Муркіт удачі

Ця таверна у портовому місті на півночі Хартілону ззовні та і зсередини нагадувала сотні своїх сестер. От тільки була у неї відмінність, про яку люди поки що не знали, але згодом обов’язково дізнаються. Інакше її власник, Пранокс Хайрар, неправильно зрозумів бажання своєї богині — Пані Удачі Сімфали.

Одного разу мандрівний жрець відчув, що настав його час зупинитися у подорожі та осісти. Нерідко у таких випадках подібні йому засновували храми богині удачі. О ні, не помпезні величні споруди. Сімфала хотіла іншого — місця, де всі охочі можуть випробувати свою удачу та пошукати пригоди і відповідну компанію. Тож найчастіше вибір її жерців падав на ігорні дома або таверни.

Але спершу Праноксу довелось попрацювати наймитом у різних трактирах і шинках. Це було не так вже і легко зробити, адже найчастіше такі заклади утримують сім’ями.

Він знаходив місця, де не вистачало робочих рук, та наймався на будь-яку роботу. Завдяки цьому Пранокс і заробив грошей задля заснування власної таверни, і детально ознайомився з тим, як це все працює зсередини.

Зрештою, якщо не мати розуму та вмінь, то ніякі удача або увага богів не допоможуть. Пранокс добре це розумів і не збирався покладатися лише на випадок та прихильність Сімфали. Адже його богиня любить відчайдухів, а не довбнів.

І ось нарешті Пранокс підготувався достатньо. Він знайшов будиночок, в якому міг відкрити таверну своєї мрії.

Найскладніше було із назвою. Чомусь ніяк не виходило її вигадати. Тож зрештою він вирішив почати роботу без назви. Чоловік поклався на випадок, який обов’язково підкаже найкращий варіант.

Весь день відкриття Пранокс ходив по безіменній таверні сам не свій, бо ніхто не завітав до нього. Це було не дуже дивно, хоча і трохи сумно. Але наближався вечір — той час, коли люди починають збиратися задля відпочинку, випивки та теревенів. Золотий час для працівників таверн.

Якоїсь миті Пранокс почув шурхіт. Озирнувшись, чоловік побачив, як по підвіконню ходить худорлявий рудий кіт. Зустрівшись поглядом із Праноксом, кіт зістрибнув з підвіконня всередину таверни і нявкнув. Чоловікові здалося, що привітно.

— Що, котику, будеш моїм першим гостем? — ласкаво перепитав Пранокс. — Молока для тебе у мене немає, але дечим все ж пригощу.

Кіт із задоволенням пригостився в’яленим м’ясом та водою. Поївши, він вдячно замурчав.

Така увага від священної тварини Сімфали у настільки значущий день здавалася Праноксу знаком. От тільки він ніяк не міг зрозуміти, яким. Адже його богиня любила дражнити навіть своїх послідовників. Особливо своїх послідовників.

— Може, зіграємо? Якщо вже все одно нікого нема? — запропонував Пранокс коту від безвиході.

Кіт уважно подивився на чоловіка коли той дістав мішечок із гральними костями. Запропоновані кубики його зацікавили.

Пранокс налив собі пива та першим кинув кості. Тільки-но вони зупинилися і чоловік та кіт побачили результат, як одразу після цього кіт настрибнув на них та вдарив лапою, від чого ті покотилися підлогою. Чоловік упіймав їх та кинув ще раз. А кіт знову настрибнув лише після того, як кості зупинилися.

Гра тривала десь зо пів години. Та якоїсь миті коту набридли кубики. Він розвернувся та стрибнув на підвіконня, через яке прийшов, і з нього на вулицю. Під час стрибку його хвіст задів кості від чого ті покотилися осторонь.

— Ех, єдиний гість так швидко пішов, — засмутився і зітхнув Пранокс.

Він пішов підібрати кості з підлоги та завмер. Всі шістки. Ідеальний результат.

— Випадковість? Чи… дещо більше? — розгублено пробурмотів чоловік. “Невже це знак від богині?”

Зрештою Пранокс просто махнув рукою та зібрав кості. Зараз, коли він втратив яку-не-яку компанію, йому стало ще сумніше від того, що ніхто не приходить до таверни.

— Та не можу же я вийти на вулицю і тягнути до себе людей, — зітхнув Пранокс. — Хоч бери й напивайся з горя.

Аж раптом Пранокс знову почув шурхіт зі сторони вікна.

— Котику, ти повернувся? — перепитав чоловік та застиг із розкритим від здивування ротом.

На підвіконні справді сидів той самий рудий кіт, але крім нього з вулиці застрибували й інші коти. Їх набралося не менше десятка, і останнім на підлогу таверни зістрибнув саме той, що зовсім нещодавно вже тут побував.

Таких відвідувачів Пранокс не очікував і не зовсім розумів, що з ними робити. Та його зціпеніння перервало скрипіння вхідних дверей. Хтось відкрив їх ззовні.

— Ого у тебе тут котів, Праноксе, — здивувався Тайдар, рибалка, який часто проводив вечори у шинках. — То вони тут разом з тобою працювати будуть, як відкриєшся? — сам собі розсміявся гість.

— Тобто — як відкриюся? Я вже відкрився, якраз сьогодні, — здивувався Пранокс.

— Отакої… А я чомусь думав, що наступної декади.

— Так чому тоді прийшов, якщо не випити в таверні?

— Та за ними ж, — Тайдар кивнув на котів. — Побачив, як вони сюди стрибають і зацікавився.

— Он воно як…

— Слухай, то якщо вже ти відкрився — за це ж треба випити! — радісно заявив рибалка. — І котиків пригости чимось, це ж вони мене привели.

— Обов’язково, — трохи приголомшливо запевнив свого першого справжнього відвідувача Пранокс.

Шинкар поспіхом попрямував до місця, де зберігав напої та їжу. Треба ж було виконувати замовлення.

Поступово в безіменній таверні почали з’являтися люди. Всі вони говорили одне і те саме — їх зацікавило, що так багато котів постійно стрибають туди-сюди крізь вікно. І, вже наблизившись, вони з приємним здивуванням дізнавалися про нову таверну.

Разом із людьми збільшувалась і кількість котів. Та, схоже, що це лише перетворювалось на особливість таверни, яка відрізняла її з поміж безлічі інших. Відвідувачі залюбки приділяли увагу напрочуд ласкавим тваринам. Котиків підгодовували м’ясом чи рибою, чухали, дозволяли засинати на колінах. Їх одразу почали сприймати як невід’ємну частину закладу. І Пранокс не мав жодного бажання щось змінювати.

Разом з появою людей таверна заповнилася і природними для таких закладів запахами їжі та випивки, звуками розмов, гральних костей, шурхоту карт, стукоту посуду. А на додачу до цього — затишним муркотінням, яке підіймало настрій всім присутнім.

Пранокс ледь встигав виконувати замовлення. Але навіть попри зайнятість радісний шинкар обмірковував сьогоднішній вечір.

“Як же мені пощастило з цими котами… Хто його зна, чи помітили би таверну якби не вони. Завжди знав, що удача проявляє себе по-різному. Моя, схоже, мурчить.”

Коли у Пранокса видалась вільна хвилинка аби перевести подих, він налив собі повний кухоль пива та постукав кулаком по барній стійці аби привернути до себе увагу. Поступово гості поверталися в сторону настирливого стукання. Навіть коти подивилися, що ж відбувається.

— Любі мої гості! Друзі! Завдяки всім вам перший вечір моєї таверни проходить краще, ніж можна було мріяти. Я хочу підняти цей кухоль за всіх вас та за тих пухнастиків, які привели вас сюди. Які дали ім’я цьому місцю. Знайте, що таверна “Муркіт удачі” завжди гостинно зустріне всіх вас знову!

Під радісні вигуки, стукіт келихів та тихе муркотіння таверна перестала бути безіменною. Вона радо прийняла своє ім’я.

Протягом наступної години здавалося, що нічого особливого не відбувається. Хіба що Пранокс звернув увагу на те, що якось часто почали замовляти м’ясо та рибу як смаколики для котів, що розляглися усією таверною. Він навіть помітив, як хтось із сусідів ненадовго пішов та повернувся із парою глечиків з молоком.

Складалося враження, що якось надто сильно гості зосередилися на котах. Зрештою власник таверни не витримав та вирішив розібратися, що ж відбувається. І він побачив те, на що аж ніяк не розраховував.

На одному зі столів сидів той самий рудий кіт. Інші коти зайняли десь третину столу, а навкруги них сиділи гості.

І, у що було складно повірити, вони грали у кості. Ні, для будь-якої таверни це абсолютно нормально, але ж тут проходила гра людей з котом!

Перед рудим котом стояла мисочка, на якій лежали кубики. Якраз коли підходив Пранокс кіт робив свій хід. Пухнастик спочатку катав лапами кості по мисці, а потім якоїсь миті нахиляв її лапою та піддівав мордою з тієї сторони, що піднялась. Таким чином кубики скочувалися на стіл і можна було побачити результати кидка.

Результат випав вельми непоганий. Більшість гравців просто схопилися руками за голову та пробурмотіли щось про те, нібито кості шахрайські і підважені металом. Але ніхто не сприйняв ці слова серйозно.

Глядачі щиро раділи та вітали кота, підходили його привітати та почухати. Котик радо приймав ласки, але не мурчав у відповідь. Складалося враження, що він не на жарт зосередився на грі.

— А я-то думаю, з чого це почали так багато пригощати котиків, — видав із себе Пранокс. — То ви просто програвали цьому красеню і сплачували борги?

— Друже, я не знаю, де ти знайшов цього кота, але він справжній монстр. Я вже цілу декаду маю щовечора приносити йому молока, — пожалівся хтось власнику таверни. — Він грає куди краще ніж будь-хто, кого я бачив.

— Він сам до мене прийшов. Вирішив, що тут буде весело, — напівжартома відповів Пранокс.

— Хай там як, але я ще неодмінно відіграюсь, — пробурмотів той самий чоловік.

— Та будь ласка, ми будемо тільки раді вашим новим візитам. Так, котику?

Кіт пильно подивився на людей, що вели розмову, а потім широко позіхнув.

— Няааав, — заявив пухнастик та скрутився калачиком.

— Схоже, що на сьогодні він втомився, — зауважив власник таверни. — Тож охочі відігратися хай приходять завтра.

З цими словами Пранокс повернувся до свого місця. Він йшов повільно, бо його голова була забита дивними думками.

“Що ж це за кіт такий? Точно не звичайний, тут жодного сумніву. Оті його самі шістки, які він викинув мені, гра зараз… Він точно не звичайна тварина. Невже якесь молодше божество із почту Сімфали вирішило навідатись до мене в гості? Тоді не дивний вибір зовнішності, адже коти священні для Пані Удачі. А раптом це сама Сімфала. Вона, звісно, може… Ох, це була б велика честь…”

Пранокс пообіцяв собі придивитися до цього кота. Чи не зникне він, чи не стане раптом звичайним? Коли божество набавиться, скоріш за все саме так і станеться. Але поки що від всього цього розважалися і коти, і люди.

Ніч тривала і обіцяла нових історій навіть після того, як добіжить свого кінця.