Культурна спадщина

Загалом марсіанські ґрунти придатні для вирощування земних рослин.
М. Кідрук

— Тобі пощастило, — говорив Тимкові батько. — В селі збереглося стільки культурної спадщини! Якби я міг, тільки й робив би, що їздив по селах і всотував…
Що саме він би всотував, Тимко вже не слухав: поринув у документацію, яку треба було заповнити та здати якомога скоріше. Робота з документами ніколи не була для нього проблемою, тож він не боявся накоїти помилок через те, що батько натхненно розповідав якісь історії свого багатого на художні образи життя.
Тимків батько, доктор візіоінформаційних наук Данило Галицький, все життя працював у високому дизайні, розробляючи не стільки окремі об’єкти чи образи компаній, скільки великі концепти, на яких зрештою будувалася мода в дизайні. Спеціалістів його рівня на Марсі було не більше десятка, а з-поміж українців він не мав конкурентів. Народні мотиви в дизайні завжди були його нерозділеною любов’ю. Нерозділеною, бо він категорично не мав часу їздити в етнографічні експедиції, лише досліджував джерела по музеях, копіюючи собі кожну світлину, яка могла б стати у пригоді. А на думку пана Данила, стати в пригоді йому могло буквально все.
Звісно, він намагався прищепити любов до культурної спадщини й синові, однак Тимка з дитинства цікавили геть інші речі. Його улюбленими іграми та фільмами завжди були детективні; по дорозі в школи та зі школи, а також на обов’язкових прогулянках він завжди слухав детективну аудіокнигу. І єдиними предметами старовини, які визнавав, були паперові книжки, привезені з Землі багато десятиліть тому.
На Марсі паперові книжки не виробляли. Лише пластикові. Витрачати дерева на папір вважалося варварством.
Після школи, як і очікувалося, Тимко пішов вчитися на слідчого. Його батько, людина, занурена в минуле й тому надміру консервативна, казав, що такому інтровертові буде важко працювати в поліції. Тимко доводив, що сучасне суспільство вміє враховувати інтереси та особливості різних людей. Батько не вірив, казав: «Намучишся — побачиш, однак час буде втрачено». Тимко не сперечався — марно. Просто робив своє. Йшов до омріяної мети — і от нарешті дістався.
Академію він закінчив добре. У напутньому листі йому написали, що його замкненість вже частково подолана, як він, певно, і сам помітив, однак задля досягнення кращих результатів мусить також працювати над собою. Давали рекомендації, які він уважно прочитав.
Пропозиція роботи, яку йому надіслали першою, здалася ідеальною: місце в глушині, де він буде єдиним помічником єдиного слідчого на три села та одне селище видобувачів корисних копалин.
Він сподівався на щось таке. Тому тепер з замріяною посмішкою на обличчі заповнював документи, а батько йому шумно заздрив.
— Чого посміхаєшся? — зрештою запитав він. — Гадаєш, тобі сподобається працювати серед багатьох незнайомих людей?
Тимко поглянув на батька з подивом. Втім, той за своєю роботою завжди забував звернути увагу на сина. Йому заледве вистачало часу на власну дружину. Коли та приїздила з гастролей — була відомою на весь Марс скрипалькою.
— У мене все нормально з короткочасною комунікацією, — відповів Тимко. — Я ж казав тобі, зараз існують різні механізми адаптації та тренування комунікативних навичок. Зі мною працювали. Але мені досі важко вибудовувати численні горизонтальні зв’язки. Іншими словами, працювати в колективі. Тобто я легко проведу допит п’ятьох незнайомців чи людей, яких опитував рік тому з іншого приводу. Але буду помилятися при налагоджуванні постійних робочих стосунків. Тому мене відправляють у село, де не буде великого колективу, лише слідчий та кілька патрульних. Один криміналіст, один судмедексперт. Я впораюся. І так, я зрозумів: надсилати тобі зразки культурної спадщини. Не забуду, не хвилюйся.
— Ти зовсім мене не слухав? Я про це ще не сказав!
— Ну от бачиш, ти ще не сказав, а я вже передбачив. Це теж про комунікаційні навички, тату. Вони розвиваються. Все буде добре.
Документи він заповнив швидко; в Академії, схоже, зраділи, що першу ж їхню пропозицію Тимко прийняв з таким ентузіазмом, і вже за тиждень помічник слідчого Тимофій Галицький в новому костюмі вийшов з потяга на станції Великі Грушки. Саме тут базувалася будівля поліції та слідчого управління. Парафією Тимка відтепер були ці самі Великі Грушки, розташовані неподалік Малі Грушки та Гологори, а також селище Копальні.
Незважаючи на палку любов батька до культурної спадщини, Тимко ще жодного разу не бував у селі. Не було навіщо: вся його рідня та нечисленні друзі жили в місті, в рідному Золочівську. Тому тепер він роззирався навколо з величезною цікавістю.
Залізнична станція, як в усіх поселеннях на Марсі, розташовувалася з краєчку купола. Через спеціальний шлюз потяг заїздив усередину, а потім таким самим шлюзом залишав поселення. У Золочівську на залізничному вокзалі була станція метро, щоб усі, хто приїздить до міста, могли швидко дістатися, куди їм треба. У селі, звісно, жодного метро не було. Доведеться йти пішки, добре, що тут недалеко.
Тимко звірився з мапою в телефоні. Маячок для нього налаштувала баба Ївга, поставивши його на своїй хаті та накресливши найпростіший маршрут від станції. Саме в хаті баби Ївги він мусив жити. Як йому пояснили, так поселяли всіх містян, котрі не знали сільського життя, проте приїздити працювати до села.
«Тільки попередь заздалегідь, коли приїдеш, — писала баба Ївга, за звичаєм старших людей «тикаючи» йому, — бо як потикнешся до хати без дозволу, Мальва вкусить».
Хто саме мав його вкусити, Тимко до пуття не зрозумів, але зараз, стоячи на пероні, чесно відстукав повідомлення: «Я на станції, прямую до вас». Баба Ївга поставила до його меседжу палець угору, й Тимко пішов.
Під тутешнім куполом дихалося дуже вільно. Це в місті повітря страшенно забруднене, а тут були самі електроавтівки та — Тимко прочитав у мережі — свиноферма, але там якось вимахувалися з новітніми технологіями, щоб жодні неприємні запахи не турбували сусідів. Поля, сади, городи — все це продукувало кисень, який дбайливо зберігався куполом, і перероблювало вуглекислий газ. Отже, додаткового приладдя для усунення з повітря вуглекислого газу, звичного для міст, село не потребувало.
А ще тут було так багато простору, що Тимкові іноді здавалося, що він з якоїсь примхи долі опинився без скафандру за межами куполу. Аж потім він дійшов до перших будинків — і отетерів. З-поміж звичайних багатоповерхівок — тільки понижчих, ніж у місті, всього на чотири-п’ять поверхів — то тут, то там визирали справжні хати.
Вони були неймовірно схожі на хати з тих старовинних документів — книжок та світлин, — які збирав батько. Білі мазанки з солом’яними стріхами; навколо — чорні клапті землі, певно, городи, на які дбайливі українці навезли з Землі чорнозему; ділянки розмежовували перелази з переплетених гілок.
Все це дуже дивно виглядало на червоному марсіанському ґрунті.
Повз Тимка пролетів якийсь здоровенний жук, метал надкрилків виблиснув на сонці. Жук страшенно гудів. «Хрущі над вишнями гудуть», — спливло в голові. Невже це і є хрущ? А оте дерево, обсипане білим цвітом, чи не може бути вишнею? Таких дерев навкруги було чимало. Тимко зачаровано крутив головою. З-за перелазів і парканів брехали собаки, десь неподалік протяжно замукала корова. Принаймні, Тимко ідентифікував цей звук як мукання, отже, певно, це була корова.
Задзвонив телефон. «Тато», — прочитав Тимко. І всміхнувся, натискаючи «прийняти».
— Тату, ти не повіриш. Тут стільки культурної спадщини, що ти очманієш. Тут хати, чуєш? Справжні хати! Зі стріхами! Я тобі нафоткаю, — сказав перш, ніж батько привітався.
— Нічого собі! — озвався той. — Тебе там зустріли?
— Ні, але маю маршрут, дістануся. Я знаю, тату, я про все розпитаю та занотую пояснення. Не хвилюйся, я пам’ятаю про твої потреби.
Вони ще трохи поговорили про різні сімейні справи, й батько відключився, вирішивши, що достатньо гарно замаскував своє бажання дізнатися, як виглядає справжнє українське село на Марсі.
Тимко ще з півгодини місив ногами марсіанський пісок, аж поки дістався хати баби Ївги. Це теж була справжня мазанка, і, щойно він торкнувся хвіртки, всередині заливисто загавкали.
— Мальво, помовч! — крикнув із хати жіночий голос. Старша жінка в хустині намотаній на голову в дивний спосіб, та вишиваній сорочці поверх джинсів вийшла йому назустріч. — Здрастуй, синку. Заходь. Не бійся, вона просто так бреше, для порядку.
Отже, Мальвою звали собаку. Втім, були тут, як і біля інших хат, і справжні мальви — високі рослини, всипані дрібними ще квіточками: білими, рожевими та фіолетовими. Кожну пелюстку приблизно посередині перетинала кольорова смужка, тому в квітці була начебто намальована квітка: в рожевих мальв — біла, в білих — фіолетова, в фіолетових — рожева.
— У вас тут так красиво, — із щирим захопленням видихнув Тимко.
Баба Ївга гордовито посміхнулася.
— Село — то найкраще місце, де можна зберігати народну пам’ять, синку. Щойно не стане села, ви, містяни, розбазарите культурну спадщину. Бо ви не бачите тієї краси, яку бачимо ми. Краси землі, квітів, вишитої сорочки.
— Чому ж не бачимо? Я от бачу. Дуже красиво.
Вона знизала плечима.
— Ви весь час спішите. Не маєте часу сісти та вишити щось, чи змайструвати власноруч. А в нас така робота, що іноді мусимо чекати, доки щось дозріє, а щось доспіє. — Вона реготнула. — Ну, то діло таке. Робітнички на кшталт тебе тут також дуже потрібні. Мальво, та вщухни вже! Це свої, звикай. Іди-но сюди, понюхай хлопця.
Собака підбігла. Вона була велика, повністю біла, але навколо ока — велика зелена пляма. Обвислі вуха, закручений смішною спіралькою хвіст.
— Вона тебе запам’ятає та не чіпатиме, синку. От, добренько. А тепер бери мене за руку та разом перетнемо поріг. А надалі сам ходити зможеш.
— Це звичай такий? — спитав Тимко. — Традиція?
— Авжеж. Задля безпеки. Мальва ж бо… Мальво! Ану не чіпай! Куди ти лізеш, то не тобі принесли, то молодого поліціянта валіза!
Собака ображено заскавучіла й відбігла.
— Скажіть, а оці білі дерева — це що?
— Вишня, синку. Яке ж українське село без вишні? Ти з нею обережно, вона, поки квітне, виділяє дуже п’янку речовину. Ми-то звикли, нас вона просто трохи розслабляє та звеселяє, а ти — міський, можеш, не мавши звички, вскочити в халепу. Ось твоя кімната, синку.
— Ого! Як гарно!
В кімнаті було повно вишитих речей. Скатертина на маленькому столику, укривало на ліжку, рушник на стіні, що огортав красивезну ікону. Тимко очікував побачити Божу Матір з Немовлям, але це був якийсь дядько в скафандрі, над скафандром кумедно сяяв німб.
— Це хто?
— Так святий Марко Гордовитий, той самий, що виборов цю землю для українців. Не дав нас ошукати, такі гарні території тепер нам належать!
— А, точно. Я чув про нього, просто образів не бачив… Ви самі вишивали, пані?
— Не пані, а бабою Ївгою зви. Сама, аякже! В хаті треба те тримати, що сама вишила. Традиція така! Це нитки справжні, бавовняні. Знаєш, як важко їх робити? Треба пильнувати, щоб бавовна не достигла, бо достигла вибухає. Десь за тиждень до того її збирати треба, тоді з неї можна нитку сучити. Втім, це не в нас, це південніше, в нас бавовна не виростає. А для льону, навпаки, затепло. Тож нитки доводиться купувати. Ти як, синку: відпочинеш з дороги, чи поїси та на роботу, з Северином знайомитися?
— Та я ситий зараз, па… бабо Ївго. В потязі поснідав. Я б зараз до управління сходив, а тоді вже увечері повернувся б, якщо буде ваша ласка зготувати вечерю. Хочу якнайскоріше тут освоїтися.
— Ну, то як собі знаєш, я над тобою не начальниця. А вечерю, звісно, зготую, мені за те держава платить, щоб я тобі вечері готувала, сніданки, обіди та чого забажаєш. Тільки вже, будь ласкавий, пралькою, сушилкою та прасувалкою користуйся сам, це нескладно, вони в нас такі самі, як у місті. І пилосмок такий самий.
Запевнивши бабу Ївгу, що обслуговувати себе вміє та неодмінно буде, Тимко побіг на роботу. Баба провела йому на мапі ще один маршрут — до поліційного та слідчого управління.
Воно розташувалося в двоповерховій будівлі, що тонула в квітах. Тільки замість мальв біля входу вартовими стояли високі кущі калини. Їх Тимко впізнав одразу — надто часто бачив на батькових малюнках. На кущах вже розквітали перші суцвіття — жовто-блакитні, як прапор України, ті самі, завдяки яким калина стала одним із символів нашого народу.
Слідчий, Северин Гладченко, чекав на Тимка всередині. Працював з документами. Був це молодий чоловік, років тридцяти п’яти, з широкими плечами та довгим чубом на голеній голові. Великі карі очі довершували образ козака.
— Ага, — сказав він, коли Тимко увійшов, — Тимофій Галицький прибув. Ну, привіт, помічнику! Зачекався я тебе, чесно скажу. Роботи, як то кажуть, у три щиті. — Побачивши на обличчі Тимка нерозуміння, слідчий трохи зверхньо — що там розуміють ті міські! — пояснив: — Повні руки роботи маю, кажу. Як твій попередник на підвищення пішов, то я дні рахую, допоки мені когось на заміну видадуть.
— Таж наче й недовго чекати довелося?
— Нічого собі недовго! Цілісінькі вісім днів! Я тут ледь Богу душу не віддав. От що, Тимофію, я урочисто звалюю на тебе крадіжку з проникненням і бійку біля станції. Бійка — це наші підлітки, Стефко та Мишко, в них давній конфлікт через дівчину. Цього разу вони побилися просто біля залізниці, ледь не скинувши стару Горпинчениху під потяг. І от тобі треба з’ясувати, що саме такого між ними трапилося, що вони аж настільки втратили розум. Здається, там щось серйозніше за їхні звичні сварки. Ймовірно, наклеп. Можливо, хтось наговорив на статтю. А з крадіжкою все легше: міський дурбелик, що не знає сільського життя, приїхав ранковим потягом і вирішив, поки всі на роботі в полях і садах, походити по хатах і поцупити, що знайде. Ну, мальви його і схопили. Тепер він у лікарні, звісно, тож сходи-но туди, візьми в нього показання, та відправимо на суд, як оклигає.
— Мальви? — не зрозумів Тимко. — У вас тут що, всіх собак Мальвами звуть, на честь квітів?
Северин поглянув на нього, немов на дурного.
— Яких собак? А, ти ж теж міський. Тьху ти. От не знав, що такі прості речі доведеться помічникові пояснювати. Це не собаку на честь квітки називають, а квітку на честь собаки. Бо кусається вона. Ти ж хіба не бачив на картинках, що мальви завжди садили біля самих дверей хати? А хати незамкнені були? Як гадаєш, чому? От тому: бо мальва майно береже. Злодіїв ловить. Квітки зблизька бачив? У баби Ївги ж був уже, га?
— Був, — очманіло кліпаючи очима, підтвердив Тимко.
— Ну от. Бачив квітки?
— Бачив. Різнокольорові, зі смужечкою, наче підперезані.
— Отож. Ця смужечка — не просто візерунок. Якщо злодій намагається залізти до хати, мальва не дасть йому повз себе пройти. По лінії смужечки вилазять зуби.
— Зуби?! Ви ж жартуєте з мене, пане начальнику?
— Я тобі не «пане начальнику», а Северин. Пани в Золочівську залишилися. І зовсім я не жартую! Ой леле, чому вас там у міських школах вчать? Погугли, як мальва кусається. Випростає зуби та всіма квітками увіп’ється злодію в одяг, шкіру, очі — до чого дістанеться. Тому нових людей до них привчають, так само як гостей: господар хати має через поріг за руку перевести. Тоді мальва запам’ятовує, що це свій, йому можна до хати. Затям це добряче, Тимофію, бо у нас всі крадіжки скоюються лише своїми, кому дозволено заходити. Інакше мальви не пустять, ще й понівечать. У нас через те чимало біди буває, коли доводиться заходити в чужі хати. Завдання ясне тобі? От за цими дверима твій кабінет, влаштовуйся, а як влаштуєшся — ставай до роботи. Нам іще ввечері треба до Малих Грушок змотилятися, там заяву подали, корова пропала. Ти корову живу бачив колись?
— Ніколи, — чесно зізнався Тимко.
— От і побачиш. Давай, помічнику, помагай.
Тимко рушив до свого кабінету, розклав речі, поставив горнятко й привезену з міста улюблену каву до гарненької шафки, розписаної квітами червоною та зеленою фарбою. Зауважив, що тут гарна розігрівайка з окремим відсіком для кип’ятіння води. Та не витримав: увімкнув робочий комп’ютер, що стояв на столі, й задав пошуковий запит: «як кусається мальва». А тоді сидів і щипав себе за руку, дивлячись відео, де в тендітної квіточки раптом просто з середини пелюсток виростали гострі зубиська, й вона сильно та глибоко кусала порушника, заради демонстрації одягненого в товстий кожух. Голос за кадром розповідав про стародавні традиції українців, котрі висаджували біля хат ці сторожові рослини, схожі на вартових, і могли не боятися крадіжок. «Увійти до хати, — промовляв голос, — можна було або з дозволу господарів, або тримаючи в руках хлібину на знак добрих намірів, але останній спосіб спрацьовував лише тоді, коли господарі були вдома. Звідси походить ще один відомий нам звичай — заходити до чужої оселі з хлібом…»
— Нічого собі, — промимрив собі під ніс Тимко. — Батько про таке ніколи не розказував. Цікаво, чи знає? От же, прости Господи, культурна спадщина. З зубиськами.
Месенджер виразно теленькнув: Северин надіслав документи про крадіжку. Доволі демонстративно, адже помічник слідчого і так мав до них доступ. Час братися до справи. Першої справи в його послужному списку.
Тимко всміхнувся та клацнув кнопку «Відкрити».