилося. Хто ж їх тепер із чоловіком на старості догляне?

Налила ще, знервованими руками нацокуючи горлечком об скло “бокала”. Випила ще. Вилаялася ще. Важким лантухом упала на ліжко. Степан, коли повернеться, так і не достукається ні в двері, ні в шибки – через вікно залазитиме.

…Оля швидко, щоб від пронизливого вітру діставалося менше крижаних копняків, прикрила пазуху запраним светром, “прикрашеним” двома затяжками на лівому рукаві. Переодягтись непомітно не вийшло, довелося стягувати розцяцькований квітами, колись мамин, а тепер уже хтозна чий халат. Кинула улюблену річ, у якій не раз і спала, наморившись після городу і хатньої роботи, просто посеред двору.

З тугою озирнулася на мовчазні двері. Фіранка на вузькому віконці навіть не ворухнулася. Не пустять назад, ой, не пустять…

Сусідські погляди пекли спину, і це було нестерпно. Нехай двори спорожніли через негоду, але дівчина добре знала людей – вони напевно чули материн лемент і поприкипали до вікон.

Тепер усі все знають.

І в школу теж донесуть, це ж село…

Хвіртка докірливо рипнула, і вона поспішила пошвидше закрити її, щоб хоч та не голосила, не краяла душу.

Наліво – до центру, а там іще більше докірливих знайомців. А як вона їм в очі погляне?

Направо – крайні хати і поле.

Жодних поглядів, ані краплі чужої цікавості. Хіба зграї горобців на бузині, але птахам вона завжди була байдужою… Товариство мрії, при якому навіть поплакати не сором.

Дитина знову штовхнулася. Цього разу не боляче, а якось… Підбадьорливо, чи що?

Їй би зненавидіти це маля, але його було просто шкода до сліз. Оля ж хотіла привести його у світ якось… Крадькома. Чула ж у новинах, такі випадки були – жінки народжували дома, а вночі підкидали в пологовий або церкву, щоб багаті люди всиновили. На немовлят у них там черга. Головне – якось народити, коли мама буде в нічну, а вітчим… Покричати на нього, щоб купив бинтів, чи що там треба породілям? Кажуть, пологи – це страшно, це багато крові, то, може, злякався б та послухав… А ще краще, якби він просто напився і спав до ранку, як завжди.

А тепер…

Ноги несли і несли, бо зупинялася – і вітер одразу ліз під одяг. Немов п’яний Степан… Хоча вітер не такий бридкий, і перегаром від нього ніколи не тхнуло, але пальці були крижаними, немов у самої смерті.

…А може, до Юльки?

Думка сяйнула так несподівано, вона аж спинилася і радісно стріпнулася… Але потім захитала головою, відганяючи примарну надію. Ну, прийде вона, і що? У подружки кімната – 5 метрів: ліжко, шафка, столик, у кутку собача лежанка ледве приткнулася, та й то – тому, що песик кімнатних розмірів. Для вівчарки вже було б затісно. Навіть на підлозі не вмостишся, а ще ж дитина буде… Та й хто присягнеться, що Юльчина мама не зателефонує до соцслужби? Кажуть, та служба може і в поліцію повезти, бо – неповнолітня… І там будуть питати хто батько, а що казати?

На дні калюжі киснув колись, мабуть, золотий, а тепер надтріснутий, кольору наскрізь прогнилого яблука листок.

“Потворисько. Як моє життя…”

“Ви, цейво… Дівки, не кисніть! – звідкись пригадався і життєрадісно залунав у голові голос Юльчиної старшої сестри. Начастувавшись бренді-колою після дискотеки, ця зазвичай доросла і недосяжна студентка-другорічка завжди ставала страшенно добродушною і лізла обійматися. Її руки були м’які і теплі, кучерява карешка смішно лоскотала ніс. – Не кисніть! Як будуть проблєми, зразу їдьте до мене! Общага харчового, там всі підкажуть… Ми з подружками все порішаєм, дівки!”

Знову скинулася, вже з меншою надією, але… А раптом?

У тому гуртожитку можна жити з дитиною?

Ні, звісно, вона не буде просити помочі. Вона роботу знайде. Підлогу мити завжди охочих мало. Чи на базарі в мороз коло газетної розкладки мерзнути.

– Чуєш, мишеня? – вперше звернулася до дитини, та ще й уголос. І живіт погладила. Приємно. – Може, ми навіть у церкву не підемо, га? І цейво… Там же роддом, і мене ніхто не знає… Приймуть нас по скорій чи нє?

У райцентрі сяде на електричку. Квиток? Ха, а то ви ніколи не їздили зайцем! Побачить контролера – перебіжить в інший вагон, от і весь клопіт!

На радощах ноги несли так швидко, що, коли спину прихопило вперше, всі людські хатки встигли заховатися за пагорб, навколо розкидалися тільки багнюка і стерня – колись колгоспна, а зараз хтозна, й чия.

“Довбаний вітер, поперек простудила… І що тепер робить?”

Але далі прихопило так сильно, що не вдержала в собі крику, ще й зігнулася надвоє, немов б’ючи поклон калюжам.

Всередині щось тріснуло з таким звуком, немов струна довго натягувалася, мучилася, мучилася, але врешті не витримала й обірвалася. По ногах, не жаліючи давно не праних джинсів, потекло щось тепле і бурхливе… щедро так, стрімко потекло.

Вона безпомічно застогнала, марно благаючи тіло припинити.

Не тут, не на зораному ямами асфальті, не серед багнюки!

“Мишеня, давай хоч до райцентру дотягнемо! Там пологовий, який-не який…”

Та куди! Спину хапало так, що хотілося звитися клубочком, лягти і не дихати.

Заледве додибала у видолинок – сюди майже не задували вітри, а ще трава росла, стара і нова, дружним корінням тримаючи землю докупи і не даючи їй перетворитися на мокре місиво.

У кіно всі тужаться і якось смішно дихають. Не помагає… Ну, на те воно й кіно, там все вигадують. А як там герої вдягаються! І ні в кого батьки не пиячать, не те, що в їх селі.

…Дитина мокра і гола. Вся в крові, це нормально чи ні? Холодно ж, а протяги!

Вона стягла светра, вкутала маля, притулила до себе. Таке тепленьке…

Дивно, чому так хочеться спати? Треба підніматися. Натягнути джинси, хай і вимурзані. Іти в район. Ну, скоро ж потемніє… Хоч би одна машина проїхала.

Треба йти…

Але попити б… От хоча б дощ пішов, омив би скусані губи, влився кудись під шкіру… А то й тіло сохне, от-от потріскається. Оно, скільки з неї води сьогодні вилилося. На біології казали – людині не можна без води. В пустелях і доби не витримують. Але там же пісок, а в нас… дощів із місяць не було, а трава звідкілясь зеленіє?

Ноги вперлися в землю, прокололи гостинну трав’яну подушку і потяглися глибше та глибше, роздвоюючись, розтроюючись, множачись, спрагло шукаючи джерела, всотуючи їх кожною клітинкою.

Чому вся трава навколо закривавлена? Так і має бути? Кров – це ж погано… а якщо її стільки…

Я що, помираю?

Але – дитина! Мертві руки розтиснуться. А не можна! Малечу не можна впускати, бо светрик розгорнеться, і вона застудиться!

Цвірінчить біля вуха. Горобець. Прилетів, сів на гілку… чи на плече? Вона безсило стріпнула гіллям. Геть! Ще стрибне малій на обличчя, налякає… донечку…

Вітер ніс хмари кольору мокрого асфальту низько, от-от зачеплять голову, мокрими краплями осядуть у волоссі… на галузках?

Гиля! Дощи в іншому місці, тут не можна! Дитятко намочиш. А я вже напилася, потерплю.

Що це гарчить під ногами? Чий блохастик? Не лізь! Хотіла замахнутися на некликаного пса найважчою з гілляк, але дитина раптом відкрила очі і голосно скрикнула. Пес присів, сторожко підкрався, водячи туди-сюди своїм чорним носом-трикутником. Дитина знову заплакала, прицмокуючи вустоньками. Тополя ніжно провела по рожевому личку найтоншою галузочкою, маля спрагло схопило деревинку губами, після чого розревлося остаточно. І тополя заплакала, гучно і болісно, як ото завжди ридають з безвиході, але собака почув тільки тріскуче рипіння. Утім, це був розумний собака.

Звук вибухнув несподівано і гучно, але тополя його не помітила. Це було людське харчання, там, на шляху. Не з її світу. Метушливо, нестійко, закіптюжено.

А от собака скочив і кинувся за мотоциклістом. Наздогнав. Валування перекрило хрипкий, давно не ремонтований двигун.

Дядько смикнув кермом, залізний коник перескочив на зустрічну смугу і попер із подвоєною силою. Псюка не відставав.

На повороті довелося пригальмувати. Саме вчасно – “пишучи” майже по роздільній смузі, прямісінько в лоба двоколісному вершникові вискочив молоковоз. Бідолаха-чоперист гарячково порятувався на обочині, хрипко хапаючи ротом присмачене бризками багнюки і сизими вихлопами повітря – ще б секунда, і травматологія… Та яке там – районний морг! Перед очима майнула побачена колись картина: бухий санітар у віками не праному халаті припасовує на носилки закривавлену голову отого парубка зі Скрипківки, а напіввідірваний клапоть вуха все ляпає і ляпає неживого по щоці, залишаючи по собі мокрі червоняві штемпелі…

Молоковоз, немов здичавілий жовтий бомбовоз, погуркотів на район, забувши навіть пригальмувати задля пристойності.

– Ич, уже налигався! – безсило замахав дядько кулаками в спину дурного водія. – І ладно б само куди втелющилося, а то ж і мене мало до цугундера не довів! Та ще й ти ото, – повернувся до пса, – розгавкався. Робити нема чого?

Але пес не вгавав. Зраділий через вимушену дядькову зупинку, він припадав на передні лапи і то наскакував, то відбігав у бік поля.

Дядько вже було повернув ключа і нахилився до ніжки стартера… але так і застиг з напівзігнутим коліном, не відводячи погляду від тварини.

– Тю, Сірко, чи як там тебе… Чи я вже геть дурний, чи те мене туди зовеш. Га? Зовеш, чи шо?

– Гафффф, – радісно відповів собака і знову відскочив.

– Ого, а ти вже цілу стежку стоптав, і все ж в одному напрямку, – примружив око мотоцикліст. – Цуценята в тебе там під деревиною, чи шо?

Пес схилив голову набік і глянув прямісінько в очі.

– Та й розумна же ж у тебе морда, – чоловік повагом відкинув підніжку, прилаштовуючи свого стомленого “коника” на узбіччі. – Різне люди кажуть про вашого брата… Ходім, подивимося, куди це ти так старанно скачеш… Ого, ого, а хвостом як запрацював, неначе я тобі кум чи свояк! Гляди ж, якщо щось путнє побачу, на бригаду тебе візьму, миску, будку тобі поставимо. Але якщо ти просто так мене відволік, то начувайся!

І під нетерплячий закличний гавкіт хвостатого провожатого, загрузаючи в мокрій землі чобітьми мало не по халявки, попрямував до видолинку.

Коли над полем рвонувся гучний дитячий крик, пес кинувся бігти щодуху, долаючи відстань великими стрибками. Дядько теж рвонув. Чобіт засмоктала мокра стерня, мотоцикліст вимочив шкарпетку, розгублено вернувся, висмикнув взуття і, тримаючи гумака в лівиці (однаково ж вимурзався вже до самого коліна!), потрюхикав до дерева.

Дитя лежало на двох схрещених над землею гілках, замотане в чорні тряпки.

Дитя заходилося плачем, морщачи рожеве, уже аж сизувате з натуги личко. Рожеве, бо щойно народилося? Чи тому, що кров так і не змили? Чи тому, що холодно? Диви, пара з ротика, немов жива примара виринає з іграшкового тільця на світ…

Дядько простягнув тремтячу правицю, злякався – яке ж мале! – відсмикнув. Але ні, треба брати, треба кудись нести! До Зайчуків, чи що? В них своїх п’ятеро, то знають, як давати раду… Чи краще до педіатра? От нечиста сило, а де він живе, той доктор, на Зацарному кутку, чи ще далі?

Натягнув чобота, сяк-так обтер долоні об боки. Підняв-таки знайду. “Голівку, голівку підтримуй!” – колись сварилася покійна Раєчка, жінка, коли він на кумовій підводі її з сином-первісточком із міста віз. Ох, і обмивали вони тоді на бригаді народження майбутнього тракториста, три доби горілка лилася!

А це…

Чиє воно? А, може, і родичі – цигани якісь, чи що? – неподалік нагукаються?

Пес нарешті заспокоївся, з цікавістю обнюхував якісь штани. Невеличкі. Жіночі, вузенькі такі, майже дитячі… Еге.

– То це ж тебе тут і народжено, знайдо! Під цим-от деревом, – прошепотів, щоб не налякати маленьку людину своїм натомленим, і, куди правди діти, таки добряче прокуреним голосом.

Хм, а звідкіля в ярочку тополя взялася? Скільки їздив, не помічав, а вона он яка височенна вимахала.

Але дерево – то дрібниця. Де мати?

Неспокійно покрутив головою, обійшов видолинок. Хтозна, може, людині погано стало, лежить тут поряд! Нагледів кросівок, плями крові, ще кросівок… Але ні живої, ні (спаси, Боже) неживої жінки ніде не чулося.

– Егей? – гукнув наче й не голосно, а собака підскочив. Бідолаха, ребра аж світяться. А диви, до хлопчика як старанно привів… чи до дівчинки? Байдуже, головне – живеньке. Що він там обіцяв хвостяці на дорозі? Що забере собі куцохвостого? Залюбки! І не на роботу – додому забере. Ох і розумне ж, деяким сусідам навіть поряд не стояти!

Але де ж та мати? Невже залишила посеред оцього вітру, навіть до хат не донесла? Хоча б до отої покинутої, країньої, в бузині… Собака – і той он під колеса кидався…

Хтозна, скільки мале вже тут лежить; голодне, мабуть. І тряпки на ньому тонкуваті… ану, розстебнути куртку, та за пазуху це курча, щоб тільки носик стирчав…

– Егей! …Та йдемо, йдемо, малеча! Зараз доктора тобі найдемо. В нас там знаєш, скільки кіз? Напитаємо молочка… Егей, &%@#%! Ну, де ж та бісова душа, яка тебе на світ оце тут привела! Сподіваюся, здохла… хай Бог милує…

“Я тут,” – хотіла відповісти тополя. Від натуги на ній тріскалася шкіра, лускали бруньки на кожній гілці, з них перло жмакане молоде листя, здригаючись на осінніх вітрах. Смола зміїлася стовбуром і важко падала на землю, змішуючись із засохлою кров’ю, застиглі грудки якої досі чаїлися в траві. Кілька гілок від болю всохло і, віддавшись вітрові, з жалібним посвистом полетіло додолу.

“Донечко!” – безсило шелестіла тополя в спину чоловікові, котрий підтюпцем поспішав до шляху, марно гукаючи до червоної “Копійки”, яка й не подумала спинятися.

Але відчайдушний крик осиротілого дерева не почув навіть собака, дарма, що був розумним. Зустріч із майбутнім Господарем повністю захопила тваринячі мізки, пес пританцьовував, тицяючись носом у затишні, гоструваті, прокурені коліна людини, і думати забув прислухатися до якогось шурхотіння.

Смола текла, холод доймав. Новонароджене листя темніло і відмирало.

Свинцеві хмари несли сніг. Тополя засинала. Спогади про забрану дитину пригрілися в ній, немов пульсуюча рана. Але до темряви і вони вкрилися серпанком туману.

На ранок калюжа, в якій знайшов свій останній прихисток колись красивий, а тепер безнадійно мертвий листок, затяглася крижаною павутинкою, остаточно і незворотньо.

Осінь того року прибула на такому білому коні і поморозила стількох п’яниць-безхатьків, що баби ще довго шепотілися: “І за які тільки гріхи це безумство від природи на наші голови, Боже-Боже…”